#дати Терентій (Терешко) Макарович Пархоменко (28 жовтня 1872 — 23 травня 1910) — відомий український кобзар із чернігівського Полісся, уродженець села Волосківці (нині Чернігівська область). Він навчався у кобзаря Андрія Гайденка і був талановитим бандуристом, майстром своєї справи. Пархоменко знав вісім дум, історичні пісні про Морозенка, Саву Чалого, а також низку духовних віршів, псальмів і сатиричних пісень, таких як «Хома і Ярема», «Дворянка», «Міщанка», «Теща», а також танці «Козачок», «Дудочка», «Тетяна». У його репертуарі були характерні мелодії, виконані високим голосом із виразною фразировкою, під акомпанемент бандури, яку він тримав між колінами традиційним чернігівським способом. Його бандура мала 6 металевих обтягнутих басів і 14 приструнків на корпусі. Грав переважно двома пальцями правої руки (вказівним і середнім), а ліва рука використовувалася винятково для гри на басах. Пархоменко був сліпим від дитинства, але це не завадило йому стати відомим виконавцем. Його високий рівень виконавської культури оцінювали такі видатні діячі, як Іван Франко, Микола Сумцов, Олена Пчілка та інші. Він мав учнів, серед яких були Михайло Домонтович, Василь Потапенко, та Никон Прудкий. Його мистецтво мало значний вплив на розвиток гри на бандурі в Україні. Помер Терентій Пархоменко 23 травня 1910 року. Під час свого останнього концерту в Умані він зіткнувся з утисками від жандармів, що, ймовірно, сприяло його передчасній смерті

#дати Іван Лисяк-Рудницький (1919–1984) Український історик, правознавець і громадський діяч, народився 27 жовтня 1919 року. Він є одним із найвизначніших представників української історичної школи XX століття, який зробив значний внесок у вивчення історії України та її місця в європейському контексті. Лисяк-Рудницький здобув освіту в Празі та Відні, де вивчав право та історію. Через політичні обставини після Другої світової війни він емігрував до США, де продовжив свою академічну діяльність. Працюючи в університетах, зокрема в Гарварді та Альберті, він зосередився на дослідженні української національної ідентичності, політичної думки та історичних процесів. Його праці, такі як "Історичні есе", стали класикою української історичної літератури. Як громадський діяч, Лисяк-Рудницький активно підтримував українську діаспору, сприяючи збереженню культурної спадщини та просуванню української справи на міжнародному рівні. Помер він 11 листопада 1984 року в Канаді, залишивши по собі багату спадщину наукових праць і ідей, які й досі впливають на українську історичну науку.

Акрокоринф Акрокоринф - це одна з найвражаючих фортець Греції та головна визначна пам'ятка Коринфа. Вона височить над містом на висоті понад 570 метрів і століттями служила природним захистом регіону. Акрокоринф - одна з найвражаючих фортець Греції і головна визначна пам'ятка Коринфа. Вона підноситься над містом на висоті понад 570 метрів і століттями служила природним захистом регіону. Перші укріплення тут з'явилися ще в VII столітті до н.е., коли на вершині пагорба знаходилося святилище богині Афродіти. Пізніше, в IV столітті до н.е., укріплення були значно розширені і стали важливою частиною оборони стародавнього Коринфа. За часів Філіпа II і Олександра Македонського фортецю укріпили, перетворивши її на стратегічний опорний пункт, що контролював Коринфський перешийок. Після руйнування міста римлянами в 146 році до н. е., фортеця була відновлена і використовувалася як військовий пункт в римський період. За часів Візантії (з VI століття н.е.) Акрокоринф стала потужною фортецею з декількома лініями стін, а після захоплення міста франками в 1210 році і османами в 1458 році її неодноразово перебудовували і посилювали. Джерело https://psahno.com/uk/places/akrokorinf #пелопонесс #арголіда #греція #коринф #історіякоринфа #історіяостровакос #історичнімісця #цікавімісця #кудипітивкоринфі #щоподивитисявкоринфі #немія #море #пляж #відпочинок #акрокоринф #подорож #островигреції #стародавнємісто #стародавнємістонемія #стародавнягреція

