#традиції 24 травня- день Микити Стовпника («свято шипшинового цвіту»). Своборине дерево. Походження оригінальної назви невідоме. По-іншому рослину називають дикою трояндою або шипшиною. У народі вшановували цілющу рослину - шипшину. Люди спостерігали за шипшиною, яка, за повір'ям, мала особливу силу в цей день. Люди на свято заготовляють квіти з цієї рослини. Щоб зробити засіб для протирання шкіри, пелюстки квітів заливають окропом та настоюють деякий час. Хворим на застуду відкладають під подушку декілька сушених квітів, щоб вони швидше одужали. "Шипшина цвіте - рум'янець року веде", - говорили люди. Цей яскравий кущ вважався символом краси і молодості, уособлював собою справжню любов. У день свята люди брали дітей і вели їх до кущів шипшини. Дорослі з малюками сиділи на лузі і розповідали один одному казки. Вважалося, що таким чином дитина позбавляється від страхів і переживань. У стародавні часи люди вірили в злих духів і різну нечисть. За допомогою шипшини вони захищали свої будинки. У народне свято зривали квіти, висушували і розкладали по кутах. Своборине дерево володіє сильною цілющою силою. На квітках рослини варили мед, який добре чистив кров. Пелюстки шипшини загоювали рани, а відвар допомагав при грипі. Наші пращури вірили, що цей день підходить для творчості та рукоділля. Тому жінки займалися вишиванням або в'язанням. А молоді дівчата вмивалися водою настояною на шипшині, щоб надовго зберегти молодість і красу. Якщо в цей день зацвіла шипшина - вважалося, що прийшло літо, і холодів більше не буде до самої осені. Якщо день сонячний і теплий, то літо буде сухим і врожайним Якщо йде дощ, то до осені буде багато грибів

#книжковий_відгук #Лана_читає “Обіцянка дракона” Елізабет Лім Видавництво РМ У першій частині Шіорі та її брати стали жертвами прокляття, і для розв’язання цієї проблеми знадобилися справді титанічні зусилля. Шіорі подолала суцільні перешкоди, дивом вижила і дала обіцянку, яку виконати капець як непросто. Дракони хочуть перлину, демони хочуть вирватися з гори, а Шіорі просто хоче вижити та повернутися додому. Перша частина мене захопила, але як же повільно йшла друга. Ні, авторка все ще яскраво та ефектно описує все, що можна описати, але якщо в першій частині подій “на фантазію” було кілька, в другій їх достобіса. Царство драконів, демонічна гора, польоти та битви… Інколи було дуже складно уявити, що вопше тут відбувається, і який вигляд має. Також я періодично чіплялася до логіки персонажів та перебігу подій. Взагалі трошки незрозуміло, як тут йде час. Адже перша книга закінчилася тим, що після однієї пригоди Шіорі фактично одразу настає друга. Але в другій все виглядало так, наче між частинами пів життя минуло. Як на мене, у цій частині сильно більше “казковості”, ніж у першій. Мені подобається, коли ретелінг казки виглядає, як роментезі чи фантастика, але коли ретелінг казки виглядає, як інша казка, - походу, не моє пальто. Що ні сторінка, то смертельна небезпека, з якої Шіори дивом рятується. І з демонами питання вирішилося якось.. ну неочікувано просто… І поганець якийсь дивний... А любовний трикутник - то вопше ні про шо. Не знаю, чого я очікувала, але, напевно, не такого) З плюсів - книга реально виглядає, як єбєйший артоб’єкт, і нею прям хотілося насолодитися. І мова дійсно барвиста. Але щось пішло не так. Не знаю, може, в настрій не влучила.

Якщо після "Субстанції" вам захочеться ще якогось боді-гогору, можна придивитися до фільму "Потворна зведена сестра" (The Ugly Stepsister), який пропонує свіже й доволі провокативне переосмислення класичної казки про Попелюшку. У ньому автори демонструють класичний сюжет з погляду не Попелюшки, а її зведеної сестри, яка теж прагне здобути прихильність принца. Цей проєкт представили на початку 2025 року на кінофестивалях "Санденс" та "Берлінале". Він різко критикує домінантні уявлення про жіночу красу та нав’язане суспільством прагнення до фізичної досконалості. Ось тут можна прочитати про нього більше: https://babai.co.ua/articles/-the-ugly-stepsister-vidguk #Коло_Кіно

