#поезія Там, де лютий в будинки прокрався зсередини й ззовні, Розростаючись швидко їдкими пухлинами зла, Залишилися рани, глибокі і невиліковні, І у ранах назавжди вмонтовані антитіла. Там, де стіни уражені свіжими штамами тріщин, А вітри захрипають від крові, жалю і застуди, Уже зовсім начхати, якою ти мовою пишеш Перед входом до хати "здесь дети" чи "тут живуть люди". Тільки березень тромбом стоїть у артеріях трас. Там, де бомби ворожі рівняли життя із землею, Залишається право згадати цей біль ще не раз І готовність відчути їх травму частково своєю. Рік недобрий, як рак. Рік надовго і вперто осів, Залишаючи міни в полях, як нові метастази. Ми вже хворі, я знаю, ми хворі, як кожне із сіл, Від яких залишилися тільки руїни та назви. Оля Дубрівук Лукашівка, Чернігівщина, була окупована з 9 березня 2022 протягом трьох тижнів

#поезія Світ, який ти хотіла, ніколи тебе не хотів. Рано-вранці заварював каву і йшов в соцмережі. Світ боявся постів про побиті твої телевежі, Фотографій котів, яких ти з-під завалів несла. Ти не злилась, бо зла вистачало. І в розпал тривог Твій Перун чи Сварог над тобою мовчав у молитвах. І коли молитов не завжди вистачало на вбитих, Ти своїм рукавом витирала проплаканий біль. Світ писав не тобі, не про тебе і зовсім без рим. Говори чи кричи - все одно не почує, про що ти. Все одно не помітить, що небо невпинно горить, І горить, і горить, і горить, і горить синьо-жовтим. Оля Дубрівук

#поезія Осінь не стається, а виходить у прокат. Незалежна, авторська, повнометражна. Листя жовкне, як оплески. Кожна гілка тепер — Золота Гілка Канн. Листя падає — стеле червону доріжку крізь парк. Не минай, я прошу, ще затримайся трішки у зоні монтажній. І повітря прозоре й зернисте — мов плівка, широкий формат. Крупний план: моя втома і плечі у душі, краплини на спині. Тільки холод заходить до серця і холод заходить у кадр. Зупиняється камера. Стогін у голосі стигне. Час — жорстокий монтаж. Цей таймлайн додає всім напруги, зриває основи. Перебиті фрагменти, затягнуті сцени розлуки, між нами зник звук і заплутались титри. Цей контакт надала мені осінь, твій агент тимчасовий. Я хотіла б виключні права на твої сни купити. вересень 2024 Олена Павлова

Кольори 💙💛 - GenSouls ft.@ne_.tvoya_.mriya ❤️ Співпраця з автором слів: Валерій СЛОБОДА Друга частина. * Кольорами терну, ви при всьому хотінні Вишивайте, мамо, смуток та терпіння Що просив ти син, того не зробила Хтось зрубав калину, що цвісти хотіла Хмари почорнили і блакить закрили Та на світ змарнілий зливою пролили Ворожі копита, щоб ми не пожали Потоптали жито, геть усе зів'яло.

“Ні жива ні мертва” Голлі Джексон Фінальна частина трилогії Видавництво Readberry Третя частина серії про Піппу Фіц-Амобі мене вразила настільки, шо я навіть не очікувала. Вона за атмосферою схожа на першу частину серії приблизно так само, як шоста книга про Гаррі Поттера схожа на першу. Тут недарма така темна обкладинка, кров та скло. Якщо “Посібник з убивства” все одно трохи відсилав мене до детективів про підлітків, які я читала в дитинстві, то зараз у мене язик не повернеться таке сказати. Піппа багато пережила в першій і особливо в другій частині, і тому зараз ми бачимо у дечому розчаровану, зневірену персонажку, у дечому навіть зламану. І це насправді більш життєво, бо навряд чи після попередніх подій можна вдати, наче нічого і не було, наче це ніяк не відбивається на психологічному стані. Голлі Джексон показала підлітку з травмою, яка не знає, як з нею впоратися. Так, третя ітерація Піппи сильно відрізняється від першої. А от що залишилося константою, так це Раві. Господи, він ідеальний друг та хлопець, який по дефолту на боці Піппи. Те, шо він сказав їй на 122 сторінці, я аж трьома стікерами позначила. Бо це звучало так щиро та щемко. Та й загалом дівчині пощастило мати справді вірних друзів, які без зайвих питань прийдуть на допомогу. Коли я читала фінальні сторінки, то у мене очі на лоба лізли. Бо я головою розуміла, шо коїться і чому, але це не значило, шо мені це подобається. Я вже думала створити петицію, щоб авторка дописала хоч новелу якусь, ну чисто щоб перебити ті враження. Але далі стало трошки легше. Проте я все одно хотіла б якусь новелу з продовженням, бо не дуже люблю такий формат фіналів. Мені оце треба більш конкретно та очевидно)

