У Києві показали документальну стрічку режисера Василя Київського «Без права на помилку», яка розповідає про мужність, професіоналізм і працю фахівців вибухотехнічної служби Національної поліції України. Її продюсерка Вікторія Кратінова заявила, що пишається цією роботою, кожною розказаною у фільмі історією, а також тим, що мала можливість долучитися до цього проєкту.

Стрічка розповідає про силу духу, любов до своєї справи та віру в майбутнє.
Фахівці розміновують пастки російських терористів, поля й дороги, дамби, мости, будинки, а також знешкоджують нерозірвані снаряди, авіабомби, дрони та ракети.

"Ця стрічка — насамперед про тих, для кого вибух — це не спецефект з фільму, для кого саперна справа — не сюжет із серіалу. Це щоденна, рутинна праця з порятунку людських життів. Вибухотехніки — це люди, які повинні дуже швидко й оперативно приймати правильні рішення", - заявив заступник начальника Головного слідчого управління Нацполіції Артем Шевчишин.

А начальник управління вибухотехнічної служби Нацполіції Володимир Хоменко додав, що у фільмі немає спеціально побудованих сцен: "Таким чином вдалося показати правду про життя людей, які щодня, усвідомлюючи ризики, йдуть на небезпеку. Особливо — ті, хто вже отримав поранення, хто підривався, але все одно повертається в поле й знову і знову доводить, що вони — найкращі".

Режисер фільму Василь Київський акцентував, що головне завдання стрічки — показати перемоги вибухотехнічної служби, а також вшанувати загиблих героїв.

#Коло_Кіно #Новини_кіно #Українське_кіно

Netflix запускає свої діснейленди🎠
Перший розважальний центр площею понад 9000 м² відкриється наприкінці 2025 року у Філадельфії, трохи згодом у Далласі, а третій – у Лас-Вегасі до 2027 року.
🎡
Усередині будуть атракціони за мотивами «Гри в кальмара», «Дуже дивних справ» та «Бріджертонів». Плюс ресторани, магазини мерчу і VR-ігри.

Але головна фішка – не атракціони, а контент для соцмереж. Netflix розуміє: люди йдуть туди не заради гострих відчуттів, а заради сторіс в інсту. Кожна локація спроектована як фотозона.
🎢

🦕Еволюція людини: від печери до психотерапії
---
Колись давно, коли ще Wi-Fi не ловив навіть у печерах, а слово "ментальне здоров’я" викликало підозру в чаклунстві, жили собі люди — прості, волохаті, з палицями. Їхній день складався з двох частин:
1. Не померти.
2. Знайти щось смачне, що не знайде їх першим.
---
• Кам’яна епоха: коли "криза ідентичності" означала "яка я тварина сьогодні?"

Психологія людей тоді була дуже проста: побачив ведмедя — тікай. Побачив ягоду — з’їж. Побачив сусіда — вдар (якщо він не твій племінник по маминій лінії).

Усе життя — це Тривога, Голод і Велике Чому-Сонце-Пече.

Вони ще не мали ТікТоку, але вже малювали на стінах і влаштовували перформанси типу "танець навколо вогню". Тобто мистецтво вже було. І психотерапія: іноді просто крикнути в печеру — і легше.
---

• Часи Ісуса: коли людина дізналася, що має совість, і з того часу не спить

В цей період люди вже навчилися вдягатися, сперечатися про мораль, і сваритися за віру — одним словом, дорослішати.
Замість "їсти — не з’їдять" тепер було:
Чи є життя після смерті?
Чи можна не платити податки, якщо я добрий?
Чи гріх їсти в піст, якщо дуже хочеться?

Психологія тоді переживала бум: люди відчували вину, каялися, кохали драматично і будували імперії, щоб довести, що вони не просто "мавпи з мозком".
---

• Сучасність: людина на антидепресантах, з фітнес-браслетом і екзистенційною кризою

Сьогодні людина має все. Вона не боїться ведмедя — тільки якщо це не ціна оренди квартири. У неї є смартфон, чат-боти, онлайн-психолог і календар місячних фаз.

Але вона все одно не знає, хто вона. І щоранку думає:
Пити каву чи сенс життя шукати?
Ця тривога — з дитинства чи з Інстаграму?
Я щасливий? Чи мені просто зручно?

