Ми сильні духом! Незламні! Нескорені! Непереможні!

Ми сильні духом! Незламні! Нескорені! Непереможні!

В цей останній день листопада, я вже прочитала 3-ю книгу Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь". Боже, скільки героїв загинули в цій війні. Боляче думати, що це вже триває понад 12 років, якщо враховувати від революції Гідності. Так воно і є, бо щойно я пригадала, що саме в ніч на 30 листопада напали на студентів під час мирного протесту. Боже, я була в шоці, коли на другий день все це побачила по телевізору... Мабуть тоді я зрозуміла, що війні з росією не минути... І так воно і сталося... За те щоб бути українцями і жити у вільній Україні, ми кожен втрачаємо кращих з найкращих синів України. Багато хтось втратив батьків, дітей, братів, сестер і вимушені втікати з бойових дій, покидаючі рідні домівки, а хтось досі у полоні по 3-10 років, і це жахливо освідомити. А що сказати, коли немає змоги знайти загиблих і поховати на рідній землі... Я ніколи з тим всім не змирюся і не пробачу росіян за те, що вони накоїли на моїй рідній землі. Важко було читати вірші про наших загиблих захисників, але я вдячна усім тим волонтерам і помічникам волонтерам, які далі допомагають нашим військовим, без них ми б точно втратили Україну. І насамперед хочу подякувати Вам пані Олю, за оптимістичні оповідання в кінці книги. Вони надихають і вселяють надію, що все буде добре. Нам треба пройти цей нелегкий шлях, щоб в кінці тунелі побачити світло. Бог на стороні правди і світла, так було, є і буде.🙏🕊 Слава Україні!🇺🇦✌️Героям Слава!💙💛💪І вічна пам'ять усім загиблим...🕯☦️

В цей останній день листопада, я вже прочитала 3-ю книгу Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь". Боже, скільки героїв загинули в цій війні. Боляче думати, що це вже триває понад 12 років, якщо враховувати від революції Гідності. Так воно і є, бо щойно я пригадала, що саме в ніч на 30 листопада напали на студентів під час мирного протесту. Боже, я була в шоці, коли на другий день все це побачила по телевізору... Мабуть тоді я зрозуміла, що війні з росією не минути... І так воно і сталося... За те щоб бути українцями і жити у вільній Україні, ми кожен втрачаємо кращих з найкращих синів України. Багато хтось втратив батьків, дітей, братів, сестер і вимушені втікати з бойових дій, покидаючі рідні домівки, а хтось досі у полоні по 3-10 років, і це жахливо освідомити. А що сказати, коли немає змоги знайти загиблих і поховати на рідній землі... Я ніколи з тим всім не змирюся і не пробачу росіян за те, що вони накоїли на моїй рідній землі. Важко було читати вірші про наших загиблих захисників, але я вдячна усім тим волонтерам і помічникам волонтерам, які далі допомагають нашим військовим, без них ми б точно втратили Україну. І насамперед хочу подякувати Вам пані Олю, за оптимістичні оповідання в кінці книги. Вони надихають і вселяють надію, що все буде добре. Нам треба пройти цей нелегкий шлях, щоб в кінці тунелі побачити світло. Бог на стороні правди і світла, так було, є і буде.🙏🕊 Слава Україні!🇺🇦✌️Героям Слава!💙💛💪І вічна пам'ять усім загиблим...🕯☦️

Доброго ранку, нескорені!
Слава нації!

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Вже кілька місяців читаю книги "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко, "Амадока" Софія Андрухович, і нещодавно почала читати, але відклала на потім книгу Оксани Забужко "І знов я влізаю в танк...", бо думала, що це роман і буду читати її кожен замість цієї книги "Музей покинутих секретів". Але ні, книга "І знов я влізаю в танк...", належить до іншої категорії книг, які я читаю в суботу та неділю. Тож далі читатиму вже після того, як прочитаю дві книги "Ярослави Дегтяренко "Гетьмани України" і Ольги Киці "Нескорені: Шляхами поколінь".

Так от що я хотіла сказати за книгу "Музей покинутих секретів". Книга написана так, що думки розлітаються, тут постійно треба напружувати мізки, щоби зрозуміти, що ти читаєш і вся ця мова написана такими оборотами, що важко сприймається текст і це дуже дратує, тим більше, що всі ці довгі монологи в книзі я не занадто люблю читати. Тому навіть планувала покинути її читати. Однак, мені деякі моменти в цій книзі, все-таки подобаються читати, особливо про боротьбу Української Повстанської Армії проти совєтів, тому я часом вагалася, чи справді покинути її читати, чи все-таки дочитати її. Тому, пояснення цієї книги у книзі "і знов я влізаю в танк..." все-таки змусило знову повернутися до цієї книги, щоби зрозуміти що буде далі і як вона закінчиться. Паперову книгу продала, кошти за цю книгу були відправлені на допомогу ЗСУ, тому далі читаю цю книгу в електронному форматі.

