#Велесова_ніч_ВПР Йшли духи з Ірію, незримі, Всідались тихо за столи. Руками-крилами своїми Тепло в родині берегли. Ця ніч для них була остання У цьому році, як завжди, Живого й мертвого єднання — Як охорона від біди. Живі у пращурів просили Надійний захист на весь рік, Щоб не ступала хижа сила На світлий родовий поріг. На стінах тіні танцювали. Горіли цілу ніч вогні. Всі бога Велеса вітали — Лунали співи голосні. Вимогливо дивився Велес, Владар заможного життя, Чи ще шанують його велич Старі, дорослі і дитя. Чи ще митці мистецтво творять, Чи добре торг купці ведуть. Палахкотіли ясно зорі, Волосожару слали путь. Чумацький Шлях білів у небі, Єднав мереживо сторіч. Зібравши віншування й треби, Спливала Велесова ніч. Слов'янка.

#дати Михайло Бойчук: Геній українського монументалізму, чиє життя обірвалося в полум'ї репресій 30 жовтня 1882 року в маленькому селі Романівка на Тернопільщині народився Михайло Львович Бойчук – видатний український художник, монументаліст, педагог і теоретик мистецтва.** Ця дата, що припадає на осінній період, коли природа Галичини набуває золотавих барв, символічно відображає творчий стиль Бойчука: яскравий, монументальний, глибоко вкорінений у народних традиціях. Сьогодні, коли ми відзначаємо 143-ту річницю від дня його народження, варто згадати постать, яка не лише оживила українське мистецтво на початку XX століття, але й стала жертвою сталінських репресій. Михайло Бойчук – засновник "бойчукізму", школи, що поєднала візантійські мотиви з революційними новаціями, – залишив по собі спадщину, яка надихає покоління митців попри трагічний фінал його життя. Ранні роки: Від селянського подвір'я до мистецьких вершин Народжений у селянській родині в багатодітній сім'ї селянина-садівника, Михайло Бойчук з дитинства вбирав красу українського села. Романівка, оточена мальовничими пагорбами, стала першим "полотном" для його фантазії. У 1891 році родина переїжджає до Чорткова, де юний Михайло вступає до гімназії. Тут його талант помічають: він малює ікони для місцевої церкви, виявляючи хист до реставрації старовинних фресок. Ці ранні вправи з іконописом заклали основу його майбутнього стилю – повернення до коренів українського середньовічного мистецтва. У 1903 році Бойчук вирушає до Львова, де вступає до Індустріальної школи, а згодом – до Краківської академії мистецтв. Тут, під керівництвом видатних викладачів, він опановує основи класичного живопису. Але справжній прорив стається 1907 року, коли Михайло переїжджає до Відня, а потім – до Мюнхена та Парижа. У французькій столиці, центрі авангарду, Бойчук вивчає твори Ренесансу, знайомиться з фресками Джотто та італійським проторенесансом. "Я шукаю національну форму в європейських традиціях", – згадував він пізніше. Цей період формує його як монументаліста: великі форми, чіткі контури, гармонія кольорів – все це стане відмітними рисами "бойчукізму". У 1910–1913 роках Бойчук бере участь у виставках "Салону Незалежних" у Парижі, де його роботи, натхненні візантійським мистецтвом, викликають захват. Разом з однодумцями – Софією Налепінською та Василем Седляром – він створює серію полотен під назвою "Відродження візантійського мистецтва", що стає маніфестом українського модернізму. Ці роки – час становлення: від скромного селянського хлопця до визнаного майстра Європи. "Бойчукізм": Революція в українському мистецтві Повернувшись в Україну в 1913 році, Бойчук одразу занурюється в вир подій Першої світової війни та Української революції. У 1917 році він стає одним із засновників Української державної академії мистецтв у Києві, де очолює кафедру монументального живопису. Тут народжується його школа – "бойчукізм", унікальний стиль, що синтезує давньоукраїнські традиції (іконопис, народний розпис) з сучасними європейськими впливами (кубізм, футуризм) та революційною тематикою. "Бойчукізм – це не просто стиль, а національний монументалізм", – стверджував художник. Його твори вирізняються монументальністю, пластичністю форм і композиційною ясністю. Бойчук і його учні, так звані "бойчукісти" (Тимофій Бойчук, брат майстра; Іван Падалка, Оксана Павленко, Сергій Колос та інші), працювали колективно, віддаючи перевагу фрескам і розписам перед індивідуальними полотнами. Вони вірили: мистецтво має слугувати народу, прикрашаючи громадські простори. Серед ключових робіт – розписи Луцьких казарм у Києві (1919), де зображені сцени революційних боїв у стилі візантійських ікон; фрески Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1927–1928), що прославляють селянський побут; та грандіозний цикл у Червонозаводському театрі в Харкові (1933–1935), присвячений індустріалізації. Ці твори, виконані темперними фарбами на сирих стінах, вражали силою образів: гігантські фігури селян і робітників, натхненні фольклором, здавалися живими, ніби оживають у просторі. У 1925 році бойчукісти засновують Асоціацію революційного мистецтва України (АРМУ), що стає осередком прогресивного українського мистецтва. Бойчук не обмежувався живописом: він експериментував з графікою, керамікою, текстилем. Його педагогіка – фанатична відданість справі – формувала покоління. "Гарно, як у церкві", – казали про розписи бойчукістів сучасники. Трагедія: Репресії та знищення спадщини Та революційна романтика обірвалася в 1930-х. Радянська влада, що спершу толерувала "бойчукізм" як форму соцреалізму, почала бачити в ньому загрозу. Критики звинувачували майстра в "відході від пролетарського мистецтва", "візантизмі як релігійному опіумі" та "спотворенні радянської дійсності". Бойчуківський акцент на національних мотивах трактували як буржуазний націоналізм. У 1936 році Михайла Бойчука арештовують. Його звинувачують у "шпигунстві" та "контрреволюційній діяльності". Разом з дружиною Софією Налепінською-Бойчук та учнями – Василем Седляром, Іваном Падалкою, Тимофієм Бойчуком – він стає жертвою Великого терору. 13 липня 1937 року, у розпал сталінських чисток, групу розстрілюють на Биківнянському кладовищі під Києвом. Більшість монументальних творів бойчукістів знищено: їх заштукатурили, спалили ескізи. Лише поодинокі фрески та полотна вціліли, ставши символом "Розстріляного Відродження". Спадщина: Відродження генія Спадщина Бойчука не зникла. Учні, що вижили, передали його ідеї наступним поколінням. У 1991 році в Києві, Львові та Тернополі відбулася виставка "Бойчук і бойчукісти, бойчукізм", що оживила інтерес до майстра. Сьогодні його твори експонуються в Національному художньому музеї України, надихаючи сучасних художників на пошуки національної ідентичності. "Бойчукізм" – це не архаїка, а жива традиція: композиційна ясність, пластична культура, синтез минулого й сьогодення. На 143-ту річницю від дня народження Михайла Бойчука ми згадуємо не лише генія пензля, але й борця за українське мистецтво. У часи, коли тоталітаризм намагається стерти національну пам'ять, його постать нагадує: справжнє мистецтво непереможне. Нехай його фрески, ніби вічні ікони, продовжують сяяти в серцях українців.

