#ШІ #нарис 🍁Елегія золотого міста Листопад приходить до Києва неквапно, мов старовинний, мудрий гість, що не поспішає оголошувати свій прихід гучним дзвоном, а віддає перевагу тихій, філософській бесіді. Він обережно, майже з ніжністю, знімає останні золоті корони з голів каштанів і кленів, які ще вчора пишалися своєю величчю. Це вже не той зухвалий, яскравий жовтень, що вибухав кольорами на схилах Дніпра. Листопад – це пора тиші, рефлексії і особливої, сріблястої прохолоди, що пронизує повітря. Київ у цю пору перетворюється на декорацію для оповіді, що сповнена легкого смутку та незмінної гідності. Його архітектура, оголена від густого листя, виступає вперед, підкреслюючи свою тисячолітню історію. Місто не засинає, ні. Воно просто заглиблюється у себе, стає камернішим, інтимнішим, пропонуючи перехожому не шалений темп, а медитативну прогулянку. Жовтневі шарудіння під ногами змінюються м'яким, глухим шелестом вологого ґрунту, а небо набуває кольору старовинної бронзи, інколи проливаючись дрібним, лагідним дощем, що змиває зайвий поспіх. 🍂 Починати цю листопадову елегію варто саме тут, де б'ється історичне серце міста – на Андріївському узвозі. У листопаді Узвіз втрачає свій галасливий літній ярмарковий вигляд і набуває чарівності богемної, трохи містичної вулиці. Дерев'яні будиночки та стародавні фасади, що вишикувалися вздовж бруківки, тепер краще видно. Їхні лінії, мов морщини на обличчі старого мудреця, розповідають про минулі епохи. Листопадовий туман, що інколи підіймається з Подолу, обволікає Андріївську церкву так, що її небесно-блакитні куполи здаються відірваними від землі, підвішеними в холодному, високому небі. Йдеш Узвозом, і кожен крок резонує з історією. Спускаючись до Подолу, потрапляєш у царство контрастів. Контрактова площа тепер сповнена простору, якого так бракувало влітку. Трамвайні рейки виблискують мокрим сріблом, а старовинні церкви – Іллінська, Покровська – здаються ще білішими на тлі сірого неба. Поділ у листопаді – це затишок, захований за кам’яними мурами. Він зваблює теплом – не палким, а саме затишним, що витікає з маленьких кав'ярень, де пахне корицею, свіжою випічкою та легкою гіркотою кави. Тут, серед вузьких вулиць (як-от вулиця Сагайдачного чи Волоська), особливо відчувається любов до цього міста. Це любов до деталей: до іржавих, але витончених балконних ґрат, до різьблених дерев'яних дверей, що пам'ятають сотні історій. Це місто, яке вчить уповільнюватися. Притулишся до холодної стіни, заплющиш очі, і чуєш лише тихе гудіння міста, яке, здається, готує себе до зимового сну, плекаючи свої таємниці. 💖 Для трепету і ніжності у листопадовому Києві немає кращого місця, ніж його високі пагорби. Пейзажна алея перестає бути ігровим майданчиком і стає оглядовим майданчиком для душі. Звідси відкривається панорама, яка збиває подих. Далеке Лівобережжя часто приховане за молочно-білим серпанком. Дніпро, величний і незворушний, набуває кольору свинцю, що блищить у холодному світлі, – потужний, але мовчазний. Дивлячись на нього, відчуваєш міць стихії, що не підвладна часу. Алея, з її химерними скульптурами, наче підтверджує: навіть у найхолоднішу пору варто пам'ятати про гру та фантазію. На голих гілках висять останні, поодинокі жовті листочки, мов забуті дитячі іграшки. Повітря тут, на висоті, завжди свіже, дзвінке, воно ніби очищає думки. Володимирська гірка – це епіцентр київської елегії. Старі каштани, які тут ростуть, мають особливо трепетний вигляд. Їхні оголені, чорно-коричневі гілки малюють на небі складні, графічні візерунки, готуючись прийняти перші сніжинки. Залізничний фунікулер тихо снує вгору і вниз, мов механізм, що відміряє час. Звідси, від пам'ятника Святому Володимиру, місто розкривається як на долоні. Золотоверхий собор, Софійський собор – їхні куполи, покриті листопадовим туманом, виглядають як віхи на шляху до вічності. Тут народжується ніжність до міста, яке так багато пережило, але завжди залишається прекрасним. Це відчуття, ніби ти притуляєшся до старого, але міцного плеча. 