😀Гібралтарський футбол на підйомі 🇬🇮 Головна подія дня у 🏆⚽️Лізі конференцій! Клуб із Гібралтару вперше в історії виграв матч у єврокубках «Лінкольн Ред Імпс» переміг польський 🇵🇱«Лех» 2:1 і здобув історичні три очки 👏 ✅Населення Гібралтару — близько 40 000 осіб: #World_Football #football #European_football @European_football #футбол_football #brovarysport @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#ШІ #магічний_реалізм #Сейнен Шепіт Міських Ліхтарів: Секрет Хікарі-чо Сірий, вічний дощ Токіо омивав скло шкільних вікон, створюючи розмиті акварельні плями з неонових вивісок. Шістнадцятирічна Міка Акіяма йшла додому. Вона належала до того типу старшокласниць, яких не помічають. Її шкільна форма здавалася на ній трохи більшою, аніж потрібно, а її погляд був завжди опущений, ніби вона шукала на асфальті загублені істини. Вона була невидима в галасливому потоці однокласників, які обговорювали останні ігри та поп-ідолів. Її самотність була її схованкою. Вона мріяла про світ, де її внутрішній, надмірно чутливий світ не потрібно було б ховати. Її єдиною зброєю проти світу була стара, потерта плівкова камера, яку вона ніколи не випускала з рук, і рюкзак, обвішаний дрібними, химерними значками з локальних ґачапон-автоматів. Єдине, що по-справжньому цікавило Міку, були старі міські ліхтарі. Не сучасні світлодіодні стовпи, а старі газові ліхтарі, що залишилися на звивистих вуличках району Хікарі-чо (Місто Світла). Вона вірила, що вони були не просто освітлювальними приладами, а очима міста, які не спали. Вона клялася, що іноді, у глибоких сутінках, вони тихо шепочуть історії тим, хто готовий слухати. Одного вечора, коли дощ перетворився на легку мжичку, Міка завернула у вузький, майже забутий перевулок, де стояв ліхтар зі зламаним, іржавим ковпаком. Вона підняла камеру, щоб зробити знімок його сумної краси, і тут почула його. Це був не голос у звичному сенсі, а тиха, напружена мелодія, схожа на дзвін вітряних дзвоників, що лунав усередині її голови. Вона відчула гострий, пронизливий сум. Міка швидко сфотографувала ліхтар. Коли вона подивилася на проявлене пізніше фото, то побачила на ньому ледь помітне, мерехтливе світло, схоже на крихітну, примарну комаху. З того дня шепіт посилився. Міка почала систематично обходити район Хікарі-чо. Вона помітила, що лише деякі ліхтарі – старі, з дивними, вигадливими візерунками на склі – випромінювали цю незвичайну енергію. Вона почала їх фотографувати, збираючи, як вона їх називала, "Голоси Світанку". Її стара плівкова камера фіксувала те, чого не бачило людське око. Кожен знімок, проявлений у напівтемряві її кімнати, показував короткий, розмитий момент із минулого міста: сцени зниклих фестивалів, обличчя людей, які давно пішли. Це була магія, яка впліталася у звичайну, сіру буденність. Одного разу, у занедбаному парку, де стояло покинуте святилище, Міка фотографувала старий ліхтар-ліхтарик, що тихо "співав" свою меланхолійну пісню. На лавці сидів хлопець її віку, який виглядав таким же "зайвим" у цьому світі, як і вона сама. Хірокі Ямамото. Він мав безтурботне, але меланхолійне обличчя і завжди носив із собою записник, у якому робив ескізи. Його шкільна форма була акуратною, але його очі — неймовірно уважними, завжди наче в пошуках чогось невидимого. — Вони співають, так? — тихо запитав він, не відводячи погляду від ліхтаря. Міка застигла, стискаючи камеру. — Ти... ти теж чуєш? — ледве чутно прошепотіла вона. — Звісно, чую. Але ти їх фотографуєш. Це краще. Я лише можу малювати схеми їхніх хвиль. Я називаю їх Хікарі-но-Кое — Голоси Світла, — він перевернув сторінку свого блокнота, де були складні, майже езотеричні малюнки, що нагадували вібрації звуку. — Ці ліхтарі — це залишки