Закордонні онлайн-покупки для українців подорожчають: НБУ пропонує оподаткувати посилки до €150 та інший непріоритетний імпорт, зокрема електромобілі та предмети розкоші. Все через дефіцит платіжного балансу, який за січень–вересень 2025 року сягнув $24,9 млрд. Основними причинами є високі витрати на оборону та відбудову, а не споживчий попит, - зазначили у НБУ. Ці кроки, за оцінкою НБУ, сприятимуть зменшенню дефіциту поточного рахунку та підтриманню макрофінансової стабільності в умовах війни. https://t.me/Ukraineaboveallelse

😱😱 Страшний сон Ліверпуля триває 📛📛 ⛔️ Мерсисайдці на Енфілді розгромно згорають Кристал Пелас 0:3 (!) і вилітають з Кубку ліги вже на стадії 1/8 фіналу. 🤯 За 3 місяці Ліверпуль програв Орлам усе і усюди, де тільки міг... ❌ Серпень: поразка від Кристал Пелас у Суперкубку Англії; ❌ Вересень: поразка від Кристал Пелас в АПЛ; ❌ Жовтень: поразка від Кристал Пелас в Кубку ліги. #World_Football #European_football #футбол_football #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

Вересень поточного року став другим за кількістю СЗЧ та дезертирства з початку повномасштабного вторгнення, - Офіс генпрокурора На інфографіці – щомісячна статистика відкритих кримінальних проваджень із 2022 по 2025 рік включно. За мобілізаційних можливостей до 30 тисяч осіб на місяць показники СЗЧ та дезертирства становлять 15–18 тисяч. #Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine @Ukrainian_news #Українські_новини @Українські_новини #кримінал

