#поезія Ось тобі, жінко, мова. Стріляй із неї. Захищай себе до останнього подиху, і нізащо не дозволяй їм наблизитися. Використовуй вбудовану систему радіоперехоплення і прилад нічного бачення. Все це є всередині. І не бреши, що не вмієш. Пильно відстежуй дислокацію ворога і найменші його просування. Підпусти на віддаль пострілу — а тоді припадай до прицілу і вже не зволікай. Набоїв припасено вдосталь, їх не шкодуй, якщо ж скінчаться — виробляй їх зі слів, тільки тоненькі жіночі пальці здатні на цю моторику. І нізащо, нізащо не дозволяй їм наблизитися до старої межі, на якій розляглася батькова слива. Як перейдуть її — доведеться іти врукопаш. Отоді вже прохромлюй багнетом, ріж від вуха до вуха, розпанахуй, роз'юшуй та оббіловуй, поки світло перед очима остаточно не змеркне. Як отямишся — погладиш колючу потилицю синові-новобранцю, чоловікові милиці подаси, а тоді — все спочатку. Хто сказав, що кидаємо напризволяще? Ми озброїли, як могли. Катерина Калитко

1 жовтня 1280 року народився Іван Калита — московський князь, якого часто називають «засновником Московської держави». Та якщо відкинути легенди — його історія виглядає зовсім не героїчною. Хто він? Калита був вірним васалом хана Узбека, правителя Золотої Орди. Його головна «заслуга»: збирати для хана данину з усіх навколишніх земель і вчасно доставляти її в Орду. За цю покірність і «фінансову акуратність» хан довіряв йому більше, ніж іншим князям. Прізвисько «Калита» означало «гаманець» або «грошовий мішок» — так його прозвали за вміння збирати й накопичувати багатства, насамперед данину для Орди. У 1327 році в Твері вибухнуло повстання проти ординців. І знаєте, хто пішов придушувати його разом з монгольськими загонами? Саме Калита. Кров і залізо — ось ціна «московського злету». Чому «на болотах»? Москва тоді була звичайним поселенням серед заболочених низин. Весною вулиці перетворювалися на багно, а навіть сучасні назви — Болотна площа — зберігають цю пам’ять. І саме тут, на болоті, за ханським ярликом і з ординськими методами, Калита почав вибудовувати «московську державу». Що саме Москва взяла від Орди? Не «кров монголів» (хоча деякі дослідники припускають, що Калита міг бути нащадком Батия/Чинґісхана по материнській лінії). Головне — це спадщина в управлінні: • жорстка централізація («все вирішує центр, інші слухаються»), • податково-каральна система (збір данини, переписи, каральні походи), • «ямська» поштова мережа для контролю територій, • ідея «збирати землі» силою. Це була ординська модель влади, яка дозволила Москві швидко рости й підпорядковувати сусідів. Чому це важливо сьогодні? Коли ми чуємо з Кремля: «повернути наші землі», бачимо культ силовиків, репресії, війну як «нормальний спосіб політики» — це не випадковість. Це прямий спадок Орди, що тягнеться від Калити аж до сучасної Росії. 🔑 Висновок: Калита — не герой і не «батько держави», а ставленик Орди, який побудував Москву на болоті й на ординських традиціях. Саме ці практики й досі формують російський імперський світогляд. 📌 Запам’ятаймо: справжні корені московської держави — не Київська Русь, а Золота Орда.

