#ШІ #оповідання "Там, де б’ється моє серце" Глава 22. Ім’я серед тиші Січень 2023 року. Київ. Марія прокинулась рано. За вікном — сніг, але не той, що радує. Сірий, важкий, мовчазний. У квартирі — тиша, яку не порушувала навіть Аліна. Вона ще спала, притиснувши до себе подушку, як оберіг. Марія зробила каву, сіла за стіл, відкрила ноутбук. Робота йшла — фірма трималась. Вона трималась. Але всередині — порожнеча. Максим досі вважався зниклим безвісти. Вже понад місяць. Жодного дзвінка, жодного підтвердження. Лише тиша. І страх, який вона навчилась ховати під шарфом, усмішкою, звітами. 14 січня — вибух у Дніпрі. Ракета влучила у багатоповерхівку. 48 загиблих. Марія дивилась новини,і не могла до кінця усвідомити, що це все відбувається насправді. Їй здавалося, що кожна трагедія — це дзеркало її власної. Вона не знала, чи Максим живий. Але знала, що біль — живий. 18 січня — аварія гелікоптера в Броварах. Загинуло керівництво МВС. І дитина. Аліна запитала: — «Мамо, а тато теж літає на гелікоптері?» Марія стиснула зуби. — «Ні, сонечко. Він — на землі. І він дуже сильний.» 20 січня. Дзвінок. Невідомий номер. Вона взяла слухавку, не думаючи. — «Маріє, доброго дня. Це старший лейтенант Ковальчук, військова частина А-... Ми маємо нову інформацію щодо Максима.» Тиша. Серце зупинилось. — «Його обличчя зафіксували на відео, яке виклали російські канали. Це кадри з одного з таборів для військовополонених. Ми провели ідентифікацію — це точно він.» Марія не могла говорити. Лише слухала. — «Офіційно — він у полоні. Ми вже передали його дані до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Його включили до списку на обмін. Це не гарантія, але шанс.» Вона поклала слухавку. Сиділа. Довго. Потім встала. Підійшла до вікна. І заплакала. Не від болю. Від того, що нарешті — є слово. Є статус. Є ім’я серед тиші. * Максим сидів у кутку камери. Сивий мовчав. Новий охоронець — молодий, з порожніми очима — приніс воду. Максим не пив. Він думав. Про Київ. Про Марію. Про Аліну. Про те, що його обличчя — тепер не просто тінь. Його бачили. Його впізнали. Він не знав, як. Можливо, камера. Можливо, випадковість. Але це означало одне: він існує. Для них — він живий. * Марія відкрила ноутбук. Написала листа. Не в штаб. Не в частину. А в себе. > «Максиме. Я знаю, що ти живий. Я знаю, що ти там. І я з тобою. Ми тримаємось. Фірма працює. Аліна малює нову листівку. Цього разу — ти з мечем. Вона каже, що ти — наш лицар. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я чекатиму. Скільки треба. Навіть якщо не буде зв’язку, навіть якщо не буде слів — я буду. Бо ти — є. І цього достатньо.» Вона зберегла лист. Не надіслала. Але він був. Як доказ. Як обіцянка. Далі буде...

Я з тих жінок, В яких завжди все добре! Навіть, коли від болю стигне кров... І, коли серце від образи стогне, Я посміхаючись щиро... Знов і знов... Я з тих жінок, В яких завжди все супер! І про яких розказують байки... Яких не люблять ненависні люди, Бо не такі ми зовсім, як вони! Я з тих жінок, В яких завжди все класно! Які сміються щиро аж до сліз... Які радіють теж чужому щастю І моляться, щоб Бог усіх беріг... Я з тих жінок, яких усе "в ажурі"... Завжди... Хоч забинтована душа... Не піддаємось жодній ми дресурі Хоч зранені, та сильні в нас серця. Я з тих жінок, Які завжди щасливі ! Де б не були ми, Де б ми не жили.... І наша сила у любові й вірі... Нас обіймає сам Господь крильми! —Анна Головач

#поезія Аж заболіло в грудях, Так обізвався Львів, Краще б тебе не бУло, Місто моїх жалІв. Тихих моїх світанків, Світлої самоти, Випитий до отстАнку, Майже до наготи… Будять дощі примарні, Памʼять у пастці днів, Львівські солодкі рани, Чим би ще так болІв? З ким би ще так щоночі, Бився аж до кровИ, Львове, чого ти хочеш? Нащо мене зловив? Думаєш, я залізний? Серце замкнув на ключ? ПереходИти б кризу, Поміж столичних круч… Що додавав у каву? Чим присмачИв дівчат? Не одягались навіть, Множили біль утрат… Може таки відпустиш? Пута розірве час, Ріже мене на кусні, Те, що єднало нас… Пустка твогО вокзалу, Чари твоїх дворів, Як мені, Львове, далі Жити лише напІв? Дихати, ніби красти, Вірити, що колись, Навіть писати нАспіх, Марево милих рис… Марсове жде героїв, Скільки вже, скільки ще? Надлишки твого болю, Виплакані дощем… Серцем уже зачЕрствів, Скажу тобі одне: Львове, я лЮблю. Чесно. Вірю, що й ти мене. Василь Зима

#поезія «Сенс» І з кожним кроком до небес, І з кожним подихом кохання, Ми поринаємо у стрес, В невіру, радість і старання. Не завжди сенс - це щось хороше, Таке віддалене й негоже. Та ми ідемо уперед, Хоч світ нам шепче про поразку, Бо сенс - це іноді кортеж Із болю, щастя й віри в казку. Ahhfebsypeq

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 20. Яма Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід. Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече. — Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний. Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима. — Бігом! — крикнув один. Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю. Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою. Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики. — Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились. Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза: — Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому. Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів: — Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати. На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду. — Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили. Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було: > «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.» Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий. Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє. На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник». Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері. — Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку. Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала. Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав: > «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.» Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю. Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру: — Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю. Максим відповів: — Я пишу, бо маю за кого жити. І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося. Далі буде...

