«Хохлушка» — жартівлива назва, образа чи приниження національної гідності, як продумана стратегія, що змушує цілий народ сумніватися у власній цінності?

Обережно, зараз буде довго-довгочит, який давно назрівав, але сьогодні його час настав.

Кілька років тому, у непростий період свого життя, я шукала підробіток у Таллінні. Мені запропонували добре оплачувану роботу гувернантки для особливої дитини в місцевій родині. Первинну переписку зі мною вів батько дитини — англійською мовою. Згодом виявилося, що дитини мала українське коріння по материнській лінії, батько був естонцем. Після переписки, батько дитини сказав, що подальшу співбесіду буде вести бабуся дівчинки — українка за походженням, я погодилася.

Коли ми зустрілися, я заговорила до неї українською, аж раптом вона доволі різко попросила мене перейти на російську. Тоді трішки знизила тон і мʼякіше пояснила: за сорок років життя в Таллінні, мовляв, забула українську та нічого не розуміє.

Я розгубилася, але спробувала з’ясувати головне: якою мовою мені спілкуватися з дитиною, навчати її, розвивати її мовлення? Українською? Естонською? Адже переді мною була дитина, у чиїй родинній історії переплелися дві культури, дві мови, два народи — естонський та український, а мого рівня володіння естонською — А-2 — було явно замало.

Відповідь бабусі приголомшила:

— Конечно, по-русски!

Я перепитала: чому саме російською?
Навіщо виховувати дитину за кордоном мовою, яка не є рідною ані для української, ані для естонської гілки її родини? Чому б не допомогти їй пізнати обидві свої культурні спадщини?
Чи хоча б англійською, бо всі естонці добре знають англійську та спілкуються нею.
І тоді мені відповіли:

— Сорок лет назад я уехала с Украины, чтобы не быть ХОХЛУШКОЙ. Вы ещё молодая и не можете этого понять, я это сделала не для того, чтобы сейчас позволить своей внучке вернуться в тот же колхоз и говорить мовой доярок.

Звісно, я підвелася й пішла геть.
Але мені ще довго пекла та розмова.

Я довго носила це в душі й у голові, бо переді мною розгорнулася ціла історія внутрішнього відчуження, у якій людина настільки засвоїла принизливий образ власного походження, настільки з ним змирилася, що вирішила захистити від нього навіть наступне покоління в іншій країні — онуку, обравши шлях НЕ повернення і відстоювання власної гідності, а остаточне відмежування від свого коріння.

Не бути «хохлушкою»... Наскільки глибоко в голові тієї жінки вкорінилася думка, що бути українкою — означає бути кимось гіршим. Що українська мова — це мова доярок, а українське коріння — те, чого слід соромитись.

Найстрашніше, що вона скоріше за все передала це власній дочці і збиралася передати онуці.

Дитина могла б зростати, пізнаючи обидві свої культури — українську та естонську, вивчаючи дві мови, відкриваючи історію двох народів, з яких походить, мати багатства двох світів. Але доросла (певно, глибоко травмована) жінка вирішила, що один із цих світів потрібно викинути, бо в совєцькому союзі їй нав’язали переконання, що він — сороміцький, відсталий і негідний.

Саме так меншовартість передається між поколіннями.

Але вличезна проблема полягає в тому, що в Україні та за її межами ще досі повно українців різного віку, які ДОСІ вважають українську мову, українське походження та українську культуру ознаками нижчості.

Звісно, ми не можемо знати всього, що пережила та жінка. Можливо, вона сама зазнала приниження, почула такі слова, засвоїла такі стереотипи. Скидається на те, що її вибір був способом пристосуватися до суспільства, у якому російська мова окупантів подавалася як мова престижу й можливостей. Але це не скасовує наслідків: людина настільки звикла до чужого зневажливого погляду, що почала дивитися на себе та своє походження очима окупантів.

Ось у чому полягає небезпека споживання російської мови та культури, про яку я торочу вже більше десяти років у публічному просторі: в самій її суті, в побудові слів та вкладених сенсах у вислови, приказки, звороти, у негативному забарвлені, акцентах, у вплетених наративах, які не вирвати з контексту, які шкідливі та небезпечні для нас, бо несуть загрозу, починаючи з меншовартості, про яку я пишу, і закінчуючи бажанням нашого фізичного знищення та привласнення наших домів, бо ж яке право мати щось своє-власне мають ті, хто «менші», «гірші», «приналежні», «не гідні»?

