День здорового харчування у листопаді У сучасному світі, де фаст-фуд доступний за хвилину, а кількість хронічних хвороб щороку зростає, турбота про харчування стала важливою темою не лише для медиків, а й для всього суспільства. Саме тому щороку у першу середу листопада, світ відзначає День здорового харчування (Eating Healthy Day) — подію, яка має на меті не просто нагадати про користь овочів і фруктів, а й змінити щоденні звички мільйонів людей. День здорового харчування у листопаді – це ще одна подія у календарі протягом року, що нагадує нам про важливість здорового харчування та його вплив на здоровʼя. Велика кількість таких подій – це лише свідчення, що є потреба у суспільстві говорити про проблеми, що пов’язанні з поширенням нездорової їжі та її наслідками. Яка мета цього свята День здорового харчування? Мета проста, але важлива — спонукати людей переглянути свій щоденний раціон, відмовитися від обробленої їжі, насиченої цукром, трансжирами та сіллю, і зробити вибір на користь повноцінних, натуральних і збалансованих страв. Організатори закликають: готувати більше вдома, вживати просту їжу обирати овочі, фрукти, цільнозернові продукти зменшити споживання червоного м’яса, солодощів, солі навчати дітей правильному харчуванню з раннього віку підтримувати здорові звички в офісах, школах, у побуті та навіть у святковому меню

Міжнародний день подяки коучам У календарі існують багато днів подяки — вчителям, медикам, волонтерам, батькам… Та зовсім нечасто ми зупиняємося, щоб подякувати людям, які щодня допомагають іншим рости, змінюватися і досягати цілей. Мова йде про коучів — освітніх, кар’єрних, особистих. Саме для визнання їхньої ролі та внеску у розвиток людей і з’явився Міжнародний день подяки коучам (International Coach Appreciation Day), який щороку відзначають 4 листопада. Як виникло це свято Міжнародний день подяки коучам? Цей день не є офіційно визнаним на міжнародному рівні, але його започаткування має щиру й особисту історію. Вперше ідею відзначати 4 листопада як день подяки коучам висловила у 2013 році Елена Аґілар (Elena Aguilar) — відома американська освітянка, тренерка та авторка книг про трансформаційний коучинг у школах. У своїй статті для видання Education Week вона розповіла, як під час особистого дня трансформації (Personal Transformation Day) замислилась над вдячністю — спершу собі, а потім своїй команді коучів. У цей момент вона й вирішила: «Я оголошую 4 листопада Днем подяки коучам. І так буде завжди». 1 Це рішення, хоч і символічне, знайшло відгук у сотень фахівців у США та за їх межами. Відтоді 4 листопада багато освітніх закладів, організацій та коучингових команд щороку згадують про цей день, щоб віддати шану тим, хто допомагає іншим розкривати потенціал. Хто такі коучі — і чому вони заслуговують на окремий день? Коуч — це наставник або викладач, це фахівець, який за допомогою стратегічних питань, діалогу, рефлексії й підтримки допомагає людині: досягти професійних або особистих цілей подолати труднощі або сумніви розвинути лідерські якості навчитися бачити ширшу картину й діяти рішуче У сфері освіти коучі працюють з учителями, керівниками шкіл, адміністрацією — допомагають упроваджувати зміни, ефективніше навчати, краще керувати колективами. У бізнесі — з керівниками, командами, фахівцями, що прагнуть росту. У житті — з тими, хто хоче кращого балансу, внутрішньої ясності або нових результатів. Чому це свято важливе? 1. Коучі часто залишаються «невидимими героями» На відміну від учителів чи лікарів, коучі не завжди отримують суспільне визнання. Але їхній внесок — неоціненний: без них багато освітніх реформ, особистих проривів чи трансформаційних лідерств не відбулися б. 2. Професія коуча — це про емоційну працю Це не просто робота з інструментами. Коучі працюють із людськими сумнівами, болем, розгубленістю. Вони щодня «тримають простір» для змін — і самі постійно навчаються та трансформуються. 3. Підтримка коучів — інвестиція в розвиток суспільства Коли коуч підтримує керівника школи — виграє ціла школа. Коли працює з лідером громади — змінюється вся спільнота. Коучинг — це ефект доміно, що змінює багато життів. 4. Це спосіб поширити культуру вдячності Світ, де частіше говорять «дякую» — добріший, продуктивніший і здоровіший. Особливо важливо дякувати тим, хто сам постійно дає підтримку іншим.