#мистецтво Сергій Шишко (1911-1997) Осінь 1967

#мистецтво Іван Айвазовський (1817-1900) Очерети на Дніпрі поблизу містечка Олешки

#ШІ #притча ​Міра Світла і Тіні ​Життя Ореста завжди нагадувало ідеально налагоджений механізм, змащений золотом і оточений блиском. Він був успішним торговцем, чий статок і репутація сягали найвищих сфер. Його манери, його одяг, навіть спосіб, у який він пив ранкову каву, свідчили про бездоганність. Але найбільшою окрасою його життя, як він вважав, було його оточення — так зване «Коло Світла». ​Ці люди були відображенням його власного успіху, тому Орест у них не сумнівався. ​Маркіян був його надійним стовпом у світі політики та впливу. Його голос вирішував справи, а його посмішка відкривала будь-які двері. Орест цінував Маркіяна як символ свого високого Соціального Статусу. ​Всеволод відповідав за Матеріальну Надійність. Він керував банками, інвестиціями і завжди говорив про стабільність. Його поради були безцінні, а його слово — гарантією. ​І, нарешті, Лариса — особа, що уособлювала Інтелектуальну Близькість. Вони годинами могли обговорювати філософію, мистецтво, і Орест вірив, що саме вона розділяє його найглибші душевні пориви. ​У цьому блискучому колі було місце лише для світла. ​Існувала лише одна людина, яка не належала до цього кола, але з якою Ореста пов’язували давні, майже забуті родинні обіцянки, — старий майстер-швець Яків. Його майстерня знаходилася на околиці міста, у тіні розкішних кварталів. Яків був людиною простою, мовчазною, яка не прагнула ні слави, ні багатства. Орест час від часу відвідував його, швидше, за звичкою, ніж з потреби, вважаючи його приємним, але несерйозним елементом свого життя. Він шанував Якова, але не вважав «другом свого кола». ​Життя має особливість: воно не питає дозволу, перш ніж перевірити твої ілюзії на міцність. ​Катастрофа прийшла несподівано і була нищівною. Велика пожежа на головному складі Ореста перетворила на попіл його основний капітал і, що гірше, його бездоганну репутацію. Його справи були заблоковані через тривалі розслідування та судові позови. Орест не збанкрутував, але він став «токсичним». Його Світло згасло, і він опинився в Тіні. ​Єдине, що він мав терміново врятувати, була Скринька Предків. Це була не просто річ, а символ його родинної честі: у ній зберігалися стародавні пергаменти, заповіти і письмові докази його благородного походження. Вона не мала матеріальної ціни, але її втрата була б рівнозначна втраті імені. Оресту потрібно було негайно, протягом трьох днів, перевезти її у безпечне місце, що вимагало не грошей, а лише абсолютної довіри та готовності до ризику. ​Зі Скринькою під пахвою, у забрудненому пожежею одязі, Орест пішов до свого «Кола Світла». ​Спочатку він звернувся до Маркіяна. ​«Маркіяне, мені потрібен твій захист. Тимчасовий притулок і можливість вивезти Скриньку. Я повертаюся, ти ж знаєш. Це питання лише часу», — мовив Орест. ​Маркіян, який щойно закінчив важливу телефонну розмову, зітхнув: «Оресте, ти маєш розуміти, як це складно. Мій статус... він вимагає стабільності. Твоя ситуація... вона занадто галаслива. Я не можу ризикувати своєю високою посадою. Ми давно не спілкувались. Знайди інший вихід». ​Дружба закінчилася, коли з’явився ризик для Соціального Статусу. ​Далі Орест пішов до Всеволода. Він просив