Важливо розуміти: коли ми говоримо про українську мову, школу, освіту й національну гідність зараз, йдеться про право української дитини знати, ким вона є, не соромитися свого походження й місця перебування, не сприймати власну культуру як перешкоду для успіху де б вона не жила. Це, звісно, в першу чергу, задача батьків.

Бо імперія не потребує кордонів, армій чи чиновників, щоб продовжувати своє існування та загарбництво навіть після падіння: їй достатньо, щоб інфікований імперськістю дорослий виховував дитину.
А якщо таких мільйони?

Ми бачимо результат зараз в Україні.

Важко змінити те, чого людину навчили соромитися з дитинства. Важко, але можливо. Треба докладати зусиль, звісно, ускладнювати собі й без того важке життя, виходити зі звичного кола та почуватися «ні в сих, ні в тих».
Але це критична необхідність і обовʼязок, щоб захистити своїх дітей від долі рабів — не передавати їм хворе, заразне й небезпечне.

На мою думку, звільнення від меншовартості можливе для українців лише через «копати далі», я маю на увазі дослідження, ще глибше пізнання власної історії та усвідомлення всіх наслідків дій російських загарбників, як от на прикладі з бабусею та онукою, який я розповіла на початку.

Саме в тому підступ і небезпека зараз для російськомовних та україномовних споживачів продуктів російської культури, що вона, російська культура — імперська й такою створена, що вона завжди виробляла і продовжує виробляти ярлики для інших народів — зокрема тут мова про українців.

«Хохол», «бульбаш», «абрек», «япошка», «фріц», «амєрікос», «кітайоза» — нібито «жартома», в гиденьких анекдотиках, пропагандистських кінофільмах, побутових історіях «з душком».

Мовляв, нічого особистого, то ви просто гумору не розумієте, а ми от розуміємо, тому й вищі за вас.

Але росіяни численними поколіннями зображують інші народи — зокрема українців — дурним, відсталим, жадібним, брудним, смішним, і це ніколи не було жартом. Це спланований і продуманий спосіб сформувати ставлення до цілого народу.

Грузин у таких анекдотах обовʼязково має великий ніс, дурнуватий кашкет і десь поруч мандарини. Молдаванин — завжди незугара, який не може впоратися навіть із лампочкою, яку треба вкрутити. Чукча — розумово-відсталий. Естонець — такий повільний, що поки до нього щось «дійде», мине рік. Українець — … ну, ви самі знаєте цей спектр лайнових образів. І окремим пунктом перкручування та перекривлення всіх мов крім «великого и могучего».

І тепер подивіться на територіальні претензії та вологі мрії росіян щодо тих земель, на яких споконвічно живуть та розвивають свою культуру народи, з яких вони сміються в своїх «анекдотах».

Вловлюєте звʼязок?

А тепер подумайте: скільки ви реально знаєте про культуру, історію, літературу, державницькі традиції цих народів НЕ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ російської подачі?

Часто — майже нічого. Зате стереотипи з тих токсичних анекдотів більшістю людей пам’ятаються чудово.

Саме в цьому й небезпека: карикатура підміняє людину, а прізвисько — цілий народ.

Нам дісталося особливо.

Нас називали «хохлами», висміювали за сало, за нашу мову, сільське походження, нібито природну хитрість, жадібність чи неосвіченість.
У совєцькому кіно українець завжди був комічним персонажем, карикатурним селянином, обмеженим ледарем або колаборантом. Особливо промовисто — в сюжетах про Другу світову війну, де вся українська історія зводилася до зручних для росіян пропагандистських схем.

Та проблема завжди була системна: росіянам було вигідно залишатися головними героями історії, а українців відводити на другорядні ролі — смішні, підозрілі, недорозвинені, меншовартісні.

Бо народ, який вважає себе гіршим, легше примусити слухатися та переконати в тому, що йому не потрібні право голосу, власна мова, власна держава, власна хата, власна земля та власне майбутнє.
А хто не згоден — «расстрелять!».
Так працює і досі.

Все починалося з дитинства і зі школи: я особисто можу дотягнутися памʼяттю до гірких розповідей своєї прабабусі Євгенії яка була дитиною 1920-х років на Харківщині, я памʼятаю розповіді бабусі Валентини про її дитинство та каральну совєцьку школу в 1950 роках.

