• СТРАШНА НІЧ

    Знов була страшною нічка,
    Не змикали ми очей,
    І молитва, наче стрічка,
    Ангел все торкав плечей.

    Цілу ніч сміття літало
    І нестерпно все гуло,
    Ні на мить не затихало,
    І в будинку всім трясло.

    Знову сильно гаратнуло,
    Знову вибухи у нас,
    Все собою сколихнуло
    Вже у цей ранковий час.

    Ми живі – і слава Богу!
    Знов набралися страху,
    Боже, йди нам на підмогу,
    Хоч усі ми у гріху.

    Не минай нас, я благаю!
    Нас щитами закривай!
    Я молю, за всіх благаю,
    Нас в біді не залишай.

    Дуже хочеться нам жити,
    Та у вбивців інший план.
    Як нам вижить? Що робити,
    Щоб не знищив нас тиран?

    21.07.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    ID: 1044172


    СТРАШНА НІЧ Знов була страшною нічка, Не змикали ми очей, І молитва, наче стрічка, Ангел все торкав плечей. Цілу ніч сміття літало І нестерпно все гуло, Ні на мить не затихало, І в будинку всім трясло. Знову сильно гаратнуло, Знову вибухи у нас, Все собою сколихнуло Вже у цей ранковий час. Ми живі – і слава Богу! Знов набралися страху, Боже, йди нам на підмогу, Хоч усі ми у гріху. Не минай нас, я благаю! Нас щитами закривай! Я молю, за всіх благаю, Нас в біді не залишай. Дуже хочеться нам жити, Та у вбивців інший план. Як нам вижить? Що робити, Щоб не знищив нас тиран? 21.07.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1044172
    81views
  • СВІТИЛИ НАМ ВСЮ НІЧ НЕ ЛІХТАРІ

    Світили нам всю ніч не ліхтарі,
    В заграві вогняній ми потопали,
    Летіли нас вбивати москалі –
    Життя наші на кон вони поклали.

    Над нами висло вбивчеє шатро,
    Під куполом небесним – павутина,
    Яку вночі снувало вбивче зло,
    І падала палаюча хустина.

    Бляшанки, мов пацьорки на разка́х,
    І їх щоразу більше додавалось,
    Нас обіймала не́нависть і страх,
    Нам ворогом смертельне ложе ткалось.

    Стелилися вогненні килими́
    І висла всюди димова завіса,
    Не видно вранці й сонця з-за пітьми́…
    Несло́ся це усе до нас від біса.

    Від вибухів здригалася земля,
    Столиця у вогні уся палала –
    Така була́ розвага в москаля.
    Чия́сь свіча в цім пеклі догорала.

    Бажання жити огортало нас,
    Бляшанки вбивчі цілу ніч летіли,
    Вогненне плесо більшилось чимраз,
    Та вороги чому́сь не спопеліли.

    04.07.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    ID: 1043031
    СВІТИЛИ НАМ ВСЮ НІЧ НЕ ЛІХТАРІ Світили нам всю ніч не ліхтарі, В заграві вогняній ми потопали, Летіли нас вбивати москалі – Життя наші на кон вони поклали. Над нами висло вбивчеє шатро, Під куполом небесним – павутина, Яку вночі снувало вбивче зло, І падала палаюча хустина. Бляшанки, мов пацьорки на разка́х, І їх щоразу більше додавалось, Нас обіймала не́нависть і страх, Нам ворогом смертельне ложе ткалось. Стелилися вогненні килими́ І висла всюди димова завіса, Не видно вранці й сонця з-за пітьми́… Несло́ся це усе до нас від біса. Від вибухів здригалася земля, Столиця у вогні уся палала – Така була́ розвага в москаля. Чия́сь свіча в цім пеклі догорала. Бажання жити огортало нас, Бляшанки вбивчі цілу ніч летіли, Вогненне плесо більшилось чимраз, Та вороги чому́сь не спопеліли. 04.07.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1043031
    74views
  • ХОТІЛОСЬ ВИЖИТИ І ЖИТИ

    Усе палало у вогні,
    Чи виживем, то ми не знали,
    Гатили кляті москалі,
    Сміттям убивчим гаратали.

