Цікава думка навідала мене. Пишучи про любов до себе, я задумалась над тим, що її антагоністом є не просто байдужість чи самокритика. Це зрада собі. І це слово — "зрада" — зачепило мене глибше, ніж я очікувала. У мене є особистий рахунок зі зрадою. Мене зраджували. Партнери йшли до інших, обманювали, залишали, і кожного разу це було боляче. Я відчувала ревнощі, розпач, безсилля. Але щоразу повторювала собі: "Я не можу вплинути на інших людей". А сьогодні я вперше запитала себе: а чи зраджувала я коли-небудь собі? І відповідь мене приголомшила. Так, зраджувала. Не словами і не вчинками, які можна побачити зовні. Я зраджувала собі щоразу, коли ставила чужі бажання вище за свої. Коли терпіла біль, щоб уникнути конфлікту. Коли змушувала себе мовчати, щоб зберегти стосунки. Коли погоджувалася на менше, ніж заслуговувала. Я завжди вірила, що ставлюся до інших так, як хотіла б, щоб ставилися до мене. Але виявилося, що я ніколи не ставилася так до себе. І саме це притягувало людей, які теж не обирали мене. Вони просто віддзеркалювали мій внутрішній стан — те, як я сама себе зраджую. Зрада собі, болить удвічі більше, ніж зрада від інших. Уявіть, що до вас приходить хтось близький і каже: "Я тебе зрадив". Це ранить. А тепер уявіть, що це ви самі кажете собі: "Я зрадив тебе". Це ще болючіше, тому що ти — найближча для себе людина. І ти сам завдаєш собі цей біль. Зрада собі відбувається щоразу, коли ти відвертаєшся від своїх бажань і потреб заради когось іншого, але не від щирості чи любові, а від страху бути нелюбимим. Це не турбота, це відмова від себе.

#особистості #історія 🕯28 лютого 1938 року у катівні нквд був вбитий Дмитро Тась — український письменник, представник неосимволізму в українській літературі. Дмитро Могилянський у літературному світі більш відомий як Дмитро Тась. Сучасна літературна критика вважає його одним із найкращих українських новелістів 20-х років минулого століття. Народився Дмитро Могилянський у Чернігові 10 лютого 1901 року. Дитинство провів у петербурзі. Щоліта з батьками і сестрами приїздив до Чернігова, де у будинку Раєвського по вулиці Єлецькій жила його бабуся Ганна Миколаївна. 1919 року Дмитро закінчив гімназію у Чернігові. Тут він сформувався як поет, працював журналістом у газетах. Юний поет друкує вірші на сторінках чернігівської земської газети. Про непересічний поетичний талант Дмитра Тася свідчать досконалі за формою рядки його енергійних, сповнених свіжих образів віршів, насичених урбаністичними мотивами і поетичною імпресією. Була у нього і соціологічна, в дусі свого часу, поезія. Добірку віршів молодого літератора подав третій том «Антології української поезії», виданої Книгоспілкою 1930-1931 рр. На жаль, за життя автора не побачила світ збірка віршів Дмитра Тася «Чорний парус». І у Чернігові, а пізніше у Києві та Харкові молодий письменник друкує вірші та оповідання у збірниках «Голод» (Чернігів, 1919), «Квартали» (Харків, 1924), журналах «Глобус», «Життя і революція», «Нова громада» (усі - Київ), «Всесвіт», «Кіно», «Літературний ярмарок» (усі - Харків), «Селянське життя» (Чернігів), газетах «Література, наука, мистецтво» (Харків), «Кооперація голодаючим», «Чернігівська земська газета», «Чернігівщина» та інших українських виданнях. Із 1925 року Дмитро Тась працював журналістом у Києві, з 1930 року – у Харкові. Дмитра Тася, як і його сестру Лідію Могилянську (розстріляна 1937 р.), силоміць було вилучено з літератури. Хоч і не встиг талановитий автор розкрити свій письменницький потенціал, але і з того літературного спадку Дмитра Тася, що дійшов до нас, відчуваємо цінність його творчого доробку. 28 січня 1938 року Дмитро Тась-Могилянський був заарештований органами НКВД у Харкові. Звинувачений в активній контрреволюційній націоналістичній діяльності в Україні, засуджений до розстрілу. 🕯Через місяць вирок було виконано. 14 березня 1958 року Дмитра Могилянського реабілітовано.