давньої магії, що оберігає місто, і вони «активуються» особливим світлом. Це була мить чистої, анімешної близькості. Міка вперше відчула, що вона не "невидима". Вона була потрібна. Міка та Хірокі почали свою таємну місію. Після уроків, коли місто огортала фіолетова чиста ніч, вони зустрічалися. Міка фотографувала, Хірокі малював. Вони ділилися своїми знаннями. Хірокі пояснював, що кожен "Голос Світанку" зберігає в собі не лише спогади, але й емоційний відбиток людей, які проходили повз. Це була історія міста, написана світлом і почуттями. Міка вперше розквітла. Її світ, раніше замкнений, знайшов свого супутника. Їхня спільна мета — "зрозуміти" ліхтарі — стала їхнім спільним голосом. Вони сміялися, ховаючись від нічної охорони, і шепотіли свої таємниці, як двоє дітей, що знайшли спільний скарб. Ця дружба, народжена з магічного реалізму, стала для Міки найреальнішим, що вона мала. Одного разу вони виявили, що "голоси" ліхтарів слабшають, їхні пісні стають дедалі тихішими і сумнішими. Хірокі знайшов оголошення в місцевій газеті: мерія планує "комплексну модернізацію" старого району, замінивши всі старі ліхтарі на нові, уніфіковані, "енергозберігаючі" моделі. Для Міки це було не просто знесення: це було знищення душі Хікарі-чо. Вона відчула не просто смуток, а палкий, юнацький гнів і бажання діяти. Їхні дослідження привели їх до "Серця Ліхтарів" — найстарішого, майже повністю зламаного кам’яного ліхтаря, що стояв на невеличкій площі в центрі Хікарі-чо. Це був Іші-Доро — храмовий ліхтар, якому було понад сто років, і, за легендами, він був джерелом усієї магії району. Він був зламаний, але ще жеврів. І його збиралися демонтувати першим. — Якщо його приберуть, усі "Голоси Світанку" замовкнуть назавжди, — з відчаєм сказав Хірокі. — Ми маємо їх захистити! — Як? Ніхто не повірить у наші "голоси" і "хвилі"! — заперечила Міка. Міка вирішила використати свою зброю — фотографію. Вона проявила найкращі, найбільш "магічні" знімки, на яких були чітко видно обриси минулого і мерехтливе світло. Вона таємно створила невелику "виставку", розвісивши ці фотографії біля "Серця Ліхтарів". Її надією було привернути увагу. Вона ризикувала бути висміяною, але вперше в житті їй було байдуже. Вона мала мету, і її голос вперше мав значення. Настала мить демонтажу. Міка, вперше в житті, стояла не зігнувшись. Вона тримала свій фотоапарат, а поруч стояв Хірокі і невелика група нових, "дивних" друзів. До них підійшов представник мерії, вимагаючи припинити протест. Міка, дивлячись йому прямо у вічі, виголосила свою промову — тиху, але напрочуд сильну: — Ви бачите лише старе, іржаве сміття, яке потрібно замінити на щось "ефективне"! Але ми бачимо пам'ять! Ви не можете замінити душу світлодіодом! Якщо ви знищите цей ліхтар, ви знищите нашу здатність бачити диво! Це була не просто промова, це була активація. Міка та Хірокі та їхні друзі почали торкатися "Серця Ліхтарів", згадуючи найяскравіші моменти, пов'язані з містом. Зладнаний ліхтар почав тихо світитися. Його шепіт перетворився на чистий, дзвінкий звук, що пролунав над площею. Це була справжня магія, що виходила від спільноти, яка знайшла свою приналежність. Мерія не відступила, але громадська думка змінилася. Навіть кілька дорослих, які колись вірили в диво, але забули, почали підтримувати дітей. Вони досягли компромісу: "Серце Ліхтарів" та кілька інших старих "Голосів" залишаються на місці як "історичні пам'ятки". Міка більше не була "невидимою". Вона знайшла свій голос, знайшла друзів, знайшла своє місце. У кінці, коли вони з Хірокі пізно ввечері фотографували один з відновлених ліхтарів, вона усвідомила: місто стало не просто набором будівель, а живим організмом, що дихає магією. Диво завжди буде поряд, доки є ті, хто готовий його побачити та захистити. А її шлях, шлях від невидимої дівчинки до захисника душі міста, тільки-но почався.

