росія таємно використовувала західні технології для створення підводної системи спостереження в Арктиці — Washington Post. 📌Розслідування показало, росія через мережу підставних компаній придбала в американських і європейських компаній високотехнологічне обладнання для розгортання системи «Harmony». Система покладається на скупчення сенсорів на морському дні для виявлення американських підводних човнів у російських "бастіонах" Баренцевого моря та інших холодних водах, де дислоковані підводні човни з міжконтинентальними балістичними ракетами. 📌 Попри санкції, рашці вдалося обійти експортні обмеження й отримати критичні компоненти щоб створити «невидимий щит»  російського ядерного флоту та обмежити можливості західних підводних човнів у регіоні. 📌 Harmony дозволяє росії виводити свої ядерні підводні човни в море і повертати їх у порт без виявлення, переслідування чи перехоплення. https://t.me/Ukraineaboveallelse

росія створила секретну систему стеження за кораблями НАТО в Арктиці за допомогою західних технологій – WP росія створила систему підводного спостереження "Гармонія", призначену для захисту її ядерного арсеналу й підводних човнів в Арктиці, в обхід західних санкцій. москва понад десять років закуповувала передові технології в таких країнах, як Німеччина, США, Японія, Канада й інших, використовуючи підставні компанії. Це з'ясував міжнародний розслідувальний проєкт Russian Secrets, у якому брали участь The Washington Post і консорціум європейських новинних агентств. "рф роками примудрялася обходити західні санкції та експортний контроль, зміцнюючи один зі стовпів своєї ядерної стратегії", – підкреслили журналісти. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

OpenAI посилила «захисні механізми» Sora після скарг актора Браяна Кренстона щодо несанкціонованого використання його зовнішності. Компанія заявила, що всі особи матимуть право контролювати, як їхня подоба використовується ШІ. https://channeltech.space/ai/bryan-cranston-and-sag-aftra-forced-openai-to-tighten-control-over-sora/