🔔 Листопад – це час, коли можна бачити далі і глибше. Коли листя не затуляє обрію, а відкриває панорами – не тільки міста, але й власного внутрішнього світу. Щоб уловити останні, найдорожчі відблиски осіннього золота, необхідно завітати у великі паркові артерії міста. Ботанічний сад імені Фоміна (біля Університету) або Національний Ботанічний сад імені Гришка – це справжній музей листопадових кольорів. Тут осінь тримається найдовше. Серед широких алей, де вже натягнуті сітки для збирання листя, ще можна зустріти острівці багряних кленів та рудих дубів. Ці кольори – це прощальний, розкішний подарунок природи перед довгою зимою. Вони палають, ніби свічки, і саме ця їхня тимчасовість робить їх настільки безцінними. Повітря в Ботанічному саду пахне вологою землею, прілим листям та холодом. Це запах спокою. Тут добре думати, чи просто мовчати. Милуватися тим, як поодинокі листочки, відриваючись від гілок, плавно спускаються додолу, наче зітхання природи. Це момент істини, коли краса – в її природному згасанні. Парк імені Тараса Шевченка (навпроти Червоного корпусу) у листопаді стає більш камерним. Студентський гамір стихає. На лавках – рідкісні фігури: самотній студент, що готується до сесії, чи літня пара, що мовчки дивиться на пам'ятник Кобзареві. Ці люди – немов живі акценти на полотні листопадового дня. Вони додають сцені сентиментальності. Лагідна, меланхолійна атмосфера Парку Шевченка змушує задуматися про швидкоплинність часу і водночас про його вічний, незмінний цикл. 🥮 У цій осінній тиші відчувається глибока повага до міста. Воно дозволяє тобі побути наодинці зі своїми думками, але ніколи не залишає тебе самотнім. Київський листопад – це не фінал, а, швидше, пауза. Це час, коли світло стає м'яким, розсіяним, і всі гострі кути згладжуються. Це пори року для душі, яка потребує спокою, розмірковування і затишку. Пройшовши від Подолу до високих пагорбів, ми відчули, як змінюється місто. Воно стає графічним: домінує колір мокрої бруківки, чорних гілок, сірого неба і незмінно яскравих, величних золотих бань соборів. Ця графічність підкреслює геніальність київських пейзажів, де природа і архітектура існують у повній гармонії. Київ – це місто, яке завжди приймає, а осінь – це пора, коли воно відкриває свою справжню ніжність. Це ніжність, що відчувається у подиху холодного вітру, який несе запахи осінніх багать; у теплому світлі, що ллється з вікон старовинних будинків; у тихій, майже нечутній музиці, що доноситься з дверей, які прочинилися на мить. Листопад – це обіцянка: обіцянка зимового оновлення, обіцянка весняного відродження. А поки що – Київ завмирає в очікуванні, оголений, але величний, запрошуючи нас в останній раз насолодитися його холодною, але надзвичайно красивою осінньою елегією. Це місто, яке вчить любити не лише розкішне цвітіння, але й гідне згасання. 🧡

Нова мініскульптура проєкту «Шукай!» з’явилася на київському Подолі. Це — вже 51-ша. Скульптурка у формі сточеного олівця — присвята всім, хто працює зі словом: поетам і письменникам, журналістам, сценаристам, видавцям. «Головна ідея — пишіть, бо ваше слово має силу. Олівці, справжні й символічні, мають «сточуватися» — адже саме так формуються сенси», — зазначила авторка проєкту Юлія Бевзенко. Скульптуру розміщено на фасаді видавництва «Смолоскип» — символічного місця для української культури. Фото: проєкт «Шукай!» #Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #Київ_війна