#ШІ #психологічний #реалізм Меридіан Осіннього Світла Тиша була володаркою її квартири. Вона оселилася тут після того, як Олена, успішна, але виснажена архітекторка, свідомо відійшла від галасливого світу великих проектів. Сорок вісім років - не вік кризи, а меридіан, точка рівноваги, де вже є чітке розуміння пройденого шляху і холодна ясність щодо того, куди варто йти далі. У цей дощовий, пропахлий опалим листям осінній тиждень, тиша не була гнітючою; вона була структурою, яка дозволяла чути власні думки. Олена любила цю тишу, як старий, перевірений часом інструмент. Кожен предмет у квартирі - від антикварної лампи до стосу книг, що дихали історією, - був обраний нею, і лише нею, без компромісів із чужим смаком. Вона жила, як у добре спроектованому будинку: без зайвих стін і з ідеальним освітленням. На невеликому робочому столі, поруч із кресленнями для реставрації старої міської бібліотеки, лежав глянцевий конверт із запрошенням. Ювілей Лілії, колишньої однокурсниці. З тих, хто завжди жив за чітким, соціально схваленим планом: вдалий шлюб, двоє дітей, великий будинок за містом, статус «шанованої дружини». Олена розуміла, що там зберуться всі, хто, можливо, без жодного злого наміру, але обов’язково запитає: «А ти все сама?», «Чому не вийшло?», «Не пізно ще когось знайти?». Це був ювілей успішної формальності. І це запрошення стало каталізатором, що змусив Олену, як архітектора, зробити інвентаризацію власного життя. Кохання. Олена розмірковувала про нього, дивлячись на дощ, що змивав бруд із вікна. Вона не була позбавлена кохання. Було два великі, бурхливі романи, що палали яскраво і згасли саме тому, що вона не дозволила їм стати її кліткою. Вона не могла вмістити свій багатогранний, незалежний світ у вузький коридор чиїхось очікувань. Перший - пристрасний, але власник, який хотів, щоб вона «менше працювала і більше була вдома». Другий - інтелектуал, який вимагав «спільної ідеї», що мала переважити її власні прагнення. Тоді вона відчула: або вона «стисне» себе до розмірів ідеальної супутниці, або залишиться собою. Вона обрала останнє. «Чи справді кохання - це мета, як нам нав’язали? - розмірковувала вона, п’ючи каву. - Або це лише ілюзія повноти, яку люди використовують, щоб приховати свою внутрішню порожнечу?» Вона відкинула цю думку. Кохання, звісно, існує. Але чому соціальний код вимагає, щоб воно було єдиним джерелом сенсу? Робота стала для неї формою глибокої медитації. Реставрація бібліотеки - це не просто креслення, це відновлення пам’яті міста. Олена відчувала, що її професія - це її справжнє призначення. Її свобода полягала в тому, що її ніхто не відволікав, не вимагав звіту, не обмежував її творчу думку. Вона належала лише своїм ідеям, і це було розкішшю, яку вона б не проміняла на сумнівне щастя «жити для когось». Це була її відповідь на соціальний запит «де твоє життя?»: «Ось воно, у цих лініях і кутах, у відновленні прекрасного». Звісно, суспільство не дрімало. Коли вона спускалася сходами, її перехопила пані Зоя, сусідка з другого поверху, жінка з невгамовною потребою «допомагати» чужому нещастю. - Оленочко, ти сьогодні така бліда. Все сама й сама, - зітхнула Зоя, сплітаючи вузол із її самотності. - Такий скарб, і без пари. А он у мене є племінник! Поважний чоловік, вдівець. Не пізно ще, дитинко! Олена посміхнулася своєю фірмовою, ледь іронічною посмішкою. Вона хотіла відповісти: «Пані Зою, я не скарб на розпродажі. І мій життєвий простір не є порожнім, щоб його