#Украдені_в_України ТОЙ, ЩО ЗАПРОВАДИВ МОДУ НА КОЗАЦЬКУ ТЕМАТИКУ 95 років пройшло відтоді, як помер художник Ілля Рєпін. 29 вересня 1930 р. Ілля Рєпін помер у своїй садибі «Пенати», яка після розпаду російської імперії опинилася на території Фінляндії у м. Куоккала. Народився Ілля Юхимович 5 серпня 1844 р. у Чугуєві на Харківщині. Його батько, Юхим Васильович, військовий поселенець із козацького роду Ріпа, відслуживши 27 років у війську, вів торгівлю кіньми. У родині помітили пристрасть хлопчика до малювання й віддали його в корпус топографів. Згодом Ілля пішов учитися іконопису. У 1864 р. Ілля Репін вступив до академії і став одним із кращих студентів. Слава прийшла до нього з картиною «Бурлаки на Волзі», яку придбав князь Володимир Олексійович. Саме Ілля Репін запровадив моду на запорозьку тематику. Так з'явилися «Запорозький полковник», «Запорожець», «Іван Сірко», «Козак у степу» і, нарешті, «Запорожці», які на полотні писали листа турецькому султану. Ілля Юхимович не раз звертався і до Шевчен ківської тематики: «Портрет Т. Шевченка» (Музей Шевченка в Києві), листівка «Прометей» за мотивами творів Тараса Григоровича, він також створив 4 ескізи до проєкту пам'ятника Шевченкові. (Закінчення 30 вересня) З відривного календаря "Український народний календар" за 29 вересня. ----------- #Украдені_в_України ТОЙ, ЩО ЗАПРОВАДИВ МОДУ НА КОЗАЦЬКУ ТЕМАТИКУ (Закінчення. Початок 29 вересня) Дружив Репін з багатьма українцями: з Марком Кропивницьким, Миколою Мурашком, Андріаном Праховим, Дмитром Яворницьким, із Миколою Ґе. У Іллі Юхимовича навчалися українські художники Ф. Красицький (онук Т. Шевченка), Олександр Мурашко (небіж М. Мурашка), Микола Пимоненко і Семен Прохоров, Ігор Грабар, Никанор Онацький, Іван Макушенко, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко. У 1915 р. Рєпін відвідав Чугуїв, захоплений грандіозним проєктом - створити в рідному місті вільні художні майстерні. Допомагав Спілці образотворчих мистецтв ім. В. Верещагіна в м. Миколаєві, був поважним членом Київської літературно-артистичної спілки, Київської спілки старовини й мистецтва. В останні дні свого життя Ілля Репін працював над полотнами «Зустріч гетьмана» та «Козак-бандурист із хлопчиком-джурою». Під час нинішньої російсько-української війни садиба Рєпіних у Чугуєві серйозних пошкоджень не зазнала, на відміну від Харківського худож нього музею, де одна з гордостей - Ілля Репін, якого росія весь час намагається привласнити. Тут знаходиться й один із двох оригіналів картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Але для росіян нічого святого немає. З відривного календаря "Український народний календар" за 30 вересня. -----------

#Украдені_в_України ТОЙ, ЩО ЗАПРОВАДИВ МОДУ НА КОЗАЦЬКУ ТЕМАТИКУ 95 років пройшло відтоді, як помер художник Ілля Рєпін. 29 вересня 1930 р. Ілля Рєпін помер у своїй садибі «Пенати», яка після розпаду російської імперії опинилася на території Фінляндії у м. Куоккала. Народився Ілля Юхимович 5 серпня 1844 р. у Чугуєві на Харківщині. Його батько, Юхим Васильович, військовий поселенець із козацького роду Ріпа, відслуживши 27 років у війську, вів торгівлю кіньми. У родині помітили пристрасть хлопчика до малювання й віддали його в корпус топографів. Згодом Ілля пішов учитися іконопису. У 1864 р. Ілля Репін вступив до академії і став одним із кращих студентів. Слава прийшла до нього з картиною «Бурлаки на Волзі», яку придбав князь Володимир Олексійович. Саме Ілля Репін запровадив моду на запорозьку тематику. Так з'явилися «Запорозький полковник», «Запорожець», «Іван Сірко», «Козак у степу» і, нарешті, «Запорожці», які на полотні писали листа турецькому султану. Ілля Юхимович не раз звертався і до Шевчен ківської тематики: «Портрет Т. Шевченка» (Музей Шевченка в Києві), листівка «Прометей» за мотивами творів Тараса Григоровича, він також створив 4 ескізи до проєкту пам'ятника Шевченкові. (Закінчення 30 вересня) З відривного календаря "Український народний календар" за 29 вересня. ----------- #Украдені_в_України ТОЙ, ЩО ЗАПРОВАДИВ МОДУ НА КОЗАЦЬКУ ТЕМАТИКУ (Закінчення. Початок 29 вересня) Дружив Репін з багатьма українцями: з Марком Кропивницьким, Миколою Мурашком, Андріаном Праховим, Дмитром Яворницьким, із Миколою Ґе. У Іллі Юхимовича навчалися українські художники Ф. Красицький (онук Т. Шевченка), Олександр Мурашко (небіж М. Мурашка), Микола Пимоненко і Семен Прохоров, Ігор Грабар, Никанор Онацький, Іван Макушенко, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко. У 1915 р. Рєпін відвідав Чугуїв, захоплений грандіозним проєктом - створити в рідному місті вільні художні майстерні. Допомагав Спілці образотворчих мистецтв ім. В. Верещагіна в м. Миколаєві, був поважним членом Київської літературно-артистичної спілки, Київської спілки старовини й мистецтва. В останні дні свого життя Ілля Репін працював над полотнами «Зустріч гетьмана» та «Козак-бандурист із хлопчиком-джурою». Під час нинішньої російсько-української війни садиба Рєпіних у Чугуєві серйозних пошкоджень не зазнала, на відміну від Харківського худож нього музею, де одна з гордостей - Ілля Репін, якого росія весь час намагається привласнити. Тут знаходиться й один із двох оригіналів картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Але для росіян нічого святого немає. З відривного календаря "Український народний календар" за 30 вересня. -----------