    В страху́ й молитві ці́ла ніч,
    Зерня́ток вервиці торкалась,
    І не змикала зовсім віч,
    Була́ і мить… з життям прощалась.

    Словами це не описать,
    Усьо́го словом не сказати,
    Лишалось Господа благать,
    Аби він взявся захищати.

    Страшна атака цілу ніч,
    Вогонь і вибухи, й руїни,
    Торкався, мабуть, Ангел пліч…
    Тремтіло все, здригались сті́ни.

    Ні миті тиші не було́,
    І кожна мить – з життям прощання,
    Холодний піт вкривав чоло,
    Здавалось – ніч в житті остання.

    Але Госпо́дь моли́тви чув
    І закривав щораз щитами,
    Напевно й Ангел поруч був,
    Й Покров Пречистої над нами.

    Госпо́дь від смерті врятував,
    Яка щораз дивилась в очі,
    Її постійно відганяв,
    Бо лізло все, як поторочі.

    Була́ страшна пекельна ніч,
    Яку вдало́ся пережити…
    За що воно? У чому річ?
    Хотілось вижити і жити…

    04.07.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    ID: 1043020




    ХОТІЛОСЬ ВИЖИТИ І ЖИТИ Усе палало у вогні, Чи виживем, то ми не знали, Гатили кляті москалі, Сміттям убивчим гаратали. В страху́ й молитві ці́ла ніч, Зерня́ток вервиці торкалась, І не змикала зовсім віч, Була́ і мить… з життям прощалась. Словами це не описать, Усьо́го словом не сказати, Лишалось Господа благать, Аби він взявся захищати. Страшна атака цілу ніч, Вогонь і вибухи, й руїни, Торкався, мабуть, Ангел пліч… Тремтіло все, здригались сті́ни. Ні миті тиші не було́, І кожна мить – з життям прощання, Холодний піт вкривав чоло, Здавалось – ніч в житті остання. Але Госпо́дь моли́тви чув І закривав щораз щитами, Напевно й Ангел поруч був, Й Покров Пречистої над нами. Госпо́дь від смерті врятував, Яка щораз дивилась в очі, Її постійно відганяв, Бо лізло все, як поторочі. Була́ страшна пекельна ніч, Яку вдало́ся пережити… За що воно? У чому річ? Хотілось вижити і жити… 04.07.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1043020
    82views
  • КОЛИ ЗАПАХНЕ МИРОМ?

    Коли запахнуть МИРом Небеса?
    Коли усюди МИРом зарясніє?
    Чи зді́йсняться Господні чудеса?
    Чи МИРом Україну Бог засіє?

    Коли запахне МИРом навкруги?
    Коли на землю ступить ПЕРЕМОГА?
    Коли із неньки щезнуть вороги?
    Коли для них закриється доро́га?

    Коли запахне МИРом на землі́?
    Коли безпека вступить в володіння?
    Коли в болото ве́рнуть москалі
    І зрадникам коли прийде́ прозріння?

    Коли запахне МИРом поміж нас?
    Коли з війни пове́рнуть всі в домівки?
    Коли до нас пове́рне мирний час?
    Коли вже не складатимуть голівки?

    Коли запахне МИРом вже? Коли?
    Тим МИРом, за який ми так благаєм,
    Щоб ми в страху вже більше не жили́…
    Той МИР, якого вже роки́ чекаєм.

    Коли запахне МИРом, Боже мій?
    Ще скільки цвіту має облетіти?
    Коли вже, Боже, переможний бій?
    Чи зможемо, Всевишній, ми вціліти?

