Колись, наприкінці XVII століття, в Україні жив чоловік, ім’я якого шепотіли зі страхом у палацах імперій. Його намагалися стерти з пам’яті, проклясти з амвонів, виставити зрадником у підручниках. Бо він робив найстрашніше для будь-якої імперії — думав самостійно. Його звали Іван Мазепа. Він прийшов до влади не як бунтівник із шаблею, а як тонкий стратег, освічений аристократ і державник європейського масштабу. Мазепа знав мови, читав філософів, листувався з монархами. І водночас добре знав свій народ — його силу й його біль. Кажуть, Мазепа вмів чекати. Роки він будував Україну зсередини — тихо, вперто, методично. За його гетьманування Гетьманщина перестала бути окраїною: 🏛️ з’явилася сильна система управління, 📚 розквітла освіта й Києво-Могилянська академія, ⛪ по всій країні виростали храми — величні, світлі, у стилі, який згодом назвуть мазепинським бароко, 💰 кошти йшли на книжки, школи, мистецтво, а не лише на війну. Україна за Мазепи почала виглядати як держава. І саме це стало небезпечно. Він довго балансував між сильними світу цього, розуміючи: відкритий виклик — це знищення. Але був момент, коли чекати стало неможливо. Коли стало ясно: імперія не залишить Україні ні волі, ні майбутнього. І тоді Мазепа зробив вибір. Він знав, чим це закінчиться для нього особисто. Знав, що його ім’я проклянуть, що його анафемствують, що його зрадять ті, хто боїться свободи. Але він також знав інше: без ризику не буває незалежності. Для імперії він став «зрадником». Для України — першим гетьманом, який відкрито поставив свободу вище покори. Минуло понад триста років. І сьогодні ми раптом чуємо в його кроці власний ритм. Бачимо, що його страхи були пророчими, а мрії — точними. Іван Мазепа не програв історії. Він просто народився занадто рано. 🔥 Він був не тінню минулого — він був передчуттям майбутнього. 🇺🇦 Пам’ятаємо. Осмислюємо. Продовжуємо.

Майстер неможливого: як Устим Кармелюк перехитрив 8 тюрем Якщо Іван Сірко був символом незламного духу, то Устим Кармелюк — справжнім генієм втечі. За його голову обіцяли винагороди, за ним полювали сотні жандармів, але він знову й знову зникав — так, ніби розчинявся в повітрі. За своє життя Кармелюк утікав із в’язниць і заслань вісім разів. Його відправляли до Сибіру, били батогами, таврували розпеченим залізом. Та жодні кайдани не могли втримати людину, для якої воля була дорожча за життя. Найзухваліша втеча: Кам’янець-Подільська фортеця 1823 рік. Вежа Кам’янець-Подільської фортеці — одна з найстрашніших тюрем того часу. Метрові стіни, варта на кожному кроці. Кармелюк — у кайданах, прикутий до стіни. Здавалося, це кінець. Але саме тієї ночі сталося неможливе. Разом із побратимами Устим розібрав частину стіни, зв’язав сорочки у мотузки й спустився з величезної висоти в урвище каньйону річки Смотрич. Коли варта підняла тривогу — Кармелюк уже зник у лісах, де на нього чекав народ. Міф і правда Люди вірили, що Кармелюк знає «характерницьке слово», яке відкриває будь-які замки. Казали, що він міг обернутися на кущ або зайця, щоб оминути засідку. Та правда була ще сильнішою за легенди. Його справжньою зброєю були: — гострий розум — залізна воля — і відданість людей, які переховували свого героя по всій Україні. З допитів жандармів «Він тікав з викликом. Коли його питали, як це можливо, він лише посміхався і казав: стіни — це тимчасово, коли тебе чекає рідне Поділля.» Устим Кармелюк став живим доказом того, що жодна імперська тюрма не має влади над людиною, яка відмовилася бути рабом. Його боротьба тривала 23 роки. І щоразу, вириваючись із пазурів системи, він перемагав не лише залізо — він перемагав страх. Кармелюк не просто тікав із казематів. Він ламав саму ідею покори. І тому став міфом ще за життя — невловимим привидом Поділля, якого не змогли втримати ні кайдани, ні клітки, ні імперія.