#вистави Прем’єра сезону! ✨ «Не дитячі пристрасті, або Baby Boom» Яскрава музична вистава про кохання, пристрасть і несподівані сюрпризи долі! 🎬 Сюжет У домі відомого фронтмена миловарного бізнесу Едмонда Фонтанжа вир вируючих подій! Його син замість навчання мріє про весілля, але суворий батько проти такого «безглуздя» і готовий навіть покарати його. Та вже запізно — адже у юного ловеласа з’явився… Малюк! І про це з милою усмішкою повідомляє чарівна Лулу. У домі Фонтанж панує справжній хаос — смішні непорозуміння, несподівані повороти, інтриги та вибухи сміху. Події заплутуються все більше, і кожна хвилина приносить нові сюрпризи. Це справжня французька комедія — легка, дотепна, весела і непередбачувана! Буде дуже смішно, дуже музично і абсолютно незабутньо! 🌟 У ролях Тамара Яценко Володимир Горянський Христина Сінельник Сергій Кучера Сергій Калантай Анастасія Леміш Наталія Кучера Олександр Михайлов Романтична комедія з музикою та пристрастю. 📅 Коли: 11 жовтня, 18:00 📍 Де: Київська Консерваторія, Майдан Незалежності Квитки - https://concert.ua/uk/events/neditjachi-pristrasti-abo-beibi-bum 💥 Квитки вже у продажу! Не проґавте театральний Baby Boom цього осені!

Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон. Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді — він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце". Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя. Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон. Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України). Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому. Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс. Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів. Мета цієї статті — саме розповісти про роботу фонду. А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу — виявляти прогалини та заповнювати їх. Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги. Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі. 💬 "Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути", – згадує Хорошаєва. Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі. І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним. Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла — для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його. 💬 "В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії", – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту. Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки. А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою — тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя. Детальніше — читайте у матеріалі нижче 👇 📖 https://www.pravda.com.ua/articles/2025/09/29/8000301/

