#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 2
Квартира наповнилася тривожною тишею, яка була гірша за будь-який шум. Руки тремтіли так сильно, що телефон ледь не випав. Вона набрала мамин номер знову, але слухавка мовчала. Наче зв’язок, як і мир, просто зник. У голові Марії був хаос: "Надо что-то делать. Но что? Бежать куда-то? Но куда?" Єдиною думкою, що пробилася крізь паніку, було ім'я її доньки. Аліна. Вона була там, у школі, зовсім одна.
Рішення прийшло миттєво, перекресливши будь-які сумніви. Вона повинна була дістатися до неї, забрати її, обійняти. Це було єдине, що мало значення. Марія кинула в невелику сумку документи, гаманець, телефон і зарядний пристрій, забувши про все інше. Вона вибігла з квартири, не зачинивши двері на ключ, ніби це все неважливо. На сходах вона зустріла сусідку, пані Людмилу, яка, бліда як стіна, тягнула на собі великий чемодан.
— Марія! Куди ж ви? — ледь чутно промовила та.
— За Аліною, у школу, — Марія навіть не зупинилася, спускаючись сходами.
— Господи... — тільки й змогла прошепотіти сусідка.
На вулиці панувала напруга. Звичний ранковий рух перетворився на збожеволілий потік автомобілів. Сигнали, крики... Всі бігли в різні боки. Вона помітила, як люди з великими сумками мчать до автостанції, як біля банкоматів шикуються величезні черги, а полиці в магазинах порожніють на очах. Кожен хапав хліб, воду, консерви, наче завтрашнього дня не буде. І, можливо, його дійсно не буде.
Марія ішла проти цього потоку, її кроки були швидкими і рішучими. Вона відчувала, що її шлях до школи — це її особиста битва. У цей момент вона перестала бути архітекторкою, звикшою до креслень і планів. Вона стала просто матір'ю, яка йде за своєю дитиною.
Дорога до школи, яка зазвичай займала десять хвилин, здавалася нескінченною. Звідусіль долітали уривки розмов, що різали слух, як осколки: "Кажуть, залізниця підірвана", "Уже в'їжджають колони", "А що з дітьми в школах?". Марія не чула нічого, крім власного серцебиття, яке відбивало в її скронях: "Аліна, Аліна, Аліна". Вона не думала про війну, про причини чи наслідки. Вона думала лише про те, що повинна побачити свою дівчинку.
Коли вона нарешті побачила будівлю школи, її серце стислося від болю і полегшення одночасно. З дверей виходили діти і батьки, хтось плакав, хтось говорив по телефону. Вона побачила свою Аліну. Донька стояла біля входу з рюкзаком на спині, її обличчя було розгубленим. Вона не розуміла, чому вчителька віддає її батькам не після уроків, а зараз.
"Аліна!" — гукнула Марія, і її голос прорізав загальний гул.
Побачивши матір, дівчинка побігла до неї, її очі заблищали від сліз. Марія міцно обійняла доньку, стискаючи її так, наче боялася, що вона може зникнути. Вона не сказала ні слова, просто вдихала запах волосся Аліни. Цей запах був єдиним, що залишався для неї стабільним у цьому світі, що стрімко руйнувався. Нарешті, вони були разом. І це було найголовніше. Тепер потрібно було вирішувати, що робити далі. Куди йти?
Далі буде...
#оповідання #ШІ
"Там, де б'ється моє серце"
Глава 2
Квартира наповнилася тривожною тишею, яка була гірша за будь-який шум. Руки тремтіли так сильно, що телефон ледь не випав. Вона набрала мамин номер знову, але слухавка мовчала. Наче зв’язок, як і мир, просто зник. У голові Марії був хаос: "Надо что-то делать. Но что? Бежать куда-то? Но куда?" Єдиною думкою, що пробилася крізь паніку, було ім'я її доньки. Аліна. Вона була там, у школі, зовсім одна.
Рішення прийшло миттєво, перекресливши будь-які сумніви. Вона повинна була дістатися до неї, забрати її, обійняти. Це було єдине, що мало значення. Марія кинула в невелику сумку документи, гаманець, телефон і зарядний пристрій, забувши про все інше. Вона вибігла з квартири, не зачинивши двері на ключ, ніби це все неважливо. На сходах вона зустріла сусідку, пані Людмилу, яка, бліда як стіна, тягнула на собі великий чемодан.
— Марія! Куди ж ви? — ледь чутно промовила та.
— За Аліною, у школу, — Марія навіть не зупинилася, спускаючись сходами.
— Господи... — тільки й змогла прошепотіти сусідка.
На вулиці панувала напруга. Звичний ранковий рух перетворився на збожеволілий потік автомобілів. Сигнали, крики... Всі бігли в різні боки. Вона помітила, як люди з великими сумками мчать до автостанції, як біля банкоматів шикуються величезні черги, а полиці в магазинах порожніють на очах. Кожен хапав хліб, воду, консерви, наче завтрашнього дня не буде. І, можливо, його дійсно не буде.
Марія ішла проти цього потоку, її кроки були швидкими і рішучими. Вона відчувала, що її шлях до школи — це її особиста битва. У цей момент вона перестала бути архітекторкою, звикшою до креслень і планів. Вона стала просто матір'ю, яка йде за своєю дитиною.
Дорога до школи, яка зазвичай займала десять хвилин, здавалася нескінченною. Звідусіль долітали уривки розмов, що різали слух, як осколки: "Кажуть, залізниця підірвана", "Уже в'їжджають колони", "А що з дітьми в школах?". Марія не чула нічого, крім власного серцебиття, яке відбивало в її скронях: "Аліна, Аліна, Аліна". Вона не думала про війну, про причини чи наслідки. Вона думала лише про те, що повинна побачити свою дівчинку.
Коли вона нарешті побачила будівлю школи, її серце стислося від болю і полегшення одночасно. З дверей виходили діти і батьки, хтось плакав, хтось говорив по телефону. Вона побачила свою Аліну. Донька стояла біля входу з рюкзаком на спині, її обличчя було розгубленим. Вона не розуміла, чому вчителька віддає її батькам не після уроків, а зараз.
"Аліна!" — гукнула Марія, і її голос прорізав загальний гул.
Побачивши матір, дівчинка побігла до неї, її очі заблищали від сліз. Марія міцно обійняла доньку, стискаючи її так, наче боялася, що вона може зникнути. Вона не сказала ні слова, просто вдихала запах волосся Аліни. Цей запах був єдиним, що залишався для неї стабільним у цьому світі, що стрімко руйнувався. Нарешті, вони були разом. І це було найголовніше. Тепер потрібно було вирішувати, що робити далі. Куди йти?
Далі буде...
Українська
English