    08.06.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    ID: 1041706

    КОЛИ ЗАПАХНЕ МИРОМ? Коли запахнуть МИРом Небеса? Коли усюди МИРом зарясніє? Чи зді́йсняться Господні чудеса? Чи МИРом Україну Бог засіє? Коли запахне МИРом навкруги? Коли на землю ступить ПЕРЕМОГА? Коли із неньки щезнуть вороги? Коли для них закриється доро́га? Коли запахне МИРом на землі́? Коли безпека вступить в володіння? Коли в болото ве́рнуть москалі І зрадникам коли прийде́ прозріння? Коли запахне МИРом поміж нас? Коли з війни пове́рнуть всі в домівки? Коли до нас пове́рне мирний час? Коли вже не складатимуть голівки? Коли запахне МИРом вже? Коли? Тим МИРом, за який ми так благаєм, Щоб ми в страху вже більше не жили́… Той МИР, якого вже роки́ чекаєм. Коли запахне МИРом, Боже мій? Ще скільки цвіту має облетіти? Коли вже, Боже, переможний бій? Чи зможемо, Всевишній, ми вціліти? 08.06.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1041706
    70views
  • ЙОГО ЧЕКАЛИ ПЕРЕМОЖНИМ

    Вже добігає він кінця,
    Його чекали переможним,
    Хотілось нам сплести́ вінця,
    Та він і нині є тривожним.

    В диму́ постійно потопав,
    Вогнем палав безперестанку,
    Постійно кров’ю він стікав…
    І робить це він до останку.

    У ньому бу́ли сльо́зи й біль,
    Журба і страх, й нові́ могили,
    На рани сипали все сіль,
    Врага здолать – не бу́ло сили.

    Він ПЕРЕМОГУ гаптував,
    Але не встиг догаптувати,
    Щоденно шлях їй торував,
    Не змін війну від нас забрати.

    Він нелегки́м для всіх нас був,
    І нам лишає відголосся,
    Неначе день, чому́сь майнув,
    Та бід пізнати довело́ся.

    То ж він вже йде без вороття,
    Але сліди свої́ лишає,
    Бо він не всім зберіг життя…
    Ново́го кожен з нас чекає.

    30.12.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ЙОГО ЧЕКАЛИ ПЕРЕМОЖНИМ Вже добігає він кінця, Його чекали переможним, Хотілось нам сплести́ вінця, Та він і нині є тривожним. В диму́ постійно потопав, Вогнем палав безперестанку, Постійно кров’ю він стікав… І робить це він до останку. У ньому бу́ли сльо́зи й біль, Журба і страх, й нові́ могили, На рани сипали все сіль, Врага здолать – не бу́ло сили. Він ПЕРЕМОГУ гаптував, Але не встиг догаптувати, Щоденно шлях їй торував, Не змін війну від нас забрати. Він нелегки́м для всіх нас був, І нам лишає відголосся, Неначе день, чому́сь майнув, Та бід пізнати довело́ся. То ж він вже йде без вороття, Але сліди свої́ лишає, Бо він не всім зберіг життя… Ново́го кожен з нас чекає. 30.12.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    66views
  • ЩОБ МИ НЕ ЛИЛИ СЛЬОЗИ

    Тривога знову в нас звучить,
    Летять бляшанки вражі,
    Усі ми дуже хочем жить,
    То ж ЗСУ – на стражі.

    Ми молим Бога за життя
    І спо́кою благаєм,
    Летить до нас з боліт сміття,
    Яке ми прибираєм.

    Це вправно робить ЗСУ,
    Летить цей мотлох роєм.
    За що – не знаємо й чому́
    Нам все дається боєм.

    Тривога страх усім несе –
    В бляшанках вбивча сила,
    Яка вбива і нищить все,
    І все заполонила.

    Безпечних місць немає в нас,
    Орда нас скрізь шукає,
    Живемо ми в страшний цей час
    І ворог нас вбиває.

    Ні дня немає без тривог,
    Ні миті – без загрози.
    Щоб з тим сміттям і ворог здох,
    Щоб ми не лили сльо́зи.

    17.12.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ID: 1028860

    ЩОБ МИ НЕ ЛИЛИ СЛЬОЗИ Тривога знову в нас звучить, Летять бляшанки вражі, Усі ми дуже хочем жить, То ж ЗСУ – на стражі. Ми молим Бога за життя І спо́кою благаєм, Летить до нас з боліт сміття, Яке ми прибираєм. Це вправно робить ЗСУ, Летить цей мотлох роєм. За що – не знаємо й чому́ Нам все дається боєм. Тривога страх усім несе – В бляшанках вбивча сила, Яка вбива і нищить все, І все заполонила. Безпечних місць немає в нас, Орда нас скрізь шукає, Живемо ми в страшний цей час І ворог нас вбиває. Ні дня немає без тривог, Ні миті – без загрози. Щоб з тим сміттям і ворог здох, Щоб ми не лили сльо́зи. 17.12.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1028860
    66views
  • Те, що починалося як добровільна жертва, поступово перетворюється на внутрішній конфлікт