Українським дітям, покоління за поколінням, російські окупанти вбивали силою в голови, що їхня мова — сільська, культура — провінційна, історія — вигадана, вони самі — брудні селюки, а справжня освіта й «гідне» життя можливі лише російською та по російським стандартам.

Я безмежно вдячна жінкам свого роду за всі ті надлюдські зусилля, які вони доклали, щоб я зараз писала цей допис українською, щоб я зараз була тою, ким я є.

Мені безмежно боляче і прикро через весь той страх, біль, погрози, приниження та переслідування, яких зазнали жінки мого роду, щоб зберегти й передати мені нашу мову, культуру, наші пісні, всі ці гіркі та цінні знання — спадок, який по праву належить мені та, тепер, моїм донькам.

Звісно, мова людини не визначає її гідності чи патріотизму. Але зараз війна (знову з росіянами) і сьогодні йдеться про систему, яка СТОЛІТТЯМИ робила і продовжує робити одну культуру — російську — мірилом усіх інших.

Історія української освіти дає нам промовисті приклади:

— Валуєвський циркуляр 1863 року (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!) обмежував друкування українських видань.

— Емський указ 1876 року (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!) ще більше посилив заборони на українське друковане слово та його публічне використання.

І це ж тільки два приклади…

У совєцький період українська мова й культура постійно переживали — хвиля за хвилею — репресії, цензуру та насильницьку русифікацію.

У 1938 році російську мову зробили обов’язковим предметом у школах неросійських народів совєцького союзу (ЦЕ БУЛО ДО ПОВНОМАСШТАБКИ!).

Ви ж розумієте, що це була не випадкова низка непорозумінь, а політика витіснення, за якою стояло прагнення до культурної уніфікації.

В освіті я зараз більше працюю з дітьми, тому про дітей і скажу: коли в дитини забирають можливість повноцінно вивчати власну історію, вона втрачає не лише знання, а й інструменти, за допомогою яких могла б краще зрозуміти себе, хто вона, звідки походить і чому має право бути собою. Це про самоцінність і самоідентифікацію. І про самоповагу.

І тут не можу не згадати про бідність, якою українцям так люблять дорікати росіяни: нас зображували бідними, відсталими, нездатними дати собі раду — ледарями.
Але хто і за яких обставин зробив мільйони людей, власників земель і господарств, бідними і беззахисними перед голодом?

Я нагадаю.

Під час Голодомору 1932–1933 років, в якому дивом вдалося вижити моїй прабабусі Євгенії, яка через це зосталася сиротою, совєцька влада вилучала в селян все зерно, а колективізація та репресивна політика позбавляли людей засобів до існування. На тлі масового голоду діяла система магазинів «Торгсин», де продукти можна було придбати, зокрема, за золото й інші коштовності.

А тепер про бідність й звідки ж вона взялась: лише у 1933 році, наприклад, за історичними даними, майже 45 тонн золота (!!!) було «зібрано» в Україні, поневоленій совєтами, з українців в обмін на хліб чи борошно, в таких закладах як «Торгсин»…

Люди несли обручки, хрестики, кульчики, родинні прикраси та інші коштовності, аби лиш отримати борошна й урятувати дітей від голоду. Дітей, як моя прабабуся, які виживали, хоч і не всі, але лишалися сиротами і БІДНИМИ, без нічого.

Люди, чиї предки поколіннями працювали на своїй землі, жили в достатку та розвивалися, мусили віддавати золото за їжу.
А кому?
Правильно: російському совєцькому солдату = на москву.

То звідки в українців взялася бідність?
Звідти, що вона стала наслідком московитської політики, насильства, експропріацій і репресій.

Бідність, створена насильством, не є доказом меншовартості тих, хто від неї постраждав.

Це ж так по-російськи: обікрасти, вбити, а тих, хто лишився охрестити «хохлами», салоїдами, селюками та бідняками.

«Хохлами» їм зрозуміліше називати народ із тисячолітньою історичною тяглістю, власними державотворчими традиціями, літературою, власною мовою, музикою, наукою, мистецтвом і досвідом боротьби за свободу. Так легше виправдати перед собою і світом свої злочини.

Історичний досвід інших народів доводить: повернення гідності починається з права САМИМ розповідати про себе — власною мовою, через власну культуру та власні інституції.

Естонія для мене в цьому питані стала прикладом, я вдячна долі, що пʼять років прожила серед тих людей, які знають що таке свобода, гідність і боротьба з росіянами та їхньою токсичною культурою й пропагандою — не на словах.