Про перемовини  💬 Народи можна перемагати, але ніколи не можна принижувати, допоки вони не скорені, бо отримаєш зворотнє. Війна може закінчитись через перемогу, поразку чи дипломатію (мова про дипломатію, коли не є наслідком поразки). Але закінчення війни через дипломатію, що не є наслідком поразки, не відбуватиметься через приниження.  Приниження ворога через дипломатію/договір може відбутись тільки у разі поразки: військової (нацистська Німеччина), економічної (Німецька імперія), ідеологічно-психологічної (Японія у 2СВ).  У всіх інших випадках, допоки інша сторона зберігає військові, економічні, психо-емоційні здатності до опору, вона є рівноправним суб’єктом перемовин, з яким фіксують дійсність поточного стану конфлікту (війна — це найвища форма міждержавного конфлікту).  ⏩ Вимоги американців та московитів до українців «здати решту Донбасу» є приниженням українського народу, який не втратив здатності до опору (не програв). А оскільки ці вимоги є приниженням, то урядовці не підуть, бо не піде в поточному стані українське суспільство. І саме тому я абсолютно не звертаю увагу на «перемовини щодо статусу Донбасу». Оскільки дипломатія через вимоги, що принижують сторону, що не програла — не має сенсу. Будь-який такий договір, на який піде поточна політична влада, але який більшість суспільства сприйматиме як «приниження», по-перше, зафіксує високі ревізіоністські очікування (хоча вони й так будуть); по-друге, поточна політична еліта просто перестане існувати, особливо в демократичному суспільстві. Тому це елемент усвідомленого самовиживання. І саме через високу електоральну та іншу політизацію в наших елітах будь-яка переговорна група від України більше боятиметься тиску/вибуху від власного суспільства, що не програло, ніж тиску та погроз США. І попри всі намагання США знайти елемент тиску на Україну та на чинні політичні еліти, щоб нав’язати здачу Донбасу через форму відносин, що принижують Україну та винагороджують Кремль, — це приречене на провал, через те, що американська адміністрація не усвідомлює та не проявляє у поточній формі дипломатії повагу до сторони (до України). У поточному стані, допоки Україна зберігає здатність до опору зовнішній агресії і не є переможеною, — вимоги, що принижують суспільство, не будуть прийняті незалежно від об’єму та форм тиску на українські еліти. Тож весь процес зараз є профанацією. Як і до цього, про що вже вкрай багато говорили. Реальний переговорний процес може відбутись тільки тоді, коли: ▶️Або Кремль знизить вимоги до тих, що відображають дійсність. І, як наслідок, будуть націлені на завершення, бо «воно стратегічне й їм потрібно», і тоді не буде місця «вимогам, що принижують». ▶️ Або одна зі сторін зазнає як мінімум однієї з форм поразок: військової, економічної чи психоемоційної, або їх сукупності. Тоді одна зі сторін може диктувати «приниження».  А все, що відбувається, як і минулого разу, так і зараз: це концерт на вимогу США, де американські урядовці шукають шлях нав’язати форму приниження слабшій на їх думку стороні. Але слабший не означає той, що програв. Але щоб це усвідомлювати, необхідно вміти поважати.  Причину цих перемовин можна в певному сенсі інтерпретувати через тези Сунь-цзи: «Найкраще — зламати його (ворога) задуми; далі — зруйнувати його союзи; далі — розбити його військо; найгірше — брати міста штурмом». Так ось, завдання наших дипломатичних дій у цих псевдодипломатичних треках: 📌«зламати задум ворога» — не дати нас ізолювати від США та звинуватити «у всіх провинах»; 📌«зруйнувати його союзи» — дочекатись того моменту і внутрішньої кон’юнктури в США, щоб зламати союз певних груп впливу Білого дому та Кремля; 📌 «розбити його військо» — зберігаючи обсяги зовнішньої підтримки, довести військово-економічну деградацію московію до потрібного рівня; При цьому «найгірше—брати міста штурмом»—тобто йти на прямий конфлікт з Білим домом. Хоч це і було б справедливо, але поки може дорого коштувати. Тому ці «перемовини» — це специфічна форма війни, породжена деградованим, в плані цінностей та розумінь,станом Білого дому. Resurgam➰Приєднуйся https://t.me/Ukraineaboveallelse