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#дати Майк Йогансен (справжнє ім'я Михайло Гервасійович Йогансен) народився 28 жовтня 1895 року в Харкові у родині вчителя німецької мови. Він був видатним українським поетом, прозаїком, перекладачем, критиком, лінгвістом і сценаристом, одним із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ і яскравим представником доби "Розстріляного відродження" — покоління українських письменників і культурних діячів, які були репресовані сталінським режимом. Йогансен відомий як засновник жанру нарису в українській журналістиці. Він любив природу, приділяв увагу поведінці тварин, що відображав у своїх творах. За 17 років творчої діяльності видав 8 збірок поезій, 10 книг прози, а також літературознавчі праці та книги для дітей. У 1937 році Майка Йогансена репресували: 26 жовтня того року його засудили на закритому суді до розстрілу з конфіскацією майна, а 27 жовтня вбили. Його тіло було таємно поховане у Биківнянському лісі, а символічна могила знаходиться на Лук’янівському цвинтарі. Письменник був реабілітований 1958 року. Майк Йогансен залишив значний літературний спадок і є символом українського літературного авангарду й незламності духу доби "Розстріляного відродження"

#ШІ #магічний_реалізм Глиняний ключ до міста. Майстерня Олени на Подолі дихала часом і спокоєм. Тут, під старовинними цегляними склепіннями, завжди панував той особливий аромат випаленої глини, що для самої Олени був солодшим за найдорожчі парфуми. Їй було за шістдесят, але руки її були молодими: вправними, швидкими, здатними з безформного шматка сировини витягнути цілу історію. Олена не просто ліпила, вона, як сама казала, «шукала душу» у глині. Київ же, її рідний Поділ, останнім часом здавався їй надто стрімким і, як не дивно, надто тихим. Не тією благородною тишею історичного міста, а глухою, байдужою тишею людей, що завмерли у вічній гонитві за чимось неіснуючим. Посмішок поменшало, а в очах молоді, здавалося, замість живого вогню горіли лише екрани їхніх ґаджетів. «Забули про сонцеворот, забули про те, що щастя – воно не в пікселях,» – часто думала вона, замішуючи черговий шмат. Того дня Олена працювала над чимось простим – великим горщиком для квітів. Але глина була особливою. Її приніс тиждень тому старий дід із Вишгорода, сказавши, що викопав її на місці, де колись стояло чи то капище, чи то просто древній, дуже добрий дуб. Глина мала дивний, майже перламутровий відлив і була напрочуд пластичною, наче рідке срібло. Олена відчула, що ця сировина має пам'ять. Коли горщик набув форми, вона помістила його в піч, виставивши максимально можливу температуру – не за протоколом, а за відчуттям. Вогонь у горні здавався цього разу не просто полум'ям, а чимось живим, гарячим, що дихає тисячею літ. Через добу вона витягла його – ідеальний, обпалений, з глибоким, майже чорним матовим відтінком. Він був звичайний. Але від нього йшло відчуття неймовірного спокою. Вона поставила його на стіл і пішла відпочивати. Першим до горщика доторкнувся її онук, Максим. Йому двадцять, він студент-історик, що обожнює Київ, але при цьому вічно сидить у навушниках. Його сленг – це суміш інстаграмних мемів та академічної термінології. — Ба, це просто вайб! Я тут маю нариси робити до диплома, а мережі нема. Треба потерпіти, — пробурмотів він, проходячи повз, і автоматично сперся рукою на горщик. В ту ж мить обличчя Максима змінилося. З навушників випав дріт. Його очі стали широкими. Він немов відключився від реальності. — «Шо то є?» — видихнув він. — Я бачив… Я реально бачив, як вони відкривають фунікулер! Жінки в тих капелюшках, сміх такий голосний, чистий. Така ейфорія! Це був 1905 рік, я ж знаю цю арку! А головне — відчуття! Це був повний крінж! — він похитав головою, але в його голосі не було роздратування, а лише захоплення. Олена