    Я теж колись вірив у просту формулу: держава — це щось велике і важливе, а я — маленький, але можу віддати себе, щоб вона стояла міцно. Це звучало правильно. Майже як обов’язок, який не потребує пояснень.
    Коли я підписувався під цим вибором, я не думав про державу як про щось холодне. Для мене це були вулиці, де я виріс, голоси людей, яких знаю, запах дому після дощу. Я думав: якщо я не піду — це все може зникнути.
    І перший час це тримало. Думка, що ти — частина чогось більшого, дає сили. Вона навіть заглушає страх.

    Але з часом “держава” почала змінювати форму.

    В окопі вона вже не виглядала як прапор чи гімн. Вона ставала наказами, які не завжди мали сенс. Вона була паперами, через які хтось отримував усе, а хтось — нічого. Вона була обличчями людей далеко звідси, які говорили правильні слова, але не відчували того, що відбувається тут.
    І тоді вперше з’явилася думка: “Я віддав себе… але кому саме?”

    Це небезпечне питання.

    Бо якщо не знайти на нього чесної відповіді, починаєш злитися. Не одразу — повільно, тихо. Коли бачиш несправедливість. Коли розумієш, що твою жертву можуть використати не так, як ти уявляв. Коли відчуваєш, що для когось це просто цифри.
    І тоді виникає спокуса сказати: “Я зробив це для них — і вони цього не варті”.
    Оце і є той момент, коли самопожертва перетворюється на ненависть.

    Згадується один момент.

    Обстріл почався раптово. Я ще тоді молився. Автоматично, майже не думаючи: “Отче наш…”
    Я повторював швидше, — ніби від цього щось зміниться.

    Не змінилося.

    В якийсь момент я зрозумів, що не чую себе. Що молитва не тримає, не заспокоює. Вона просто є — як звук серед інших звуків. І тоді стало ще страшніше. Бо якщо це не допомагає — то що тоді взагалі може?
    І раптом, сам не знаю звідки, в голові з’явилася проста фраза: “Україна всередині мене”.
    Я не вимовив її вголос одразу. Ніби перевіряв. Потім ще раз подумав: “Україна всередині мене”.
    І раптом стало тихіше. Не зовні — там усе так само гриміло. А всередині. Наче я перестав чекати, що щось прийде ззовні й врятує. Наче опора перемістилась кудись глибше.
    Я почав повторювати це, як до того молитву. Повільніше. Впертіше. “Україна всередині мене”. “Україна всередині мене”.
    І кожного разу це звучало не як прохання, а як твердження. Як щось, що вже є і не залежить від того, що зараз відбувається навколо.
    Тоді це спрацювало.
    Я витримав той обстріл, тримаючись за цю фразу, як за щось єдине стабільне в усьому хаосі.
    Але це було давно.
    Зараз я іноді згадую той момент — і дивуюсь, наскільки щиро я тоді в це вірив. Наскільки просто все було: є страх — є слова, які його перемагають.
    Тепер усе складніше.
    Ті слова залишились десь там, у тому окопі, разом із тим мною, який ще шукав опору в простих відповідях. Я більше не повторюю їх. Не тому що вони були неправдиві — а тому що я вже не той, хто може так само в них вірити.
    Зараз я мовчу.
    І, можливо, це чесніше.

    Я зробив помилку ще на початку. Я змішав державу з людьми, яких люблю, і з тими, хто приймає рішення. Зліпив усе в одне — і вирішив, що жертвую “за всіх”.

    Але “всі” — це ніхто конкретно.

    Держава — це не одна людина і не одна правда. У ній є різне. І хороше, і погане. І якщо ти віддаєш себе їй як чомусь єдиному й ідеальному — рано чи пізно реальність розіб’є це уявлення.

    І тоді болить.

    Тому я змінив для себе формулу.

