«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

Впевнений, що рано чи пізно Україна втратить свої західні землі - подарунок Сталіна - і все повернеться до Угорщини, Румунії та Польщі - путін.

"Єдиним гарантом територіальної цілісності України була росія, але Київ недалекоглядно оголосив Москву своїм ворогом", - заявив російський диктатор.

Військовий злочинець також знову розповів російським морякам, що росія «не починала» жодної війни,
а «відповідала на дії України,
яка розв'язала бойові дії за сприяння Заходу».

Крім того, Путін переконаний, що «росіяни в Україні є титульною нацією».

Путін уже оголосив війну не Україні. Він оголосив війну самому існуванню українців

Кожного разу, коли Путін відкриває рота, в Україні починають сперечатися:
«Це пропаганда», «Не варто звертати увагу», «Він просто знову марить історією».

Ні.

Це не марення.

Це державна ідеологія Росії.

І якщо уважно послухати його останні заяви, стає очевидним: Кремль більше навіть не приховує своїх справжніх цілей.

Вони воюють не за Донбас.

Не за Крим.

Не за НАТО.

Вони воюють за право вирішувати, чи має право український народ існувати взагалі.

Коли Путін говорить, що західні області України - це «подарунок Сталіна»,
який рано чи пізно повернеться Польщі, Румунії чи Угорщині,
він не займається історичними вправами.

Він запускає механізм делегітимізації української держави.

Мовляв, немає ніякої цілісної України. Є набір випадково складених територій, які можна розібрати назад, як старий радянський конструктор.

Наступна теза ще небезпечніша.

«Єдиним гарантом територіальної цілісності України була Росія».

Тобто агресор, який окупував Крим, розпалив війну на Донбасі, розпочав повномасштабне вторгнення і щодня запускає ракети по українських містах, намагається виставити себе… гарантом української державності.

Це вже навіть не пропаганда.

Це спроба переписати саму реальність.

Але найстрашніше пролунало майже між іншим.

Путін заявив, що «росіяни в Україні є титульною нацією».

Саме ця фраза є ключем до всієї війни.

Бо якщо титульною нацією є росіяни, тоді українці автоматично перестають бути державотворчим народом.

А якщо українці не є державотворчим народом - тоді не існує і права на власну державу.

Саме тому Кремль роками повторює:

«один народ»;

«штучна Україна»;

«історична Росія»;

«денацифікація».

Усе це - одна і та сама концепція.

Не військова.

Ідеологічна.

Саме тому сьогодні Росія б’є не лише по енергетиці чи військових складах.

Вона б’є по історії.

По культурі.

По мові.

По пам’ятниках.

По музеях.

По книжках.

По школах.

По архівах.

По українській пам’яті.

Тому що головна ціль Кремля - не захопити квадратні кілометри.

Головна ціль - зробити так, щоб через покоління ніхто вже не пам’ятав, що існувала окрема українська нація.

І саме тут виникає незручне питання вже до української влади.

Чому держава, яка четвертий рік веде війну за своє існування, досі не має потужного Національного центру стратегічних наративів?

Росія десятиліттями фінансує інститути історичної політики, пропагандистські медіа, псевдоісториків, аналітичні центри та фабрики інформаційних операцій.

В Україні ж відповідь на більшість російських інформаційних атак часто зводиться до кількох коментарів посадовців або постів у соціальних мережах.

Це боротьба списом проти артилерії.

Україні потрібна інституція, яка щодня, системно й професійно розбиратиме та спростовуватиме кремлівські міфи, працюватиме з міжнародними медіа, готуватиме історичні, юридичні й політичні аргументи та формуватиме власний український наратив.

Не реактивно.

На випередження.

Бо інформаційна війна давно стала окремим фронтом.

Є ще одна тема, від якої українська політика роками сором’язливо відводить очі.

Путін відкрито говорить про знищення саме українського народу як окремої національної спільноти.

Отже, Україна повинна мати чітку й сучасну державну політику захисту української ідентичності.

