#історія #події 1878 року, саме 10 березня, у Женеві побачив світ найменший «Кобзар» Тараса Шевченка — кишенькове видання форматом 85×55 мм (або 9×5 см за іншими джерелами). Наклад — лише 1000 примірників, підготовлених коштом «Громади», за участю Михайла Драгоманова, Федора Вовка та Антона Ляхоцького. Це був репринт (фотографічний передрук) на основі попередніх цензурованих чи напівцензурованих видань, але головне — без цензури царської. Чому саме Женева й саме кишеньковий формат? Бо з 1876-го в росії діяв Емський указ, який фактично заборонив українське друковане слово: цензура, заборона ввезення, заборона викладання українською. Видати Шевченка в Києві чи Львові було неможливо без купюр. Тож українська еміграція (переважно в Швейцарії) знайшла вихід: друкувати маленьке, зручне для переховування, легко переправляти через кордон. Книжечку ховали в одязі, в багажі, передавали з рук у руки — справжня контрабанда ідей. Це видання складалося з першої частини (126 сторінок), містила ключові твори без купюр, і стало одним із перших повноцінних позацензурних «Кобзарів» після смерті поета. Драгоманов, який жив у Женеві й керував «Громадою», розумів: маленька книжечка — це зброя. Вона не просто зберігала тексти — вона поширювала їх у час, коли за читання Шевченка можна було потрапити до в’язниці. Іронія: імперія, яка забороняла мову, не змогла заборонити кишеньковий формат. Книжки таки потрапляли в Україну, читалися таємно, передавалися далі. Це видання — символ опору цензурі, доказ, що слова Шевченка сильніші за укази. Сьогодні такі міні-«Кобзарі» — рідкісні раритети в музеях, а їхній дух живий у кожному, хто читає «Кобзар» без дозволу. Бо свобода слова починається з маленької книжечки, яку можна сховати в кишені.