Мене вбиває наповал у наш час, на уроках української мови прохання українських матерів пояснювати дитині матеріал російською, бо дитина НЕ РОЗУМІЄ «па-укрАінскі»…

Я не засуджую, я описую ситуацію і я ошелешена кожного разу, та я продовжую робити свою роботу: на щастя, діти все прекрасно розуміють, швидко вчаться та відкриті до знань — їм легше повертатися до свого коріння, було б ще легше, якби такі мами не виставляли їм обмежень та не сумнівалися в їхніх здібностях.

Бо навіть такі фрази сказані вголос при дітях — це передавати їм комплекси, які дісталися батькам у спадок.

Школа, родина, книжки, кіно, музика, музеї — усе це формує уявлення дитини про те, ким вона є, в якому світі вона живе і буде жити. В якому світі ви хочете, щоб жила ваша дитина? До такого світу ви її і привчаєте, і готуєте, такий світ їй і показуєте.

ТОМУ так важливо вчити дітей історії не як безкінечному переліку дат, а як історії реальних людей, які оце все пережили і переживають зараз, і продовжують триматися за своє і творити, і боротися, навіть помиляючись, навіть не завжди перемагаючи, але ЗАЛИШАЮЧИСЬ СОБОЮ! Слава Богу, прикладів у нас повно, Героїв у нас вистачає.

Але от би ще всі зрозуміли й дітям розказали, що ми не мусимо доводити свою гідність і цінність тим, хто звик нас принижувати і продовжує.
Але ми мусимо знати власну цінність, історію, аби більше не дозволяти іншим переписувати її за нас.

Ну і, власне, до чого я вела: до оцього фото, яке мені надіслала моя кума, в шоці від побаченого.

Жовтень 2026 року, Харків, моє рідне місто, яке росія бомбить щоночі, де люди щодня живуть під загрозою обстрілів, руйнувань та смертей.

Нічого такого, здавалося б, просто в міському потоці їде автівка із персоналізованим номерним знаком «ХОХЛУШКА»….

Я не знаю, що тут ще додати.

Не знаю, хто власниця цього авто, що вона хотіла сказати цим написом, за який ще треба заплатити хороші гроші (тобто, це було зроблено усвідомлено за додаткову оплату).
Звісно, один номерний знак не розповість нам усієї історії про людину.

Але сам факт, що в українському місті під російськими бомбами, під час повномасштабної війни, слово, яке століттями ті ж самі росіяни використовували проти нас: для знецінення і приниження, може бути перетворене на предмет демонстрації чи жарту, змушує мене зупинитися й глибоко замислитися.

Це свобода самоіронії?
Свідомий виклик?
Звичка, яка залишилася непоміченою?
Чи настільки глибоко вкорінений стереотип, що людина вже не відчитує його історичного змісту?

Я не берусь вгадувати мотиви власниці.
Але запитання залишається відкритим: чи розуміємо ми, як суспільство, наскільки далеко може зайти знецінення власної гідності, коли принизливий ярлик стає звичним і навіть привабливим, що люди готові носити його, як… медаль?

Можна жартувати із себе, звісно. І часто це навіть корисно. Можна переосмислювати слова, які колись завдавали болю.
Але варто знати, ЩО САМЕ ми переосмислюємо, ЧИЮ історію несемо на собі, демонструємо й чи не продовжуємо ми несвідомо чужу роботу з приниження нашої власної ідентичності??

Ми не бурʼян в полі, не народ-двієчник, якому місце на останній парті, бо нас туди посадили «старші брати росіяни», щоб ми чекали дозволу сказати слово.
Ми — вільні люди зі своєю землею, історією, мовою, культурою та правами, які маємо від народження.

Хотілося б, щоб ми були свідомі того, хто ми є і що з нами відбулося та відбувається.

Насамперед — перестали відтворювати в собі імперські уявлення про самих себе.

Щоб перестали дозволяти чужому погляду визначати нашу цінність. І перестали транслювати це дітям — майбутньому поколінню українців.

Тоді вистоїмо, тоді наша боротьба матиме сенс.

Марко Терен

Перевіряйте авто перед початком руху, адже в них можуть ховатися тварини 🚙 🐈

Із настанням холодів безпритульні тварини шукають теплі місця для ночівлі.

Щоб уберегти тварин від травм і загибелі, водії мають перевіряти транспортні засоби перед запуском двигуна.

▪️Перед початком руху огляньте автівку, постукайте по капоту або подайте короткий звуковий сигнал, щоб дати тварині можливість залишити укриття.