Левеня (Chhaava, 2025) Я з нетерпінням очікувала на появу цього фільму на стрімінгах. По-перше, його багато хвалить індійська критика. І сам трейлер виглядав дуже потужно. По-друге, головну роль грає актор Вікі Каушал, який дуже мені подобається. Я бачила його в кількох фільмах, і навіть там, де особливо нема чого грати (наприклад, у неоковирному “Урі: хірургічний удар”), він зіграв добре. Вікі Каушала називають “Тихою зіркою”, або “Мовчазною зіркою”, бо він не патякає в соцмережах, не робить драматичних інтерв’ю, не оскандалився з п’яним водінням, наркотиками чи любовними походеньками — він сумлінно працює, віиявляючи неймовірну відданість акторській справі. Наприклад, заради зйомок в “Левеняті” він не лише навчився володіти мечем і списом, а й накачав 25 кг мускулів. По-третє, історична постать, яку він грає, страшенно цікавезна. Маратха Чатрапаті Самбгаджі Магарадж в курсі індійської історії весь час був затьмарений фігурою свого батька, Чатрапаті Шиваджі Магараджа, засновника імперії Маратхів, що кинув виклик імперії Великих Моголів і добряче залив їм сала за шкуру. Самбхаджі Магарадж, старший син Шіваджі, провів дитинство як заручник при дворі Могольського імператора Аламгіра І, більше відомого як Аурангзеб. Аурангзеб зробив імперію Моголів наймогутнішою державою регіону, економика якої була більшою за економику Цинського Китаю. Він також розширив кордони імперії до найбільших за всю її історію. Водночас він ударився в ісламський фундаменталізм. Засади віротерпимості, закладені його прадідом Акбаром, були забуті. Він переслідував не лише індусів, сікхів та буддистів, а ще й мусульман, які відхилялися від “генеральної лінії”. Така політика, очікувано, відштовхнула від нього багатьох індусських можновладців і васалів, котрі згодом підтримали повстання Чатрапаті Шіваджі. Перед тим, як дивитись кіна, я трохи попочитала у Вікії про головного героя, і зрозуміла, чому індійська історіографія не дуже на ньому зосереджувалася. Почнемо з того, що батя не хотів бачити його на троні, і планував зробити спадкоємцем молодшого сина Раджарама, а Самбхаджі вважав надто свавільним, безвідповідальним і схильним до плотських утіх. На момент смерті Чатрапаті-старшого Чатрапаті-молодший сидів в ув’язненні в замку Пангала, куди татко посадив його подумати над своєю поведінкою. Зокрема над тим, чи можна зваблювати дружину брахмана. Або переходити на бік моголів і брати для Ділер Хана форт Бхупалгарх. Так, Самбхаджі не завжди був полум’яним лицарем боротьби за незалежність Індії. Незручний герой.

Самокритика- це добре😉

Ми нещодавно писали, що стрічка "Анора" цього року наробила галасу на "Оскарі" та перемогла одразу в п'яти номінаціях: найкращий фільм, найкращий оригінальний сценарій, режисура, монтаж та найкраща акторка. Історія насправді неприємна, бо центральні персонажі фільму - росіяни. До того ж окрему номінацію на "Оскар" отримав актор Юра Борисов, на рахунку якого кілька ролей у пропагандистських російських фільмах (добре, що хоч він статуетку не отримав). То якого ж біса? Кінооглядачка Суспільне Культура Альона Шилова подивилася фільм і розповідає, чому він міг так сподобатися кінокритикам. #Коло_Кіно #Прокіно