Холодні макарони Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне. Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш: У тиші кухні — сіра самота, В тарілці — пружні, мов застиглі дні. Колись гарячі, сповнені життя, Тепер — байдужі, втомлені й німі. ... Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань. Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?». Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?» Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися. — Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе. Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя. — Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому. Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене. — Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі. Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася. Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію. Бо проблема була не в них. Проблема була в мені. Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.

Я на сцені у Крефельді біля Ретхаусу нашого.Ми теж збираємо гроші на потреби ЗСУ Україна,а мене спочатку нехотіли зі Львова з України випускати ТЦК Україна та Поліція України у Львівській Області України у місті Яворів де знаходився три місяці на допризивній комісії у місті Яворів і тоді мене хотіла Поліція України у місті Яворів заарештувати та посадити до вязниці нізащо,а зараз на наших концертах я вообще міг би незбирати гроші на потреби ЗСУ Україна,а міг би зараз співати ,,Калінка-Малінка Моя" ЗСУ Росія.

Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон. Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді — він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце". Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя. Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон. Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України). Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому. Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс. Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів. Мета цієї статті — саме розповісти про роботу фонду. А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу — виявляти прогалини та заповнювати їх. Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги. Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі. 💬 "Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути", – згадує Хорошаєва. Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі. І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним. Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла — для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його. 💬 "В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії", – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту. Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки. А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою — тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя. Детальніше — читайте у матеріалі нижче 👇 📖 https://www.pravda.com.ua/articles/2025/09/29/8000301/

Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон. Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді — він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце". Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя. Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон. Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України). Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому. Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс. Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів. Мета цієї статті — саме розповісти про роботу фонду. А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу — виявляти прогалини та заповнювати їх. Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги. Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі. 💬 "Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути", – згадує Хорошаєва. Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі. І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним. Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла — для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його. 💬 "В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії", – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту. Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки. А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою — тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя. Детальніше — читайте у матеріалі нижче 👇 📖 https://www.pravda.com.ua/articles/2025/09/29/8000301/

#книжковий_відгук #Лана_читає #хтивікниги “Частина твого світу” Еббі Хіменес Перша частина серії Видавництво Віват Через єнота Алексіс влетіла в кювет і застрягла бозна-де. Повз проїжджав гарненький молодик Деніел, який допоміг витягнути машину. Дорогою Алексіс заїхала у місцеву забігайлівку, і овва - Деніел тут. Він відвіз її до себе додому, звідки вона вранці здійснила променад ганьби. Нова зустріч, побачення, розмови телефоном… Наче все йде до стосунків, але їм заважає різниця у статусі та віці. Алексіс - лікарка з заможної родини, на яку покладають певні сподівання, але вона думками постійно повертається у Вакан до чарівного столяра. Ця книга захопила мене і не відпускала, доки не дочитаю. Тут про проблеми з батьками, життя з аб’юзером, вміння обирати себе, про складний шлях один до одного, щире кохання та дрібку магії. У книзі багато внутрішніх монологів та рефлексії, де герої описують свої почуття, і це так гарно, що я ледь не плакала. А на контрасті є купа кумедних моментів: обмін відвертими фото, імена тварин на фермі Дага, пікнік та кінотеатр. І плюс класні діалоги. Авторка створила двох різних та водночас схожих людей, яким по-різному пощастило та водночас не пощастило. Алексіс пощастило мати визначеність в житті та можливість займатися улюбленою справою без необхідності виплачувати студентський кредит. На жаль, в комплекті йшла токсична родина та стосунки. Деніелу пощастило мати ціле містечко небайдужих друзів та руки з потрібного місця. На жаль, в комплекті йшло недальновидне рішення щодо родинного будинку. Вони з різних Всесвітів, але ж така прекрасна пара. Деніел - це просто щось нереальне (і не тільки тому, що він герой книги). Від його ідеальності навіть трохи боляче) Він, звісно ж, прекрасний та відповідальний, вміє готувати та створювати меблі, підтримує Алексіс і прямо таки боготворить її. Його коментарі щодо стосунків на відстані - в саме серденько. Звісно, буде драма, але від таких книг все одно очікуєш хепіенду, і він, як правило, не розчаровує. Дефінетлі, мені треба ще книг Еббі Хіменес.