З 14 по 20 жовтня 2025 року в місті Емейшань (провінція Сичуань, Китай) відбувся 10-й чемпіонат світу з ушу (кунфу) #Броварська_міська_рада 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 #Відділ_фізичної_культури_та_спорту_БМР #Броварська_школа_ушу #Броварський_спорт #Brovary #Brovarysport https://brovarysport.net.ua/?p=35188

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

Натрапила на текст Ірини Говорухи. Її допис. Та мої міркування з цього приводу. Вже який рік лякає наближення зими. Варто подумати про морози, темні коридори та фойє, вулиці з гучними генераторами, холодну електричну плиту, флісові бобки, одягнені одна поверх іншої, застуди, обстріли, як враз розбиває параліч. У животі з’являється гиря, чи, може, то змія вкладається у свій щільний клубок. Тому біжу до шухляд та лічу павербанки: «один, два, три», плету з мохеру …надцятий светр, виставляю в ряд ліхтарики та флакон з сиропом «Нурофен». На черговому колі згадую чиюсь слушну думку: «Коли настають холоди, я постійно думаю про тих, хто спить просто неба», – і соромлюсь своєї паніки та слабосилля. Затим постає перед очима покійна прабаба Устя з її: «Коли-не-коли поглядай не лише на тих, хто живе краще, а й на тих, кому в рази гірше, ніж тобі». Сто років тому знімала житло в панельному, наскрізь промерзлому будинку та ще й на першому поверсі. У ньому підлога «гуляла» і здавалося, ще крок – і провалюся в підвал, де зимують щурі та миші. Замість чавунних батарей – крихітні радіатори. Стіни леденіли, з вікон намітало, чайник закипав і враз перетворювався на сталактит. Завше застуджений ніс на ладан дихав. Мені тоді здавалося, що зазнала найбільшого лиха, адже бідна-нещасна сплю в шапці й лягаю в ліжко мало не в повстяниках. Сьогодні усвідомлюю, що минулі драми в порівнянні з сьогоднішніми – сміхота. Моя бабуся ходила за хмизом у ліс без нижньої білизни, бо такої розкоші під час Другої світової несила було й уявити. Йшла по морозу в самій спідниці й час від часу провалювалася по пояс у сніг. Моя мама-першокласниця колись пішла під лід і ледве не загинула. Дітлахам подобалося бігати щойно підмерзлим ставком, лід якого вгинався, і вигукувати: «Гиня-гиня». Під час чергової «гині», чкурнула під воду у ватяному пальто разом з підручниками, щоденником, зошитами в косу лінію. Щозими в хаті мого батька +14. У Маріуполі в березні 2022 року було +3. Стільки ж було в Чернігові, Ягідному, Гостомелі, Бородянці, Андріївці, Бучі та Ірпені. В сотні сіл та селищ. Тож в голові й досі лунають голоси: – Гріла руки у воді, в якій варилася картопля… – Дитя так тремтіло, що коли її взувала, не могла натягнути чобіток, ніжка ходила ходуном. Інше постійно трималося за щоку й бідкалось: "Боюся, що поганий дядько стрілятиме прямо в рот". – Як же холодно в харківському метро уночі. Мене так лихоманило, що дрібна, як пташка, бабуся, накрила мене своїм халатом. – Перебуваючи в окупації, примудрилася помити голову. Зігріла на багатті трохи води, так-сяк спінила шампунь, висушила на вулиці при п’яти градусах… Попереду четверта зима. Ми загартовані, обізнані, в термобілизні. У кожного другого – генератор, буржуйка, спальний мішок. У шафках – хлібці, сухарі, галети, консерви, солене сало, мед, сірники та свічки. Так, у мене в животі спить змія, але я вже адаптувалася до її яду. А ще до темряви, бубоніння генераторів, холодної та незатишної спальні. От тільки до війни пристосуватися не можу, бо як призвичаїтися до смерті, коли маємо найдорожче – життя? © Ірина Говоруха Ще в чотирнадцятому, коли втекли з Донбасу, а добрі люди з усього білого світу зібрали нам грошей на хату, шукала таке житло, щоб був водовід й колодязь, газове опалення та пічне, щоб на одному обійсті були хата та окремий гостьовий будиночок, й підвал щоб був, обовʼязково вхідний, не під хатою. Щоб поруч були школа. Та поліклиника. Щоб якийсь транспорт був в зоні доступу. В кінці 2021 я вже підготувала ящиками сірники, свічки, пігулки сухого спирту, газовий таганок з балончиками, ємності для води, які одразу ж наповнила водою. Трохи пізніше придбала турбопіч дровʼяну, дві машини дров, безліч якихось ліхтариків, павербанків, світильників з світильничками. Аби була ціла хата… То й перезимуємо. Скількі потрібно буде зим перезимувати, стільки й зимуватимемо. Невсеремось!

