#життя .......Знаєте, є такі люди — веселяться, сміються, всіх підбадьорюють... Завжди щира усмішка на обличчі, завжди в кишені пара - трійка вдалих жартів, щоб розвеселити всю компанію... А в очі подивишся — там така самота.... Там біль такий, що розумієш — його посмішка і жарти постійні просто броня, якою він закриває своє поранене серце... Адже якщо така «сонячна» людина жартувати перестане, вона ж загине... Доля часом немилосердна до доброї людини. ......Але поки слабкий ниє, сильний - сміється.

ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ДУШІ Кожен сам собі стає відомий, Без оман, без зайвих декорацій. Самота дарує світ знайомий, Де без слів зникає думка націй. В пристрасті вогонь горить відкрито, Не ховаєш більше ти фіналу. Серце сповнене, теплом забито, Так злітаєш до зірок помалу. Коли зміниш місце та ідею, Сила звички раптом пропадає. Думку тут тримай, будь поруч з нею, Де душа до світла простягає. В трьох фігурах бачиш правду світу, Чисте, віддзеркалене обличчя. Все лишає тінь свою відкриту, Щоб любов здолала це величчя. І нарешті розумієш прямо, Що життя – це шлях, а не стоянка І пізнати зможеш все так само, Де присутня зайва обіцянка. Мирослав Манюк 02.06.2025

Затінок, сутінок, день золотий. Плачуть і моляться білі троянди. Може, це я, або хто, або ти ось там сидить у куточку веранди. Може, він плаче, а може, він жде — кроки почулись, чи скрипнула хвіртка. Може, він встане, чолом припаде, там, на веранді, чолом до одвірка. Де ж ви, ті люди, що в хаті жили? Світку мій білий, яке тут роздолля! Смуток нащадків — як танець бджоли, танець бджоли до безсмертного поля. Може, це вже через тисячу літ — я і не я вже, розбуджена в генах, тут на землі я шукаю хоч слід роду мого у плачах і легендах! Голос криниці, чого ж ти замовк? Руки шовковиць, чого ж ви заклякли? Вікна забиті, і висить замок — ржава сережка над кігтиком клямки. Білий причілок оббила сльота. Хто там квилить у цій хаті ночами? Може, живе там сама самота, соває пустку у піч рогачами. Може, це біль наш, а може, вина, може, бальзам на занедбані душі спогад криниці і спогад вікна, спогад стежини і дикої груші... 🖍️Ліна КОСТЕНКО 🎨 Володимир Козюк

#поезія Хованка Я ще змалечку гарно навчилася грати у хованки: Хто б мене не шукав, усе марно, бо я вмотивована Кривдами, криками, галасом світу бентежного Бігти, ховатись, лише крізь шпариночку стежити. Я могла бути наче прозорою і дуже тихою, Вміла завмерти надовго і майже не дихати, Вірила - силою думки я мов розчиняюся, Аби постати у світі без мороку й хаосу. То була лише гра, та здавалось - життя на кону. Я лишалась живою. Мене залишали одну І у тишу та спокій я вже догравала сама… Самота переконлива - в хованці болю нема. Там безкрайо і синьо, на спинах колишуть кити Власний світ, який вабить постійно, завжди прихистить - Світ ілюзій, що й досі тримає мене на плаву, Божевільну, мабуть, але всупереч всьому живу. Я не можу спинитись, проте, мене можна знайти! Варто тільки хотіти. Лічити лише до пʼяти. Помічати підказки: вони в чорно-білому світі Проростають моїми слідами, римуються, квітнуть. P.S. Я така вже, як є… Певно, гірша з можливих ілюзій… Тож, рахуй до пʼяти, мій О.Е. Я люблю тебе. Сьюзі Ju Li Ya

#поезія Усе було — і сум, і самота. І горе втрат, і дружба нефальшива. А ця любов — як нитка золота, що й чорні дні життя мого прошила. Усе було, було й перебуло. А ця любов — як холодно без неї! Як поцілунок долі у чоло. Як вічний стогін пам’яті моєї. Ліна_Костенко

#поезія У ПОЧУТТІВ НЕМАЄ СТРОКІВ Згадав тебе я ненароком... А може і не забував?... У почуттів немає строків, А я, як ти, не відчував. Я ледь не вмер посеред ночі, Коли читав твої слова, Вдивлялись в душу твої очі І закрутилась голова... Я надто впертий, самостійний, Я нищу все, що навкруги. Я, не шкодуючи, постійно Шукаю нові береги... Не бережу, що відбовіло, Завжди очікую біди, Не зупиняю грішне тіло, Закрив я душу. Ну а ти?... Я не пускав у серце віру, Щоб не спіткало каяття. Напевне я подібний звіру, Що рушить сам своє життя. І зупиняв, як душ холодний, Байдужість в собі я плекав, І зачерствіти був я згодний, А потім знов тебе читав... Показував усьому світу, Що самота мені у кайф, Морозився посеред літа, Доводив всім, що - It's my life! Нікого не тримав ніколи, Бо незамінних небува. Он вихід, вільні видноколи, А вітер спогади зрива. Молодші знайдуться, красиві... Ти не кінець для моїх мрій. Знайдуться легші і грайливі, І без ілюзій, без надій... Я знав, що просто не така ти, І невичерпний в тОбі світ. Я знав, що вмієш ти кохати І не наваживсь на політ. Я у тобі не бачу краю... Натхнення де береш своє? Я вкотре знов тебе читаю... І у мені ти знову є. Стрічаю всіх, хто після тебе, Шукаю світло, що пізнав. Але нема того, що треба. Себе я десь порозтрачав. Мені б твою тепер безмежність, Твій щирий погляд, що п'янить І неймовірну незалежність, І світло, що спиняє мить. Згадав тебе я ненароком... А може і не забував?... У почуттів немає строків. І я кохаю, як кохав. Muse Kristel