#виставкиВідкриття виставки Каті Бучацької "Дано: 1. горить твій safespace, 2. триместр, 4. бабуля" 2 жовтня о 17:00 у Малій Галереї Мистецького арсеналу відбудеться відкриття персональної виставки Каті Бучацької. Новий проєкт мисткині — це дослідження можливості дивитися у минуле та спостерігати за тим, як змінилися вона сама і світ довкола. В експозиції представлені фотографії місць, куди сьогодні неможливо потрапити; зін-щоденник "Фотографії з наступного року"; живопис 2021-го; голос бабусі, яка розмірковує про все на світі; а також пейзажі на склі, де стираються контури конкретних локацій. Ця виставка — про складність життя, де багато різних процесів і переживань неминуче переплітаються. Виставка триватиме до 2 листопада за адресою: м. Київ, вул. Лаврська, 10. Вхід вільний

#кіно #рекомендація «Гірська жінка: на війні» (2018) реж. Бенедикт Ерлінґссон Жанр: драма, трилер Хронометраж: 100 хв. 💭 Про що фільм: Хатла — диригентка хору, їй за п'ятдесят, однак за лаштунками тихої рутини вона веде таємне життя пристрасної захисниці екології. Коли Хатла планує свою найбільшу та найсміливішу операцію, вона отримує неочікуваного листа, який змінює все. Її заявку на усиновлення дитини нарешті схвалено, і на неї чекає маленька дівчинка з України. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/hirska-zhinka-na-viyni

#поезія Осінь не стається, а виходить у прокат. Незалежна, авторська, повнометражна. Листя жовкне, як оплески. Кожна гілка тепер — Золота Гілка Канн. Листя падає — стеле червону доріжку крізь парк. Не минай, я прошу, ще затримайся трішки у зоні монтажній. І повітря прозоре й зернисте — мов плівка, широкий формат. Крупний план: моя втома і плечі у душі, краплини на спині. Тільки холод заходить до серця і холод заходить у кадр. Зупиняється камера. Стогін у голосі стигне. Час — жорстокий монтаж. Цей таймлайн додає всім напруги, зриває основи. Перебиті фрагменти, затягнуті сцени розлуки, між нами зник звук і заплутались титри. Цей контакт надала мені осінь, твій агент тимчасовий. Я хотіла б виключні права на твої сни купити. вересень 2024 Олена Павлова

#оповідання #ШІ Глава 25. Голос, що проривається Київ. Марія стояла перед заскленими дверима редакції. Вона не була тут з 2021-го, коли ще писала колонки про міське середовище. Тепер — інший світ. Інші теми. Інші межі. Вона вдихнула. Вийняла з сумки блокнот, відкрила на сторінці, де було записано: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно.» Вона зайшла. Усередині — знайомий запах кави, паперу, старих моніторів. Ольга сиділа за своїм столом, у светрі з рукавами, закатаними до ліктів. Вона підвела очі, побачила Марію — і застигла. — «Маріє? Ти… Ти повернулась?» — «Не зовсім. Я прийшла. Бо маю щось, що мусить прозвучати.» Ольга мовчки кивнула. Вони сіли в переговорній, за скляною перегородкою. Марія поклала блокнот на стіл. — «Це — не новина. Це — свідчення. Ім’я. Людина. Він — у полоні. Його бачив Ігор, якого обміняли 8 січня. Він сказав: “Максим тримав нас. Не ламався.”» Ольга гортала сторінки. Її пальці тремтіли. Вона зупинилась на цитаті. — «Це сильно. Але без офіційного підтвердження — ми не можемо подати це як факт.» — «Я не прошу сенсацію. Я прошу — голос. Один абзац. Одне ім’я. Щоб він знав, що ми не мовчимо.» Ольга довго дивилась на Марію. Потім сказала: — «Я напишу колонку. Від себе. Як жінка, яка чула. Як журналістка, яка не може мовчати.» Марія кивнула. Її очі були сухі, але глибокі. Вона встала, подякувала, і вийшла — вже не просто з надією, а з дією. * Табір. Максим сидів біля стіни. Артем спав, як завжди — з напіввідкритим ротом, з пальцями, стиснутими в кулак. У дверях з’явився новий — молодий, з розбитою бровою, з очима, які ще не звикли до темряви. — «Ти новий?» — тихо запитав Максим. — «Роман. З Херсона. Привезли вчора.» Максим кивнув. Підійшов ближче. Простягнув шматок паперу — вирваний з упаковки медикаментів. На ньому — кілька слів, написаних олівцем, який він зберігав як талісман. — «Це — лист. До Марії. Якщо тебе обміняють — передай. Якщо не зможеш — спали. Але не загуби.» Роман взяв папір. Дивився довго. Потім сказав: — «Я не знаю, чи мене обміняють. Але якщо так — я передам. Обіцяю.» Максим усміхнувся. Ледь. Як тінь усмішки. — «Це не для мене. Це для неї. Якщо вона знає — я витримаю.» * Київ. Ввечері Марія сиділа вдома. Аліна малювала нову картину — тато на фоні сонця, мама поруч, обіймає. На екрані — колонка Ольги: > «Ми не знаємо, де він. Але ми знаємо, що він був. І що він є. І що його чекають. Це не новина. Це — пам’ять. Це — голос, який мусить звучати.» Марія роздрукувала текст. Склала в конверт. Написала: > «Максиму. Якщо хтось зможе — передайте.» Вона не знала, чи лист дійде. Але знала: він мусить бути написаний. * Табір. Максим лежав. Роман спав поруч, тримаючи папір у руці. Охоронець проходив повз, не звертаючи уваги. Максим дивився в стелю. І думав: > «Я — не тінь. Я — ім’я. І хтось його вимовив.» Далі буде...