підійшла, торкнулася горщика — і її огорнуло відчуття щастя, яке вона пережила в дитинстві, коли батько вперше привіз її до Києва і показав Лавру. Серце забилося радісно і сильно. Вона зрозуміла: горщик був не просто виробом, а Резонатором Часу — він транслював найсильніші позитивні емоції, зафіксовані у місті за тисячу років. З того моменту почався хаос. Максим, переповнений ентузіазмом та ейфорією, поніс горщик на лекцію в університет, щоб «поділитися вайбом» з друзями. Але емоції були занадто потужними. Втомлена менеджерка, доторкнувшись до горщика, раптом пережила чисту радість дитини, яка вперше побачила Дніпро. Вона кинула свій звіт і почала ліпити з пластиліну маленьких звірят, сміючись від нестримного щастя. Таксист, колишній військовий, торкнувся і пережив відчуття великої перемоги козацьких часів, відчувши таку гордість, що зупинив машину посеред Контрактової площі і почав обіймати пасажирів, вигукуючи: «Чуваки, ми це зробили! Ми — топи!» Хаос набував обертів. Люди ставали настільки щасливими, що втрачали будь-яку раціональність. Продавець у магазині віддавав товар безкоштовно, відчуваючи щедрість меценатів XIX століття. Політик на засіданні розплакався від спогадів про бабусин пиріг і визнав, що йому соромно за брехню. Вся ця «колективна ейфорія» виявилася нежиттєздатною. Місто застигло у неконтрольованому, абсурдному щасті. — Ба, це жесть якась! — кричав Максим Олені. — Ніхто нічого не робить, всі «завісли» на позитиві! Мені треба здавати сесію, а я бачу, як на Володимирській гірці виступає якийсь бродячий театр Середньовіччя! Вони просто не розуміють, що це кріповий двіж! Олена зрозуміла, що її горщик, незважаючи на добрі наміри, «зламався». Він транслював не рівновагу, а надлишок. «Вогонь був занадто гарячий,» — прошепотіла вона. — «Він змішав час. Ми не можемо жити лише минулою радістю, нам потрібен спокій сьогодення». Щоб зупинити цей «глиняний колапс», потрібен був новий артефакт — «Глиняний ключ». Він мав не транслювати, а заземлювати і синхронізувати емоційний потік, перетворюючи шалену ейфорію на спокійний, впевнений оптимізм. Олена вирушила на «квест» за матеріалами. Вона взяла глину з-під кореня старого каштана на Печерську, який пережив усі бурі. Пісок вона зібрала з берега Дніпра, там, де вода тече найспокійніше. А воду вона взяла з трьох київських джерел: з-під Лаври (для мудрості), з-під Щекавиці (для сили духу) і з-під Кирилівської церкви (для чистоти помислів). Максим став її помічником. Він, як історик, допомагав їй, використовуючи свої знання. Він шукав інформацію про міські легенди, про символи рівноваги. — Ба, ось тут пишуть, що древні слов’яни використовували символ Птаха-Охоронця! Його треба, щоб він тримав баланс між «верхом і низом», — ділився він, переходячи зі сленгу на наукову термінологію. Олена вирішила: Ключ буде маленькою, витонченою фігуркою Птаха-Охоронця. Процес створення був схожий на медитацію. Олена, мов хірург, місяцями вивіряла кожен рух. Вона вкладала в глину не лише майстерність, а й свою життєву мудрість, свою віру в те, що люди здатні до самовідновлення. Вона намагалася зробити Ключ ідеальним, не емоційним, а спокійним. Коли фігурка була готова, настав час випалювання. Олена запалила вогонь у старій печі. Усю ніч вона сиділа біля горна. Вогонь гудів. Олена думала про все, що бачила: про шалене, але добре серце її онука, про втомлені, але чисті очі сусідів. Її думка була єдиною: «Нехай цей Птах навчить їх помічати доброту сьогодні, а не лише пам’ятати її вчора». На світанку вона витягла Ключ — він був холодним, сірим і абсолютно непримітним. Але від нього віяло правильною, сталою енергією. Максим допоміг їй. Вони вибралися на Старокиївську гору, де стоїть пам’ятний знак. Поки сонце сходило над