заповнювати першим-ліпшим вдівцем». Але сказала лише: «Дякую, пані Зою. Моєму життю зараз не потрібні нові стіни. Воно вже ідеально спроектоване». Це викликало в неї цілу хвилю внутрішніх монологів. Чому суспільство так боїться самодостатності? Тому що самодостатня жінка не підпадає під загальну систему координат. Вона не потребує захисту, не прагне схвалення, вона не є «додатком». Вона — повний всесвіт. Вона підійшла до дзеркала. Середній вік. Це вже не той час, коли вона хотіла бути «ідеальною». На її обличчі були помітні лінії досвіду, а у погляді — глибина. Це був час, коли фізична краса поступалася внутрішній глибині та самоприйняттю. Вона відчула, що не старіє, а кристалізується. Сенс Життя? Вона відмовилася від пошуку монументального, єдиного сенсу. Він не в продовженні роду, не в накопиченні багатств, і навіть не в «залишенні сліду в історії». Сенс життя, на її думку, полягав у здатності відчувати, помічати осіннє світло на мокрому асфальті, залишатися вірною собі, бути чесною зі своєю іронією. Вона була вдячна своїй самотності за те, що вона навчила її бути цілісною. Настала ніч відвертості. Олена перебрала старі листи, потерті фотографії. Це була остання, ретельна «інвентаризація». Вона не шкодувала. Кожен роман був прекрасним, але вони закінчилися, бо її незалежність була несумісна з їхньою потребою в контролі. Вона не могла зрадити себе. Вона витримала це випробування і вийшла з нього сильнішою. На світанку, коли дощ трохи вщух, вона взяла запрошення Лілії. Воно було таким глянцевим, таким показово ідеальним. Вона порвала його навпіл, а потім ще раз, і викинула у відро для сміття. Це був символічний акт, відмова від необхідності відповідати та звітувати перед чужими очікуваннями. Вона прийняла свою самотність не як покарання, а як свідомий вибір, як абсолютну свободу бути Оленою. Сніданок був легким, але внутрішня наповненість, яку вона відчувала, була важкою, як добре витриманий коньяк. Вона вийшла з дому. На вулиці вже не було сірості, на яку вона звикла дивитися. Осіннє сонце, пробиваючись крізь важкі хмари, заливало вулицю помаранчевим, теплим світлом, справжнім Меридіаном Осіннього Світла. Вона відчувала не спустошення, а готовність. Олена прийшла до бібліотеки. Її архітектурний проект був на стадії погодження. Вона сиділа за великим столом, розкладаючи креслення і заглиблюючись у деталі конструкцій, коли до неї підійшов чоловік. Він був середнього віку, із витонченим, задумливим обличчям і окулярами, що сиділи на переніссі. Здавалося, він був у цьому просторі так само природно, як і вона. - Вибачте, - тихо промовив він, вказуючи на її креслення. - Ви, мабуть, відповідаєте за реставрацію? Я історик. Аркадій. Я тут досліджую архіви, і, чесно кажучи, боюся, що новий дизайн знищить душу цієї будівлі. Олена відчула миттєвий спалах іронії, але стрималася. - Архітекторка Олена. Душу якраз я і прагну зберегти. Я прихильниця чистоти ліній, а не показної сучасності. Ви ж, сподіваюся, не з тих, хто вважає, що все старе автоматично є священним? Аркадій посміхнувся посмішкою людини, яка зрозуміла жарт, адресований лише їй. - О ні. Я з тих, хто вважає, що старе має бути функціонально красивим, а не лише музейним. Мені потрібен простір, де відчувається вага думки, а не пил. — Тоді нам по дорозі, Аркадію. Мені потрібен простір, де є світло, щоб читати, а не лише тіні, щоб ностальгувати. Він сів навпроти, і вони почали говорити про бібліотеку. Але вже через кілька хвилин розмова