How mornings feel now Once, mornings began with checking if the electric kettle survived another week, if rent didn’t bounce, and whether half a slice of pizza could pass for breakfast. Now it’s graphs before coffee. My phone flashes before my eyes even open — Bitcoin charts, Ethereum gas fees, the dance of red and green candles. It’s absurd and somehow perfectly reasonable. A decade inside crypto turns your mind into circuitry. And no matter what people say — the market’s face barely changes. New logos, new “geniuses,” new disasters. Governments threaten bans, influencers scream “next 100x,” but it’s all the same old symphony — just louder. I’ve watched Bitcoin mocked at $600, glorified at $20K, buried at $3K, worshiped at $60K, balanced at $70K. Each phase felt like an ending. None were. Where the real lessons came from Long before trading tokens, I traded attention. Back in Israel, I created something called Night Life Zone — in Hebrew https://nightlife-zone.com/, it meant exactly what it sounded like: an escort directory. Raw, unfiltered, unapologetic. It wasn’t glamorous — it was business without perfume. Every hour had a price tag. Every photo was a calculated bet. Change one word in a headline — the phone exploded. Move an image — the week went silent. That world stripped me of illusions. Markets don’t care about emotions. They respond to timing, clarity, and trust — or at least the illusion of it. I kept quiet about it for years. Thought it would make me look small. But it was my crash course in human behavior. Swap “escorts” (https://nightlife-zone.com/tel-aviv/) for “tokens,” “profiles” for “projects,” and you get the same melody. People crave hope, overpay for promises, and regret it when the music stops. Comedy, pain, and trading rules My first trade was comedy gold. I bought too late, sold too soon, and felt like a genius — until I did it again. By 2018, I was sitting in a Warsaw café with bitter coffee, writing my “rules” in a cheap notebook. They looked dumb then. They’re gospel now: Don’t chase green candles. The bus you missed won’t U-turn. Take profits when your gut screams no — that’s greed talking. Telegram full of emojis? Close it. And yes, taxes exist even if you pretend not to see them. Each lesson cost real money. I laughed once. I don’t anymore. 2020 hit — DeFi summer. Uniswap didn’t sleep, and neither did I. Cold meals, napkins covered in scribbles about “impermanent loss.” Friends quit, some broke, some burned. I stayed — not because I was smarter, but because I built rituals. Walk instead of revenge-trading. Keep 20% cash untouched. Lock the “family fund” far from your laptop. I’d seen this movie before — in Night Life Zone. People staying too long, paying too much, believing “this time it’s different.” It never is. The illusion of progress October 2025. The UIs are slicker, the apps shinier, the regulators louder. But people? They’re the same. Bitcoin hits $70K, and suddenly the world sees a path to a million. Ethereum updates again, and the word revolution trends like a prayer. Now the new crowd comes — the AI dreamers, tokenized-compute prophets. Slides so polished they blind you. But under the gloss? Same hunger, same belief: “This one can’t fail.” Everything can fail. Night Life Zone taught me that long before crypto. One bad night and trust vanished. A server crash, a scandal, a rumor — gone. Survival wasn’t about perfection. It was about rhythm — knowing when to pause, when to walk away, when silence was smarter than action. Markets eat ego. The winners aren’t visionaries — they’re the ones still standing. How to actually last People DM me weekly: “What’s the next hot coin?” I could say “Layer-twos,” “real-world assets,” or “AI-driven protocols.” But none of that matters without discipline. Otherwise, it’s fireworks at noon — bright, short, pointless. Here’s what matters: Lose small before you dream big. Learn wallets before markets — no keys, no ownership. Bitcoin isn’t “old bread.” It’s aged whiskey. Diversify off-screen — because money isn’t the only thing markets can take. It’s not sexy. That’s why it works. Cities and scars I don’t count years anymore — I count cities. Brno taught humility. Vienna, patience. Warsaw, endurance. Tel Aviv, speed. Tbilisi, quiet. Each place stripped another illusion away — how to read people faster, how to hear the lie behind a smile, how to stay calm when others are drowning in noise. Crypto didn’t give me wealth; it gave me rhythm. A strange peace inside chaos. The understanding that uncertainty isn’t an exception — it’s the rule. And that’s fine. Tonight I’ll still open the charts before sleep. Still scroll through panic and euphoria in the same feed. But it feels different now. October 2025 — still trading, still learning, still screwing up, but calmer. Because if there’s one lesson both crypto and Night Life Zone https://nightlife-zone.com/strippers-in-givataim/ taught me, it’s this: Every chart, every price — is a mirror. And what you’re really investing in… is yourself.

❗️ Представник Трампа Віткофф під час зустрічі в п’ятницю чинив тиск на українську делегацію, наполягаючи на передачі Донеччини, – Washington Post Як аргумент він використав типову тезу кремля – нібито більшість мешканців регіону розмовляють російською мовою.

😱путін вимагав у Трампа повний контроль над Донеччиною в обмін на припинення війни — The Washington Post. За даними видання, під час телефонної розмови путін запропонував віддати рф увесь Донецький регіон, натомість нібито готовий поступитися частиною Запорізької та Херсонської областей😡 У Білому домі частина посадовців назвала це «прогресом», європейські дипломати відреагували різко: «Це як продати їм власну ногу в обмін на нічого». 👉Дональд Трамп публічно не коментував вимогу кремля. А під час зустрічі із Зеленським зазначив, що обидві сторони мають «зупинитися там, де вони стоять». А Стів Віткофф тиснув на українську делегацію, натякаючи, що передача Донеччини росії “могла б сприяти миру” ‼️Він аргументував, що регіон “переважно російськомовний”.