    Це не така красива історія. В ній менше пафосу.
    Але в ній немає ненависті.
    Бо коли ти чітко знаєш, за що саме стоїш — ти не віддаєш себе в абстракцію, яка потім може зрадити твої очікування.

    Ти просто робиш свій вибір.

    І несеш його — без рахунків, які потім хочеться виставити.
    Те, що починалося як добровільна жертва, поступово перетворюється на внутрішній конфлікт Я теж колись вірив у просту формулу: держава — це щось велике і важливе, а я — маленький, але можу віддати себе, щоб вона стояла міцно. Це звучало правильно. Майже як обов’язок, який не потребує пояснень. Коли я підписувався під цим вибором, я не думав про державу як про щось холодне. Для мене це були вулиці, де я виріс, голоси людей, яких знаю, запах дому після дощу. Я думав: якщо я не піду — це все може зникнути. І перший час це тримало. Думка, що ти — частина чогось більшого, дає сили. Вона навіть заглушає страх. Але з часом “держава” почала змінювати форму. В окопі вона вже не виглядала як прапор чи гімн. Вона ставала наказами, які не завжди мали сенс. Вона була паперами, через які хтось отримував усе, а хтось — нічого. Вона була обличчями людей далеко звідси, які говорили правильні слова, але не відчували того, що відбувається тут. І тоді вперше з’явилася думка: “Я віддав себе… але кому саме?” Це небезпечне питання. Бо якщо не знайти на нього чесної відповіді, починаєш злитися. Не одразу — повільно, тихо. Коли бачиш несправедливість. Коли розумієш, що твою жертву можуть використати не так, як ти уявляв. Коли відчуваєш, що для когось це просто цифри. І тоді виникає спокуса сказати: “Я зробив це для них — і вони цього не варті”. Оце і є той момент, коли самопожертва перетворюється на ненависть. Згадується один момент. Обстріл почався раптово. Я ще тоді молився. Автоматично, майже не думаючи: “Отче наш…” Я повторював швидше, — ніби від цього щось зміниться. Не змінилося. В якийсь момент я зрозумів, що не чую себе. Що молитва не тримає, не заспокоює. Вона просто є — як звук серед інших звуків. І тоді стало ще страшніше. Бо якщо це не допомагає — то що тоді взагалі може? І раптом, сам не знаю звідки, в голові з’явилася проста фраза: “Україна всередині мене”. Я не вимовив її вголос одразу. Ніби перевіряв. Потім ще раз подумав: “Україна всередині мене”. І раптом стало тихіше. Не зовні — там усе так само гриміло. А всередині. Наче я перестав чекати, що щось прийде ззовні й врятує. Наче опора перемістилась кудись глибше. Я почав повторювати це, як до того молитву. Повільніше. Впертіше. “Україна всередині мене”. “Україна всередині мене”. І кожного разу це звучало не як прохання, а як твердження. Як щось, що вже є і не залежить від того, що зараз відбувається навколо. Тоді це спрацювало. Я витримав той обстріл, тримаючись за цю фразу, як за щось єдине стабільне в усьому хаосі. Але це було давно. Зараз я іноді згадую той момент — і дивуюсь, наскільки щиро я тоді в це вірив. Наскільки просто все було: є страх — є слова, які його перемагають. Тепер усе складніше. Ті слова залишились десь там, у тому окопі, разом із тим мною, який ще шукав опору в простих відповідях. Я більше не повторюю їх. Не тому що вони були неправдиві — а тому що я вже не той, хто може так само в них вірити. Зараз я мовчу. І, можливо, це чесніше. Я зробив помилку ще на початку. Я змішав державу з людьми, яких люблю, і з тими, хто приймає рішення. Зліпив усе в одне — і вирішив, що жертвую “за всіх”. Але “всі” — це ніхто конкретно. Держава — це не одна людина і не одна правда. У ній є різне. І хороше, і погане. І якщо ти віддаєш себе їй як чомусь єдиному й ідеальному — рано чи пізно реальність розіб’є це уявлення. І тоді болить. Тому я змінив для себе формулу. Це не така красива історія. В ній менше пафосу. Але в ній немає ненависті. Бо коли ти чітко знаєш, за що саме стоїш — ти не віддаєш себе в абстракцію, яка потім може зрадити твої очікування. Ти просто робиш свій вибір. І несеш його — без рахунків, які потім хочеться виставити.
    255views
  • ОКРАЄЦЬ ХЛІБА РЯТУВАВ ЖИТТЯ

    Стою́ в молитві з свічкою в руках,
    Лежить окраєць хліба на тарілці…
    Страшні роки́, голодна смерть і страх,
    Голодомор, де гинули вкраїнці.