▪️Якщо ви помітили тварину, не намагайтеся налякати її різкими рухами чи гучними звуками. Спробуйте обережно виманити її за допомогою корму.

Якщо самостійно допомогти не вдається, зверніться до рятувальників або волонтерів.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

Незнайомець, який знає мене надто добре

У кожної людини є свій найвідданіший друг. Він ніколи не сперечається, не перебиває, не дає непроханих порад і завжди погоджується зустрітися в будь-який час доби. Щоправда, іноді кривляється, але це вже залежить від того, хто перед ним стоїть.

Щоранку я підходжу до нього з певним острахом. Ніколи не знаєш, кого там сьогодні побачиш. Учора, наприклад, був цілком пристойний чоловік із розумними очима та легким нальотом інтелігентності. А сьогодні звідти визирає якийсь пом’ятий тип, якого ніби всю ніч використовували замість подушки. Причому без його згоди.

Я уважно розглядаю незнайомця. Він дивиться на мене з таким самим здивуванням. Я піднімаю брову — він піднімає. Я примружуюся — він теж. Нарешті посміхаюся, аби розрядити ситуацію. Незнайомець посміхається у відповідь, і я розумію: хлопець начебто непоганий, просто обставини його не прикрашають.

Починається ретельна інвентаризація.
Ніс на місці. Вуха теж. Очі, здається, трохи втомилися від життя, але хто тепер не втомлений? Волосся поводиться незалежно, наче вже отримало повістку до іншого організму. На підборідді з’явилася щетина. Вона, очевидно, вирішила нагадати, що час іде, навіть коли ти нікуди не поспішаєш.

Особливу увагу приділяю зморшкам. Ось одна біля ока. Цікаво, коли вона встигла прописатися? А ось друга. Ця, здається, від сміху. Приємно усвідомлювати, що бодай деякі з них мають позитивне походження. Решта, мабуть, від роздумів про сенс життя, комунальні тарифи та поведінку людства.

Найпідозріліша зморшка на лобі. Вона глибока, поважна й нагадує слід від невдалої спроби зрозуміти політику. Я пробую її розгладити пальцями. Марно. Зморшка дивиться на мене з виразом чиновника, якому принесли неправильно оформлену заяву.

— Ну що, старий, — кажу я своєму відображенню, — як справи?

Воно мовчить.

— Зрозуміло. Не хочеш розповідати. Мабуть, теж маєш проблеми.

Я знову посміхаюся. Цього разу вже впевненіше. У дзеркалі з’являється людина, яка ніби знає якийсь секрет. Можливо, вона просто згадала, що сьогодні не понеділок. А можливо, нарешті усвідомила: життя надто коротке, щоб витрачати його на переживання через власний ніс.

У такі хвилини я починаю філософствувати.

Дзеркало — дивовижний винахід. Воно показує нам правду, але тільки ту, яку здатне відобразити. Воно бачить наші вуха, зморшки, неголене підборіддя й усі сліди вчорашньої втоми. Проте воно не знає, про що ми мріємо, чого боїмося, кого любимо і скільки разів усміхалися іншим, коли самим було зовсім не до сміху.

І все-таки ми чомусь довіряємо йому більше, ніж власним друзям.

Скажи приятель, що ти маєш чудовий вигляд, — подумаєш, що він підлещується. Скаже дружина, що пора постригтися, — образишся. А дзеркало мовчки демонструє твою зачіску, і ти сам доходиш висновку, що перукарня сьогодні важливіша за державні справи.

Ось вона, сила об’єктивності!

Звісно, кожен має право на маленьке самонавіювання. Я, наприклад, іноді повертаюся перед дзеркалом боком. Не тому, що маю якісь претензії до власної фігури. Просто цікаво подивитися на себе з іншого ракурсу. Наука ж не стоїть на місці!

Потім втягую живіт. Відразу відчуваю себе людиною з неабияким спортивним минулим. Щоправда, довго так не витримаєш, а тому доводиться повертатися до природного стану. Зате на кілька секунд я мав чудовий вигляд. Принаймні з того боку, з якого дивився.

І тут мене охоплює підозра: а раптом дзеркало теж має свої комплекси? Може, йому набридло щодня бачити одні й ті самі обличчя? Може, воно мріє бодай раз показати людині не те, що є, а те, чим вона себе уявляє?

