Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!

(Микола Вінграновський)

Пʼять найпопулярніших питань про перехоплювачі шахедів 🚀.
1. Наскільки ефективними є дрони, які знищують шахеди?
Такі винищувачі є одним із найефективніших інструментів для боротьби з російськими дронами камікадзе типу шахед/герань/гербера. Ефективність нашого перехоплювача STING становить 60-90%, в залежності від досвіду екіпажу та налаштування радару.
Бували ситуації, коли пілот одного розрахунку за ніч збив більше, ніж армійська авіація.
2. Скільки потрібно перехоплювачів на один шахед?
У восьми з десяти випадків на знищення шахеда було використано один STING.
3. Чи достатньо швидкі перехоплювачі, щоб наздогнати шахед?
STING значно випереджає у швидкості шахед чи герберу. Від моменту фіксації цілі та її знищення потрібно до десяти-п'ятнадцяти секунд. При цьому ми не стоїмо на місці і готуємо нові версії, ще більш швидкі для боротьби проти реактивних дронів.
4. Кажуть, що перехоплювачі коштують дорого. Це правда?
Перехоплювачі шахедів дійсно коштують дорожче за стандартний дрон камікадзе, але вони в десятки разів дешевші за ракети для переносного ПЗРК або ракет, які використовують літаки F16.
У кожного виробника своя ціна на перехоплювачі і своя ефективність. Наш STING є одним з найбільш доступних – коштує трохи більше $2 тисяч, але має один з найбільших відсотків ефективності.
5. Чи може Україна виготовляти тисячу перехоплювачів на день і що для цього потрібно?
Так! Потужності українських оборонних підприємств дозволяють виготовляти тисячі таких дронів на день, але за умови попереднього фінансування і створення умов для виробництва – наприклад, безпечних виробничих майданчиків.

🕯️🇺🇦 На війні загинув Воїн з Лисичанська Артем Антоненко

Він мріяв про вільну країну й свідомо обрав шлях воїна. Артем «Піротехнік» Антоненко, загинув 3 червня 2024 року під час виконання бойового завдання в селі Спірне на Донеччині. Йому було лише 26 років.

Артем народився у Лисичанську, навчався у Харківському авіаційному університеті, де здобув військову підготовку. Події Революції Гідності й війна, що почалася у 2014 році, стали для нього дороговказом: свободу треба виборювати. У липні 2022-го він добровільно пішов у Збройні Сили, служив у 54-й окремій механізованій бригаді імені гетьмана Мазепи.

«Він віддав життя за кожного з нас, за Луганщину та всю Україну», — кажуть у Лисичанській міській військово-цивільній адміністрації.

Артем назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів і побратимів — як мужній воїн, відданий син Луганщини й України.
🕯️Вічна шана та пам’ять Захиснику!
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

#поезія
Моя велика дощова любов,
Мої у вічності закам’янілі квіти,
Моє дитинство поруч з гордим львом,
Мій рідний Львів…
Моє затишне літо…
Ці нелюди знов бризкають вогнем,
Вчергове за цей рік руйнують долі,
А ми безсило дивимось наверх,
І знов в кулак стискаємо долоні,
Та знаємо – розплата буде всім –
І безголосим тим - безлико-сірим,
І тим цинічним, що бомблять наш дім,
Наш рідний дім –
Наш Львів, наш Харків, Київ,
Наш Краматорськ,
Заплаканий Херсон,
Наш до основи стертий Маріуполь,
Вся Україна стогне в унісон
І з кожним з них переживає муку,
Й водночас знає - все переживе,
Все витримає, рани всі загоїть,
І наче сад весною розквіте
Зігріта й зцілена безмежною любов’ю…