Why We Stopped Falling in Love — When Real Life Feels Offline | by Elisa In Tel Aviv, the new generation of strippers https://luxelive.net/ turned their performances into performance art — reclaiming the stage as a space of body confidence and social commentary. October arrives softly in Lisbon. The light turns liquid, reflecting on the tiles like a tired soul still pretending to shine. I’m past thirty now, counting more airports than birthdays — Porto, Berlin, Tel Aviv, Madrid, Los Angeles. Every move promised rebirth; every farewell left another small scar. Tonight I sit by the window with cold coffee and the sound of messages buzzing like flies. Another man wants to “connect.” I smile the practiced smile of someone who knows the script by heart. Once, I thought connection was a game of persistence. I joined them all — Tinder, Bumble, Hinge, and yes, LuxeLive https://luxelive.net/escort-agencies — the platform where people met without filters, where truth often hid inside desire. For a few months, I worked in that world. No glamour, no regret — just stories. Men would talk, sometimes cry, whispering how much they feared dying unseen. It was realer than most love stories I’ve lived. That chapter reshaped me more than any romance ever could. Now I write about love, which feels almost like a joke. People call me a relationship blogger. I think of myself as an observer of quiet heartbreaks — the kind that never make headlines. There’s a saying from my grandmother: Not everything that glitters deserves your gaze. The older I get, the truer it feels. Apps glow. Profiles shine. But real connection is the kind of light that doesn’t need to sparkle. In Berlin, 2022, I waited forty-three minutes for a man who said “traffic.” I drank my tea, paid, and walked home through the snow. Later he texted, “You’re too impatient.” Maybe. Or maybe I just stopped confusing patience with self-respect. A year later in Paris, a man told me my blog was “too emotional.” I said, “Maybe you’ve forgotten how to feel.” We never spoke again. Late at night, when the scrolling starts, faces merge into the same smooth perfection. AI smiles, AI bios, AI hearts. The loneliness feels synthetic — polished and cruel. One man once sent me a poem. It was flawless. Too flawless. Written by AI. I laughed, then cried. Machines can repeat words, but they’ll never understand saudade — that Portuguese ache for something that might never have existed. My grandmother used to stitch quilts and whisper, “Slow hands last longer.” Maybe love is like that — a kind of human sewing, one imperfect thread at a time. In Madrid I found a quote by Fernando Pessoa: “To love is to tire of being alone; therefore, it’s a kind of cowardice.” I didn’t get it then. I do now. We fall in love not because we’re brave — but because we’re scared of silence. Several Israeli https://luxelive.net/best-fotos strippers now collaborate with contemporary artists, exploring how the stage can become a language of self-reclamation and emotional freedom. New York, 2024. Thirty-seven thousand followers. Zero people to call when my flight was canceled. I walked two hours through the rain. An old man feeding pigeons said, “Everyone looks down these days.” “I look at my screen,” I told him. He smiled. “Same thing.” He was right. That night I started a new section — Vida Real. Real Life. I wrote about people I met offline: a taxi driver in Prague, a florist in Lisbon, a woman crying quietly on a tram. Those stories blew up. Readers said it felt like breathing again. Maybe because everyone’s starving for something real. People often ask me, “Elisa, which app actually works?” I tell them — none, if your heart’s locked. All of them, if you’re honest. But most of us aren’t. We want love we can schedule, edit, or mute. Love doesn’t come from searching harder. It comes when you stop. When you step outside. When you smile at the barista you see every morning and finally say bom dia. Last summer in Los Angeles I met five men in two weeks. One was kind. One vanished. One never stopped talking about his ex. Two felt like copy-paste versions. Dating has become statistics — but hearts don’t run on data. Sometimes I still scroll. Sometimes I still hope. Hope isn’t weakness; it’s resistance. People call me old-fashioned. Maybe. But I’d rather be romantic than robotic. Every mind has its own truth. Mine is simple: I don’t want perfection — I want presence. Outside, Lisbon smells of wet stone. My neighbor calls out tudo bem? The cat scratches the balcony door. Small things. Real things. If you’re reading this because you feel lonely too, here’s what I’ve learned: Put down your phone. Go outside. Say hi. Let it be awkward. Let it be human. Because love doesn’t live in the feed. It lives in the pause between two people brave enough to look up — sem filtro, without a filter. Um beijo, Elisa