Сучасна психологія каже: дитячі травми — це серйозно. Але в кам’яному віці це просто називалося: "Мене в дитинстві штовхнув мамонт, і з того часу я трішки боюся всього".
---

Порівняймо:
Епоха Головна мета Основна емоція Психологічний стан

Кам’яна: Вижити Страх Нема часу на рефлексію
Євангельська: Спастись Провина і надія Глибока моральна драма
Сучасна: Знайти себе Тривога + іронія Ходить до терапевта
---

Висновок:
Людина змінилася. В неї є інтернет, електричні зубні щітки, поняття «особисті межі» і стікери з капібарами.
Але водночас — не змінилася зовсім. Вона все ще шукає тепло, розуміння, ховається від страху, і хоче, щоб її хтось любив.

Раніше — це був хтось із племені. Потім — Бог. Тепер — лайки в соцмережах і, бажано, кіт.

І поки людина вранці прокидається, дивиться в дзеркало й питає себе:
"Хто я? І чому я знову прокинувся в понеділок?" —
можна бути впевненим: людство ще в процесі еволюції.

Крісло №7

У великій установі, де рішення приймаються швидше, ніж людина встигає усвідомити, що вона взагалі думає, був один особливий кабінет. Там стояв стіл і 12 однакових крісел, пронумерованих від 1 до 12. Усі були шкіряні, з однаковим нахилом спинки — але з одним винятком: крісло №7.

У кріслі №7, як казали старожили, мислиться інакше. Ніхто не знав чому. Просто той, хто сідав туди — починав бачити речі інакше. Бухгалтер, який випадково сів туди на нараді, через 5 хвилин почав міркувати як філософ-екзистенціаліст і запитував, чи взагалі має сенс складати квартальний звіт.
Охоронець, який присів у крісло №7 під час обіду, раптом заявив, що контроль — це ілюзія, і нам слід більше довіряти хаосу.

Начальник відділу, дізнавшись про аномалію, наказав винести крісло. Але саме тоді, коли він у нього сів, щоби “перевірити цю дурню”, він раптово вирішив звільнити себе з посади і поїхати жити до Ісландії розводити коней.

Крісло повернули, але ніхто не мав права на нього сідати. Його огородили червоною стрічкою й підписали: “Не для використання. Небезпека зміни мислення.”

Минуло кілька років. На роботу прийняли нового аналітика — тишком-нишком, без досвіду, але з жагучим бажанням “змінити систему зсередини”. Він, нічого не знаючи, випадково сів у крісло №7.

Через три дні він запропонував перевернути структуру управління догори дриґом: щоб підлеглі голосували, які накази варто виконувати. Через тиждень запропонував замінити всі звіти на поетичні метафори. Через місяць він став гендиректором.

І тоді наказав усім — сісти куди хочуть. Хтось вибрав підвіконня, хтось — підлогу. А крісло №7 виніс на дах, і з того часу ним користувався лише голуб.

І знаєте, що дивно? Всі почали думати інакше. Бо зрозуміли: місце сидіння не просто визначає спосіб мислення — воно є мисленням.

СОН

Сон упав на нього, як мокре простирадло — липкий, важкий, незрозумілий. Він не пам’ятав, як заснув, але тепер усе бачив ясно, занадто ясно.

Він лежав у труні. Дерев’яна кришка була знята, над ним схилились обличчя — сумні, знайомі й чужі водночас. Хтось зітхав, хтось стискав губи, а хтось просто дивився крізь нього, немов через вікно, що давно не мили.

— Та я ж… я ж живий, — прошепотів він і спробував підвестися. І, на подив, легко це зробив.

Сів у труні, звісив ноги й подивився на процесію. Люди рушили вперед, гірко, повільно, з квітами, вінками, вигладженими костюмами. Хтось плакав, хтось фотографував. Вони не бачили його. Він ішов поряд, навіть махав рукою — марно.

Він не кричав. Уже ні. Лише спостерігав.

Процесія дійшла до цвинтаря, де земля була свіжа, м’яка, чорна. Йому показали яму — рівна, як коробка з-під телевізора. В цей момент у ньому щось клацнуло.

— Ви теж… ви всі… — прошепотів він і підійшов до першої людини в процесії.

Це була тітка Марія — завжди носила чорне, навіть на весілля. Він поклав їй долоню на очі. Вона здригнулась, зупинилась, злегка розплющила губи… і завмерла.

Далі була його вчителька математики, потім сусід-алкоголік, потім колишній товариш по роботі. Кожному він торкався очей. І кожен завмирав.

