https://www.facebook.com/share/p/SXi8Fqpf76ayccyA/

За кілька днів до смерті Михайло Івасюк (батько вбитого спецслужбами московії видатного українця Володимира Івасюка) пише "Оду українській мові".

Пройшло майже 30 років і тільки нині український народ починає розуміти оману і облуду російської мови, у всіх її проявах. У кожного свій шлях до розуміння правдивості цих слів: хтось розумів це ще у радянські часи, хтось усвідомив із здобуттям незалежності, хтось під час детального вивчення цього питання, а комусь і досі важко визнати власну помилку. Надіюсь нашим дітям не прийдеться боротися за рідну мову і вона стане вільною, линутиме звідусіль у вільній Україні!

Ода українській мові

                     І

Повів мене до церкви Тато

У світле Великоднє свято

Він нахиливсь мені до вуха

Й сказав: «Ти добре слухай, 

Щоб слово Боже в твоїм серці

Цвіло, як квітка на стебельці.

Ти ж народивсь у вірі давній,

Хрестився в церкві православній»

                       ІІ

І я стояв, і пильно слухав,

Щоб благодать Святого Духа, 

Засіяна у рідне слово,

Сіяла в думах барвінково.

Аби в роки важкі, похмурі, 

Коли я буду у зажурі, 

Душа не лізла ув окови

Чужих богів, чужої мови.

                      ІІІ

Та із високого амвона

Не падали слова, як грона, —

Не линула, немов обнова,

Священна українська мова,

Така, як Матір Божа в храмі,

Всевладна пані над серцями,

І мудрості широке море —

Бурхливе, ніжне, неозоре.

                      ІV

Там замість золотого слова

У груди сипалась полова

Чужих словес незрозумілих

І від пихи аж потемнілих.

Вони, нещирі і холодні,

Немов пливли із преісподні.

З очей ікон святих одразу

Скотилася сльоза образи.

                      V

І я спитав: «Чому це, Тату,

У гойне Великоднє свято

Пан отець править службу Божу,

А я збагнути слів не можу?

Чи сила Господа звеліла,

Щоб наша мова заніміла

У нашім прадідівськім храмі,

Що вже віки стоїть між нами?!»

                        VI

Мій Тато більше не молився.

Він спалахнув і розгнівився,

Й серед людей словами сіяв:

«Цей піп не наш, його привіяв

Ворожий вітер, аби пилом

Туманних слів, як дим кадила, 

Зміцнити рабськії вериги

І в пеклі мовної хурдиги.

                        VII

Він знає добре по-вкраїнськи, 

Та мовить тільки по-чужинськи, 

Бо в кожнім чужинецькім слові

Є вирок українській мові. 

Якщо її у нас не буде,

То нас історія забуде,

Прийшлюк назавжди стане паном

Над нашим лісом, нашим ланом.

                         VIII

Гей, люди, чом це наша мова,

Така шляхетна й гонорова, 

Тремтіти має, наче сарна,

Як мчить за нею ціла псарня

Хортів? Чом неукам-забродам

Й копилюкам свого ж народу

Дозволено чинить розправу —

Душити мову величаву?!

                          ІХ

Таж українська дивомова —

Похідний марш і колискова,

І жайвір під травневим сонцем,

Щедрівка в Батька під віконцем,

Гірських потоків дзюркотання,

І соловейкове лещання,

І шелест жита і пшениці,

В ній ритм дощу і громовиці.

                        Х

У нашій українській мові

Живе освідчення в любові

І люта ненависть до ката,

Погорда і гнів до ренегата,

Поезів степів і моря,

Жага незвіданих просторів,

Державний гімн і і спів молитви,

І гук війни і скрегіт битви.

                        ХІ

В ній — доля наша, в зло закута,

І клич Дніпрового могуття, 

І духу нашого твердиня,

Краси скарбниця і святиня,

Що працю осяває і дозвілля, 

У свята наші і весілля,

Сторожева несхитна вежа, 

І єдність нашого безмежжя.

                        ХІІ

У світі ми окрадені і бідні,

А в церкві ранять нашу гідність

І оскверняють нашу душу, 

Я нині всім сказати мушу,

Що нам не честь і нам незмога

Молитись до такого «бога»,

Який не знає і не хоче знати,

Що славна українська мова —

Це наша люба рідна Мати.

(Михайло Івасюк, 1995 р.)