Іра Спірідонова
06.07.2023

⚡️Друзі, чимало переселенців отримують благодійну допомогу з різних джерел, тож у них виникають питання щодо її оподаткування.
Благодійну допомогу можуть надавати у вигляді грошей, майна, безкоштовних послуг чи робіт. Вона буває двох видів:
✅цільовою (чітко визначено, на що її можна витратити. Наприклад, ліки, їжа чи одяг);
✅нецільовою (можна витратити на будь-що).
Оподаткування благодійної допомоги залежить від виду допомоги та її призначення. Податок з отриманої благодійної допомоги не сплачують особи, які постраждали внаслідок:
👉екологічних, техногенних або інших катастроф;
👉стихійних лих, аварій, епідемій;
👉збройної агресії РФ під час воєнного стану.
Увага! Якщо благодійна допомога була нецільовою і перевищує граничний розмір (у 2025 році — 4240 грн), її потрібно зазначити у податковій декларації та сплатити податок з суми перевищення.
Наприклад, якщо отримано 10 000 грн нецільової допомоги, то оподатковується 5760 грн (10000-4240). Детальніше
Цільова благодійна допомога не оподатковується — незалежно від суми, якщо вона надана:
👉медзакладам на лікування й операції;
👉реабілітаційним і протезно-ортопедичним підприємствам;
👉дитячим будинкам, інтернатам;
👉закладам для бездомних людей;
👉пенітенціарним закладам;
👉геріатричним пансіонатам;
👉науковцям (на покриття витрат);
👉аматорським спортивним організаціям;
👉навчальним закладам для дітей з інвалідністю;
👉усиновлювачам (до 300 тис. грн/рік);
👉в інших випадках, передбачених Податковим кодексом України.
Термін використання цільової допомоги:
🔻до 12 місяців після отримання;
🔻до 24 місяців — якщо допомога спрямована на лікування.
У разі невикористання за призначенням кошти потрібно повернути благодійнику або включити до оподатковуваного доходу.
❗️Важливо!! Сума благодійної допомоги, яка виплачена міжнародними благодійними організаціями (їх філіями, представництвами), не включається до оподатковуваного доходу!
Друзі, ми знаємо, скільки запитань виникає у кожного з нас у складних життєвих обставинах. Саме тому ГО «ВПО України» надає безкоштовну фахову юридичну допомогу.
✅ Консультуємо у наших регіональних осередках (перелік — тут).
✅ Допомагаємо на лінії довіри для військових 👉 Перейти до чату
✅ А тепер — і онлайн: у Telegram-каналі, на Facebook та Instagram!

#поезія
холодно зараз, пора невтішна, морози сунуть,
хочеться їсти, любов’ю ближніх серця поснули,
не затулити мій голод словом, емоцій сплеском,
піци б наїстися вкотре в соло, бо піца – в серце,

де ця вибагливість – ніц не знаю, усе тут легко,
я закохаюся в кожен бортик, як чорт у пекло,
я розділятиму кожне шмаття, як ніж по маслу,
я смакуватиму піцу з сиром – це сирне щастя,

ні, тут не треба складного руху, рецептів, списків,
просто чотири сири до купи і можна їсти,
просто тут ставлять високі цілі, складні задачі,
я ж доїдаю гарячу піцу і їх не бачу,

це моя догма, мій вибір волі, життєве кредо,
піца «чотири сири» готова і ніц не треба,
я задоволений і спокійний, міцний та юний,
піцу за щоки собі закину і все забуду.