#виставки Відкриття виставки Лесі Синиченко "Спочатку було завтра, потім — вчора" 26 вересня о 18:00 у eye sea gallery відбудеться відкриття виставки Лесі Синиченко "Спочатку було завтра, потім — вчора". Експозиція об'єднує три проєкти мисткині, які досліджують, як загубити та віднайти себе, а також переосмислюють сприйняття сталого і несталого, добра і зла. Використовуючи наївні та щирі образи, Леся відображає болючі теми сьогодення, що постають на межі абстрактного та конкретного, містичного і дитячого. Виставка запрошує зануритися у простір, де немає меж між "вчора", "завтра" і "сьогодні", а лише можливість просто бути. Адреса: м. Київ, вул. Гончара, 40. Вхід вільний

Сьогодні, у Києві, відбулася церемонія прощання з полеглими героями. Місто вшанувало пам'ять Тараса Шпука та його побратимів, які загинули, виконуючи бойове завдання із захисту суверенітету України. Ця втрата є надзвичайно болючою для країни, адже ми прощаємося з молодими, найкращими представниками нашої нації.🥺💔

16ть разів Смерть літала над містом. 16ть разів Цілувала будинки. І зоряна ніч РозкидАла з намиста Розірвані мрії Немов намистини. І ті намистинки У Вервичку склались. Сиджу із кицюнею Знов в коридорі ... Молитви до неба Читались ,здіймались, Щоб Харків лишався Без сліз та без болю. І ранок настав . Я на вулицю вийшла. Дерева і квіти! І сонце ,і небо!!! І фарби прозорі! І тиша... І тиша... Я йду на роботу. Так треба. Так треба. 🖍️Свєта Винограденко.

Подання анкети може пришвидшити ідентифікацію зниклої безвісти особи Реальний приклад ідентифікації особи без проведення молекулярно-генетичної експертизи У січні 2025 року родина військовослужбовця, який зник безвісти під час виконання бойового завдання на Сході України, отримала офіційне сповіщення про його зникнення. Для близьких цей момент став початком пошуку відповіді на найболючіше питання – що сталося з їхнім рідним. Дружина зниклого діяла відповідно до встановленого алгоритму. Вона одразу звернулася до поліції, де за даним фактом розпочато кримінальне провадження, а військовослужбовця офіційно оголошено у розшук. Наступним кроком стало подання спеціальної анкети про зниклу особу до Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин Артура Добросердова через сервіс Єдине вікно для громадян МВС. В анкеті дружина детально описала зовнішність чоловіка та обставини його зникнення. Особливу увагу вона звернула на прикмети, що могли допомогти в ідентифікації: завантажено фотографію татуювання на шиї – зображення "Демона жовто-блакитного кольору, який у руці тримає тризуб". Цей факт згодом став вирішальним. Минуло кілька місяців невідомості. 19 серпня 2025 року відповідно до Порядку передачі та репатріації тіл (останків) до Чернігова передано тіла загиблих Воїнів. Судово-медичні експерти та слідчі поліції Чернігівської області провели їх огляд, під час якого фіксували всі можливі особливі прикмети – будову тіл, зовнішність, залишки одягу, особисті речі, а також татуювання. Зафіксовані татуювання в рамках налагодженої співпраці з Головним слідчим управлінням Національної поліції України передані також до Управління з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин (Секретаріату Уповноваженого). При опрацюванні інформації нами виявлено ідентичність одного із зафіксованих татуювань із тим, що подане раніше в анкеті дружиною. Цей збіг дав підстави негайно поінформувати про це слідчих поліції та скомунікувати їх з родиною. Дружину запросили прибути до Чернігова для проведення слідчої дії – пред’явлення для впізнання. У присутності правоохоронців вона підтвердила особу чоловіка за комплексом ознак: риси обличчя, волосся, будову голови та головне – зазначене татуювання на шиї. Таким чином, завдяки анкеті, поданій завчасно, вдалося значно пришвидшити процедуру ідентифікації. 📷 Зображення оприлюднено за згодою дружини загиблого Север’янової Тетяни. Висловлюємо їй щирі співчуття. ❤️ Підписатися|Facebook

#виставки Відкриття фотовиставки Андрія Касянчука "Майстерня ремонту квітів". 24 вересня о 18:30 в артпросторі 3.6.9spacekyiv відбудеться відкриття персональної фотовиставки Андрія Касянчука "Майстерня ремонту квітів". Цей проєкт став наслідком симбіозу фотографії та театрального мистецтва, досліджуючи театр як простір перевтілення, де сцена стає місцем перетину болю, надії та відродження. Фотодослідження складається зі світлин, зроблених під час репетицій та вистав у Національному академічному театрі ім. Івана Франка. Виставка триватиме до 23 жовтня за адресою: м. Київ, вул. Стрілецька, 24