#історія #постаті Його знає кожен українець, хоча часто навіть не здогадується про це. Коли ми кладемо руку на серце під звуки національного славню, ми вшановуємо працю людини, чиє життя було суцільним служінням ідеї, за яку москва карала засланнями та заборонами. 27 січня ми відзначаємо день народження Павла Чубинського. 🇺🇦✍️ Більше, ніж автор Гімну: Життя під прицілом імперії Павло Чубинський був справжнім "універсальним солдатом" українського відродження XIX століття. Він не просто написав вірш «Ще не вмерла Україна» за лічені хвилини на одній із київських вечірок 1862 року — він заклав фундамент нашої ідентичності як етнограф, фольклорист та географ. Його праця була настільки фундаментальною, що імперська влада вбачала в ньому смертельну загрозу. Чубинського називали «небезпечним агітатором», який «негативно впливає на уми простолюду». За свою діяльність він поплатився роками заслання в Архангельську губернію. Але навіть там, на півночі, він не склав руки, а зайнявся дослідженням краю, за що згодом отримав золоту медаль Російського географічного товариства. Іронія долі: імперія нагороджувала того, кого водночас намагалася зламати. 🥇❄️ Повернувшись в Україну, він очолив грандіозну експедицію Південно-Західним краєм. Сім томів зібраних ним народних пісень, казок та обрядів стали доказом того, що українці — це окрема нація зі своєю древньою культурою, а не «малоросійське відгалуження». 📚 Павло Чубинський помер у 1884 році, так і не побачивши, як його вірш став державним символом. Але його слова виявилися пророчими: «душу й тіло ми положим за нашу свободу» — це формула, яку українці продовжують доводити щодня. Сьогодні ми згадуємо не просто поета, а людину, яка навчила нас співати про власну волю. 🕯️🇺🇦

#історія #факт Між обов’язком та серцем: таємна драма Марії-Луїзи Австрійської ⚖️ Жертва великої шахівниці. У 1810 році 18-річна австрійська ерцгерцогиня Марія-Луїза стала «подарунком миру». Її батько, імператор Франц I, після низки принизливих поразок від Наполеона, був змушений віддати свою старшу доньку заміж за людину, яку вона з дитинства вчила ненавидіти. Марія-Луїза виросла на розповідях про те, що Наполеон — це «антихрист» та «корсиканське чудовисько», що руйнує Європу. Проте за зачиненими дверима спалень та кабінетів Тюїльрі розгорталася зовсім інша приватна історія. 💌 Шпигунство чи кохання? Її листування з батьком, яке тривало протягом усього шлюбу, є одним із найцікавіших психологічних документів епохи. Спочатку в її листах відчувається крижаний жах. Проте згодом тон змінюється. Марія-Луїза почала писати про те, що Наполеон «дуже її любить», що він ніжний батько для їхнього сина і що вона «нарешті почувається захищеною». Але парадокс полягав у тому, що батько використовував ці листи як джерело інформації. Відповідаючи на доньчині розповіді про побут, імператор Франц I вивідував деталі про стан здоров'я Наполеона, його плани та настрої у французькому штабі. Марія-Луїза опинилася у пастці: вона щиро намагалася бути вірною дружиною Бонапарта, але залишалася слухняною донькою австрійського монарха, який готував останній удар по її чоловікові. 🎭 Зрада у вигнанні Коли імперія Наполеона почала рушити, приватна історія Марії-Луїзи зробила крутий поворот. Коли її чоловік був відправлений на Ельбу, вона не поїхала за ним. Замість цього вона повернулася до Відня, де батько оточив її «опікунами», одним із яких був граф Адам Альберт фон Найпперг — одноокий харизматичний офіцер. Завдання Найпперга було простим: змусити Марію-Луїзу забути Наполеона. І він впорався. Вона не лише припинила спроби зв'язатися з вигнанцем, а й почала передавати австрійській розвідці дані про таємних прихильників Бонапарта, які намагалися налагодити з нею зв'язок. 🥀 Епілог у Пармі Зрештою, Марія-Луїза отримала в управління Парму, де правила тихо і мудро. Вона вийшла заміж за Найпперга (спочатку таємно) і народила йому дітей, ще коли Наполеон був живий і страждав на острові Святої Єлени. Її приватна драма — це історія жінки, яка була лише інструментом у руках великої політики, і яка знайшла своє щастя лише тоді, коли остаточно зрадила людину, чиє ім'я колись змушувало тремтіти весь світ. 🏛️