Дьомін

#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 11

Повітряна тривога, на щастя, виявилася недовгою. Вже за кілька хвилин пролунав відбій, і люди почали повільно підніматися з укриття, їхні обличчя виражали суміш полегшення та втоми. Марія йшла поруч з Максимом, її серце все ще калатало від емоцій, викликаних його словами. Вона намагалася осмислити почуте. Він шукав її. Він вірив у неї.
Коли вони вийшли на вулицю, дощ уже вщух, але повітря було насичене вологою. Київ, попри всі випробування, продовжував жити, дихати, мерехтіти вогнями.
— Отже, Маріє, — почав Максим, звертаючись до неї. — Я розумію, що це було несподівано. І, можливо, не зовсім... стандартно. Але я не звик ходити навколо. Я бачив ваші проєкти, про вас добре відгукувався Микола. Я вірю у ваш талант.
Марія відчула, як її щоки спалахнули. — Я… я навіть не знаю, що сказати. Дякую. Це дуже багато для мене значить.
— Подумай над моєю пропозицією, — продовжив Максим, дістаючи візитівку. — Тут мої прямі контакти. Подзвони мені, коли будеш готова. А щодо роботи асистента... ну, ти завжди можеш відмовитися. Але якщо захочеш спробувати, ніхто тобі не завадить.
Він простягнув їй візитівку, і їхні пальці знову ненадовго торкнулися. Цього разу легкий струм був ще відчутнішим. В його очах Марія побачила не просто діловий інтерес, а й теплу підтримку, яку вона так довго шукала.
— Добре, Максиме. Я подумаю, — прошепотіла вона. — Дякую. За все.
Він усміхнувся, його втома трохи відступила, і в погляді з'явився ледь помітний вогник. — До зустрічі, Маріє.
Максим попрощався і поспішно пішов, а Марія ще кілька хвилин стояла на місці, тримаючи в руці візитівку, ніби це був найцінніший скарб. Вона відчувала, що її життя ось-ось має кардинально змінитися. Це був шанс, про який вона навіть не сміла мріяти.
Повернення додому було і радісним, і тривожним одночасно. Аліна, що сиділа в кімнаті з планшетом, одразу ж підбігла до матері.
— Мамо! Як пройшов день? Ти знайшла роботу?
— Знайшла, сонечко, — Марія міцно обійняла доньку. — І навіть більше.
В кімнаті сиділи Ольга та Микола. Микола читав новини на телефоні, а Ольга девиласт телевізор.
— Ну, що там? — без особливого ентузіазму запитала Ольга, навіть не повернувшись.
Марія з ентузіазмом почала розповідати про свій день: про роботу асистента, про повітряну тривогу, а потім, набравшись сміливості, про розмову з Максимом і його пропозицію стати повноцінним архітектором.
Микола відірвався від телефону, його обличчя освітилося посмішкою. — Ого! Це ж чудово, Маріє! Я ж казав, що він справжній професіонал і обов'язково оцінить твій талант! Я так радий за тебе!
Він підійшов до неї, міцно обійняв і поцілував у щоку. Цей жест не залишився непоміченим Ольгою. Вона різко розвернулася, її погляд був холодним, як лід.
— Стоп. Стоп-стоп-стоп. Микола, ти з ним говорив? Ти знову влаштував тут свої "комбінації"? — Ольга кинула на Марію підозрілий погляд. — І що це за "повноцінний архітектор"? Ти що, збираєшся проміняти нормальну роботу на якісь сумнівні обіцянки? Маріє, ти взагалі розумієш, що відбувається? В країні війна, а ти тут, значить, розкидаєшся робочими місцями. А що з тією, яку ти вже отримала? Асистентка? Це ж теж робота, чи ні?
— Олю, Максиме, — це мій давній друг, — намагався пояснити Микола. — Він щиро хоче допомогти. Марія ж талановитий архітектор!
— Так, талановитий архітектор, який чомусь сидить у мене на шиї, — парирувала Ольга, її голос став істеричним. — Ти, Колю, або занадто наївний, або… або щось приховуєш! Що це за раптовий інтерес до Марії? І що це за "робота мрії" під час війни? Він що, хоче скористатися ситуацією? Ти думаєш, це чесно? Ти мене знову підставляєш!
Марія відчула, як земля вислизає з-під ніг. Вона бачила, як обличчя Ольги спотворилося від ревнощів і обурення. Її пропозиція Максима, яка мала стати порятунком, тепер перетворилася на черговий камінь спотикання, що поглиблював прірву між нею та колишньою подругою.
— Олю, це не те, про що ти думаєш, — спробувала Марія. — Це реальний шанс…
— Шанс? Чи просто зручний момент? — Ольга схрестила руки на грудях. — Я думаю, тобі варто добре подумати, Маріє. І не забувай, хто дав тобі притулок. І що Аліна тут.
Ці слова були як удар під дих. Марія зрозуміла, що навіть найкращі наміри можуть обернутися проти неї. Вона подивилася на Миколу, який стояв розгублений, не знаючи, що сказати. В її очах читалося питання: "Що мені робити?" Майбутнє, яке кілька хвилин тому здавалося таким яскравим, знову огорнула густа імла невизначеності. Вона стояла на роздоріжжі, розуміючи, що кожен її вибір буде мати високу ціну.