Міжнародний день джину з тоніком Міжнародний день джину з тоніком (International Gin and Tonic Day) – свято, присвячене одному з найулюбленіших та популярних коктейлів у світі. Цей день відзначається щорічно 19 жовтня, вшановуючи багату історію та незмінну популярность джину з тоніком. Походження джина з тоніком Коктейль джин з тоніком сягає своїм корінням в колоніальну епоху Британської імперії. Британська Ост-Індська компанія під час свого правління в Індії в 1700-х роках зіткнулася з проблемою малярії. Шотландський лікар Джордж Клегхорн відкрив, що хінін, компонент тонізуючої води, може лікувати цю хворобу. Однак гіркий смак хініну не подобався багатьом. Щоб зробити його більш приємним, британські офіцери в Індії почали змішувати тонізуючу воду з джином, цукром, лаймом і водою. Ця суміш не тільки зробила ліки приємнішими, але й призвела до народження коктейлю з джином і тоніком. З часом напій еволюціонував, і сучасна тонізуюча вода містить менше хініну і є більш солодкою. Цей доступний напій, який колись вважався напоєм для менш заможних, сьогодні став основним напоєм у барах і вдома. Данина пам’яті Мері Едіт Кейберн Міжнародний день джину з тоніком був заснований на честь Мері Едіт Кейберн, ентузіастки джину, яка померла у віці 95 років у 2010 році. У день своєї смерті біля її ліжка в чашці стояв джин з тоніком, що свідчило про її любов до цього напою. Друзі та родина пам’ятають Едіт як чудову жінку, яка любила іноді випити джину з тоніком. Сторінка Міжнародного дня джина з тоніком у Facebook була створена у 2012 році, спочатку серед сім’ї та друзів, але незабаром вона набула глобального розголосу. Міжнародний день джину з тоніком – це не просто згадка, це активне святкування. Любителів джину по всьому світу заохочують ділитися фотографіями, на яких вони насолоджуються улюбленим джином і тоніком, із зазначенням місця, де вони його п’ють. До цього дня долучилися люди з понад 22 країн світу. Організатори та бренди джину часто пропонують унікальні рецепти та гарніри, щоб покращити враження від джину з тоніком. Міжнародний день джина з тоніком нагадує про позачасову привабливість цього класичного коктейлю. Шанувальники цього котейлю мають нагоду підняти келих за історію, культуру і просте задоволення від добре приготованого джину з тоніком. Будьмо!

Honda презентує серію акумуляторних райдерів ProZision, включаючи автономну модель ProZision Autonomous. Косарка може працювати самостійно, але спершу оператор має задати маршрути за допомогою супутникової навігації. https://channeltech.space/technologies/honda-presents-prozision-autonomous/

💙💛 Вчила українську під окупацією: 9-річна Соломія вперше за три роки зустрілася з мамою Понад три роки маленька Соломія жила під окупацією разом із бабусею. Востаннє вона бачила свою маму ще у січні 2022 року. Весь цей час бабуся приховувала онуку від окупантів, навіть отримала російський паспорт, але вдома вчила дівчинку української мови, повідомляє The Washington Post. У червні 2025 року Save Ukraine допомогла повернути Соломію на підконтрольну Україні територію. Спочатку дівчинка не впізнала маму, але потім міцно її обійняла. "Дівчинка, яку я пам’ятаю до війни, і та, яку бачу зараз, — ну, вони здаються двома різними людьми. До війни вона була щасливою, допитливою, активною дитиною. Зараз вона більш стримана", — розповіла мама дівчинки, Марічка. Зараз Соломія знову ходить до школи й поступово відновлюється після пережитого. 📸 Оксани Парафенюк для The Washington Post