Прем'єра серіалу "Дюна: Пророцтво" відбудеться вже завтра, тож ми принесли вам трошки рецензій від критиків на цей серіал. Наразі рейтинг на сайті Rotten Tomatoes складає 71% (а ще три дні тому він був 73%). Критики зазначають, що це як "Гра престолів", але в космосі та більш дивне. Але все ж критики зазначають, що серіал програє своїм повнометражним аналогам. Та й моторошної атмосфери, як у фільмах Вільньова очікувати не варто. Але оголеності та сексу у серіалі більше ніж у фільмах та й вони вносять жвавість. Також деякі критики відзначають, що талант акторів та візуальні ефекти роблять всесвіт бездонним, та створюють відчуття, що шоу було вирване з фільму. Тож судячи з відгуків критиків нас чекає непоганий серіал, без "Вау ефекту", але й не цілковитий провал. Тож чекаємо прем'єру, дивимось і вирішуємо чи згодні ми з критиками, чи "бачили ми їх думку по телебаченню". Нагадаємо, що серіал розповідає про події, які відбулись за 10000 років ДО подій у "Дюні" та розповість про походження ордену Бене Ґессерит. Серіал натхненний романом "Сестринство Дюни", написаним Браяном Гербертом і Кевіном Андерсоном. А ще пропонуємо вам переглянути тизер-трейлер до 1-го сезону серіалу з Комік Кону у Нью-Йорку. #sci_fi_не_нудно

ЯК ПРАВИЛЬНО КРИТИКУВАТИ ДИТИНУ. Критика - невід'ємна частина життя. Навіть якщо ми не критикуємо дитину вдома, то виходячи в світ, вона все одно зіштовхнеться з критикою і тому має бути до неї готовою. Важливо розуміти, що критика і засудження - не одне й те саме. Якщо ми вказуємо на риси характеру іншої людини і надаємо їм негативну оцінку - це засудження. Якщо ми надаємо оцінку дії - це критика. Критика буває конструктивною та деструктивною. Конструктивна критики відноситься як раз до оцінки дій, коли ми робимо щось погано,  і нам пояснюють, чому це погано, не згадуючи наш характер, національність, стать. Деструктивна критика - це оцінка наших дій як поганих, саме тому, що у нас певний склад характеру, національність, стать тощо. На жаль, люди не завжди здатні відрізнити критику від засудження, більшість не вміють приймати ніяку критику: ні конструктивну, ні деструктивну. Частіше за все це відбувається саме тому, що отримали неприємний досвід в дитинстві, де зауваження стосувалися їхньої особистості вцілому.  ☝️Нашим завданням є навчити дитину в майбутньому розрізняти особисту критику від професійної, критику дії від критики особистої. "Якщо я отримав критику контрольної роботи від педагога, це значить, мені є що покращити в своїх знаннях. Але це не значить, що я поганий або дурний, і тому пишу неідеально контрольні роботи з першого разу." Правильна (конструктивна) критика (її ще можна назвати "зворотній зв'язок ") грає важливу роль у вихованні: ▪️допомагає дитині в отриманні нового досвіду і знань; ▪️сприяє самоаналізу; ▪️допомагає у виборі вірного рішення; ▪️сприяє гнучкості та адекватності в поведінці. ПАМ'ЯТАЙТЕ! Критика приносить користь лише при правильному її використанні, в інших випадках , переходячи в дорікання, докори та образи, вона може сильно зіпсувати ваші стосунки з дитиною, а також вбити впевненість у власних силах та бажання що-небудь робити. #психологіядитини #дитячапсихологія #дитячийпсихолог #розвитокдитини # дитячийрозвиток #критика

Всім привіт. Хочу познайомити зі своєю серією картин "Геометрія життя". Не буду розповідати про якісь високі сенси творів(залишимо то критикам :) ), адже абстракція на те вона і є такою, щоб розвивати фантазію, просто розглядати або вписати в інтер'єр. Думаю що має вийти непоганий декор для вашого помешкання? Картини написані олійними фарбами на якісному італійському полотні на підрамнику та служитимуть довго. Зацікавлених прошу в особисті. А просто цікавих - чекайте на наступні дописи з кожною картиною окремо. ;) Продається #мистецтво

Критики, м'яко кажучи, не в захваті від фільму "Електричний штат". Стрічка вартістю $320 млн отримала на Rotten Tomatoes лише 23% та безліч негативних рецензій. Що саме не подобається критикам, можна дізнатися тут: https://itc.ua/ua/novini/krytyky-znyshhyly-elektrychnyj-shtat-film-vid-tvortsiv-mesnykiv-vartistyu-320-mln-otrymav-23-na-rotten-tomatoes/ #Коло_Кіно #Новини_кіно