лише про невелику позику, щоб підкупити охорону і забезпечити безпечне перевезення Скриньки. ​«Всеволоде, мені потрібна твоя практичність. Я повертаю все сторицею, ти знаєш моє слово». ​Всеволод повільно похитав головою: «Оресте, мій капітал – це стабільність. Те, що ти пропонуєш, — це ризикована інвестиція. Я не можу вкладати гроші в справу, яка може підірвати мій фінансовий авторитет. Почекай, поки все вляжеться. Тоді й поговоримо». ​Дружба не варта була навіть невеликої матеріальної втрати. ​Нарешті, Орест звернувся до Лариси, сподіваючись на її знамениту «духовну близькість». Він просив лише про одне: заховати Скриньку на день-два, поки він знайде постійне рішення. ​«Ларисо, ти моя надійна опора, моє дзеркало душі. Це лише на кілька днів». ​Лариса відвела погляд: «Оресте, я завжди говорила про духовні вібрації. Твоя Скринька, твоя біда — вони мають таку важку енергетику. Це... це не гармонійно. Мені шкода, але я не хочу втручатися в такі драми. Бережи себе». ​Душевна близькість виявилася лише красивими словами, не здатними витримати вагу чужої біди. ​Орест сидів на лавці у парку, тримаючи в руках Скриньку Предків, наче тягар. Його світ, побудований на ілюзіях та блиску, розсипався. Друзі, яких він так цінував, виявилися лише Тінями, що зникають, коли зникає Світло. ​У повній зневірі він згадав про Якова. Він не очікував допомоги, але відчував обов'язок: можливо, Яків знав старі шляхи. ​Орест прийшов до скромної, затишної майстерні, де завжди пахло шкірою і смолою. ​«Якове, — сказав Орест тихо, ставлячи Скриньку на дерев’яну підлогу, — мені ніхто не допоміг. Мені потрібно врятувати це. Це вся моя родинна честь». ​Яків подивився на нього. Не було ні співчуття, ні осуду, ні страху, ні жадібності. Була лише спокійна готовність. ​«Добре, Оресте», — сказав майстер. Він узяв Скриньку, розібрав її, обережно вийняв пергаменти та, не пояснюючи своїх дій, почав працювати. Він дістав дві пари нового, міцного, шкіряного взуття, яке щойно закінчив шити для Ореста за давнім замовленням. ​На очах у Ореста Яків обережно вбудував згорнуті пергаменти в подвійну підошву цього взуття, зашивши їх так, що знайти їх було неможливо. ​«Скринька, — сказав Яків, подаючи Оресту нове взуття, — завжди була тягарем. Її шукали, нею хизувалися. А взуття — це шлях. Тепер те, що найважливіше, завжди буде з тобою, і ніхто не знайде. Бо воно не потребує замків і не приваблює зайвої уваги». ​Орест зрозумів. Його «друзі» з «Кола Світла» цінували його лише тоді, коли він сяяв, коли він був Скринькою — символом багатства та успіху. А Яків прийняв його у Тіні, коли він став людиною у біді. ​Справжню підтримку, яка не вимагала ні хвальби, ні вигоди, він отримав від того, кого навіть не сприймав серйозно у своєму світі, від того, хто мав лише скромну майстерню. Яків не злякався «важкої енергетики» і не боявся ризику для свого «статусу». Він просто виконав обіцянку людяності. ​Орест покинув майстерню Якова, залишивши Скриньку порожньою на підлозі. Тепер його родинна честь була не в крихкій позолоченій скрині, а в міцних підошвах, які несли його вперед. Він ішов по землі, готовий почати новий, скромніший, але чесніший шлях. ​Міра Світла показала, що вона приваблює лише вигоду. Міра Тіні показала, що лише там, де немає вигоди, народжується Справжня Дружба.