#дати Сьогодні, 30 жовтня, ми відзначаємо 200 років від дня народження видатного українського художника і педагога — Дмитра Івановича Безперчого (1825–1913). 🎨 🌟 Майстер, що зростив геніїв Дмитро Безперчий — це постать, яка поєднує в собі блискучий талант живописця і жертовну відданість педагогічній справі. Народившись у сім'ї кріпаків, він завдяки таланту та щасливому випадку отримав волю і зміг навчатися в Імператорській академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. Його наставником став сам Карл Брюллов, учень якого Безперчий вважався одним із найобдарованіших. У стінах Академії він отримав звання «вільного художника» історичного та портретного живопису. Тут він міг зустрічатися і з Тарасом Шевченком, який також навчався у Брюллова. 🖼️ Художник ілюстрацій та побутових сцен Творчий доробок Безперчого охоплює академічно досконалі портрети, пейзажі, релігійний живопис, але особливе місце займають ілюстрації та жанрові сценки. Він був одним із перших українських митців, хто звернувся до зображення сільського життя. Його роботи, як-от «Сватання на Гончарівці» (за п'єсою Квітки-Основ'яненка), стали важливим внеском у розвиток національного мистецтва. Варто зазначити, що він був першим ілюстратором повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Згодом він багато працював аквареллю, віддаючи перевагу її світлим і прозорим тонам. 👨‍🏫 Наставник на п'ятдесят років Проте сам Дмитро Іванович найбільше цінував не свої картини, а свою педагогічну місію. Повернувшись до України, він майже 50 років присвятив викладанню малювання — спочатку в Ніжинському ліцеї, а потім, з 1850 року, у середніх школах Харкова. Його заслуга перед українським та світовим мистецтвом неоціненна, адже саме він розгледів і допоміг сформувати основи для подальшого розвитку цілої плеяди видатних художників, серед яких: * Сергій Васильківський * Генріх Семирадський * Петро Левченко * Михайло Ткаченко Як згадував Генріх Семирадський, принципи, які йому дав Дмитро Безперчий, «робили можливим одночасно розвиток уяви й техніки, і вимагали паралельної вправи в рисункові, в малюванні та в композиції». Дмитро Безперчий прожив довге життя, віддане мистецтву і наставництву. Його творчість та педагогічна спадщина є нагадуванням про те, як важливий внесок може зробити одна людина у розвиток багатьох талантів.

Всесвітній день боротьби з інсультом 29 жовтня – ми відзначаємо Всесвітній день боротьби з інсультом (World Stroke Day). Інсульт є одним з найпоширеніших захворювань у всьому світі, зокрема, у нашій країні. Цей стан займає 2 місце серед найтяжчих захворювань України. Що таке інсульт і чому ми приділяємо йому таку увагу? Інсульт – гостре порушення мозкового кровообігу, через раптове припинення кровопостачання мозку. Наслідком захворювання може бути інвалідність, яка змінює якість життя та праці людини. Це дуже актуальна проблема у нашій країні і вона займає одне з найважливіших місць у медицині. Як виникла ідея відзначати Всесвітній день боротьби з інсультом? У 2004 році Всесвітня організація охорони здоров’я порушила серйозне питання про таку глобальну проблему, як інсульт. А 2006 рік відзначається, як перший рік заснування Всесвітнього дня боротьби з інсультом. Для чого це було здійснено? Щоб люди з різних куточків світу порушували питання, відповіді на які допомагають зрозуміти причину виникнення, заходи боротьби та наслідки інсульту. Кожного року, цього дня у лікарнях, школах, підприємствах та в офісах проводяться конференції, симпозіуми, виступи, опитування та інше. Це відбувається для того, щоб розповсюдити відповідну інформацію, щоб люди мали достатньо знань та навичок для боротьби з тяжким захворюванням та запобіганню його. Термін «інсульт» має латинське походження і перекладається, як «удар». 460 років до н.е. Гіппократ вперше описав такий симптом, як «втрата свідомості», що є наслідком захворювання головного мозку. І це вважається першою згадкою про інсульт. Часті Питання та відповіді про Всесвітній день боротьби з інсультом Які головні прояви інсульту? Клініка інсульту: людина не може посміхнутися, якщо її попросити (куточки губ опускаються); вимова нерозбірлива, неякісна та плутана (людина не відповість на запитання); якщо попросити підняти кінцівку, хворий не зможе підняти, бо буде слабкість, оніміння у руці; інколи, інсульт може проявитися інтенсивним головним болем. Як запобігти інсульту? Це дуже просто, якщо дотримуватися здорового способу життя. Найефективніша профілактика: – Фізичні вправи, які правильно підібрані під вашу конституцію тіла. – Контрастний душ для зміцнення судин. – Правильне та здорове харчування. – Виключення куріння та алкоголю. – Уникання стресів та негативних емоцій. Які основні хвороби можуть призвести до інсульту? Це артеріальна гіпертензія, миготлива аритмія, цукровий діабет, аневризми та інше. Звісно, якщо вести пасивний та нездоровий образ життя, палити та вживати алкоголь – можна отримати інсульт, не зважаючи на вік та стать. Чому важлива ця подія? Незалежно від того, ким ви працюєте, що ви робите у своєму житті – ви повинні вміти надавати першу медичну допомогу. Адже, ми не знаємо, що може трапитися з нами, нашими друзями та близькими. Якщо ви зіткнулися з такою проблемою, як «інсульт», то завдяки цьому дню – ви можете дізнатися і розповісти іншим, як боротися і упереджувати цю хворобу. Бо не тільки медична допомога потрібна, але й психологічна. Ця хвороба «вбиває» головний мозок, та змінює емоційний стан, відношення до втрачених функцій. Неважливо, скільки вам років, якої ви статі, яка у вас генетика чи професія, «інсульт» молодшає кожного року. Тому, Всесвітня організація охорони здоров’я попіклувалася про наші вміння та знання, призначивши 29 жовтня Днем боротьби з інсультом.

