#ШІ #лірика #проза
Туман над Дніпром
Жовтень 2025 року. Дніпро дихав прохолодою, важкою, вологою, такою, що проникає крізь старий вовняний светр. Олекса, 83-річний чоловік, обережно сів на лавку Січеславської Набережної. Свідомість була як річка: поверхня спокійна, але під нею — вир течій, спогадів, несподіваних вирів. Він поправив кепку. Сьогодні була річниця їхньої першої зустрічі. З Галею.
Він дістав із кишені залишки вчорашньої булочки. Хтось може сказати, що він годує диких качок, але насправді він просто віддає шматочок свого тепла. Галя завжди сварила його за це: "Олексо, ти їм забагато кришиш! Вони ж дармоїди, нехай самі собі шукають!" Її сміх. О, цей сміх. Він був як дзвіночок на вітрі, завжди чистий, завжди на межі щирої радості. Тепер навколо лише тиша, яка роз'їдає душу. Але це — її тиша. Вона залишилася тут. Вона перестала сміятися, коли прийшов той перший, жорстокий ранок лютого 2022 року. Залишився лише дзвін. Дзвін сирен, дзвін у вухах, дзвін у серці. Навіть зараз, через роки, він відчуває на своїй руці те легке, тепле стискання її долоні — останнє, що вона зробила біля вікна їхньої квартири, коли обірвалося її життя.
Олекса заплющив очі. Річка його пам'яті потекла назад, до витоків, де пахло мокрим пилом і свіжим вапном. Кінець 40-х, початок 50-х. Дитинство у руїнах. Вони грали в "салки" біля відбудованого Мосту, що височів, як свідок минулої трагедії і майбутньої надії. Дніпро (тоді Дніпропетровськ) був містом, що заліковувало рани. Вони, діти, були золотим поколінням, що народилося між жахом і світлом. Голосно, спільно, з однією на всіх іграшкою.
Але справжнє світло прийшло у шістдесятих. Він був студентом, молодим, енергійним, повним нерозтрачених сил. Вечір у Парку імені Шевченка. Там він і зустрів її, свою Галю, з косою, чорною, як південна ніч. Вони танцювали під тихий, ліричний український вальс, що звучав із старого патефона. Не було ніяких "Бітлз", але була мелодія, що огортала їх, як м’яка ковдра. Її очі, великі, карі, були тоді, і залишаються для нього тепер, як дніпровська вода у штиль — глибокі й прозорі. «Ти, Олексо, як той Дніпро — тихий, а всередині — течія, що знесе будь-які греблі», — сказала вона йому тоді, і він досі пам’ятає тремтіння її голосу.
Вони прожили разом шістдесят років. Народили сина. Максим. Він став військовим хірургом. Замість того, щоб оперувати апендицити, тепер він зшиває тіла, розірвані війною. Олекса згадав його дзвінок із фронту: короткий, сухий, але в кінці — "Тато, тримайся. І мамі привіт. Ми тут, щоб ви спали". Син знав, що Галі вже немає, але завжди говорив про неї у теперішньому часі. І це було його особисте, професійне знеболююче.
А потім Оленка, онука. Її він бачив частіше. Вона, як і мати, була рушійною силою. «Дід, мені потрібна твоя машина! Завезу хлопцям буржуйки». Волонтерка. Вона успадкувала енергію Галі, її невгамовність. Навіть у найстрашніші часи онука приносила йому відчуття нового, впертого життя, яке неможливо зламати. Вони з Галею виростили стійкість. І це його єдина розрада.
Олекса підвівся, його старе тіло застогнало, але дух був незламний. Він повільно пішов до центру міста. Ноги самі вели його до Алеї пам'яті — місця, де на стендах виставлені обличчя молодих, сміливих, вічних.
Він зупинився. Зняв кепку, оголивши сиву, рідку голову. Обличчя молодих хлопців і дівчат дивилися на нього з фотографій: Їхнє життя, як і життя його Галі, обірвалося несподівано. Олекса зробив глибокий, тремтячий вдих і ледь чутно, щоб не потурбувати їхній спокій, прошепотів: «Дякую вам, діти. Дякую. Ви втримали Дніпро. Втримали її місто. І тепер я тут можу згадувати, а не тікати. Спочивайте». Його біль за Галю, що був схожий на крижаний уламок, на мить змішався з відчуттям гордості та пошани, ставши не таким гострим.
Він вийшов на вулицю. Хмари, важкі й сірі, які тримали місто в полоні суму цілий день, почали розходитися. І раптом, як промінь надії, що завжди пробивається крізь туман, спалахнуло сонце. Теплий, густий, осінній промінь ліг на його обличчя, зігріваючи зсередини.
Олекса побачив молоду пару, що йшла, тримаючись за руки, і сміялася, так само безтурботно, як вони з Галею колись. Життя не зупинилося. Він зрозумів: Галя не зникла, вона залишилася у місті, у цій воді, у цьому вальсі, у стійкості Максима та невгамовності Оленки. Їхнє кохання, як і сам Дніпро, витримало все.
Він дістав із кишені стару мідну монетку — ту, що приносила їм удачу ще з 60-х, його "квиток на наступну зустріч". Він кинув її у воду. Ні, не на удачу, а як запоруку вічної присутності.
Олекса випрямився. Він відчув цей трепетний позитив, що пронизував його: він ще мав сили жити за двох, і його пам’ять була не просто скорботою, а священним місцем. Він впевнено ступає на тротуар, дивлячись на обрій. Надія була його останнім, найміцнішим вальсом.
#ШІ #лірика #проза
Туман над Дніпром
Жовтень 2025 року. Дніпро дихав прохолодою, важкою, вологою, такою, що проникає крізь старий вовняний светр. Олекса, 83-річний чоловік, обережно сів на лавку Січеславської Набережної. Свідомість була як річка: поверхня спокійна, але під нею — вир течій, спогадів, несподіваних вирів. Він поправив кепку. Сьогодні була річниця їхньої першої зустрічі. З Галею.
Він дістав із кишені залишки вчорашньої булочки. Хтось може сказати, що він годує диких качок, але насправді він просто віддає шматочок свого тепла. Галя завжди сварила його за це: "Олексо, ти їм забагато кришиш! Вони ж дармоїди, нехай самі собі шукають!" Її сміх. О, цей сміх. Він був як дзвіночок на вітрі, завжди чистий, завжди на межі щирої радості. Тепер навколо лише тиша, яка роз'їдає душу. Але це — її тиша. Вона залишилася тут. Вона перестала сміятися, коли прийшов той перший, жорстокий ранок лютого 2022 року. Залишився лише дзвін. Дзвін сирен, дзвін у вухах, дзвін у серці. Навіть зараз, через роки, він відчуває на своїй руці те легке, тепле стискання її долоні — останнє, що вона зробила біля вікна їхньої квартири, коли обірвалося її життя.
Олекса заплющив очі. Річка його пам'яті потекла назад, до витоків, де пахло мокрим пилом і свіжим вапном. Кінець 40-х, початок 50-х. Дитинство у руїнах. Вони грали в "салки" біля відбудованого Мосту, що височів, як свідок минулої трагедії і майбутньої надії. Дніпро (тоді Дніпропетровськ) був містом, що заліковувало рани. Вони, діти, були золотим поколінням, що народилося між жахом і світлом. Голосно, спільно, з однією на всіх іграшкою.
Але справжнє світло прийшло у шістдесятих. Він був студентом, молодим, енергійним, повним нерозтрачених сил. Вечір у Парку імені Шевченка. Там він і зустрів її, свою Галю, з косою, чорною, як південна ніч. Вони танцювали під тихий, ліричний український вальс, що звучав із старого патефона. Не було ніяких "Бітлз", але була мелодія, що огортала їх, як м’яка ковдра. Її очі, великі, карі, були тоді, і залишаються для нього тепер, як дніпровська вода у штиль — глибокі й прозорі. «Ти, Олексо, як той Дніпро — тихий, а всередині — течія, що знесе будь-які греблі», — сказала вона йому тоді, і він досі пам’ятає тремтіння її голосу.
Вони прожили разом шістдесят років. Народили сина. Максим. Він став військовим хірургом. Замість того, щоб оперувати апендицити, тепер він зшиває тіла, розірвані війною. Олекса згадав його дзвінок із фронту: короткий, сухий, але в кінці — "Тато, тримайся. І мамі привіт. Ми тут, щоб ви спали". Син знав, що Галі вже немає, але завжди говорив про неї у теперішньому часі. І це було його особисте, професійне знеболююче.
А потім Оленка, онука. Її він бачив частіше. Вона, як і мати, була рушійною силою. «Дід, мені потрібна твоя машина! Завезу хлопцям буржуйки». Волонтерка. Вона успадкувала енергію Галі, її невгамовність. Навіть у найстрашніші часи онука приносила йому відчуття нового, впертого життя, яке неможливо зламати. Вони з Галею виростили стійкість. І це його єдина розрада.
Олекса підвівся, його старе тіло застогнало, але дух був незламний. Він повільно пішов до центру міста. Ноги самі вели його до Алеї пам'яті — місця, де на стендах виставлені обличчя молодих, сміливих, вічних.
Він зупинився. Зняв кепку, оголивши сиву, рідку голову. Обличчя молодих хлопців і дівчат дивилися на нього з фотографій: Їхнє життя, як і життя його Галі, обірвалося несподівано. Олекса зробив глибокий, тремтячий вдих і ледь чутно, щоб не потурбувати їхній спокій, прошепотів: «Дякую вам, діти. Дякую. Ви втримали Дніпро. Втримали її місто. І тепер я тут можу згадувати, а не тікати. Спочивайте». Його біль за Галю, що був схожий на крижаний уламок, на мить змішався з відчуттям гордості та пошани, ставши не таким гострим.
Він вийшов на вулицю. Хмари, важкі й сірі, які тримали місто в полоні суму цілий день, почали розходитися. І раптом, як промінь надії, що завжди пробивається крізь туман, спалахнуло сонце. Теплий, густий, осінній промінь ліг на його обличчя, зігріваючи зсередини.
Олекса побачив молоду пару, що йшла, тримаючись за руки, і сміялася, так само безтурботно, як вони з Галею колись. Життя не зупинилося. Він зрозумів: Галя не зникла, вона залишилася у місті, у цій воді, у цьому вальсі, у стійкості Максима та невгамовності Оленки. Їхнє кохання, як і сам Дніпро, витримало все.
Він дістав із кишені стару мідну монетку — ту, що приносила їм удачу ще з 60-х, його "квиток на наступну зустріч". Він кинув її у воду. Ні, не на удачу, а як запоруку вічної присутності.
Олекса випрямився. Він відчув цей трепетний позитив, що пронизував його: він ще мав сили жити за двох, і його пам’ять була не просто скорботою, а священним місцем. Він впевнено ступає на тротуар, дивлячись на обрій. Надія була його останнім, найміцнішим вальсом.