#історія #події 22 січня 1919 року — дата, коли українська мрія про соборність вперше отримала юридичне оформлення, хоча й дещо запізніле. На Софійському майдані в Києві під урочисті дзвони соборів було проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. Дві частини розірваного українського тіла, що століттями перебували під різними імперіями, нарешті спробували зростися в єдиний державний організм. 🤝🇺🇦 Геополітичне весілля у вогні Символізм події вражав: Західна Україна, щойно вирвавшись із пазурів Австро-Угорщини, та Наддніпрянщина, що намагалася оговтатися від розпаду російської імперії, потиснули одна одній руки. Проте за фасадом патріотичних промов ховалася сувора реальність. Зі сходу на Київ уже сунула більшовицька росія, а із заходу на Галичину наступали польські війська. Це був союз двох потопаючих, які замість рятувального кола мали лише високі ідеали та хронічний дефіцит набоїв. ❄️⚔️ Держава на папері чи в реальності? Будемо об’єктивними: повноцінного адміністративного об’єднання так і не відбулося. УНР та ЗО УНР (Західна область УНР) фактично зберегли окремі армії, різні органи управління та, що найгірше, кардинально протилежні зовнішньополітичні пріоритети. Для галичан головним екзистенційним ворогом була Польща, тоді як для наддніпрянців основна загроза йшла від москви. Ця політична шизофренія згодом призвела до того, що Симон Петлюра пішов на союз із Варшавою, фактично пожертвувавши інтересами Галичини, що викликало закономірну лють у лідерів ЗУНР. 📉🤨 Спадщина іронічної долі Акт Злуки у його практичному вимірі проіснував недовго — вже за кілька тижнів після проголошення Директорія УНР була змушена залишити Київ під тиском більшовиків. Проте історичний прецедент було створено. Соборність перестала бути лише темою для поетичних вечорів і стала чіткою політичною програмою. Навіть якщо ця програма була реалізована в умовах повного хаосу, вона довела, що українці з обох боків Збруча бачать себе в одному домі, навіть якщо цей дім на той момент палав з усіх чотирьох боків. 🔥🏠 Уроки для сучасників Критичний погляд на події 1919 року вчить, що декларації без єдиного військового командування та узгодженої стратегії варті не більше за папір, на якому вони надруковані. Злука була великим шансом, який розбився об внутрішні чвари та неспроможність лідерів розставити пріоритети. Проте саме цей «паперовий» акт став тим фундаментом, на якому через 71 рік українці побудували «Живий ланцюг», нагадуючи всьому світу, що єдність — це не просто слово з підручника, а єдиний спосіб виживання. 🕯️🇺🇦

#історія #факт Приватний вчитель Її Величності: індійська таємниця Віндзора. 🪶 Порушення протоколу. Останнє десятиліття правління королеви Вікторії було затьмарене подією, яку придворні кола називали не інакше як «безумством монархині». У 1887 році, під час святкування золотого ювілею сходження на престол, серед індійських слуг королеви з’явився молодий Абдул Карім. Те, що починалося як проста присутність офіціанта за столом, за лічені місяці перетворилося на найтісніший інтелектуальний та емоційний зв'язок у житті вдови Альберта. Абдул став для неї не просто слугою, а «Мунші» — вчителем. Щовечора королева Британії та імператриця Індії старанно виводила у своєму щоденнику літери мови урду під наглядом молодого мусульманина. Він розповідав їй про спеції Агри, про філософію Сходу та про світ, який вона очолювала, але ніколи не бачила на власні очі. 