Далі буде...

Назустріч пригодам і Привіт з того світу

Він ішов, ніби у подорож. Рюкзак, який тихо гойдався за плечима, був радше символом, ніж тягарем. У ньому було трохи одягу, книжка, яку він досі не прочитав, і блокнот із чистими сторінками. Він ішов не за славою, не за нагородами й навіть не за помстою. Йому хотілося пригод. Справжніх. Таких, які не вимірюються розкладом у кав’ярнях і щоденними плітками в офісі.
Його звали Юрій. У мирному житті він писав рекламні тексти, інколи — вірші, які ховав у шухляді. Він шукав у словах сенс, але з кожним днем вони здавалися йому дедалі більш порожніми. Війна увірвалася в країну, як буря, і Юрій відчув, що саме там, у вирі небезпеки, можна знайти щось справжнє — перевірити себе, пізнати світ без прикрас.
Перші тижні на фронті пахли сирістю окопів, металом зброї та гіркою втомою. Юрій дивився на небо, що світанком червоніло, і думав: "Ось воно — життя без фільтрів". Страх змішувався з адреналіном, холод — із гарячим бажанням вижити. Він відкрив для себе, що найсильніші історії пишуться не чорнилом, а потом, кров’ю і мовчанням побратимів.
Він шукав натхнення й знаходив його в дрібницях: у шматочку хліба, який ділив на трьох; у вогнику цигарки, що світився у темряві, немов маяк; у сміхові побратимів після важкого бою. Він зрозумів, що пригоди — це не романтика подорожей чи чужі легенди, а здатність дивитися смерті в очі й усе одно говорити: "Я живий".
Іноді він писав у блокноті, сидячи при світлі ліхтарика. Писав не про війну як подію, а про війну як стан душі: як вона віддирає маски, залишаючи лише суть.
Юрій не знав, чи повернеться додому. Але він відчував, що тут, серед гулу гармат і шепоту ночей, він уперше знайшов себе.
Бо війна для нього стала не кінцем, а початком. Початком дороги назустріч пригодам — тим, що назавжди змінюють людину.

Я загинув несподівано. Постріл, вибух — навіть не знаю, що саме. Все стало чорним, і тільки в останню мить я подумав: ось воно — кінець пригоди. Але помилився. Бо далі щось почалося інше.
Мене ховали з почестями. Я ніби завис у повітрі й бачив своє тіло, яке несло кілька хлопців у формі. Люди зібралися довкола: хтось плакав щиро, хтось просто з обов’язку. Побратими дивилися в землю, намагаючись не показувати сліз.
Я хотів їм сказати: Не плачте. Я все одно з вами. Я знайшов те, що шукав. Але вони мене не чули.
На похороні виступали чиновники. Їхні промови були однакові: про героїзм, про обов’язок, про майбутню перемогу. Я чув ці слова й думав: А ви знаєте, як пахне земля в окопах? Ви хоч раз їли той сухий хліб на трьох? Та вони лише відчитували написане. Мені хотілося сміятися й кричати водночас.
Коли мою труну опускали в землю, я ще раз намагався сказати: Гей, я тут! Не закопуйте мене так швидко, я ж не все розповів! Але лопати сипали землю безжально, і звук цей лунав, ніби крапки в реченні, яке я так і не встиг дописати.
Люди розійшлися. Хтось поїхав додому, хтось — у кафе, хтось — на роботу. Життя текло далі, ніби мене й не було.
За кілька тижнів я вже бачив інше: ухвалили рішення виділити кошти на мій "пам’ятник". У центрі поставили стенд із моїм фото. У школі, де я колись вчився, прибили табличку з написом "Тут навчався герой". Родині видали компенсацію.
Журналісти написали статтю: "Ще один захисник віддав життя за країну". Блогери записували відео з моїм портретом на фоні траурної музики. Коментатори сперечалися — чи варта була моя смерть, чи ні.
Я дивився на все це зверху й думав: Здається, усі знайшли спосіб заробити на моїй загибелі. Хтось — грошима, хтось — лайками, хтось — політичними очками. Всі брали свій шматок від моєї історії.
А я хотів лише пригод. Хотів знайти себе. І знайшов. Але виявилося, що тепер мене знайшли інші — як зручний символ.
Тільки я вже нічого не міг сказати.