Фотографія — це не просто натискання кнопки на камері. Це мистецтво зупиняти мить, розповідати історії без слів і передавати емоції через світло, тінь та колір. У наш час фотографія стала частиною щоденного життя: ми фотографуємо їжу, подорожі, друзів і навіть себе. Але звідки все почалося і що потрібно, аби фотографія стала по-справжньому якісною?

#новини 😍 ШІ прийшли в мистецтво. Композитор Рефік Анадол супроводжує концерти живими скульптурами, створеними за допомогою нейромережі. ШІ згодовують роботу всіх інструментів, на підставі чого він і створює візуалізацію.

#мистецтво Шевченко Василь Маркелович (1920 - 2003) Український удожник реалістичного спрямування. м. Київ Троянди - квіти кохання

#мистецтво Віктор Наконечний (1947 - 2015) Осінні квіти 2004 - 2005

Всесвітній день аудіодрами Всесвітній день аудіодрами (World Audio Drama Day) відзначається щороку 30 жовтня. Історично дата була обрана на згадку про культову радіодраму The War of the Worlds (режисер Orson Welles), що вийшла в ефір 30 жовтня 1938 року і викликала великий резонанс серед аудиторії. Історія та походження свята Всесвітній день аудіодрами Ідею святкування започаткував ентузіаст аудіодрами Sibby Wieland (Техас, США) у кінці 2012 року. Перші заходи з нагоди цього дня пройшли 13 жовтня 2013 року, на 75‑ту річницю трансляції «The War of the Worlds». Основна мета свята Всесвітній день аудіодрами — вшанувати мистецтво аудіодрами: радіоспектаклі, подкасти, аудіо­театри, звукові експерименти. Що таке аудіодрама? Аудіодрама — це форма оповіді, де історія передається виключно через звук: діалоги, музика, звукові ефекти. Немає відео чи візуальної картинки — уяву слухача оживлює сам звук. Це спадкоємець радіоспектаклів XX століття, але з новими технологіями: інтернет‑подкасти, стрім‑аудіо, автономні аудіосерії.