#поезія Вона ішла у тиші по алеї, В зеленій сукні, з букетом в руці. Вона була, як ніжна добра фея — І кланялись усі її красі. Її волосся сяяло яскраво, Немов багаття в проміні яснім. А сміх дзвенів, немов джерельце жваво, Він огортав усіх теплом своїм. В руках тримала жовте листя клена, Неначе сонце в сутінках густих. І шепіт вітру клав їй тихі теми, Щоб серце грало в ритмах чарівних. Вона — сама осіння дивна казка, Що оживає в барвах і в росі. І світ її кохання — вічна ласка, І ніжність у зеленій тій красі. Л. Медина

#поезія Пиши, моя дівчинко, знову сідай і пиши... Не про війну. Бо й так тоскно та надто гірко. Чорна хустка покрила світ. Майорять хрести. Дикий розпач, мов черви, точить у серці дірку. Пиши, моя пташко, знову про щось пиши... Про осінь, ліси та луки у сивих косинках туману, На біль не зважай. Все минеться. Добро неси, приклавши сухий подорожник на зболену рану... Пиши, моя квіточко, знову кудись пиши... До гір верховини, до витоків серця, до Бога... Може, почує... Дійдуть до небес кольорові твої листи. І військо крилате, мов листя, злетить до порога. Пиши, моя дівчинко, знову сідай і пиши... Не про війну. Бо жалòба давно в'є гніздо на покутті. Про осінь, тумани, брунатно-черлені прадавні ліси... Про горстку рудих чорнобривців... Про мрії забуті... Пиши Людмила Галінська

#поезія Не плач коли останній лист впаде до тебе на долоні. Ще будуть ягоди червоні -- найкращі із твоїх намист. Не плач, як серце защемить в порі осінніх листопадів. Не виглядай тих снігопадів, не та пора... Переболить. Не плач, як осінь задощить по ранах сивими сльозами. Згадай собі усмІ'шку мами -- зігріє, наче оксамит. Не плач, коли твоє життя нестерпно котиться і рветься. Хто знає... Бог там розбереться. І зшиє нитками чуття. Людмила Галінська

#поезія Хай буде легко. Дотиком пера. Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. Цей білий світ — березова кора, по чорних днях побілена десь звідтам. Сьогодні сніг іти вже поривавсь. Сьогодні осінь похлинулась димом. Хай буде гірко. Спогадом про Вас. Хай буде світло, спогадом предивним. Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами. Ліна Костенко

#новини Кожен українець скоро зможе підключитися до Starlink прямо зі смартфона. Спершу фіча запрацює на Android, а трохи пізніше підтягнуть і iOS. Головне — усе це буде безкоштовно для абонентів Kyivstar. Тестування стартує вже в жовтні–листопаді.

#вистави #музика🎭 «StandUp Стус або музикл для Маестро» – це сміливий експеримент на межі жанрів, де поєднуються гумор, музика й драматична глибина. Уявіть собі Василя Стуса у форматі стендапу. Такий Стус – живий, іронічний, закоханий і водночас незламний. Його голос оживає у жарті, пісні та щирих листах до дружини. 💬 Відгуки глядачів називають виставу «цікавим експериментом, що влучає у серце», відзначають розкішний вокал, тонкі переходи, живу присутність Стуса як людини, а не лише символа. 📅 5 листопада, 19:00 📍 154 pub, ТРЦ «Мармелад», вул. Борщагівська, 154, Київ 💳 Вхід: 300 грн 👉🏻 квитки тут: https://secure.wayforpay.com/payment/stus0511