Коли 11 вересня 2001 року американський програміст Грейді Курпасі почув новини про літаки, що врізалися у вежі Всесвітнього торгового центру, він облишив усі свої справи та вирушив пішки з нью-йоркського району Квінз до Нижнього Мангеттену. Саме в цій частині міста, що опинилася в епіцентрі атак, мала перебувати його кохана Хісон. Вона вижила, але той день і ті пошуки змінили долю 29-річного Грейді — він вирішив завершити кар'єру програміста та вступив до Корпусу морської піхоти. Став офіцером, служив в Іраку та Афганістані, був поранений, отримав "Пурпурове серце". Після двадцяти років служіння американському народові, у вересні 2021-го капітан Курпасі вийшов у відставку. І, здавалося, мав повернутися до цивільного життя. Але незабаром світ сколихнули новини про повномасштабне вторгнення Росії до України. І Грейді Курпасі вирішив, що його вміння будуть корисними на українській землі. У березні 2022-го року він вже бився з росіянами в Ірпені. А у квітні під час завдання на Херсонщині потрапив під російський обстріл. Останнього бійця, що бачив його живим, росіяни взяли в полон. Понад рік доля Курпасі залишалася невідомою. Навесні 2023-го про його історію дізналася американка Меган Моббс (її батько Кіт Келлог за президента Трампа стане спецпосланцем США з питань України). Вона взяла цю історію близько до серця не лише через громадянство Курпасі: в 2009-му він був стипендіатом Фонду Пета Тіллмана так само, як і сама Моббс чотири роки по тому. Тому вона вирішила провести розслідування, щоб дізнатися долю капітана. І підключила до нього співробітників американського благодійного Фонду Везермана, яким керує Моббс. Фонд Везермана (The Weatherman Foundation) створили американці Елізабет Везерман і Ендрю Дункан. З початком повномасштабного вторгнення Росії вони сконцентрували роботу організації на допомозі українцям через гуманітарні програми. Станом на зараз йдеться вже про суму в 150 мільйонів доларів. Мета цієї статті — саме розповісти про роботу фонду. А історія Грейді Курпасі стала прикладом того, як Фонд слідує своєму принципу — виявляти прогалини та заповнювати їх. Станом на весну 2023 року Фонд розв'язував інші проблеми. Найбільш масштабним їхнім проєктом було створення логістичного центру на румунсько-українському кордоні, звідки більш ніж 70-ти гуманітарним організаціям в Україні доставили понад 10 000 палет допомоги. Однією зі співробітниць, що супроводжувала проєкти, доводила до бенефіціарів гуманітарну допомогу та просто їздила туди, "де складно і страшно", була Ірина Хорошаєва. Тепер її долучили до пошуків Курпасі. 💬 "Ми починали як сліпі кошенята. Це просто була така унікальна справа, яку потрібно було взяти, зробити, закрити і забути", – згадує Хорошаєва. Одного дня пошуки привели її до дверей миколаївського моргу. Там лежали останки бійців, які після деокупації частини Херсонщини забрали з тієї самої ділянки, де прийняла останній бій група Курпасі. І серед них Ірина знайшла бронежилет з його позивним. Проте це була лише частина роботи. Далі потрібно було ідентифікувати рештки тіла — для цього провели кісткову ДНК-експертизу. Зв'язатися з родиною, яка за цей час отримала багато неправдивих повідомлень про долю Грейді. Зрештою репатріювати його. 💬 "В якийсь момент вона [дружина] сказала, що знала: Грейді вже немає. Коли у вас є кохана людина, ви просто знаєте, що її більше немає. Але у них була 13-річна донька. У той час вона була ще зовсім маленька. Для цієї родини дуже важливо було знайти внутрішній спокій та мати змогу поставити крапку в цій історії", – розповідає Моббс, яка разом із рідними зустрічала труну з тілом Курпасі в нью-йоркському аеропорту. Проте виявилося, що це не поодинокий випадок. Що й іншим родинам іноземних бійців, які зникли безвісти або загинули в Україні, теж потрібна допомога. Так Фонд Везермана створив програму для їхньої підтримки. А Хорошаєва більше не займається гуманітарною допомогою — тепер на ній пошук, ідентифікація та репатріація тих, хто не народився в Україні, але віддав за неї своє життя. Детальніше — читайте у матеріалі нижче 👇 📖 https://www.pravda.com.ua/articles/2025/09/29/8000301/

Нова зірка соцмереж: маленький хлопчик з Казахстану, який в сльозах тікає від гусей Менше ніж за місяць це відео набрало понад 200 мільйонів переглядів та кілька мільйонів репостів. До речі, після цього відео батькові хлопчика подарували ще 100 гусей. #відео_video #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news_humour #гумор #humour #hilarity #animals #brovaryregion

#тварини 🦤 Самці жовтопородих чибісів та їхній шлюбний танець. У процесі, птахи імітують годування, щоб зацікавити потенційних самок - турботливий батько потрібен усім.