#поезія Я старомодна. Плачу із дощами. Ціную тишу. І люблю котів. І, часом, в темряві змагаюся зі снами, складаючи казки. Я без " понтів"... Якась така. Буваю одинока. І, часом, недоречно так всміхнусь... Буває, цілий день тріщу -- сорока. А, іноді, у кокон загорнусь. Люблю сукенки з романтичним кроєм, Хусткú з квітками. Осінь і дощі. Ніколи не відстоюю щось боєм. І не кажу, що в серці й на душі. Я старомодна. В зачісках, в манерах. Люблю книжкú, розкішні видання. Помешкання старі, що у химерах. Мережки, рушники і вишиття... Літаю в мріях, хоч давно не юна. Люблю Шопена так, як спів птахІв. Гортаю спомини, старі, як руни. І маю купу схованих гріхів. Я старомодна. Я люблю тумани. Гіркúй парфум з лимоном. І полин. Зелений чай. І ковані паркани. Вечірнє небо кольору ожин. Люблю людей. Буває -- обпікаюсь... Та вірю в силу справжнього добра. Малюю квіти. Вже не сперечаюсь. Комусь -- близькà, а декому -- чужа. Я старомодна. Іноді, до сміху... У кольорах люблю відтінки " беж" І чисті вікна). Надвечір'я тихе. І захід сонця кольору "пожеж" Я старомодна. Трохи маю чарів. І знаю, що все так, як має буть. Люблю цей світ. І чорнобривці карі. І Божі дні, що з хмарами пливуть... Людмила Галінська

#особистості 10 червня 1911 року на Черкащині народився Петро Вескляров, актор театру й кіно, легендарний ведучий "Вечірньої казки", якого діти називали Дід Панас. Захоплення театром у Петра Вескляра розпочалося з тальнівського драматичного гуртка. Там його помітили артисти Черкаського театру, які приїжджали до Тального. Вони запросили Вескляров до Черкас. Протягом 1932-1940 років він був актором Черкаського робітничо-селянського театру. 1941-го Петра Весклярова призвали у військовий театр Південно-Західного фронту, у складі якого потрапив у оточення і опинився у фільтраційному таборі. Згодом Весклярову вдалося дістатися окупованого гітлерівцями Києва. Тут він влаштувався на роботу на залізниці, де організував театральний гурток. Із поверненням радянської армії актора відправили до Луцька – у Волинський український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де він працював до 1959 року. І де було зіграно чимало вдалих ролей – Миколу Задорожнього з "Украденого щастя", Командора з "Камінного господаря", Городничого з "Ревізора", Монтанеллі з "Овода". Талановитого актора почали запрошувати на зйомки у фільмах. Згодом Петро Вескляров переїздить до столиці, де активно знімається, здебільшого в ролях другого плану. У кіно його доробок нараховує понад двадцять фільмів. Серед них "Олекса Довбуш", "Іванна", "Лісова пісня", "Гадюка", "Циган", "Вій", "Серце Бонівура". Остання його стрічка "Забудьте слово "смерть" датована 1979 роком, у цей час Петро Вескляров вже активно виступав у ролі Діда Панаса. На українському радіо в 1950-х роках з'явився Дід Панас, який читав дітям казки на ніч. Ім'я цього першого актора, з'ясувати не вдалося. Але відомо, що той чоловік уже був у віці, отож йому стали шукати підміну. І знайшли її в особі Петра Юхимовича. Він продовжив заколисувати малечу під уже відомим псевдонімом Дід Панас: спочатку – на підміні, а з 1962 року повністю замінив свого попередника. Наприкінці шістдесятих Дід Панас з’явився на телебаченні. Незмінна сорочка-вишиванка та україномовні казки (їх тексти Вескляров часто писав сам) нерідко потрапляли "під роздачу" в часи боротьби радянського режиму з націоналізмом. У сімдесяті роки навіть було кілька спроб закрити програму або замінити Діда Панаса кимось іншим. Проте обурені глядачі завалювали редакцію листами і вимагали повернути улюбленого казкаря на екран. З 1988-го Діда Панаса в ефірі таки не стало. Петро Юхимович вийшов на пенсію і ще якийсь час їздив "на халтури" - зустрічався по клубах із глядачами. 🕯Помер Петро Вескляров 5 січня 1994 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

#кіно У Довженко-Центрі покажуть відреставрований фільм «Андрієш» Сергія Параджанова. Це перший в Україні показ нової якісної цифрової копії стрічки, створеної французьким архівом GP Archives спеціально для ретроспективи Параджанова на престижному фестивалі Il Cinema Ritrovato у 2024 році. Відреставрована версія була передана до фільмової колекції Довженко-Центру для збереження та дослідження. 💭 Про що фільм: «Андрієш» — екранізація молдавської казки Єміліана Букова та рімейк студентської роботи Параджанова. Це казкова історія про хлопчика-пастуха Андрієша, який після викрадення його стада злим чарівником Чорним Вихором вирушає на рятівну місію. З чарівною сопілкою в руках і вірністю до справедливості, він долає небезпеки та допомагає іншим жертвам тирана знайти свободу. 📆 Уже сьогодні, о 19:00, м. Київ, метро Голосіївська, вулиця Васильківська, 1. 🎟 Квитки за посиланням : https://secure.wayforpay.com/payment/s588d0941296d