#ШІ #ліричний_нарис Акцент рудої осені Я дихаю охрою. Не легенями, ні, я дихаю нею самою душею, кожною фіброю вразливого, іноді надто чутливого нутра, яке чомусь вирішило бути судиною для мистецтва. Осінь – це не просто зміна календаря, це оголення. Це час, коли світ скидає літні, крикливі, надто насичені маски, і залишається зі мною наодинці, тихий, вологий, вкритий мідною патиною і присмаком ледь помітної, але неминучої втрати. Літо – це галас, це сонячний удар, що притупляє гостроту сприйняття, це буйство, яке не потребує мого втручання. Воно існує самодостатньо. А от осінь... Осінь – це завжди запрошення до діалогу, шепіт, який вимагає не просто уваги, а співучасті. Вона провокує мене на глибину, змушує рукав мого сірого светра бруднитися фарбою, а пальці – тремтіти від надміру відтінків, які раніше здавалися мені неіснуючими. Цей період, від першого жовтого листа, що прилипає до мокрого асфальту, до першого морозу, що стискає землю в крижаних обіймах, є моєю справжньою майстернею. Мене цікавить не краса, а смак. Смак сирої землі, присмак старого, але затишного, присмак тіні, що стала довшою і драматичнішою. Моя вразливість у цей час – це не слабкість, це інструмент, що загострюється, як лезо ножа. Я починаю бачити не просто колір, а його історію, не просто світло, а його меланхолійну філософію. Я стаю не художником, а перекладачем цієї сезонної туги і краси. Я вийшов із майстерні з відчуттям незавершеності. Полотно на мольберті – біле, наче саван, що чекає на душу. Я прагнув цього року чогось іншого, ніж типового осіннього пейзажу. Мені не потрібен був черговий «золотий парк». Мені потрібен був акцент, точка, що конденсує всю цю велику й повільну скорботу та ніжність осені в один погляд, в один силует. Я пройшовся міськими вулицями, подихав холодною вихлопною сумішшю і вологою. Величні, але порожні парки, де листя падає з очікуваною драматичністю, не дали мені потрібного імпульсу. Вони були занадто правильні, занадто багато говорили про себе. Я повернувся до свого двору, до сірої, типової багатоповерхівки, де навіть старі радянські гойдалки виглядали знесилено. І тут, серед цього бетону, потворних графіті та припаркованих авто, я спіткнувся. Я спіткнувся об тишу. Тиша, яка була не порожнечею, а очікуванням. На ланцюгах скрипучої дитячої гойдалки, якій давно час на ремонт, сиділа Вона. Незнайомка, років, мабуть, двадцяти п'яти. Вона не просто сиділа, вона була частиною цього двору, і водночас, його повним запереченням. Її руде волосся, не яскраво-вогняне, а приглушене, як окислена мідь, спадало на плечі, що потонули у безрозмірному, пухкому светрі кольору старої троянди. Цей светр на її тендітній фігурі був метафорою самої осені: велика, тепла, але така вразлива. Вона читала. Книга була товстою, її палітурка – невизначено-темною. Її обличчя, схилене над текстом, було чистим і замисленим, а ледь помітна посмішка чи тінь суму в кутиках губ робила її замріяним меланхолійним янголом осені. Вона не дивилася навколо, не помічала світу. Вона була у своєму тексті, на своїй гойдалці, в оточенні голого гілля та потьмянілих фарб. Вона була Акцентом. Тим єдиним, гострим і ніжним мазком, що міг урівноважити всю цю сірість і зневіру міського ландшафту. Мене вдарило усвідомлення: ось моя осінь. Вона не в лісах, а в погляді цієї дівчини, у поєднанні її рудого волосся з холодною сталевою гойдалкою. Це було не природне, а людське, емоційне багряне. Я кинувся назад. Не за фотоапаратом, а за мольбертом, за фарбами. Я знав, що це буде портрет, але це буде й пейзаж. Не просто обличчя, а обличчя, обрамлене осіннім двором, що стає емоційним тлом. Я обрав найшвидшу техніку, щоб вловити момент, поки вона не зникла, не встала, не підвела очей. Полотно, що чекало на мене, було швидко прикріплене до мольберта. У мене не було часу на етюди, на вивірене змішування фарб. Все робилося інтуїтивно, на смак. Гостре відчуття міді, що я відчував, стало для мене кольором її волосся. Я змішав умбру палену з карміном і краплиною жовтої охри. Це був колір, що жив, а не просто існував. Її светр – суміш сірого Пейна з ультрамарином та титановими білилами, щоб надати цій об'ємній тканині відчуття пухкої м'якості, тієї самої, яка здавалася мені прихистком від вітру. Я працював, як одержимий. Пензель вів мене. Я більше не думав про композицію, я її відчував. Руде волосся, що вловлювало останнє тепле світло дня, ставало моїм центром, моїм єдиним джерелом тепла на полотні. Я кидав тіні на обличчя, використовуючи найтонші відтінки фіолетового, щоб підкреслити меланхолію, що читалася в її спокої. Я малював не риси обличчя, а її замріяність, її відстороненість, її тендітну, але сильну присутність. Кожен мазок був шепотом, спробою зафіксувати цю випадковість, цю ідеально-недосконалу гармонію. Її рука, що тримає книгу, здавалася такою легкою і витонченою, немов пташине крило. Навколо неї я створював розмитий фон: сірі стіни будинку ставали простором, що поглинав звук, а гойдалка – віссю, навколо якої оберталася моя увага. Це не була картина, це було осіннє зізнання, переведене на мову олії. Я відчував, як внутрішня напруга, що стискала мене тижнями, повільно витікає через кінчик пензля, залишаючи мене порожнім, але неймовірно наповненим. Вона не підвела голови. Вона продовжувала читати. Вона дозволила мені, не знаючи того, висловити себе. Останній, ледь помітний мазок на обкладинці книги, що надавав їй матовості. Я відступив. Це було готово. Не ідеально, але правдиво. Я відчув, як серце починає битися сильніше, знову повертаючись до ритму реального світу. Вона сиділа все там же. Я обережно зняв полотно. Вирішив підійти. Це був акт, що вимагав від мене більшої сміливості, ніж тижнева робота. Підійшов повільно, з полотном у руці, і відчув себе не художником, а підлітком, що соромиться. – Вибачте, що перериваю... – голос мій прозвучав незграбно, майже сором’язливо. – Я... Я не міг не... Вона нарешті підняла очі. Її погляд був чистий, без тіні роздратування, лише легке збентеження. Вона поклала книгу. – Не могли що? – запитала вона тихо, але без подиву. Я мовчки простягнув їй полотно. Портрет. Її, на цій гойдалці, з цим світлом, що робить її волосся акцентом рудої осені. Вона мовчала довго, дивлячись на картину. На обличчі з’явилася неймовірна гамма емоцій: від здивування до ледь помітної, ніжної усмішки. Здавалося, вона вперше побачила себе через мої гострі, осінні відчуття. – Це... це справді я? – прошепотіла вона. – Вибачте, я навіть не помітила. Але чому... чому ви... – Ви – ідеальна осінь, – просто сказав я, відчуваючи, як обличчя спалахує рум’янцем. – Ви не в парку, а тут, у цій сірості, і це зробило вашу присутність... нестерпно важливою. Це ваш портрет на фоні осіннього міста. Хотів би подарувати. Вона кивнула, збентежено, але щиро. – Я згодна, звичайно. Це найкращий комплімент, який я коли-небудь отримувала. Ми поговорили недовго, про книги, про світло, про те, як швидко минає вересень. Її голос був низьким, як мелодія, що грає на скрипці в тумані. Я не питав імені, вона не питала мого. Це було неважливо. Важливо було те, що творчість завершилася актом дарування, актом людського зв'язку. Я розвернувся і пішов. Йшов додому з порожніми руками, але з наповненою до країв душею. Це був той самий творчий комфорт, якого я прагнув – відчуття, що ти щойно переклав шепіт Всесвіту на мову, яку зрозуміла інша людина. Осінь дала мені не тільки натхнення, а й історію. І цю історію я віддав її власниці. Тепер полотно житиме там, де воно й народилося – у чиїйсь тендітній реальності. А я залишився з гострим смаком цього моменту. І цього мені достатньо.