Коли мене ховали, мій телефон залишився зі мною. Хтось забув його витягти. Але для мене це стало порятунком. Бо навіть мертве тіло — не кінець, якщо є голос.
Я прокинувся в цифровому світі, серед сигналів, сповіщень і мерехтіння екранів. Відчув, що можу говорити, хоча тіла вже немає. І написав перший пост на своєму акаунті:
"Привіт з того світу, це я. Так, я загинув, але бачу все, що відбувається. Всі ці стенди, виплати, промови… Мене немає, а ви все одно заробляєте. Думайте над цим."
Люди читали і перепощували. Хтось обурювався, хтось сміявся, а хтось плакав. Пост швидко розійшовся мережею. Влада помітила. Це ж не можна, подумали вони. Спробували знайти автора — бо ніхто ж не може так говорити після смерті.
Оголосили мене в розшук. Журналісти писали, що я зник після похорон. Соціальні мережі вибухнули — коментарі, теорії змови, меми. Я дивився на це зверху і писав далі:
"Я тут. Ви шукаєте неправильно. Я не в землі. Я не у ваших паперах. Я — тут, у всьому, що ви намагаєтеся контролювати."
Та влада не здавалась. Вночі, таємно, вирішили зробити ексгумацію. Розкопали труну. Очі чиновників розширилися — вона порожня. Лише телефон лежав на дні, тихо мерехтячи екранами повідомлень, перепостів і лайків.
Вони тримали його в руках, відкривали, намагалися зрозуміти, як це можливо. Але я вже був у всіх мережах, у кожному смартфоні, у кожному обговоренні. І відчував лише одне: навіть смерть не здатна зупинити правду, яку я бачив і про яку хотів сказати.
Я посміхався в цифровому повітрі й писав далі:
"Назустріч пригодам, друзі. Ігри закінчено — але я ще тут."

Гра у блогера

«Сьогодні очікується невеликий дощ, місцями туман, а також підвищена активність Марка, який вирішив стати блогером», – саме так міг би звучати прогноз погоди того дня.

Марко прокинувся, відкрив вікно й отримав від дощу безкоштовний душ. «О, контент!» – подумав він і відразу схопив телефон. Почав знімати відео, як «стихія» атакує його скромну оселю. Правда, на відео було видно лише те, як він кривиться й чхає.
– Друзі, всім привіт! Це мій перший блог! – сказав Марко, тримаючи телефон догори дриґом, так що глядачі бачили його ніс і шматок люстри.

Замість звичайних кроків – придумав «челенджі». Замість того щоб помити підлогу, він оголосив: «Зараз я протестую революційний метод прибирання – шкарпетками!» І ковзнув так, що врізався в шафу. Контент – є. Синяк – теж.