    Запалена свіча палахкотить,
    Про ті страшні роки́ нам нагадала,
    Вмирали люди, їм хотілось жить,
    Та смерть усіх косила, забирала.

    Окраєць хліба рятував життя,
    Бажання жити, мов свіча палало,
    Пух з голоду дорослий і дитя,
    Немов снопі́в, усюди тіл лежало.

    Окраєць хліба мали не усі,
    І висівкам раділи, і зернині,
    Вбивали за колосся у руці…
    Не дали крихти з’їсти і дитині.

    Хотілось жити, та вони лягли…
    Лягли вони і більше не підня́лись,
    Голодну смерть здолати не змогли…
    Голодними з життям тоді прощались.

    Тепер свіча за них палахкотить,
    Окраєць хліба… Серце біль стискає…
    Не дай Госпо́дь, щоб нам це пережить!
    Хай голоду ніхто із нас не знає.

    23.11.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ID: 1027159

    ОКРАЄЦЬ ХЛІБА РЯТУВАВ ЖИТТЯ Стою́ в молитві з свічкою в руках, Лежить окраєць хліба на тарілці… Страшні роки́, голодна смерть і страх, Голодомор, де гинули вкраїнці. Запалена свіча палахкотить, Про ті страшні роки́ нам нагадала, Вмирали люди, їм хотілось жить, Та смерть усіх косила, забирала. Окраєць хліба рятував життя, Бажання жити, мов свіча палало, Пух з голоду дорослий і дитя, Немов снопі́в, усюди тіл лежало. Окраєць хліба мали не усі, І висівкам раділи, і зернині, Вбивали за колосся у руці… Не дали крихти з’їсти і дитині. Хотілось жити, та вони лягли… Лягли вони і більше не підня́лись, Голодну смерть здолати не змогли… Голодними з життям тоді прощались. Тепер свіча за них палахкотить, Окраєць хліба… Серце біль стискає… Не дай Госпо́дь, щоб нам це пережить! Хай голоду ніхто із нас не знає. 23.11.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1027159
    109views
  • ГОЛОДНА СМЕРТЬ

    Пройшли роки, та цьо́го не забути,
    Голодна смерть косила всіх підряд,
    Та важко і сьогодні це збагнути,
    Що був страшний голодний тілопа́д.

    Хотіли їсти – хліб їм тільки снився,
    Та й висівки не в кожного були́,
    І кожен з них до Господа молився,
    Щоб висівок хоч жменьку їм дали́.

    Кропи́ву їли, навіть і поло́ву,
    Бо жить хотілось кожному із них,
    Не дай Госпо́дь, щоб повторилось знову!
    Вкраїна знала вдо́сталь бід і лих.

    Голодомор…Страшні роки́ тридцяті,
    І нищення вкраїнців вочевидь,
    Знущались над людьми убивці кляті…
    Чи покарав Госпо́дь убивців-гнид?

    Ті жертви не хотіли помирати,
    Хотіли вижить – голод їх убив,
    Із поля колос не дали́ підняти.
    Якби не так, то кожен з них би жив.

    Вмирали люди, падали, як сно́пи,
    Голодна смерть в обійми їх брала́,
    Із тіл встелялись на землиці тро́пи,
    Лиха ця смерть мільйони забрала́.

    Голодна смерть… Яке страшнеє лихо,
    Яке жахіття довело́сь зазнать…
    Був плач дітей, а далі – тихо-тихо…
    Судилося від голоду вмирать.

    Страхіття те, щоб знов не повторилось,
    Всевишній щоб від цьо́го нас вберіг,
    Щоб смерть голодна в очі не дивилась,
    Щоб чорний день тоді кінця добіг.