А от книга "І знов я влізаю в танк..." дуже легко і зрозуміло читається. Я була рада тому, бо трішечки побоювалася, що стиль тексту буде такий самий, як у книзі "Музей покинутих секретів". Але книга настільки мені сподобалася, що я від неї просто в захваті. Особливо запам'яталося думки пані Оксани Забужко про її спостереження в якому році почалася вся ця російська пропаганда і яка соціальна верств суспільства має схильність вірити всій цій пропаганди. Вона показала на прикладі цих сучасних мажорів, які в ніщо вважають інших людей, які люблять дивитися на людей зверху вниз, які люблять принижувати людей, які готові накинутися на людей, які по іншому думають. Саме такі люди голосували за януковича та зґвалтували дівчину, кинули на смітник, підспалили і кинули помирати. Була така історія, якщо пригадуєте. Тож пані Оксана важає, що саме така соціальна верств населення готова вірити російської пропаганди, голосувати за популістів і які кажуть "Какая разниця". Таку книгу мені буде дуже цікаво далі читати. То ж ще раз дуже дякую Вам, тьотю Лесю, за книгу "І знов я влізаю в танк...".

Щодо книги "Амадока", то вона все-таки цікавіша за книги "Музей покинутих секретів", але і там теж достатньо цих дуже довгих монологів, через яких мені нудно читати. Тепер я розумію, чому книгу "Музей покинутих секретів" моя бабуся взагалі покинула читати, а про книгу "Амадока" сказала, що її можна читати, але щоби було дуже цікавою, ні. Сказала тільки, так собі. Щодо моїх вражень від цієї книги, то скажу так: Ця книга про трьох поколінь. Кожному поколінню випало нелегке життя, кожен має власну думку на життя, на події, які відбувалися, на людей, які їх оточували. Через це старше і молоде покоління не мали сильні і люблячи стосунки між собою. Головний герой втратив пам'ять в наслідок вибуху на війні. Героїня, його жінка упізнала його за формою губ і розміру стопи. Бо внаслідок вибуху його обличчя стало спотворним. Привівши його додому, вона за допомогою рідних його речей та розповідей про його минуле життя намагається повернутися йому пам'ять. Але ні дім, ні речі, ні розповіді про минуле життя нічого йому не нагадало. Я здогадуюся чому, то ж цю книгу і далі буду читати в електронному форматі. А паперову планую продати, бо немає сенсу тримати її вдома. Вдруге я не читатиму її.

Ось я і отримала третю книгу "Нескорені: Шляхами поколінь". Дякую Вам пані Ольго за теплі побажання і можливість читати Вашу чудову до глибини душі поезію. Її неможливо не читати, воно торкається сердець, в них є все, що відчуває кожна людина. А малюнки пана Володимира Реброва, це щось неймовірно, їх хочеться переглядати і переглядати. В картинах вся Україна, її біль і надія на краще майбутнє... Почну читати, як тільки прочитаю 2 книги "Перші: Гетьмани України" Валентин Терлецький і Ярослава Дегтяренко, а поки що я тільки передмову прочитала, яка зворушила мене до глибині душі. Здоров'я всім, Божого захисту, перемоги та мирного неба!🙏💙💛✌️🇺🇦🕊

#поезія
А за мною ходить Осінь жовтокоса...
Вишиває айстрами рукави сукенки.
Вся така розхристана, молода і боса,
Очі -- зеленаві, наче семеренки.
Ходить непомітно. Шелестить листками.
Кутає багрянцем яблучні сади.
Пахне сизим димом, маком, полинами.
Ну, ходи до мене.. Ну? Ходи сюди...
Гостею жадàною будеш в серці зморенім,
Принесеш розраду до спекотних днів.
І на волю випустиш всі вітри нескорені,
Що приглушать радісний полудневий спів.
Почаклуєш з вереснем кольорами жовтими,
Заколишеш трави вальсом до весни.
Чого ходиш, Осене, все стежкàми мокрими?
Не ховайся, кралечко. Ну? Ходи сюди...


Людмила Галінська

Валькірії сьогодні не з міфів — вони в броніку, з дронами й кавою в термокружці. Це ті самі жінки, які можуть і танк зупинити, і плейлист під настрій скласти. Саме про них пісня «Валькірії» від Громадянин Топінамбур.

#Валькірії #ГромадянинТопінамбур #ЖінкиНескорені #Коло_Музики