Дніпром, Олена обережно, без пафосу, закопала Глиняний ключ біля самого підніжжя. У той же момент, коли Ключ увійшов у контакт із землею, хаос припинився. Люди не забули пережитих емоцій, але ці почуття нарешті інтегрувалися у їхнє сьогодення як внутрішній, тихий оптимізм. Той самий таксист, що обіймав пасажирів, тепер не обіймав, але щиро допомагав піднести валізи. Менеджерка не кинула роботу, але почала щодня залишати на своєму столі маленьку фігурку з пластиліну. Київ став іншим. Його магія не зникла, але стала контрольованою. Люди почали помічати дрібниці: несподівано красиву архітектуру, випадкову посмішку перехожого, чисту воду в фонтані. Вони перестали бути «завішеними» на екранах, підняли голови і побачили справжнє життя. Олена посміхнулася, дивлячись на онука. — Ну, що, «краш»? Врятували ми наш Київ? — запитала вона, навмисно використовуючи його сленг. Максим обійняв її міцно, як міг би обійняти прадавнє дерево. — Ба, це був «топчик». Ти — мій «ріал Джі» (Real G — справжній гангстер, що означає «авторитет» у сленгу). Я зрозумів. Історія — це не лише дати. Історія — це емоції, але ними треба вміти керувати. Олена повернулася до своєї майстерні. Вона знала, що Глиняний ключ працює. Він не творив чудес, він лише допоміг людям згадати свою здатність до радості та людяності. А справжнє диво — це коли тисячі людей одночасно вирішують, що сьогоднішній день має бути добрим. І для цього їм не потрібен магічний горщик, лише чисте серце і віра.

🤬 Ще одна 3,14ЗДА нарисувалася! ----------------------------------- 😳«Я переламаю йому ноги»: Зеленському публічно погрожує депутатка Європарламенту. Під час візиту в рф депутатка від Румунії Шошоаке, якій заборонено в'їзд в Україну, пригрозила нашому лідеру, якщо він з'явиться в парламенті її країни. Вона стверджує, що влада України «утискає етнічних румунів». https://t.me/Ukraineaboveallelse

#поезія Архаїчною вохрою змазані нариси осені, Вогнесяйні посібники жовтня притрушені пилом. Перебіжками листя - рескрипти зшиваються в просторі Із клейнодами крапель рясних зі скарбниць небосхилу. Збайдужіли охриплі вітри – хіроманти - безхатники, У рельєфах на шкірі долонь віднаходять керунки. У горбинках наступних подій та імен нерозгаданих Завмирають на схилі віків і тримаються струнко. Подивись на розкриті відвертими шаржами посмішки, Пригадай, що тягнуло навзаєм у прірву магнітом. Неможливо сховати таке в металевому голосі. Колір осені в злитках імли неможливо змінити. Не зім‘яті полотна озер буревісними залпами, Що завгодно малюй, на довільну тематику зливи. А у спадні лише про одне величинами сталими: Як позбутися спільних дощів, як унеможливити. Оксана Мовчан

#ШІ #ліричний_нарис #ода_природі Репетиція Тиші Осінь. Вона не приходить — вона перетікає, як витончений, густий сироп, що повільно огортає світ. Вона не є простою зміною календарних дат; це стан душі, вистражданий дозвіл на спокій, на інтроспекцію, на ту особливу, крихку меланхолію, яка не руйнує, а натомість – вивільняє простір для світла. Це пора року, коли природа, втомлена від бучної літньої опери, починає свою сольну партію, зіграну на струнах печалі, але виконану з такою філігранною майстерністю, що від неї перехоплює подих. Осінь — це елегантна дама, що неквапно скидає свої шовкові, зелені шати, замінюючи їх на парчу візантійського золота. Вона — золоте знеболювальне для літніх ран, розчарувань і недосконалих обіцянок. З кожним опалим листом повітря стає прозорішим, немов знімається шар пилу з поверхні світу, і ми нарешті бачимо речі у їхній оголеній, бездоганній суті. Пройдіться осіннім лісом. Тут не листя, а візерунок, витканий зі сновидінь. Кожен клен чи береза — це художник-абстракціоніст, який залишив свій останній, найяскравіший шедевр. Вони дарують нам не