Саме тому дедалі частіше звучить дискусія про законодавче визначення українців як державотворчої (титульної) нації із безумовним збереженням рівних конституційних прав для всіх громадян України незалежно від їхнього походження чи мови.

Адже Кремль атакує не абстрактне населення України.

Його головна мішень - українська нація як носій державності.

Не чиновники.

Не політичні технологи.

Не окремі посадовці.

Їх не прийшли «перевиховувати».

Їх не оголошували неіснуючим народом.

Не їхню історію називають вигаданою.

Не їхню мову десятиліттями висміюють.

Не їхню культуру системно намагаються стерти.

Об’єктом російської політики є саме українці як окремий народ.

Саме тому відповідь України має бути не лише військовою.

Вона повинна бути світоглядною.

Бо ракета руйнує будинок.

А імперська ідеологія намагається зруйнувати народ.

І якщо першу можна збити системою ППО, то другу здатна зупинити лише сильна держава, яка знає, ким вона є, кого захищає і заради чого існує.

Жаль що Україна не має власного наративного центру, жаль що на Банковій 5-6 кочовиків які з потужним, яким нічого не загрожує, займаються набиванням власних кишень, а не ідеологічним наповненням Держави Україна. Які в апріорі не можуть відповісти Кремлю.

Гора Лопата — місце, де історія розбиває міфи.
6 липня 1944 року на горі Лопата у Сколівських Бескидах розпочався один із наймасштабніших і найзапекліших боїв Української повстанської армії проти нацистських окупантів. Запекле протистояння тривало десять днів — до 16 липня — і охопило не лише вершину Лопати, а й околиці Сколе, Долини та Чорний Ліс.
Сьогодні на вершині височіє хрест на честь воїнів УПА, які саме тут стали до бою за українську землю.
На початку липня 1944 року відділ УПА під командуванням полковника Василя Андрусяка («Різуна») виконував завдання із захисту мирного населення від радянських партизанських загонів НКВС. Від квітня того року вони здійснювали каральні рейди навколишніми селами: грабували майно, палили господарства, розстрілювали священників і вбивали мирних жителів.
Під час рейду через Грабівку, Ценяву, Лоп'яну, Кальну, Брязу (Козаківку) та Кам'янку повстанці несподівано зіткнулися з німецькими військами. Уже в перший день боїв вони блискавично роззброїли німецький підрозділ із трьома вантажівками.
8 липня вермахт розпочав масштабний наступ на позиції УПА поблизу Долини, застосувавши артилерію та міномети. Одночасно з боку Сколе атакував угорський полк. Через значну чисельну перевагу та краще озброєння противника українські повстанці організовано відійшли на заздалегідь підготовлені оборонні рубежі на горі Лопата.
Саме там відбулися найважчі бої. Повстанці зайняли панівні висоти й успішно відбили кілька штурмів. Підпустивши ворога майже впритул, вони відкривали нищівний вогонь з усіх видів зброї, змушуючи німецькі підрозділи щоразу відступати з великими втратами.
Коли стало зрозуміло, що проти УПА кинуто значні сили — за різними даними, до трьох німецьких дивізій та угорський полк, — командування змінило тактику. Повстанці уникали затяжних фронтальних боїв, діяли із засідок, атакували комунікації та постачання ворога, швидкими маневрами дезорієнтуючи його.
12 липня до району боїв прибуло нове німецьке підкріплення. Його дії звелися переважно до артилерійського обстрілу вже залишеного повстанського табору та шпиталю. 14 липня частина німецьких сил відступила до Болехова, а 16 липня останні підрозділи відійшли до Долини. Перед відходом вони ще раз потрапили в засідку УПА.
Операція із знищення українських повстанців завершилася провалом. Попри величезну перевагу в живій силі та техніці, німецьке командування не змогло досягти поставленої мети. Після завершення боїв УПА продовжувала контролювати територію площею близько 1000 квадратних кілометрів.
Точні втрати сторін досі залишаються предметом досліджень. За різними оцінками, німецькі війська втратили від 200 до понад 450 солдатів і офіцерів, тоді як у лавах УПА загинуло близько 30 повстанців.
Ця битва є ще одним неспростовним свідченням того, наскільки далекі від історичної правди твердження про нібито «співпрацю» УПА з нацистською Німеччиною. На горі Лопата українські повстанці не воювали поруч із вермахтом — вони билися проти нього, захищаючи свою землю та своїх людей.