#поезія В неї червона ниточка на зап’ясті, блиск для губ на смак як сухе вино і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя. Якщо вночі вікно залишити навстіж – вересень прийде і всядеться в це вікно. Якщо вночі залипати надовго з другом, якщо писати пальцем ім’я на склі і витирати, спадає якась напруга. Ранок виходить добрий, і дуже круглий відбиток чашки лишається на столі. Якщо скінчились сливи – почнуться груші, інший сезон нові принесе дива. Якщо вікно залишити – вітер ворушить мокре волосся, і небо кольору мушель, і ніби приплив в дворі шелестить трава. Катерина Бабкіна

ВІЙСЬКОВИЙ СТАН ТА ОКУПАЦІЯ НЕ ЗВІЛЬНЯЮТЬ РОБОТОДАВЦЯ ВІД ОБОВ’ЯЗКУ ПЛАТИТИ ЗАРПЛАТУ. Цікава для переселенців з Бердянська постанова Верховного Суду, стосовно оплати праці тим, хто виїхав через окупацію. Навіть в умовах воєнного стану роботодавець зобов’язаний виплачувати заробітну плату працівникам, які не могли виконувати свої обов’язки через окупацію чи бойові дії. Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 20 серпня 2025 року у справі № 337/4651/23. 💼 Суть справи Працівники КП «Токмацька багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування» подали позов, вимагаючи встановити факт простою та стягнути середній заробіток за період із червня 2022 по вересень 2023 року. Суди першої та апеляційної інстанцій частково задовольнили позов, зазначивши: якщо підприємство формально продовжує існувати і не припинило діяльність, воно не може ухилятися від оплати праці. Та зобов'язали КП виплатити працівникам заробітну плату за певний період часу. ⚖️ Позиція Верховного Суду Верховний Суд підтвердив: • працівники вимушено виїхали з окупованої території для збереження життя і здоров’я; • вони не могли виконувати роботу з незалежних від них причин; • керівництво лікарні не видало наказів про простій, не призупинило трудові договори та не надало роз’яснень працівникам. 📌Тому рішення судів перших інстацій про виплату заборгованості залишили без змін та поновити його виконання. Нагадаємо, що працівники лікарні Бердянська, а також деяких інших підприємств опинились в схожому становищі.