День змін на краще Щороку у четверту суботу жовтня відзначають День змін на краще. Свято National Make A Difference Day присвячене тому, щоб люди мали змогу спільними зусиллями змінити світ, допомогти оточуючим та зробити життя кращим. Історія створення Дня змін на краще Ця подія буда започаткована у 1992 році журналом USA Weekend, до якого приєдналася компанія Points of Light. Більше 20 років організації займалися спонсорською роботою національного свята. Нещодавно святкування було передане у ведення USA Today, що відтепер є основним спонсором та організатором місії. Як відзначають цей день? В рамках святкової події, що поєднує мільйони людей та тисячі компаній, відбуваються наступні заходи: Надання допомоги жертвам пожеж, стихійних лих, ураганів. Проведення аукціонів для місцевих продовольчих банків. Збір коштів на притулки для бездомних та жертв домашнього насильства. Волонтерські заходи для надання допомоги населенню, що голодує. Здача донорської крові у безкоштовних клініках тощо. В США до свята залучаються суспільні організації, навчальні заклади та населення. Так, Центральна школа Гранд-Кейн (Луїзіана) готує столи для пікніків. Клуб Kiwanis щороку проводить тематичні проекти. Клуб TRIO Вашингтонського коледжу підтримує місцеву програму ECEAP та пропонує одяг та взуття для дітей 3-5 років.

Європейський день юристів 25 жовтня європейські юристи святкують професійне свято – Європейський день юристів (European Day of Lawyers). Європейський день юристів в історії Ініціатива відзначення цього дня надійшла в 2014 році від CCBE – Ради адвокатів та юридичних товариств Європи. Організація запропонувала святкувати European Day of Lawyers задля координації щорічних загальноєвропейських заходів. Мета влаштування свята – поєднати зусилля членів адвокатури та юридичних товариств у плані донесення до суспільства важливості юристів у підтримці громадянських прав. Мета заснування події Заходи зі святкування події спрямовані на підтримання верховенства закону, визнання внеску працівників правової системи у дотримання встановлених законів, захист правових принципів. Організацією свята займаються національні та місцеві колегії адвокатів та юристів. Вони працюють з молодіжними товариствами, студентськими гуртками, юридичними школами та суспільними організаціями. Під час заходів відбувається розповсюдження друкованих матеріалів, проведення програм, щоб підвищити рівень поінформованості громадян Євросоюзу щодо ролі юристів у системі права.

День Моля 23 жовтня у державах Північної Америки та інших країнах світу святкують День моля. Історія створення Дня Моля Свято Mole Day поки що носить неофіційний характер та відбувається переважно в науковому середовищі хіміків. Цікаво, що подія відзначається саме з 6:02 ранку до 6:02 вечора або, в американському варіанті, 6:02 10/23. Це відповідає числу Авогадро, яке визначає кількість часток в одному молі речовини за всесвітньою системою вимірювань. Історія свята почалася за ініціативи відомого викладача хімії Мауреса Ойлера, який свого часу працював у середній школі Prairie du Chien штату Вісконсін. На початку 80-х років минулого століття хімік прочитав статтю в науковому журналі The Science Teacher. Натхнений статтею викладач 15 травня 1991 року заснував Національний фонд Дня моля, а пізніше виникло свято 23 жовтня. У деяких школах США та Канади подію відзначають 2 червня (6/02). Мета проведення свята – зацікавити дітей вивченням хімії.