#історія #постаті
Тарас Гунчак: Професор, що зшивав розірвану пам'ять.
Коли в радянській Україні історія нагадувала збірник казок про «вічну дружбу народів», на іншому боці океану, в Університеті Ратгерса (Нью-Джерсі), працювала людина, яка методично повертала нам справжнє минуле. Тарас Гунчак, народжений 13 березня 1932 року на Тернопільщині, став одним із тих інтелектуальних «атлантів», на плечах яких трималася українська історична наука в еміграції. 🎓📚

Його шлях — це класична одіссея українця XX століття: від дитини, що пережила жахи Другої світової війни та табори для переміщених осіб у Німеччині, до професора престижного американського вишу. Гунчак не просто викладав історію; він робив її суб'єктною на світовій арені.

Чому його праці є обов'язковими для розуміння України:
Адвокат правди про Голодомор: У часи, коли на Заході багато хто волів не помічати трагедію 1932–1933 років, Гунчак збирав докази, публікував документи та виступав із лекціями, доводячи, що це був цілеспрямований геноцид. 🍞🥀
Дослідник визвольних змагань: Його роботи про Симона Петлюру та УПА розбивали радянські міфи про «бандитів», показуючи складну політичну шахівницю, на якій українці виборювали власну державу.
Міст між континентами: Після відновлення незалежності України у 1991 році, Тарас Гунчак став «голосом інтеграції». Він допомагав налагоджувати зв'язки між західною та українською академічними спільнотами, передаючи досвід вільної науки молодим колегам у Києві та Львові. 🤝🇺🇸🇺🇦

Гунчак завжди наголошував: історія — це не попіл, а вогонь, який треба підтримувати. Його стиль — це поєднання залізної логіки західного науковця та глибокої емпатії до свого народу. Він навчив нас, що бути патріотом — означає насамперед знати правду, якою б гіркою чи складною вона не була.

#історія #постаті
Тарас Бульба-Боровець: Отаман, який не грав за чужими правилами.
Якщо ви вважаєте, що УПА створили лише у 1942 році за рішенням ОУН(Б), то історія Тараса Бульби-Боровця змусить вас переглянути ці погляди. Сьогодні ми згадуємо людину, яка підняла прапор збройної боротьби за українську державність ще тоді, коли великі гравці Другої світової лише розставляли фігури на шахівниці. ⚔️🛡️

1. Поліська Січ: Держава в лісах

Народившись на Волині, Боровець із юнацтва був загартований у політичних баталіях (і навіть встиг побувати у польському концтаборі Береза Картузька). Коли у 1941 році німецько-радянська війна розірвала кордони, він не чекав наказів. Створена ним «Поліська Січ» стала унікальним явищем: на величезних територіях Полісся він фактично ліквідував радянську адміністрацію, не допустивши при цьому німецької. Це була справжня партизанська республіка, де діяли українські закони, а отаман Бульба був її визнаним лідером. 🌲🐎

2. Перша УПА та конфлікт з ОУН

Саме Боровець першим використав назву Українська Повстанська Армія. Його концепція була чіткою: армія підпорядковується Уряду УНР у вигнанні, а не окремій партії. Це призвело до жорсткого ідеологічного клінчу з ОУН Степана Бандери. Бульба-Боровець був прихильником демократичного устрою майбутньої України та виступав проти партійного диктату. Ця суперечка згодом призвела до трагічного протистояння всередині визвольного руху, але вона ж підкреслює його відданість ідеї широкого національного фронту. 📜⚖️