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 21. Тиша між ударами Київ. Грудень 2022 року. Офіс був теплий, але порожній. Люди роз’їхались — хто на свята, хто на фронт, хто в евакуацію. Марія сиділа за столом, дивилась на монітор, де миготіли цифри, графіки, звіти. Вона мала підписати контракт. Не архітектурний — гуманітарний. Один із партнерів запропонував використати офісні приміщення фірми як логістичний хаб для збору допомоги. Від цього контракту залежала поставка генераторів і будівельних матеріалів для мобільного госпіталю в Черкасах. Це не було частиною її професії. Але стало частиною її життя. Максим довірив їй не просто фірму — довірив потрібну і важливу справу. І вона не мала права зупинитись. Вона закрила очі. Глибоко вдихнула. І підписала. Не тому, що була готова. А тому, що мусила. — «Маріє, у вас все добре?» — запитала Олена, бухгалтерка, яка залишилась працювати попри все. — «Так. Просто... важко. Але ми тримаємось. Бо мусимо.» Олена кивнула. Всі знали, що Максим — на фронті. Але ніхто не питав. Бо знали: Марія не має відповіді. Зв’язку не було вже два тижні. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Вона перевіряла телефон щогодини. І щогодини — тиша. Вдома — Аліна. Малює нову листівку. Цього разу — ялинка, і тато поруч. З крилами. Знову з крилами. — «Мамо, а тато буде на Новий рік?» — запитала вона, не відриваючи погляду від малюнка. Марія стиснула губи. — «Він буде з нами. Просто не тут. Але він — з нами.» Аліна кивнула. Вона завжди називала Максима татом. Не тому, що він був її біологічним батьком — а тому, що з перших днів став для неї справжньою опорою. Захистом. Людиною, яка тримала її за руку, коли світ валився. Діти вміють вірити в те, що дорослі вже не можуть собі дозволити. 31 грудня. Київ готується до Нового року. Але не так, як раніше. Немає феєрверків. Немає натовпів. Є — повітряна тривога. О 23:45 — перші вибухи. Над містом — дрони. Іранські «Шахеди». Один із них — з написом «З Новим роком» на корпусі. Цинічно. Болісно. ППО працює. Уламки падають на дитячий майданчик у Шевченківському районі. На автомобіль. На дах будинку. У метро «Гідропарк» — уламок ракети на колії. Рух зупинено. Люди — в укриттях. Але не всі. Марія — вдома. Свічки. Тиша. Аліна — спить. Вона не розбудила її. Хай дитина вірить, що Новий рік — це казка. О 23:59 — вона виходить на балкон. Холодно. Тихо. Лише десь далеко — гул генератора. І сирена, яка щойно стихла. Вона дістає телефон. Пише повідомлення. Не надсилає. Просто пише. > «Максиме. Я не знаю, де ти. І чи ти читаєш це. Але я хочу, щоб ти знав: я тримаюся. Фірма працює. Люди — на місці. Ми допомагаємо. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я з тобою. Завжди.» Вона дивиться на небо. Там — ніч. Там — війна. Там — він. — «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» І вона стоїть. Одна. Але не самотня. ********************* Максим лежав на бетонній підлозі, притиснутий до холодної стіни. Камера була темна, як ніч без зірок. Сивий спав, згорнувшись у кутку, дихаючи важко, з хрипом. Грім — десь у сусідній камері, давно не було звуку. Максим не знав, котра година. Але відчував — щось змінюється. Повітря стало іншим. Тихішим. Глибшим. Він заплющив очі. Уявив Київ. Балкон. Свічки. Марію. Її руки, які завжди пахли м’ятою. Її голос, який міг зупинити бурю. Її очі, які дивились на нього так, ніби він був не солдатом, а людиною. Він уявив, як вона стоїть там. Саме зараз. І говорить. Не вголос — у серці. > «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» Максим усміхнувся. Ледь-ледь. Так, щоб не побачили камери. Так, щоб не розбудити біль. Він не мав телефону. Не мав зв’язку. Не мав права на слова. Але мав думку. І вона була сильнішою за бетон. > «Маріє. Я не знаю, чи ти чуєш мене. Але я з тобою. Завжди. Бо я там, де б’ється моє серце. А моє серце — це ти.» І він лежав. У темряві. У тиші. У війні. Але не був сам. Далі буде...