АГНІПАТ: ОРИГІНАЛ ТА РИМЕЙК Фільм 2012 року "Аґніпат" (Вогненний шлях) був для продюсера Карана Джохара дуже особистим проектом. У 1990 році його батько, Яш Джохар, випустив фільм з такою самою назвою і, власне, таким самим сюжетом. Фільм схвально прийняла критика, але в прокаті він провалився. Яш Джохар не витримав цього стресу і невдовзі помер. Така ото історія. Якщо ви зберетеся з духом подивитись оригінал (він є на Ютубі як з англійськими субтитрами, так і в огидній російській озвучці), ви зрозумієте, чому він провалився. Власне, ви зрозумієте все про кризу 90-х років у бхаратському кіно. Якщо порівняти цей фільм з "Занджіром", то ми побачимо, що кінематографічна мова в ньому не змінилася. Фільми 1973 та 1990 року виглядають майже однаково, хіба що Амітабх Баччан постарів, і вже ніяк не тягне на 28 років, які начебто виповнилися його персонажеві. “Аґніпат” 1990 року — це той випадок, коли міцний сюжет було зіпсовано неадекватним виконанням майже на всіх рівнях. Навіть Амітабх Баччан, Рохіні Хаттанґаді та Мітхун Чакраборті нічого не рятують, бо в них максимально крінжові репліки, та й діють вони за сценарієм, як ідіоти. Наприклад, в одній сцені вороженьки розстрілюють машину головного героя, якого грає Баччан. Але в нього самого вони при цьому не влучають. Замість того, щоб радіти своєму щастю і вшиватися, цей йовбак вилазить з машини і кричить: “Чого ви стріляєте в машину, жалюгідні боягузи? Стріляйте в мене!” Вгадайте, що трапляється далі? Правильно вгадали. Якби не придуркуватий Крішнан, якого грає Мітхун Чакраборті, це було б дуже коротке кіно. До того ж, фільм ще на момент створення застарів морально. Це треба буквально розуміти: мораль кіна виглядала неприйнятною навіть для 1990 року, а Бхарат 1990 року був ще проблемніший в цьому плані, ніж зараз. Наприклад, батько головного героя, вчитель Дінанат Чаван, не виглядає не те щоб високоморальною, а й навіть ментально здоровою людиною. Він дріб'язковий прискіпливий бундючний праведник, і коли односельці забивають його насмерть, особисто я відчувала не співчуття, а зловтіху: от дядько просив і напросився. Коли Чаван входить у конфлікт з місцевим кримінальним лордом Канчею, абсолютно зрозуміло, чому село встало на бік Канчі: праведний Дінанат всіх заманав. Причому видно, що сценарист реально намагається показати діда хорошою людиною, але в нього самого такі кострубаті уявлення про те, що таке "хороша людина", що виходить самий крінж. Наприклад, Дінанат хоче відшмагати свою маленьку дочку за те, що вона не вивчила уроків, і тут вступається його старший син Віджай, майбутній головний герой: відшмагай мене, тату, я приймаю її покарання на себе! І дядько розчулюється в шмарклі: синку, ти хочеш іти вогненним шляхом, як мило! Ей, дядьку, а у вас вмикається вапще опція НЕ БИТИ ДІТЕЙ?!! І майже весь фільм так: герої роблять те, що, на думку автора, має характеризувати їх як хороших людей, але характеризує як мудил. Воно, на перший погляд, начебто й органічно, бо кіно ж таки про гангстерів, але за ідеєю, ми маємо співчувати тому ж Віджаєві, який став гангстером не заради наживи, а щоб помститися за батька. Але не виходить. Віджай виглядає повним неадекватом, його мати — ханжею, його сестра — тупою писюхою, Крішнан — повним придурком. На додачу, Амітабх Баччан в цьому фільмі вирішив надихнутися образом Тоні Монтани у втіленні Аль Пачіно, і це додає фільмові 100 балів крінжа додатково. Плюс 10 балів за те, що Баччан там схожий на Фрунзіка Мкртчяна. https://youtu.be/hMt_VO6edRs