3. Проти двох диктатур одночасно

Боровець був одним із перших, хто зрозумів: для України і гітлер, і сталін — це два обличчя одного й того самого зла. Коли німці почали вимагати від «Поліської Січі» каральних акцій проти цивільного населення або євреїв, отаман відповів категоричною відмовою і розпустив армію, щоб знову піти у підпілля, але вже проти нацистів. Його відомий лист до німецької адміністрації — це взірець дипломатичної зухвалості та національної гідності. 🛡️🚫

4. Концтабір Заксенгаузен та еміграція

За свою непокірність Боровець опинився у тому самому «бункері Целленбау» концтабору Заксенгаузен, де сидів і Степан Бандера. Після війни, опинившись в еміграції в Канаді, він не полишив громадської діяльності, видаючи часописи та пишучи мемуари «Армія без держави». Його життя — це приклад того, що навіть у найтемніші часи можна зберігати вірність присязі та здоровому глузду, не піддаючись на радикальний екстремізм. 🇨🇦📖

Тарас Бульба-Боровець залишається для нас символом «третього шляху» української історії — шляху демократичного, волелюбного та безкомпромісного щодо будь-яких імперських зазіхань, чи то з заходу, чи то зі сходу. Поки в росії намагаються зобразити українських повстанців однобоко, постать Боровця руйнує ці міфи своєю складністю та чесністю. ⚔️🇺🇦

#дати #свята
Пошук істини в корінні: Всесвітній день генеалогії як антидот проти забуття.
9 березня Всесвітній день генеалогії — свято тих, хто не згоден бути просто "пилом на вітрах історії". Поки путінська пропаганда намагається нав’язати народам вигадане минуле та "колективну пам'ять" у вигідній йому редакції, генеалогія пропонує єдино правильний шлях — пошук правди про власний рід. 🌳🔍

Дослідження свого генеалогічного дерева — це не просто колекціонування імен та дат. Це детективна робота, що вимагає критичного мислення та скепсису. В епоху цифровізації, коли архіви стають доступними онлайн, а ДНК-тести відкривають таємниці тисячолітньої давнини, кожен може стати істориком власної родини. Генеалогія вчить нас, що історія — це не параграфи в підручнику, а ланцюжок конкретних життів, виборів і вчинків наших предків. 📜🧬

Для українців цей день має особливий, почасти трагічний підтекст. Десятиліттями радянська влада в москві робила все, щоб ми забули своє коріння: розкуркулення, Голодомори, депортації та репресії мали на меті створити "нову людину" без пам’яті про свій шляхетний чи козацький рід. Знайти запис у церковній книзі про прадіда або відшукати справу репресованого родича в архівах СБУ — це акт відновлення історичної справедливості. 🛡️🏛️

Сьогодні генеалогія — це модно, технологічно і надзвичайно важливо. Розуміння того, звідки ми прийшли, дає сили зрозуміти, куди ми йдемо. Це найкраще щеплення від маніпуляцій: коли ти знаєш історію своїх семи поколінь, тобі вже неможливо нав’язати чужі міфи. Знання власного коріння робить націю міцною, як віковий дуб, який не здатні повалити жодні імперські суховії. 🕯️🌿

📜 Його зброєю були не кулі, а слова. І ці слова лякали Кремль більше, ніж кулемети.

У середині ХХ століття радянська система вкладала величезні ресурси у пропаганду. Газети, радіо, плакати, агітатори — усе працювало на одну мету: переконати людей, що український визвольний рух — це «бандити» і «вороги народу».

Саме тоді з’явився чоловік, який почав руйнувати цю інформаційну стіну… звичайною друкарською машинкою.

Його звали Петро Федун. У підпіллі він мав псевдо «Полтава».

Він народився 1919 року на Львівщині. Навчався у Львівському університеті, цікавився політикою, історією, правом. Його життя могло скластися цілком академічно — викладач, науковець або юрист.