Уявляю, як одного ранку я підходжу до нього, а там — статечний пан із густою шевелюрою, спортивною поставою і поглядом людини, яка вже давно розв’язала всі світові проблеми.

— Перепрошую, — кажу я, — а де той, що тут зазвичай стоїть?

— Пішов на пенсію, — відповідає дзеркало. — Ви ж самі щодня називали його старим. От він і образився.

Після таких думок краще відійти від дзеркала й зайнятися чимось корисним. Наприклад, поснідати. Бо скільки можна розглядати людину, яка нікуди не поспішає, нічого не говорить і навіть не пропонує випити кави?

Перед виходом я ще раз зазираю у дзеркало. Відображення дивиться на мене вже без особливого подиву. Ми обоє звикли одне до одного.

— Ну що, — кажу я, — до вечора?

Воно мовчки киває.

І я виходжу у світ, де кожен має власне дзеркало. Хтось носить його в кишені, хтось — у голові, а хтось узагалі не потребує скла й амальгами, бо щодня милується собою в очах інших.

Останні, до речі, найнебезпечніші. Звичайне дзеркало хоча б іноді показує правду.

А людина, яка закохана у власне відображення, здатна роками доводити всім навколо, що криве не дзеркало, а світ.

Хоча, якщо подумати, у кожного з нас є маленьке дзеркало всередині. І було б непогано час від часу зазирати й у нього. Тільки обережно: там можна побачити не лише те, що хочеться.
--------------------------
https://korop.gt.tc/archives/2917

😡 рф знову атакувала пересувні відділення "Укрпошти", які везли українцям пенсії, ліки, посилки та продукти, - Смілянський

Черговий удар дроном було здійснено вчора на Сумщині.

Усю ніч лікарі в Сумах та Тростянці боролися за життя працівників "Укрпошти" і, попри важкі поранення, дають обережно позитивний прогноз.
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

🐩Собаку, який півтори доби просидів у глибокій ямі, врятували на Київщині

У селі Мила надзвичайники вже сьомий день поспіль працюють над ліквідацією наслідків атаки.

Під час чергового виїзду вони дізналися про тварину, що перебувала у пастці.

Рятувальники обережно спустилися в яму та підняли песика на поверхню. На щастя, він не постраждав і знову опинився на волі.
#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

👁‍🗨📵Обережно, шахраї! Українцям телефонують нібито співробітники СБУ, звинувачують у держзраді, фінансуванні ворога та залякують кримінальним провадженням.

Для більшого тиску вони надсилають в месенджери підроблені службові посвідчення. А потім пропонують переказати кошти для закриття справи.

☝️Щоб не стати жертвою шахраїв:
▪️ не повідомляйте дані банківських карток, паролів та кодів з SMS;
▪️ не переказуйте гроші незнайомцям;
▪️ не довіряйте повідомленням про "термінове вирішення питання";
▪️ перевіряйте інформацію через офіційні канали держорганів.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал

22 червня минає 85 років з дня початку (1941) масових розстрілів у в'язницях Львова в'язнів, причетних до ОУН, санкціоновані прокурором Львівської області Харитоновим. Загальна кількість жертв у Львові за оцінками істориків коливається між 2358 і 2752 душ... Останні дні червня 1941 року називають трагедією на західних теренах України.
Перші розстріли у тюрмах на західних теренах України, які з вересня 1939 р. перебувала під радянською окупацією, розпочались 23 червня 1941 р., на другий день німецько-радянської війни. На той час політичних в’язнів утримували у 22 тюрмах Львівської, Тернопільської, Волинської, Івано-Франківської, Рівненської, тодішньої Дрогобицької областей. А з 24 червня почались масові вбивства по в’язницях.
Тюрма №1 на вулиці Лонцького у Львові була найбільшим комплексом НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ). Донині у підвалах збереглися камери, в яких, спершу, вбивали по одному, а потім заганяли групами і через вікно дверей кидали гранати. Виводили в’язнів на тюремне подвір’я і автоматною чергою позбавляли їх життя.
24 червня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС у Львівській області Лерман у звіті начальству написав, що з 1355 людей, вибраних до розстрілу, вирок виконано щодо 924, інформував, що арештованих приймають без належного оформлення, за списками, без статті звинувачення. Вже у цей день німецькі літаки бомбардували Львів. Члени ОУН 26 червня напали на львівську в’язницю «Бригідки» та завдяки переполоху змогли врятувати близько 300 засуджених, які були у черзі на розстріл.
Жахлива цифра - лише у тюрмі на Лонцького радянські каральні органи з 22 до 28 червня вбили 1680 в’язні«Я сидів уже три місяці у тюрмі на Лонцького, у камері нас було 8. Всі українці (селяни, робітники, інтелігенція). 23 червня біля 6-ї по обіді, приказали нам зійти вниз з речами. У партері було 20 в’язнів. Начальник крикнув: «Ложись» і почав стріляти. На мене навалились тіла розстріляних товаришів. Начальник і три енкаведисти перейшли до інших камер стріляти людей. Я не був поранений, обмазав лице кров’ю. Через кілька хвилин енкаведисти повернулись і зробили кілька пострілів по тілах, які були зверху і рухались. Все затихло. Я обережно піднявся. В коридорі і камерах скрізь лежали помасакровані тіла в’язнів, цілі їх стоси. Нікого не було з енкаведистів. Я спробував сховатись на стриху, але було закрито, вибіг на подвір’я тюрми і сховався у кущах. Не міг втекти на вулицю, бо там була охорона. Вночі я бачив, як енкаведисти закопують тіла у викопану при вході яму. Деякі люди давали ознаки життя. Десь зранку охорона пішла з подвір’я. Я скочив на ринву і спустився по ній, пішов до помешкання свого знайомого, який жив неподалік. Так я урятувався чудом», – розповів дослідникам «Меморіалу» голова читальні «Просвіта» на Жовківщині на початку 90-х рр. минулого століття.
Вбивства чинили поспіхом. До початку німецько-радянської війни радянські органи провели на заході України чотири масові депортації родин «ворогів народу»: у лютому, квітні, червні 1940 р. і в червні 1941 р. За різними даними дослідників, у далекі краї вивезли майже 1 млн. 200 тис. людей, із них 400 тис. українців. Головною метою сталінського режиму було знищити політичну, військову, суспільну еліти, як українців, так і поляків. Тюрми були переповнені політичними в’язнями, яких утримували у жахливих умовах і жорстоко катували. Про це ще сьогодні нагадують тюремні камери.
У перший тиждень війни чисельність арештованих зросла майже удвічі. У Львові і невеликих містечках українців хапали просто на вулицях і везли в тюрми, щоб «очистити» регіон від «українських націоналістів». Коли 22 червня 1941 р. розпочалася німецько-радянська війна, то відступ червоної армії із заходу України був очевидний і радянські каральні органи вирішили звільнити тюрми від в’язнів.
23 червня 1941 р. у місцеві відділення НКВС надійшов план евакуації 23236 в’язнів із Галичини та Волині в тюрми росії та Киргизстану. Але наступ німецьких військ спричинив паніку, особливо серед енкаведистів, які почали вбивати в’язнів уже з 22 червня, без вироків і не перевіряючи статтю арешту.
Начальник тюремного управління НКВС Філіппонов звітував наркому НКВС України Сергієнку, що в перший день нападу німців на срср у тюрмах Львівщини розстріляно 108 людей. Такі ж розстріли почалися в Луцьку, Перемишлі, Добромилі. З москви вже за кілька днів надійшла телеграма з розпорядженням Л.Бєрії, «за списком, затвердженим прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебували під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини за статтею 170 Кримінального кодексу, та осіб, які здійснили розтрати, а підслідних і засуджених, які не проходять за цими статтями Кримінального кодексу, звільнити». У ніч із 23 на 24 червня, як вказано у звіті тюремного управління НКВС, весь особовий склад тюрми покинув Львів, але через 4 години повернувся і вбивства набули масового характеру.
У Львові політичних в’язнів розстрілювали на Лонцького, у Замарстинівській тюрмі, «Бригідках» (сьогодні тут розташовується СІЗО), а ще у Золочеві, Дрогобичі, Луцьку, Чорткові, Дубно, Самборі, Рівному, Тернополі та інших містах.
Сортували людей і розстрілювали порціями. Згідно з документами, людей мали сортувати: з важкими вироками – розстріляти, а щодо кого тривало слідство – планували вивезти. Але забракло вагонів для вивезення у тюрми НКВС срср. Бо військова влада гостро потребувала вагонів і не планувала з НКВС ділитися ними.
На заході України перестріляли практично всіх, лише частково у Львові випустили кримінальників. У ніч із 23 до 24 червня 1941 р. на Лонцького і в «Бригідках» сортували людей і розстрілювали порціями. 22-24 червня стріляли по підвалах, карцерах. 24 червня енкаведисти покинули Львів, а коли повернулись, до 27 червня був повальний розстріл у камерах, кидання гранат. Якщо мали час, то дострілювали, все залежало від наступу нацистів», – каже працівниця Центру досліджень визвольного руху, історик Олеся Ісаюк.
Протягом тижня від початку війни у тюрмах на заході України НКВС вбив близько 24 тис. людей, віком від 15 до 60 років. Є спогади про розстріли жінок і дітей. Убитих в’язнів кидали в ями, вириті нашвидкоруч, на тюремних подвір’ях, у саду, закидали тілами і тюремні підвали, бо на вивезення тіл не вистачало ані часу, ані транспорту. В останні дні перед втечею радянські органи просто залишили тіла в’язнів у камерах. Більшість убитих – українці, близько 10% – євреї, а також були поляки. Документи та архіви в’язниць енкаведисти палили.
Масові вбивства у тюрмах у перші тижні війни відбувались не лише на заході Україні, але й у Києві, Вінниці, неподалік Харкова, у Криму.
До сьогодні знаходяться сліди злочинів комуністичного терору.
У період з 1939 до 1941 року, за різними дослідженнями, у всіх тюрмах Західної України розстріляно близько 60 тис осіб, сюди входять і жертви кінця червня 1941 р. Останки людей знаходили в ямах на тюремних подвір’ях. Не скрізь родичі могли забрати замордованих чоловіків, дітей, батьків.
30 червня 1941 р. о 4-й годині ранку український батальйон «Нахтігаль» на чолі з командиром Р.Шухевичем першим зайшов у Львів. Серед замордованих у тюрмах людей він знайшов і свого брата. Німці дозволили відчинити в’язниці і люди кинулись шукати своїх дітей, батьків, сестер, братів. Від побаченого були шоковані, про що є чимало спогадів. Німецька окупаційна влада використала факти масових розстрілів в’язнів, злочини комуністичного терору з метою пропаганди, посиливши не лише антибільшовицькі настрої, але й спровокувавши антисемітські. Місця злочинів фотографували, фільмували, списки розстріляних в’язнів публікувала місцева преса.
Нова німецька влада залучила до робіт у тюрмах єврейських чоловіків, які витягували трупи, виносили їх на подвір’я і складали чи вантажили. Був шалений запах від розкладених тіл. Був спровокований єврейський погром 1 липня 1941 р. Вже тоді було очевидно, що тоталітарний радянський окупаційний терор змінив інший – гітлерівський, принісши горе і сльози...