🕯️ Шторм за стінами палацу Приватні стосунки Вікторії та Мунші викликали справжній жах у королівської родини. Придворні плели інтриги, намагаючись звинуватити Каріма у шпигунстві на користь індійських мусульман або у звичайному шахрайстві. Проте Вікторія, зазвичай сувора та непохитна, захищала свого фаворита з люттю левиці. Вона підписувала свої листи до нього як «твоя любляча мати» або «твій найближчий друг», обдаровуючи його титулами, маєтками та правом перебувати в її покоях — привілеєм, якого були позбавлені навіть її власні діти. Для Вікторії, оточеної льодом палацового етикету та лицемірством політиків, Абдул став ковтком живого повітря. Він не боявся її титулу, він розмовляв з нею як з людиною, спраглою до знань. 📜 Попіл спогадів Коли у 1901 році серце Вікторії зупинилося, помста її оточення була миттєвою. Вже через кілька годин після похорону новий король Едуард VII наказав спалити все листування між матір’ю та Мунші прямо на подвір’ї палацу. Абдула Каріма негайно вислали назад до Індії, а його ім’я було викреслене з офіційної історії двору на ціле століття. Тільки нещодавно, завдяки знайденим в Індії щоденникам самого Каріма, світ дізнався про цей зворушливий та небезпечний союз. Це була історія про те, як на заході свого життя наймогутніша жінка світу знайшла розраду в розмовах із чоловіком, якого її імперія вважала лише «підданим», але який став для неї єдиним вікном у справжнє, нестримне життя. 🌫️

#історія #культура #музика Симфонія сталі: Як індустріальний шум став музикою протесту. ​Ми звикли думати, що музика — це про гармонію, солодкі мелодії та упорядковані ритми. Але на початку XX століття, коли світ задихався від диму заводів і здригався від гуркоту перших двигунів, з'явилися люди, які зрозуміли: старе мистецтво померло під колесами паровозів. Луїджі Руссоло, італійський футурист, у своєму маніфесті "Мистецтво шумів" проголосив, що звук трамвая чи вибуху є набагато ціннішим, ніж чергова соната Бетховена. ​Технологічний прогрес приніс не лише комфорт, а й нову естетику бруду та сили. Руссоло створив "інтонаруморі" — дивні машини, що генерували скрегіт, гул та шипіння. Це була перша спроба приручити індустріальний хаос. Але справжній соціальний вибух стався пізніше, коли ці ідеї підхопили радикальні художники 70-х років, сформувавши жанр industrial. ​Музика стала соціальною зброєю. Гурт Throbbing Gristle у Британії чи Einstürzende Neubauten у Західному Берліні використовували бетономішалки, відбійні молотки та сталеві листи замість скрипок. Це не було розвагою — це була деконструкція самої ідеї контролю. В епоху Холодної війни, коли світ балансував на межі ядерного знищення, ці артисти дзеркально відбивали агресію середовища. Вони показували, що людина в мегаполісі — це лише придаток до верстата, і єдиний спосіб звільнитися — це перетворити свій біль на шум. ​Цікаво спостерігати, як подібні експерименти сприймалися в закритих суспільствах. Поки в Європі музиканти били молотами по арматурі, в москві та підконтрольній їй росії будь-який відхід від академічного канону вважався ідеологічною диверсією. Імперія панічно боялася звуку, який неможливо було втиснути в рамки маршу чи пісні про партію. Шум — це хаос, а хаос — це втрата контролю, чого кремлівські старці боялися понад усе. ​Індастріал навчив нас, що звук — це не лише естетика, а й фізична присутність. Низькочастотний гул може викликати страх, а металевий скрегіт — пробудити лють. Сьогодні, коли ми слухаємо електронну музику, ми навіть не замислюємося, що в її основі лежать ті самі індустріальні ритми, які колись вважалися безумством. Ми навчилися жити в шумі, приручили його, але він назавжди залишився нагадуванням про те, що техніка — це лише інструмент, а справжня музика народжується там, де людина намагається перекричати залізо. ​Світ змінився: відбійні молотки стали синтезаторами, а протест перемістився у цифрову площину. Проте дух футуристів і радикалів минулого століття живий — він у кожному звуці, що виходить за межі комфортного "красивого" мистецтва.

