#поезія
Ідеальна родина – зображення
На малюнку між посмішок стислих,
Наче шкіру, сльозу пересаджено,
Наче дату у втрачених числах,
Що у часі себе загубила.
Всі докупи – онуки і правнуки,
Перелітні птахи і ворони,
Наче гості всесвітнього саміту,
Що зібралися у Вавилоні –
Восьма брама Іштар на долоні.
У пастелі – ні краплі забруднення.
У мазках і розтягнутих барвах
Тільки поглядами, ледь відчутними,
Озирається страчена справжність,
Що сліди залишає назавжди.
Все було, відбулося ще засвітла,
Відбувалося в стінах і поза,
Розчинялися, чули і бачили,
Зігрівали теплом у морози,
Та життя – це нестримана проза.
Чорна крапка і вибух зсередини,
І назовні – загрози з повітря.
Полотном вони знову об'єднані,
Переплетеним витвором зійдуть,
Не зірватися щоб у підтримці.
Все пусте. Виявляється, труднощі,
Що здавалися зливами з криком,
Стали зведеним випуклим куполом,
Що за звичкою й досі, як блискіт.
Металевий оточує присмак.
Перервався зв'язок із молодшими.
«У полоні вони, їх не вбито», –
Так бабуся говорить до кожного,
Із довірою, несамовито.
Молитвами вона через сито…
Сипле, сипле вона зауваження
Своїм голосом лагідно-сиплим.
Наче шкіру, сльозу пересаджено,
Та сльоза просочилась у жили
І зв’язок із життям загубила.
Оксана Мовчан
#поезія
Ідеальна родина – зображення
На малюнку між посмішок стислих,
Наче шкіру, сльозу пересаджено,
Наче дату у втрачених числах,
Що у часі себе загубила.
Всі докупи – онуки і правнуки,
Перелітні птахи і ворони,
Наче гості всесвітнього саміту,
Що зібралися у Вавилоні –
Восьма брама Іштар на долоні.
У пастелі – ні краплі забруднення.
У мазках і розтягнутих барвах
Тільки поглядами, ледь відчутними,
Озирається страчена справжність,
Що сліди залишає назавжди.
Все було, відбулося ще засвітла,
Відбувалося в стінах і поза,
Розчинялися, чули і бачили,
Зігрівали теплом у морози,
Та життя – це нестримана проза.
Чорна крапка і вибух зсередини,
І назовні – загрози з повітря.
Полотном вони знову об'єднані,
Переплетеним витвором зійдуть,
Не зірватися щоб у підтримці.
Все пусте. Виявляється, труднощі,
Що здавалися зливами з криком,
Стали зведеним випуклим куполом,
Що за звичкою й досі, як блискіт.
Металевий оточує присмак.
Перервався зв'язок із молодшими.
«У полоні вони, їх не вбито», –
Так бабуся говорить до кожного,
Із довірою, несамовито.
Молитвами вона через сито…
Сипле, сипле вона зауваження
Своїм голосом лагідно-сиплим.
Наче шкіру, сльозу пересаджено,
Та сльоза просочилась у жили
І зв’язок із життям загубила.
Оксана Мовчан