❗️Обережно: у Telegram викрадають акаунти українців


Користувачам у приватні повідомлення та чати почали розсилати заклики підписати петицію про вшанування пам’яті полеглих захисників України. Допис нібито веде в закритий канал «Електронні петиції», а насправді — на підроблену сторінку, яка повністю копіює інтерфейс месенджера Telegram.


Для «голосування» від користувача вимагають ввести номер телефону та код підтвердження. Як тільки ви це зробите — шахраї миттєво отримують повний доступ до вашого акаунта.


Якщо таке повідомлення прийшло навіть від знайомого — не переходьте за посиланням, його профіль уже зламали.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news

Обережно, вовки: ці небезпечні тварини все більше масово помічаються в українських регіонах, в деяких селах люди через небезпеку навіть ввечері не виходять з дому, — ЗМІ


В Україні майже вдвічі зросла популяція вовків за роки війни — з приблизно 2 до 4 тисяч особин:
📍Головна причина — скорочення полювання через воєнний стан та замінування великих територій.📍Через збільшення чисельності вовків їх почали частіше помічати біля сіл та фермерських господарств.📍Експерти наголошують: масового заходу вовків у міста немає.📍Більшість зафіксованих випадків стосується поодиноких тварин на околицях населених пунктів.📍Найбільше вовків традиційно мешкає на Поліссі та в Карпатах.

🐾 ❤️‍🩹У Кременчуці рятувальники визволили кошеня з бетонної пастки, і воно одразу знайшло дім


Маленьке кошеня застрягло між бетонними конструкціями біля кафе. Рятувальники обережно розібрали частину конструкції та визволили пухнастика.


Малюк зовсім не постраждав, а ця історія завершилася справжнім хепі-ендом: прямо на місці порятунку небайдужі люди забрали кошеня до себе додому. Тепер у нього є турботлива родина! 🏠🐱
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини