7 серпня 1932 року ухвалено закон «про п'ять колосків». У цей день з’явилася спільна постанова цвк і рк ссср «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації за зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», відомий у народі як закон «про п’ять колосків». Авторство постанови приписують особисто сталіну. Внаслідок злочинної політики «колективізації», яка почалася ще в середині 20-х, людей позбавили права власності на землю. Паралельно розкручувався маховик так званого «розкуркулення», спрямованого на знищення всіх, хто саботував вступ до колгоспів. За кілька років колгоспників перетворили на рабів у найгірших традиціях кріпосного права, що, зрештою, завершилося Голодомором-геноцидом 1932-1933 років. Сумнозвісний закон «про п’ять колосків» став передвісником Голодомору. Він передбачав за розкрадання колгоспного майна (а таким вважалися навіть кілька колосків, які перезимували під снігом на полі) розстріл на місці та конфіскацію майна. За наявності пом’якшувальних обставин покарання передбачало 10 років ув’язнення в таборах. Амністія заборонялася. І це при тому, що за тодішнім законодавством навіть навмисне убивство каралося ув’язненням до 10 років. А за крадіжку чужого майна давали до трьох місяців примусових робіт. Існувала також таємна інструкція (від 13 вересня 1932 р.) до постанови про порядок застосування положень. Зокрема, ставилося завдання щодо «куркулів» застосовувати лише розстрільні статті. Хоча аналіз кримінальних справ засвідчує, що 83% засуджених становила селянська біднота. Закон «про п’ять колосків» не мав прецедентів у світовій історії. В тогочасних умовах він фактично забороняв людям розпоряджатися їжею. Українці опинилися у смертельній пастці: фантастичні плани хлібоздачі (а простіше – плани конфіскації зерна) прирікали селян на голодну смерть. Будь-які спроби врятуватися і приховати продукти загрожували конфіскацією всього їстівного (за невиконання хлібоздачі) або розстрілом. У містах заборонялося продавати хліб селянам. Їх не наймали на роботу на промислові підприємства, їм забороняли переходити або переїжджати в росію. Загороджувальні загони на кордонах із Польщею та Румунією розстрілювали втікачів. Українські села наповнилися партійними активістами та «буксирними бригадами» для обшуків і конфіскації харчів. Почали з’являтися «чорні дошки». Так було запущено механізм масового вбивства українських селян штучно спланованим голодом. Водночас підрозділи гпу провели масштабну кампанію «очищення» України від «петлюрівців» і «українських націоналістів» – в Україні у 1933 р. було арештовано більше людей, ніж у часи Великого терору. За інформацією, оприлюдненою в 1988 році совєцькою газетою «Правда», за неповні п’ять місяців після прийняття Закону «про п’ять колосків», за його статтями було засуджено 54 645 осіб. З них 2110 – до страти. Карали і дітей, які намагалися знайти хоч якусь їжу. Закон діяв до 1947-го, за ними засуджували людей також під час голоду 1946-1947 років. Хоча пік застосування кривавого закону припав саме на 1932-1933 роки. Як наслідок, жертвами Голодомору-геноциду 1932-1933 років стали кілька мільйонів українців. Тоді як ссср продовжував експортувати зерно за кордон (у 1932-му – 1,73 млн. тонн, у 1933-му – 1,68 млн. тонн; у наступні роки більший показник було досягнуто лише в 1938-му). Цього цілком би вистачило, аби нагодувати всіх голодуючих. До всього, купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в росію, нерідко гнили просто

#кіно 15 серпня в Українському домі в Данії (Копенгаген) відбудеться показ українського документального фільму «Сімейний альбом. Фільм розповідає про британську фотографку Самару Пірс, яка вирушає в Україну слідами свого прадіда, Александра Вінербергера — інженера, що таємно зафіксував трагедію Голодомору в Харкові майже сто років тому. Його правнучка приїздить, щоб зафіксувати нові свідчення воєнних злочинів Росії. Після показу запланована розмова з режисеркою стрічки Мариною Ткачук та виконавчою продюсеркою Златою Єфіменко. Подія приурочена до річниці ухвалення «Закону про п’ять колосків» — одного з ключових інструментів сталінського геноциду українців. Коли: 15 серпня о 18:00. Реєстрація доступна онлайн: https://billetto.dk/en/e/film-friday-screening-of-family-album-and-talk-with-filmmakers-billetter-1485721?utm_source=organiser&utm_medium=share&utm_campaign=copy_link&utm_content=2

⚖️ А осьо сьодні річниця закону, який став символом жорстокості сталінського режиму 7 серпня 1932 року в СРСР був прийнятий так званий «Закон про п'ять колосків» — документ, що на папері мав охороняти соціалістичну власність, а насправді призвів до масових репресій і голоду. ❓ ЩО ЦЕ ЗА ЗАКОН? Формально він носив назву «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації». Згідно з ним, будь-яке розкрадання колгоспного майна — навіть жменя зерна — каралося розстрілом або, у «м'якшому» випадку, 10 роками таборів без права амністії. ⚠️ ШОКУЮЧІ ФАКТИ: ⭐️ Закон діяв у розпал примусової колективізації, коли селяни масово голодували. ⭐️ Людей засуджували навіть за підняті на полі колоски зерна, звідси й назва — «Закон про п’ять колосків». ⭐️ До кінця 1933 року за цим законом було засуджено понад 150 000 осіб, із них понад 3 000 — до розстрілу. ⭐️ Більшість постраждалих — прості селяни, які намагалися вижити в умовах голоду. «Закон про п’ять колосків» став знаряддям терору, що посилив Голодомор 1932–1933 років. Він залишив тисячі родин без хліба, без захисту і без майбутнього.

🪓 «Пятихатка» руZZкого міра: трагедія, фарс і гнилі стовпи «величі» Автор : адміністратор телеграм-каналу UA «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ...» (окрема подяка за ідею Чирвінському В.) 👉 [Підписатися на канал](https://t.me/RuslanSpeaks) А чи задумувались ви коли-небудь: у чому сила руZZкого міра? Не в правді, не в свободі, не в культурі. Сила його — в гнилі. У п’яти прогнилих стовпах, на яких стоїть ця ідеологічна «изба», обшита фанерою імперських міфів і обмазана багном історичної брехні. Назвемо ці стовпи «пятихаткою» — не в сенсі затишного дому, а як у роZZeйському жаргоні: п’ятсот дерев’яних рублів, що пахнуть нафталіном, страхом і кров’ю. 1️⃣ Брехня — тотальна, як сибірська тайга роZZія бреше не тому, що не знає правди. Вона бреше, бо правда — це загроза. З часів Петра І, який вирішив, що московія — це «росея», і переписав історію, щоб стати спадкоємцем Київської Русі. Катерина ІІ замовляла фальшиві літописи, щоб довести, що українці — це «малороси». Сталін брехав про Голодомор, путін — про «нас там нєт». Брехня — це цемент, яким замазують тріщини в імперській стіні. Імперія брехні — це не метафора. Це діагноз. 2️⃣ Крадіжка — як державна політика РоZZія краде все: назви, території, людей, унітази. Петро І вкрав ім’я «росія» у Візантії. Романови крали Українську культуру, вивозили артефакти до Петербурга. СРСР грабував після війни — заводи, картини, навіть цілі міста. Сучасна роZZія краде зерно, дітей, історію, навіть чужі перемоги. Це не держава — це грабіжник у формі з двоголовим орлом. 3️⃣ Рабство — як форма національної єдності Петро І змушував селян служити по 25 років. Романови продавали людей, як худобу. СРСР будував ГУЛАГи, де рабство було нормою. Сьогодні — «мобілізовані» з глибинки, які йдуть на смерть за обіцянку амністії та пачку гречки. Свобода — це те, чого руZZкий мір боїться найбільше. Бо раб не ставить запитань. Він просто йде в бій. 4️⃣ Великодержавний шовінізм — як релігія «Ми — велика держава!» — кричать ті, хто живе в бараках без води. Петро І змушував бояр голити бороди, щоб «цивілізувати» варварів. Романови вважали себе «третім Римом», а всі інші — другосортними. Сьогодні — «українці не існують», «Киев — мать городов русских», «всі мають говорити по-руZZкі» ! Це не гордість. Це комплекс неповноцінності, замаскований під імперську пиху. --- 5️⃣ Війна — як спосіб дихати. Петро І воював постійно — зі Швецією, Туреччиною, Персією. Романови — з Польщею, Османами, Наполеоном. СРСР — з усіма, кого міг дістати. Сучасна роZZія —Чиченскі війни.Модова. Грузія.Сирія.Україна... Війна — це не збій. Це ритм хворого серця недоімперії. Бо коли немає війни — руZZкий мір починає гнити ще швидше. 🎭 Абсурд і трагізм роZZійська «велич» — це театр абсурду, де актори грають ролі героїв, а насправді — злодії. Це трагедія для сусідів, фарс для світу, і пастка для власного народу. Це імперія, яка не будує — вона лише руйнує. І кожен її «стовп» — це не опора, а труна. 📌 Висновок «Пятихатка» руZZкого міра — це не просто набір характеристик. Це архітектура зла, збудована на брехні, грабунку, рабстві, шовінізмі та війні. Історія показує: це не тимчасове явище. Це — системна хвороба. А отже, лікувати її треба не компромісами, а правдою, свободою і пам’яттю. --- 📣 Запрошую до подальшої дискусії та знайомства Переходьте та підписуйтесь на телеграм-канал UA «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ...» 👉 [https://t.me/RuslanSpeaks]

Україно! Пишаємось! 🟣Київ був заснований у 482 році 🟣Масове хрещення киян було 988 року 🟣Хрестив Русь Князь Володимир (956-1015 роки життя) 🟣Москва заснована в 1147 р. Юрієм Долгоруким 🟣При цьому Юрій Долгорукий не заснував Москву (!), а віджав її у суздальського боярина Кучко Степана Івановича, який володів селами по річці Москва, вбивши його https://cutt.ly/qF3Pnmd 🟣Сам Юрій Долгорукий був праправнуком (!) Володимира Святославовича, який хрестив Русь. І похований Юрій Долгорукий - у Києві біля Києво-Печерської Лаври https://cutt.ly/YF3DoGc Тож для північних сусідів – Київ сакральне місце! ☝️Територія Київської Русі становила: - XI століття 800 000 кв.км - XII століття 1 300 000 кв.км https://cutt.ly/oF3S7Z3 І простягалася Київська Русь від Чорного Моря до Балтійського та Білого Морів! Для порівняння, територія України сьогодні "всього" 603 548 кв км 🇺🇦 Назва "Україна" вперше згадується у Київському літописі 1187 ❗❗❗ https://cutt.ly/XF3DBD8 І жодного відношення до "окраїни" не має, навпаки, докорінно слова "Країна" - держава. Назва ж "Російська Імперія" була придумана Петром-1, який перейменував Московську державу, 22 жовтня 1721 року, використовуючи назву іншої держави https://cutt.ly/9F3GpHI Навіщо? 🟢Ну, по-перше, що Ви знаєте про Московське царство до ребрендингу?) https://cutt.ly/rF3HJGU 🟢По-друге, Русь - вже на той час була дорогим і шанованим європейським брендом. Київські князі перебували у родинних зв'язках практично з усіма королівськими будинками Європи. Пам'ятаю каплицю святої Маргарити в Единбурзі, де вказано, що вона є онукою київського князя Ярослава Мудрого (!) https://cutt.ly/MF3060c А те, що французька Королева Ганна була дочкою Ярослава Мудрого, знає навіть Макрон;) https://cutt.ly/gF8OWFQ Русь – була одним із європейських центрів освіти. Перший навчальний заклад згадується 988 роком у "Повісті минулих літ" https://cutt.ly/oF3HQjy Другий з'явився у 1030 р., створений Ярославом Мудрим у Новгороді Острозьку академію засновано у 1576 році Києво Могилянська - у 1615 рік 📚📚📚Саме Києво Могилянська академія стала колискою російської освіти. Випускники академії були засновниками низки шкіл у Росії та Білорусі, особливо у XVIII столітті. Ними були засновані школи та семінарії майже у всіх містах Росії: Москві, Петербурзі, Смоленську, Ростові, Тобольську, Іркутську, Холмогорах, Твері, Білгороді, Суздалі, Вятці, Вологді, Коломні, Рязані, Пскові, Великому Устюзі, Астрахані, Костромі, Володимир на Клязьмі та інших містах. Вчителями у цих школах переважно були випускники Київської академії https://cutt.ly/5F3JUSN 🧐Відомий вчений Михайло Ломоносов також був випускником Києво-Могилянської академії. Щоправда, до цього він закінчив «Спасську Школу», засновану випускником тієї ж Києво-Могилянської академії https://cutt.ly/WF8Pinx ⚔️🛡️⚔️Важливо також пам'ятати про українських воїнів. Вся Європа знає не з чуток про українських козаків. І не лише із підручників. Майже у всіх європейських війнах, яких були сотні, кожен третій найманець був український козак. Історія другої світової війни без українців не була б такою, якою вона виявилася. Про це свідчать страшні цифри втрат, понад 50% загиблих громадян СРСР були саме українці. Росії вкрай некомфортно бути світовим суб'єктом, котрий не має своєї історії, своєї назви та свого народу. Адже "русский" це теж не національність, а приналежність до території. https://cutt.ly/7F30Jlo А російська мова - штучна https://cutt.ly/PF3098J І не просто всю історію України нас намагаються знищити. Українську мову забороняли 134 рази❗❗❗ https://cutt.ly/6F3KxTL 😔Українців знищували голодомором у 1932-1933 рр. -- комуністичний тоталітарний режим знищив 10 млн. 500 тис. українців https://cutt.ly/dF3KI61 😔Депортували на Далекий Схід https://cutt.ly/fF3KGp0 😔У нас відбирали родючі території https://cutt.ly/vF3Vtk4 Можна продовжити довгий перелік злочинів та крадіжок, які намагається приховати Московія, спадкоємець традицій Орди. Але в них нічого не вийде. Вони не вивчили уроки історії. Українці – нація, яка успішно виживає в умовах хаосу та загрози останні 400 років. Не одна імперія, що зіткнулася з нами, вже припинила існування. І це також чекає на сучасну росію. Для українців, на відміну від росіян, цінна не територія, а свобода та гідність. І поки що існує у Світі хоча б один українець (а українська діаспора одна з найбільших у Світі) у росії немає шансів. А значить, ми неодмінно переможемо!💙💛 🖍️ текст Nataliya Ogienko

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

«Басаврюк XX» Дмитра Білого — роман, що розкриває Українську Душу крізь містичну темряву. _«Басаврюк XX» — це не просто книга. Це спроба прорватися крізь завісу забуття, яку століттями натягували над Українською Історією. Дмитро Білий, історик і письменник, створює твір, що балансує між документальною правдою та гоголівською містикою, між реальністю визвольних змагань і символічним Злом, яке переслідує Україну від покоління до покоління._ 📖 Сюжет Роман починається з таємничої знахідки рукопису, що належить українському емігранту доби УНР. Цей текст стає ключем до розуміння прихованих механізмів історії — змов, окультних організацій, Храму Жаху, і боротьби тих, хто знав більше, ніж дозволено знати. Події охоплюють період між двома світовими війнами, визвольні змагання, Голодомор, повстання на Кубані — все це вплетено в канву містичного трилера. 🩸 Містика як алегорія Вовкулаки, упирі, прокляті місця — це не просто елементи жанру. Це метафори для імперського зла, яке переслідує Україну. Автор не боїться показати, як це зло пожирає героїв, як надія згасає — але водночас залишає читачеві вибір: мовчати чи боротися. 📜 Історична правда Роман заснований на реальних архівних матеріалах, які Білий осучаснив і вплів у художню форму. Це робить «Басаврюк XX» унікальним — він не просто розважає, а відкриває очі на те, що приховували. Особливо сьогодні, коли Україна знову бореться за свою свободу, цей твір звучить як попередження і як заклик. 📚🎙️🎧📽️ Читай. Слухай.Дивись.Поширюй. Пам’ятай. Цей роман — як голос із минулого, що кричить: «Не дозвольте знову стерти себе з історії!» 📌 А щоб не бути самотнім у цій боротьбі за пам’ять — підписуйся на авторський Телеграм-канал «УКРАЇНА. ДОРОГАМИ ЧАСУ…» Там — аудіобібліотека Українця, історичні подкасти, літературні рецензії, і головне — спільнота, яка не забуває. 👉 [t.me/RuslanSpeaks](https://t.me/RuslanSpeaks)

Є в Україні таке ємке слово. Його радо й завзято повторюють іноземці за столом: Bud’mo! Хоч і не розуміють ні хрєна! Воно не перекладається! Це навіть не «паляниця». Це якась окрема хромосома з ДНК. Будьмо! Будьмо - це про те, що ми є, були і будемо. Це про те, що нас не вбити. Про те, що ми не скоримося ніколи й нікому. А радше загинемо, але не здамося. Будьмо - це воля, це Січ. Це вічний гул і вітер Дикого Степу! Будьмо! - це УКРАЇНА! Це вишиванки, й хрущі над вишнею. Це наші старі кладовища і давні могили. Це Голодомор і колективізація. Це Червона рута і Стус, і Григір Тютюнник. Тарас, Леся, Франко. Жадан і Іздрик, Козак-Систем. Драч, Павличко і Вінграновський. Червона калина. Це - Мазепа і Мотря. Богдан і Петлюра. Це - тіні забутих предків. Це Василь Симоненко і Ліна Костенко. Василь Стефаник і Нечуй Левицький. Будьмо - це мис Тарханкут і Карпати. Харків і Суми, і Полтава. І Коктебель! Лузанівка і Пересипський міст… Будьмо, це коли - ой, на горі, та й женці жнуть! І десь там Галя несе воду. І хлопці розпрягають коней. І сорочку мати вишила мені. Червоними і чорними нитками… І під копитом камінь тріснув… Будьмо - це донати і безпілотники. Будьмо - це окопні свічки і камуфляжні сітки. Будьмо - це тюльпани й хризантеми на останній дорозі Воїна. Будьмо - це українські прапори над гробками. Будьмо - це наші нерви й наші діти, й собаки в «двох стінах» під час повітряних тривог, це - наші сльози, наша гідність, честь і гонор. Будьмо - це лелеки, що вертають навесні з вирію до свого гнізда, до свого дому. І F-16 - з лелеками… чи дай, Боже, й раніше !!!🙏 Будьмо - це вранці лугом, босими ногами… І зелені лини в ятері, що переливаються проти сонця. І мед, що зі щільників тече по ліктях… і дідова коса, що дзвенить від мантачки на світанку, ще до роси… Будьмо, це бабині вареники з капустою Будьмо, це - знов зозулі голос чути в лісі… І білий сніг на зеленому листі… Будьмо - це Ми! Ми - будьмо! БУДЬМО! БУДЬМО НАВіКИ, БРАТИ І СЕСТРИ - УКРАЇНЦІ !!!🙏🇺🇦(heart)(blue_heart)(yellow_heart)

#особистості Літературознавець, дисидент, Герой України, другий міністр культури України, «тонкий і глибокий вчений-інтелектуал» — це все про шістдесятника Івана Дзюбу . Яким був шлях хлопця з Донеччини, батьки якого тікали від Голодомору, до усвідомлення власної ідентичності? До дня народження Івана Дзюби про його життєвий шлях — пошуки справедливості, кохання, боротьбу за ідеали, репресії проти нього та про його спадщину: https://suspilne.media/608037-disident-akij-stav-ministrom-pro-opir-rusifikacii-borotbu-z-partieu-ta-velike-kohanna-v-zitti-ivana-dzubi/