    27.11.2021 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021
    ID: 1060955
    ГОЛОДНА СМЕРТЬ Пройшли роки, та цьо́го не забути, Голодна смерть косила всіх підряд, Та важко і сьогодні це збагнути, Що був страшний голодний тілопа́д. Хотіли їсти – хліб їм тільки снився, Та й висівки не в кожного були́, І кожен з них до Господа молився, Щоб висівок хоч жменьку їм дали́. Кропи́ву їли, навіть і поло́ву, Бо жить хотілось кожному із них, Не дай Госпо́дь, щоб повторилось знову! Вкраїна знала вдо́сталь бід і лих. Голодомор…Страшні роки́ тридцяті, І нищення вкраїнців вочевидь, Знущались над людьми убивці кляті… Чи покарав Госпо́дь убивців-гнид? Ті жертви не хотіли помирати, Хотіли вижить – голод їх убив, Із поля колос не дали́ підняти. Якби не так, то кожен з них би жив. Вмирали люди, падали, як сно́пи, Голодна смерть в обійми їх брала́, Із тіл встелялись на землиці тро́пи, Лиха ця смерть мільйони забрала́. Голодна смерть… Яке страшнеє лихо, Яке жахіття довело́сь зазнать… Був плач дітей, а далі – тихо-тихо… Судилося від голоду вмирать. Страхіття те, щоб знов не повторилось, Всевишній щоб від цьо́го нас вберіг, Щоб смерть голодна в очі не дивилась, Щоб чорний день тоді кінця добіг. 27.11.2021 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2021 ID: 1060955
    126views
  • НЕ ВБИТИ МРІЇ

    Атаки ворожі щоночі й щодня,
    Споко́ю не маєм ні миті,
    Вбивати взяла́ся нас клята руsня,
    Ми страхом давно оповиті.

    Бляшанки ворожі летять і летять:
    Залізні птахи́ і ракети,
    Летять з оркостану, щоб нас убивать
    Нато́мість – ми хочемо жити.

    Ворожі бляшанки загрозу несуть,
    Стає їх все більше і більше,
    І ними потвори усюди все б’ють,
    Й щоразу страшніше і гірше.

    Цей мотлох ворожий летить звідусіль,
    Болото, звичайно, велике,
    Вони спричиняють нам горе і біль,
    А тво́рить це бидло безлике.

    Споко́ю нам нечисть-орда не дає,
    Бляшанками нас атакує,
    Ударів усюди вона завдає,
    Все нищить потвора й руйнує.

    А сві́тові ба́йдуже наша біда,
    Не їх же сягають ракети,
    Не в них все навко́ло в ворожих слідах…
    Нові́ для кіно є сюжети.

    То ж далі взяли́ся сценарій писать,
    Нові́ для сюжетів події,
    Тим часом продовжують нас убивать,
    Не вбить їм лиш нашої мрії.

    28.11.2024 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
    ID: 1027453
    НЕ ВБИТИ МРІЇ Атаки ворожі щоночі й щодня, Споко́ю не маєм ні миті, Вбивати взяла́ся нас клята руsня, Ми страхом давно оповиті. Бляшанки ворожі летять і летять: Залізні птахи́ і ракети, Летять з оркостану, щоб нас убивать Нато́мість – ми хочемо жити. Ворожі бляшанки загрозу несуть, Стає їх все більше і більше, І ними потвори усюди все б’ють, Й щоразу страшніше і гірше. Цей мотлох ворожий летить звідусіль, Болото, звичайно, велике, Вони спричиняють нам горе і біль, А тво́рить це бидло безлике. Споко́ю нам нечисть-орда не дає, Бляшанками нас атакує, Ударів усюди вона завдає, Все нищить потвора й руйнує. А сві́тові ба́йдуже наша біда, Не їх же сягають ракети, Не в них все навко́ло в ворожих слідах… Нові́ для кіно є сюжети. То ж далі взяли́ся сценарій писать, Нові́ для сюжетів події, Тим часом продовжують нас убивать, Не вбить їм лиш нашої мрії. 28.11.2024 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024 ID: 1027453
    142views
More Results