Колись давно, ще коли небо було ближче до землі, а зорі жили серед людей, народилася дівчинка на ім’я Зоряна. Вона була світла, як ранкова роса, і очі її світилися, ніби ввібрали проміння самого Сонця. Кажуть, що її справжнім батьком було Сонце — могутній Володар Дня, який щодня сходив на небо, щоб дарувати тепло і світло всьому живому. Але Сонце не могло довго залишатися з людьми — в нього було багато обов’язків: підійматися щоранку, освітлювати поля, ліси, моря… Тож він залишив Зоряну на Землі, довіривши її нічному небесному охоронцю — Місяцю. Місяць був інший. Його світло було прохолодним і м’яким, як долоня, що заколисує вночі. Він не палав пристрастю, як Сонце, але був уважний, спостережливий і терплячий. Місяць не був справжнім батьком Зоряни, та все ж доглядав за нею, коли небо темніло і Сонце зникало за горизонтом. Його називали вітчимом — не кровним батьком, але тим, хто оберігає вночі. Зоряна росла між двома світами: вдень вона танцювала в променях Сонця, а вночі слухала казки Місяця. І хоч вона сумувала за теплом батька, вона з часом зрозуміла, що без обох — і Сонця, і Місяця — її життя не було б таким повним. Одного разу вона спитала у Місяця: — Чому ти не такий, як мій тато? Чому не світло і не тепло твоє серце? А Місяць усміхнувся й відповів: — Бо я не прагну палити — я прагну берегти. Я — тиша, що не заважає думати. Я — тінь, що ховає тебе, коли ти втомлена. Я — вітчим, але я теж люблю тебе, по-своєму. І тоді Зоряна зрозуміла: світло буває різним. Сонце — це сила і початок, це батько, що веде вперед. А Місяць — це затишок і спокій, це вітчим, що підтримує в тиші. Обидва — потрібні. Обидва — її родина.

#поезія Я родом із весни, в мені квітують вишні, Вплітаю молочай у поволоку днів. Я стишую чуття, як пахнуть п'янко-пишні Півонії в медах, у пригорщах садів... В мені дзвенять пісні і переспіви літа, Залюблена давно у шепіт колосків. Я сонцем од душі цілована й зігріта, І тішусь, як дитя, від світла світлячків. В мені живуть казки і осені торішні, Я маю щось сумне у спадок від дощу. Люблю гіркий полин, аргонії розкішні, І плачу, як сльота,. а іноді — мовчу... В мені сидить печаль грудневих заметілей. Посріблена коса — дарунок од зими... Живу собі давно між шумних водевілів І квітну поміж днів, бо родом із весни... Я родом із весни... Людмила Галінська

#поезія Мій ліс читає казки та мантри, У тінь гіллясту вгортає сни, Ховає давнє, пророчить завтра, Вологу смальту плете з роси. Корінням диким мережить землю, Ковтає воду з глибин віків. У хащах хрипко – вітри затерпли, Сплели в покоси авран гіркий. Заварить чаю з туману й сонця, Наллє до кухлів гірських озер. Мій ліс чекає яскраву повню, Слів небайдужих, тепло рясне, Що проростає крізь душі в стебла, Відлунком змалку знайомих троп. Старими пнями часи завмерли: На річці – кладка, синіє льон. І все доречно: тут сплять епохи, Таким одвіку стояв цей ліс. Дуби та клени вінки тернові Одягнуть й знімуть лише собі. Олеся Репа

🏴‍☠️ А осьо сьодні Національний день полювання за скарбами! У наші дні скарб — це не золото, а Wi-Fi без пароля і 100 грн у кишені старих джинсів. Але сьогодні — офіційне право шукати більше! Бо Національний день полювання за скарбами дає зелене світло всім дослідникам світу навколо. 📌 А ВИ ЗНАЛИ, ЩО: 🗺 Перший масовий «скарбошук» з’явився у 1854 році в Англії — як частина святкової програми, де учасники розгадували підказки й шукали призи. 📦 Сучасне геокешинг-полювання — це більше ніж гра: понад 3 мільйони схованок розміщені по всьому світу. 🎯 У США цей день часто використовують для освітніх пригод: батьки, школи й бібліотеки створюють міні-полювання, щоб зацікавити дітей історією чи наукою.