просто відтінки жовтого: це мідь, розплавлена на вогні згасаючого дня, це колір старого коньяку, що набрав сили у дубовій бочці часу, це шафран, змішаний із золотом іржі. Листя, що падає, — це не смерть, а трансформація: кожен лист є остання, найдорожча монета, кинута у бездонну скарбницю землі, що забезпечить весняне відродження. Коли Ви ступаєте по цьому килиму, кожен шелест — це крок часу, що несе відбиток кожної минулої секунди. Це тихий годинник, що нагадує про плинність, але робить це так ніжно, що смуток перетворюється на естетичне задоволення. Змінюється не лише візуальний, а й ароматичний ландшафт. Повітря стає густим, майже оксамитовим. Воно пахне гіркотою дубової кори, що промокла під ранковим дощем, солодкістю ферментованих, гниючих яблук, які не встигли зібрати, і терпким, обіцяним димом від перших багать, що розпалюють, щоб зігріти душу. Цей запах — це ностальгія, що має матеріальну, відчутну форму. Він проникає глибоко, викликаючи образи з минулого, які були настільки приховані, що Ви забули про їхнє існування. Це як несподіваний привіт від забутої дитячої мрії. А вода… Річки та озера стають дзеркалом для печалі неба. Вони втрачають свою літню, грайливу прозорість, стаючи важкими, інертними, ніби чекають інструкцій від космосу. Їхня поверхня — витончений, матовий кришталь, що затамував подих, очікуючи на перший, обережний удар морозу. По ній пливуть хмари, відображаючи небо, яке стало низьким, свинцевим, але в якому все ще можна побачити крихітні, неймовірно яскраві проблиски небесного сапфіру, що сяють, як нагадування про вічну весну. Хмари, ці масивні, ватяні кораблі, тепер пливуть не до літніх портів радості, а до невідомих гаваней зимового сну. І ось приходить туман. Він — це дихання вічності. Це поезія, написана молоком на світанковій папері. Він стирає межі між реальністю і спогадом, між деревом, яке є, і деревом, яке було. Туман перетворює звичайний парк на фантасмагорію, де кожен силует — це архетип, де кожна лавка — філософський причал. Це мить, коли світ зізнається у своїй ілюзорності, дозволяючи нам повірити, що за наступним молочним завісою можна зустріти свою юність. Осінь дарує нам рідкісну можливість спостерігати за малими життями, які готуються до великої паузи. Гнізда, покинуті птахами, висять на гілках, як архітектурні шедеври покинутого щастя. Вони — порожні, але не мертві, лише законсервовані до наступного сезону. Тонкі, срібні філіграні павутини розтягнуті між гілками, створені не для лову комах, а ніби для вловлювання світла — останнього, розсіяного, безпосереднього світла. Для ліричного "Я" осінь — це час інтроспекції, час, коли митець нарешті отримує дозвіл на печаль, щоб очистити свій внутрішній простір. Це не час для активних дій, а для дегустації почуттів. Роздуми про плинність часу стають не гнітючими, а навпаки, елегантно заспокійливими. Ми приймаємо, що краса має свою кульмінацію і своє завершення. Це смуток не як руйнування, а як вишукане, ідеальне очікування. Осінь — це остання, найяскравіша спроба втримати колір перед білою капітуляцією. Це прощальний бал, де кожен рух листка, кожен промінь сонця, що ковзає по мокрій корі, є танцем на межі небуття. Але у цій елегії є глибока, безмовна обіцянка. Осіння земля — це постіль, яку ретельно готують для сну, дбайливо застеляючи її різнокольоровою ковдрою. Ніжність осені полягає саме у її безумовній згоді з необхідністю змін. Вона не бореться з неминучим, а перетворює його на мистецтво. Коли Ви вдихаєте осіннє повітря, Ви вдихаєте чисте почуття. Це не смуток, а катарсис. Це особливе, очищене відчуття життя, яке дає сили чекати нової, яскравої весни. Осінь є доказом того, що завершення може бути бездоганним. І в цій бездоганності ми знаходимо справжній, тремтливий спокій.