Марко намагався виглядати серйозно, але серйозність зникала, щойно кіт Сніжок стрибав на камеру.
– Друзі, зустрічайте мого помічника-блогера. І знімав, як Сніжок ганяє за паперовою кулькою.

Марко поступово звикав до ролі «блогера». Якщо раніше він соромився тримати телефон на людях, то тепер ходив з ним, як з мікрофоном, і коментував усе, що бачив. У магазині він влаштував «огляд цін», у транспорті – «подкаст про суспільство», а на базарі намагався знімати «соціальний експеримент», поки продавчиня не відібрала в нього телефон зі словами:
— Або купуй яблука, або йди з Богом, режисере.

Сусіди спершу жалілися: то він у дворі «тестує лайфхаки» і намагається відкрити консерву ключами від під’їзду, то проводить «інтерв’ю з голубами». Голуби, щоправда, не відповідали, але лайків під відео було більше, ніж під його фото в паспорті.

Поступово сусіди почали здаватися. Бабусі з лавки охрестили його «наш блогер» і навіть почали потрапляти в його відео як «експерти з життя». Одного разу Марко запустив рубрику «Запитання від аудиторії». І перше питання від глядачів було:
— Скільки тобі ще дозволятимуть знімати вдома, перш ніж тебе виженуть?
Марко задумався. Але замість відповіді зняв драматичне відео: як він пакує рюкзак «у велику подорож». Насправді він ішов у найближчий парк.
— Друзі, це мій перший тревел-блог поза межами цивілізації! — сказав він, знімаючи качку в ставку.
Качка плюхнулась у воду й обдала його бризками. «О, контент!» — радісно закричав Марко.

Найепічнішим було відео з «оглядом їжі». Марко замовив піцу, але кур’єр запізнився. Він так довго розповідав про «складові майбутнього шедевру», що, коли піца нарешті приїхала, камера сіла. А Марко з’їв усе сам, бо «не можна їсти холодну їжу, шкідливо для шлунка».

– Блогерство – це серйозно! – пояснював він бабусі. – Можна заробляти мільйони!
– То може, хоч посуд помиєш мільйонами? – відповідала вона й підсовувала йому губку.

З часом у нього з’явилися справжні підписники. Не лише друзі чи сусіди, а й незнайомі люди, які писали коментарі.
Так і почалася його «гра у блогера»: одні сміялися з його відео, інші дивилися їх з жалем, інші радили «знайти нормальну роботу», але перегляди росли.

Одного ранку він прокинувся знаменитим: про «хлопця, який робить контент з усього» написали в місцевій газеті. Правда, стаття мала заголовок: «Блогер чи божевільний?»
Марко відчував себе потрібним. Він навіть придумав власне гасло:
— У світі, де всі серйозні, я буду смішним!

З кожним новим відео Марко все більше входив у роль. Він почав вести "мотивуючі ранкові ефіри". О 6-й ранку вийшов на балкон у піжамі й вигукнув:
— Друзі! Ви можете досягти всього! — і тут ізнизу пролунало:
— Ти можеш замовкнути, бо люди спати хочуть?!
Марко знітився лише на хвильку. Адже справжній блогер не здається.

Він вирішив зробити прямий ефір «24 години не сплю». На 3-й годині він уже залипав, на 6-й — говорив із тостером, а на 10-й — співав колискові сам собі.

Стрім перервала бабуся, яка просто вимкнула Wi-Fi словами: «Спи, герой інтернету».

👮‍♂️ На Київщині викрили військових, які збули майже 30 тонн армійського пального, — Державне бюро розслідувань

Поки тисячі військових щодня ризикують життям на фронті, окремі особи намагаються нажитися на армійському майні. Злочинну схему розробив начальник однієї зі служб військової частини та долучив до схеми ще двох своїх колег.

За привласнення і збут військового пального їм загрожує до 15 років у в'язниці.
#Київ_регіон #Київщина_новини #Київ_Київщина #Київські_новини #Kyiv_region #Kyiv #Kiev_news #кримінал