Очі. Вони були останнім, що живе.

Зрештою, дійшов до самого себе. До труни. Заглянув — там був він. Спокійний, тихий, майже смішний. Як хтось, хто щойно зняв важку маску після довгого спектаклю.

Він підніс руки до власного обличчя. Повільно, з повагою. І закрив собі очі.

Темрява була теплою. І тиха.

А коли він прокинувся — світ уже був іншим. Люди все ще поспішали, жували, сперечались, хрестились навмання. Але він знав: усі вони йдуть у тій самій процесії. Просто ще не помітили.

Книга Світу

У старому місті, де кам’яні вулиці пам’ятали кроки імператорів і сміх мандрівників, жив книжковий палітурник на ім’я Тарас. Його майстерня була невеличкою, але особливою — усередині пахло старим папером, чорнилом і чимось невловимо-затишним, наче час зупинявся, щойно переступав поріг.

Тарас не просто лагодив книги — він умів їх слухати. Казали, що він навіть розмовляв із ними, та ніхто не сміявся: бо книги після нього ніби оживали.

Одного разу до нього зайшов хлопчик на ім’я Левко. Він тримав у руках порвану, без обкладинки книгу.
— Це… мій дідусь залишив, — несміливо сказав він. — Але сторінки змінюються щоразу, як я відкриваю її. Наче книга жива.

Тарас поглянув на книгу — вона й справді була особлива. Папір трохи світився, а букви ніби танцювали.
— Це не проста книга, — мовив майстер. — Це Книга Світу. Її не пишуть люди — її творить день.

— Як це? — здивувався Левко.

— Щоранку, щойно світ прокидається, він гортає сторінку. І все, що ми робимо, що думаємо, що відчуваємо — з’являється там. Інколи — легкими літерами радості, інколи — важким шрифтом болю. Але кожен день — нова сторінка.

— А якщо зіпсувати сторінку?

— Світ вміє пробачати, — усміхнувся Тарас. — Але пам’ятає. Тому краще писати з любов’ю.

Хлопчик мовчки дивився на книгу. А тоді спитав: — А можна її переписати?

— Ні. Але ти можеш змінити те, що буде далі. Просто живи по-справжньому. І тоді твоя сторінка буде світлою.

І з того дня Левко щоранку запитував себе:
Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?

І світ змінювався. Щодня. Як сторінки книги.

---

Минали роки. Левко виріс. Він став учителем у селі, де кожен другий знав казку про Книгу Світу. Але мало хто вірив у неї по-справжньому. Левко не переконував — просто жив. Він щодня приходив у школу з посмішкою, допомагав учням, говорив з людьми як з рівними, садив дерева, лагодив паркани, годував безпритульних котів.

І щоранку, навіть коли ішов дощ або серце стискалось від тривоги, він, вмиваючись, тихо шепотів:
— Що я сьогодні напишу в Книзі Світу?

Одного дня до нього прийшла дівчинка. Маленька, з великими очима. В руках — стара книга, та сама, колись принесена ним до старого майстра.
— Вона… знову ожила, — сказала вона пошепки. — Пише щось сама… дивися!

Левко розгорнув сторінку. Там, посеред рядків, з’являвся новий текст. Він не бачив такого з дитинства.

> “Доброта виростає з маленьких вчинків.
Історія триває.
Той, хто вірив — навчив інших вірити.
Той, хто писав світлом — залишив у ньому вікно.”

— Це про тебе? — запитала дівчинка.

Левко не відповів. Він просто усміхнувся. Бо зрозумів: тепер вона — автор наступної сторінки.

Того ж вечора він закрив книгу і поставив на найвищу полицю.
— Світ змінюється щодня. Як сторінки книги, — прошепотів. — Але справжні історії не закінчуються. Вони просто стають чиїмось початком.

Харків і його люди, а ще голуби

#риба #люди #їжа #море #вода

#музика
BOTASHE - Справжня.
Усі ми трохи втомлені від відфотошоплених фото з фільтрами й новин, згенерованих нейромережами. Але як же круто зустріти людину, з якою не хочеться виходити в онлайн.
«Справжня» — це не просто пісня.
Це спроба зловити ту рідкісну мить, коли щось (а точніше — хтось) викликає справжні емоції.
https://youtu.be/w-h0kEUrM5o?si=Sw4XrHMwBbq1M3CK

#чоловік #жінка #люди #прибулець #робота #офіс