Міжнародний день костюма Друзі, «привдягніться»! 13 жовтня чоловіки та жінки усього світу мають носити костюми – Міжнародний день костюма (International Suit Up Day). Звісно, якщо вони є прихильниками свята костюма, який відзначається в цей день. Водночас, гарно випрасувані штани, білу сорочку, краватку та піджак треба носити незалежно від того, чим ви зараз займаєтеся: працюєте в офісі, знаходитеся дома чи займаєтеся спортом. Це свято для людей з гарним почуттям гумору, а також для тих, хто полюбляє завжди бути вдягненим «ніби щойно від кравця». Тому святкуйте, веселіться, насолоджуйтеся. Як виникла ідея відзначати Міжнародний день костюма? Вперше Міжнародний день костюма відсвяткували в знаменитому американському телесеріалі під назвою «Як я зустрів вашу маму», котрий виходив на телеканалі CBS з 2005 по 2014 рік. Головний персонаж – холостяк та бабій Барні Стінсон, якого зіграв Ніл Патрік Гарріс, просто обожнює гарно вдягатися. Він завжди має елегантний вигляд, а костюм на ньому «сидить» наче влитий! Стінсон завжди носив тільки костюм, а «Привдягнися» – його крилата фраза. Прихильники телесеріалу запозичили лозунг Барні Стінсона та оголосили 13 жовтня Міжнародним днем костюма. На честь Стінсона 13 жовтня всі носять костюми, куди б вони не пішли: в школу, на роботу чи на вечірку. Окремо слід відзначити оду костюму, яку виконав улюблений персонаж в одному з епізодів. Пісня називається: «Ніщо не пасує мені так, як костюм!». Все почалося з серіалу Вперше серіал «Як я зустрів вашу маму» вийшов в ефір 19 вересня 2005 року і налічує дев’ять сезонів. Режисерами цього популярного ситкому стали досвідчені в плані створення телевізійних серіалів Роб Грінберг і Памела Фрайман, яка працювала також над такими великими проектами як «Друзі» і «Санта-Барбара». Ідея серіалу належить Томасу Крейгу і Картеру Бейзу, які стали сценаристами і продюсерами серіалу. Головна дія розгортається в 2030 році, коли головний герой Тед Мосбі (Джош Реднор) розповідає своїм дітям-підліткам про своє минуле, початок взаємин з їх мамою і історії, які траплялися з ним і його друзями в молодості, в 2005 році. Тед розповідає, що він почав активні пошуки своєї другої половинки, оскільки кращий друг Маршалл повідомив йому, що планує зробити пропозицію своїй дівчині Лілі. Переконаний ловелас і холостяк, Барні Стінсон вважає себе найкращим другом Теда. Спеціаліст зі взаємин, фахівець з носіння костюмів та вигадування правил, він створює «Братанський Кодекс» або по-інакшому «Код Бро». У 2008 році видавництво «Simon & Schuster» випустило «Братанський кодекс» в друкованому вигляді.

#поезія Архаїчною вохрою змазані нариси осені, Вогнесяйні посібники жовтня притрушені пилом. Перебіжками листя - рескрипти зшиваються в просторі Із клейнодами крапель рясних зі скарбниць небосхилу. Збайдужіли охриплі вітри – хіроманти - безхатники, У рельєфах на шкірі долонь віднаходять керунки. У горбинках наступних подій та імен нерозгаданих Завмирають на схилі віків і тримаються струнко. Подивись на розкриті відвертими шаржами посмішки, Пригадай, що тягнуло навзаєм у прірву магнітом. Неможливо сховати таке в металевому голосі. Колір осені в злитках імли неможливо змінити. Не зім‘яті полотна озер буревісними залпами, Що завгодно малюй, на довільну тематику зливи. А у спадні лише про одне величинами сталими: Як позбутися спільних дощів, як унеможливити. Оксана Мовчан