#історія #постаті Ярослав Стецько: Ідеолог держави, що не схилила голову. 19 січня 1912 року народився чоловік, чиє ім’я викликало (і досі викликає) у москви напади неконтрольованої люті. Ярослав Стецько був не просто політиком, а архітектором українського державного чину, який вірив: Україна або буде самостійною, або її не буде зовсім. 🛡️ Його зірковий час настав у найтемніший період — 30 червня 1941 року. Саме він у Львові зачитав Акт відновлення Української Держави. Це був зухвалий крок, що зламав плани обох тоталітарних режимів. Гітлерівці, які не планували бачити на карті незалежну Україну, швидко відправили Стецька до концтабору Заксенгаузен. Але зламати ідею виявилося важче, ніж зачинити людину в камері. ⛓️ Після війни, очоливши Антибільшовицький блок народів (АБН), Стецько став обличчям українського питання на світовій арені. Його приймали у Вашингтоні, Тайбеї та Мадриді. Він невтомно доводив Заходу те, що ми вчимо знову сьогодні: росія — це тюрма народів, і спокій у світі настане лише тоді, коли ця імперія розпадеться на національні держави. 🌍 Стецько був інтелектуалом, який поєднав традиціоналізм із революційним запалом. Його праця «Дві революції» стала методичкою для поколінь борців за волю. Він розумів, що перемога над окупантом починається в голові, а вже потім закріплюється зброєю. 📖 Навіть у вигнанні він залишався для радянських спецслужб ціллю номер один. Але його головна зброя — ідея соборної незалежної держави — виявилася живучішою за будь-яку імперію. Стецько довів: бути українцем — це значить брати на себе відповідальність за власну державу навіть тоді, коли весь світ вважає це неможливим. 🇺🇦

#історія #події Народження Імперії у Дзеркальній залі: Тріумф заліза та крові на руїнах французького самолюбства 🇩🇪⚔️ 18 січня 1871 року в Дзеркальній залі Версальського палацу відбулася подія, що змінила архітектуру Європи на десятиліття вперед. Поки гармати ще гуркотіли навколо обложеного Парижа, німецькі князі та військові чини зібралися в самому серці французької монархії, щоб проголосити прусського короля Вільгельма I німецьким імператором. Вибір місця був актом вишуканого політичного садизму з боку Отто фон Бісмарка: принизити Францію там, де колись Людовік XIV диктував волю всій Європі. 🏰 Цей момент став кульмінацією майстерної багатоходової гри «Залізного канцлера». Бісмарк розумів, що об'єднати розрізнені німецькі землі навколо Пруссії неможливо лише дипломатичними балачками — потрібен був спільний ворог та велика перемога. Франко-прусська війна стала саме тим горнилом, у якому виплавилася Друга імперія (Другий Райх). Колишні супротивники всередині Німеччини згуртувалися перед обличчям зовнішньої загрози, і вчорашні баварці чи саксонці раптом усвідомили себе єдиною нацією. ⚙️💪 Церемонія була підкреслено військовою. Серед блиску кирас і гостроверхих шоломів Вільгельм I прийняв титул «Німецького імператора», хоча сам до останнього пручався, вважаючи титул «Короля Пруссії» вищим за цей «штучний» новотвір. Бісмарк же домігся свого: на карті світу з’явився новий геополітичний гігант із потужною економікою, дисциплінованою армією та нестримними амбіціями. 🌍📈 Однак у цьому тріумфі була закладена міна сповільненої дії. Проголошення імперії на окупованій території та анексія Ельзасу й Лотарингії перетворили Францію на вічного ворога, що марив реваншем. Свято у Версалі створило державу, яка була занадто великою для Європи, але занадто малою для світового панування, що зрештою призвело до катастроф наступного століття. 🧨💥 Історія — пані іронічна: через 48 років, день у день, 18 січня 1919 року, у тому ж самому Парижі відкриється конференція, яка зафіксує крах цієї самої Німецької імперії. Але 1871-го про це ніхто не думав — під вигуки «Слава!» у Дзеркальній залі народжувався новий світовий порядок. 👑🎖️