Але ХХ століття змінювало долі.

Коли почалася Друга світова війна, Петра, як і тисячі українців, мобілізували до Червоної армії. Згодом він потрапив у німецький полон, але зміг утекти. Після цього його шлях привів до українського підпілля.

Там і розкрився його головний талант.

Федун не був польовим командиром і не очолював бойові загони. Його зброєю були ідеї, тексти та аналітика. Він очолив Інформаційне бюро Української головної визвольної ради — підпільної політичної структури, яка фактично виконувала роль уряду визвольного руху.

Його завдання було складним: пояснити світові й самим українцям, за що насправді бореться УПА.

У час, коли радянська пропаганда створювала міфи, Федун відповідав логікою.

Саме він написав одну з найвідоміших брошур українського підпілля — «Хто такі бандерівці та за що вони борються?». У цьому тексті просто й чітко пояснювалося те, що намагалася спотворити радянська пропаганда: український визвольний рух бореться не проти інших народів, а проти імперського панування; метою є незалежна українська держава; у такій державі людина, її гідність і свобода мають бути найвищою цінністю.

Цю брошуру переписували вручну, передавали з рук у руки, перевозили потягами через усю країну. Вона поширювалася серед українців і за кордоном, фактично ставши маніфестом визвольного руху.

Петро Федун був не лише публіцистом, а й глибоким аналітиком. Ще на початку 1950-х років він писав, що Радянський Союз не зможе існувати вічно. Імперія, побудована на страху, брехні та насильстві, рано чи пізно почне руйнуватися зсередини.

Минуть десятиліття — і саме так і станеться.

23 грудня 1951 року радянські війська оточили криївку, де перебував Федун. Шансів вирватися майже не було. Повстанці вирішили не здаватися. Коли ситуація стала безвихідною, Петро Федун зробив останній постріл у своєму житті, щоб не потрапити живим до рук МДБ.

Йому було лише 32 роки.

Коли радянські офіцери увійшли до криївки, вони очікували знайти склад зброї. Натомість побачили інше: книги, рукописи, машинописні тексти.

Це була справжня підземна редакція — місце, де народжувалися тексти, що підтримували дух спротиву по всій Україні.

І, можливо, саме тоді вони зрозуміли одну просту річ: іноді найбільшу загрозу для імперії становлять не кулемети, а люди, які вміють мислити.

🇺🇦🇺🇸 Головний рабин України Моше Реувен Асман називає свої поїздки до США “народною дипломатією”. У Вашингтоні він зустрічається з конгресменами, сенаторами та радниками й переконує: російські міфи про “нацистів в Україні” — це пропаганда.

В інтерв’ю “Телеграфу” Асман розповів, чому частина американських консерваторів підхоплює російські наративи, як змінилася позиція окремих впливових осіб після візиту до Києва та чи є надія на подальшу підтримку США.

Окрема тема — “справедливий мир”. На його думку, це мир, після якого не буде нової війни. Він також проводить паралелі між ізраїльською та українською арміями, пояснюючи, чому в ЦАХАЛі немає “совка” та як формується відповідальність за кожного солдата.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини

21 лютого 2022 року путін виступив із майже годинним зверненням, у якому повторював кремлівські міфи про те, що «Україна – штучна держава». Це сталося всього за три дні до повномасштабного вторгнення.
Коротко по фактах:
⏺ Публічне заперечення української державності під соусом «руського міра».
⏺ Відкрита риторика, що фактично виправдовує агресію.
⏺ Підписання указів про визнання псевдо-«днр» і «лнр».
⏺ Введення російських військ на окуповані території під виглядом «миротворців».
⏺ Понад 150 000 російських військових уже перебували біля кордонів України – з боку Білорусі, т.о. Криму та через окупований Донбас.
Фактично 21 лютого стало точкою неповернення перед початком великої війни.

https://t.me/Ukraineaboveallelse