Усе почалося з пилососа. Він мовчазно стояв у кутку, зламаний уже давно, і щоразу, коли я бачив його, в мені з’являлася думка викинути. Але щось усередині мене зупиняло. Можливо, це було передчуття. І ось одного ранку, коли сонце вперто пробивалося крізь штори, я вирішив: час дати йому ще один шанс. Розібрав корпус, витрусив пил, що, здавалося, пам’ятав ще попереднє десятиліття, підтягнув кілька гвинтів, замінив старий шнур. І — диво! — пилосос ожив. Він загудів з такою енергією, ніби хотів надолужити втрачений час. Я дивився на нього й усміхався. Якщо навіть стара техніка може повернутися до життя, то, можливо, і я...

Я давно відкладав це прибирання. Кімната ніби жила своїм життям, незалежно від моїх бажань: у кутках припадали пилом коробки, шафа ледве зачинялася, а на столі поруч із книжками, як пам’ятник моїй звичці все відкладати, стояла кружка з висохлим чаєм. Але сьогодні вирішив: досить. Це було не просто прибирання — я вирішив розібратися і з собою.

Відкрив першу коробку. Зверху лежав старий зошит. Я провів пальцем по потертій обкладинці й усміхнувся — це були мої дитячі малюнки. Невмілі, смішні, але щирі. У них була мрія — космос, кораблі, герої. Тоді я ще вмів мріяти без страху, вірив, що все можливо.

Далі — зламаний будильник, який колись дзвонив мені в університет, а я все одно спізнювався на лекції. Дивлячись на нього, згадав, як біг наввипередки з трамваєм. Будильник більше не працював, але спогади були живі. Я поклав його у пакет на викид. 

Я рухався далі. Книжки — деякі я читав, а деякі лише обіцяв собі прочитати. Серед них була одна з закладкою посередині, яку так і не дочитав у період, коли мені було особливо важко.

Підійшов до шафи. Дверцята скрипнули, наче нагадуючи, що їх давно не відчиняли. Речі звисали одна на одну, деякі давно втратили колір і форму. 

Я дістав стару куртку, і в кишені намацав щось м’яке — зім’ятий квиток у кіно. Я згадав той вечір: ми сміялися, сперечалися про сюжет, а потім йшли під дощем без парасолі. Людина, з якою я тоді був, уже не поруч. Квиток пожовк, а відчуття тепла — ні. Вирішив: квиток піде у сміття, а спогад я залишу в собі.

Потім — пальто. У ньому знайшов складений аркуш паперу: список “справ, які обов’язково зроблю”. Я читав і всміхався: половина так і залишилася мріями, але кілька пунктів усе ж здійснилися. Я тоді ще не знав, що матиму сили на це. 

Я витягнув светр, який, здається, бачив ще динозаврів. У кишені знайшов сухар і засміявся, уявивши його як “стратегічний запас на випадок апокаліпсису”. Але ні, хай іде у смітник, бо як апокаліпсис, я, певно, і так не сховаюся за шафою.

У кишені старих джинсів знайшов три гривні п’ятдесят копійок. Вже подумав, що розбагатів, але швидко пригадав: на них хіба що жуйку купиш. Хоча ні, зараз і на жуйку може не вистачити. 

А в кишені старої куртки знайшов ключ від квартири, де ми жили з батьками. Я вагався: викинути чи залишити? І зрозумів — ключ уже не відкриє дверей.

Перейшов до шухляди, яка нагадувала археологічні розкопки: шари чеків, зламаних ручок, олівців без стержнів. Глибше намацав щось підозріле — один-єдиний носок. Я точно пам’ятав, що колись у мене була пара. Мабуть, є таємне товариство шкарпеток, які тікають у паралельний світ.

Та справжній фінал чекав на антресолі. Я виліз на стілець і відчув себе археологом. Там лежали речі, які можна було показувати на виставці “Життя в доісторичну епоху”. Старий касетний магнітофон, поруч касета з написом “Збірка кращих хітів 2000-х”. Тоді це були “хіти”, а тепер — музейна експозиція. У коробці з “важливими дрібницями” я знайшов гвинтики, болтики й запчастини від чогось, що давно викинули. Мій внутрішній “інженер” завжди думав: “А раптом знадобляться?” Тепер знав — не знадобилися.

Коли вже думав, що всі сюрпризи на сьогодні закінчилися, під купою старих підручників побачив товсту зелену книжку в потертій обкладинці. Мій шкільний альбом. 

Я сів просто на підлогу, відкрив і відразу занурився в минуле. Перші сторінки — класні фото з підписами. Я, худющий, із зачіскою «як у всіх», серйозно дивлюся в камеру, ніби збираюся йти в космонавти. Поруч друзі, з якими ми тоді були “нерозлийвода”. 

Я гортав далі — десь літній табір, десь поїздка до моря, перша закоханість, перший поцілунок. Сидів довго, не відриваючись. Дехто з тих людей досі поруч, а дехто розчинився у житті, як пісок крізь пальці.

На останній сторінці — наші побажання. Мій власний підпис: «Через 10 років я буду відомим музикантом!». Я аж засміявся. Добре, що ніхто з однокласників не бачить, як я зараз бринькаю лише тоді, коли кіт спить і не може мене засуджувати.

Гортаючи альбом, раптом побачив, що між сторінками щось застрягло. Це був маленький клаптик зошитового аркуша, складений у чотири рази. Розгорнув його, а там дитячим почерком було написано: «Ти мені подобаєшся. Але нікому не кажи. P.S. Якщо теж подобаєшся — постав плюсик на парті.»

Я завис на п’ять хвилин, ніби щойно отримав смс із минулого. І головне — не пам’ятаю, чи ставив той плюсик! Можливо, так і не відповів, а може, поставив, але вона не помітила. Можливо, ми тоді саме посварилися через дурницю на перерві.

Я сів на підлогу й почав голосно сміятися. У голові прокрутився цілий серіал: «Якби тоді відповів, ми могли б зустрічатися, потім розійтися, одружитися, розлучитися…» І все через плюсик на парті! 

Я взяв ручку, намалював на цій же записці величезний плюсик і поклав її назад у альбом. Хай там лежить — тепер моя відповідь нарешті «дійшла». 

Запізно на кілька десятків років, але ж головне — дійшла! І знаєш, це відчувалося так дивно й добре, ніби я щойно розв’язав маленький вузол у своїй пам’яті. А може, й у серці.

Врешті, зібрав кілька пакетів і коробок із речами, які остаточно втратили сенс у моєму житті. Я ніс ці пакети сходами, і з кожним кроком вони ставали ніби легші. Не тому, що речей ставало менше, а тому, що разом із ними я ніби викидав шматочки минулого, які давно мене обтяжували.

Біля смітника зупинився. Трохи ніяково було так просто залишити все це там, адже кожна річ колись мала свою історію. Але тепер це був уже не мій світ, а лише зайвий вантаж. Я глибоко вдихнув, поставив пакети й відчув дивне полегшення. Ще хвилину стояв біля контейнерів, дивився на викинуте, ніби прощався. А потім розвернувся й пішов.

 І я подумав: іноді треба перебрати старі речі, щоб знайти не лише спогади, а й причину жити далі.

Сидячи в чистій кімнаті, я зробив висновок: щотижня генеральне прибирання не обов’язково, але раз на кілька років — свята справа.