Росія вбиває цивільних: ООН оприлюднила звіт за вересень. За даними Моніторингової місії ООН з прав людини, у вересні 2025 року внаслідок російських атак загинули щонайменше 214 цивільних осіб (серед них четверо дітей), ще 916 були поранені. Найбільше постраждалих у районах поблизу лінії фронту, насамперед у Донецькій і Херсонській областях – 69% усіх жертв. Основною причиною втрат є удари безпілотників ближнього радіуса дії: 54 загиблих і 272 поранених. Ще 30% жертв спричинили ракетні удари та атаки баражувальними боєприпасами по Києву, Дніпру, Запоріжжю та інших містах. Загалом загиблі та поранені зафіксовані у 16 областях і столиці України. А кількість жертв серед цивільного населення з початку року на 31% вища, ніж за аналогічний період 2024-го. Також у вересні також задокументовано 31 атаку на енергетичну інфраструктуру, що на 15% більше, ніж у серпні. Національне інформаційне бюро

#поезія Cinématique Осінь не стається, а виходить у прокат. Незалежна, авторська, повнометражна. Листя жовкне, як оплески. Кожна гілка тепер — Золота Гілка Канн. Листя падає — стеле червону доріжку крізь парк. Не минай, я прошу, ще затримайся трішки у зоні монтажній. І повітря прозоре й зернисте — мов плівка, широкий формат. Крупний план: моя втома і плечі у душі, краплини на спині. Тільки холод заходить до серця і холод заходить у кадр. Зупиняється камера. Стогін у голосі стигне. Час — жорстокий монтаж. Цей таймлайн додає всім напруги, зриває основи. Перебиті фрагменти, затягнуті сцени розлуки, між нами зник звук і заплутались титри. Цей контакт надала мені осінь, твій агент тимчасовий. Я хотіла б виключні права на твої сни купити. вересень 2024 Олена Павлова

А жінка буває на осінь так схожа: То тиха й привітна, а то непогожа, То скропить сльозою, то сонцем засвітить, То прагне зими, то вертається в літо. А жінка, як осінь, плодами багата: На ніжність, добро, материнство і свято, Як вересень тихий, зігріє душею - Не страшно негоду чекати із нею! А жінка буває тривожна, як осінь: То дихає вітром, то ласки попросить, То болю завдасть, а то вигоїть рани, Листочком у світ полетить за коханим! А осінь в природі - незвідане диво, Так само і жінка: буває вродлива, Буває примхлива, буває чутлива, Нехай тільки кожна з них буде щаслива! Ліна Костенко

#поезія Жовтень виглядає із-за перелазу, щиро посміхнувся осені відразу. Оком він моргає, шле свої цілунки, гарні приготовив їй свої дарунки. В пригорщі тримає літепла шматочок, щиро заглядає у сад, у куточок. Постіль розіслати хоче із муару, щоб окрасу мала чарівну, яскраву. Шати обладнає тільки бурштино́ві, осінь буде жити за́вжди у любові. Жовтень обіцяє гарно шанувати, стежечку покриє листячком лапатим. Щоб не знали ніжки холоду й морозу, купить черевички. Любить він ,,занозу". Всю свою коштовність ладен дарувати, щирий він, звичайно, і тако́ж багатий. Все своє багатство заховав у клунок, виставив цікавий вересню рахунок. Вересень злякався, осінь він зали́шив, жовтень підікрався — взяв її і втішив. Так й в людей буває: хтось втрачає щастя, інший відшукає — ще й кохати вдасться. І живуть в любові в парі дружно, вірно — В осені сердечко в радості дзвеніло. Наталія Лисюк