перейшла на Архітектуру та Історію з великої літери, на сенс їхньої роботи. Він не намагався її вразити, не намагався заповнити паузи, не питав про «її особисте життя». Він просто слухав і розумів її професійну пристрасть та інтелектуальну глибину, відповідаючи з тією ж іронічною, але щирою, проникливістю. Коли вона дивилася на нього, розбираючи складні деталі плану, Олена раптом чітко усвідомила: самотність, це не філософія, а підготовка. Це був період, необхідний для того, щоб вона зросла у повну жінку. Коли вона була цілісною, вона більше не шукала когось, хто заповнить її порожнечу. І лише тоді, коли вона перестала шукати, з’явився хтось, хто міг не заповнити її світ, а доповнити його, як ідеальна, функціонально красива деталь у добре продуманому кресленні. Вона відчула не закоханість, а тихий, глибокий інтерес. Новий виток. Можливо, це не буде велике кохання, але це буде свідоме кохання — кохання двох цілісних людей. Олена посміхнулася. Її життя вже має сенс, бо вона — єдина його архітекторка. Але навіть архітекторові іноді потрібен гід, щоб показати найкращі історичні деталі у його новому проекті.

Водоспад Валта Біля села Гаргаліани знаходиться ліс Валта, який перетинає річка з красивими водоспадами і озерами, утворена в кінці ущелини під назвою Кокіна патера. Місцевість приваблює багато туристів насолодитися природою і зануритися в воду цих прекрасних озер. Уздовж річки є стара стежка, якою користувалися місцеві жителі, щоб дістатися до села Філіатра. На протилежному пагорбі під назвою Кастракі були виявлені сліди доісторичного поселення і пагорб з гробницями у формі коробок, які ще не розкопані. Недалеко лежать руїни палацу, в якому проживала Хелена Де Брюйерес, як її називали леді з Морейни. Джерело https://psahno.com/uk/places/vodopad-valta #пелопонесс #водоспад #греція #каламата #історичнімісця #цікавімісця #острів #море #пляж #відпочинок #туризм #подорож #водоспадигреції

Купольна гробниця Тиринфа У 1913 році на західному схилі пагорба Пророка Іллі, приблизно в кілометрі від акрополя Тиринфи, була розкопана купольна гробниця. До неї веде дорога довжиною 13 м і шириною майже 3 м, облицьована вапняковими плитами. Вхід був прикрашений фресками з завитками, а над ним знаходилася монолітна плита розміром 3×2×0,4 м. Купол діаметром близько 8,5 м складений з великих каменів і вапнякових плит. На північній стороні виявлено могильну яму без прикрас і мікенської кераміки, ймовірно гробниця була розграбована в римську епоху або не використовувалася взагалі. За часом будівництва вона збігається з третім етапом будівництва акрополя. Знайдені черепки протокоринфської кераміки вказують, що в цей період тут існував культ героя. У римську епоху внутрішній простір гробниці використовувався як олійня. На південний захід від неї в 1980-х роках була частково розкопана друга купольна гробниця. На східному схилі гори Пророка Іллі в 1915 році знайшли стародавнє кладовище з камерними гробницями. Джерело https://psahno.com/uk/places/kupolnaia-grobnica-tirinfa #пелопонесс #арголіда #греція #нафпліо #історіянафпліо #гробниці #історичнімісця #цікавімісця #кудипоїхатинафпліо #щоподивитисявнафпліо #море #пляж #відпочинок #туризм #подорож #історіядавньоїгреції #давнягреція

Асклепіон на острові Кос Одна з найвідоміших історичних пам'яток острова знаходиться в густому кипарисовому гаї і близько 4 км від столиці острова Кос. Це лікувальний комплекс Асклепіон, в який в давнину приходили люди для зцілення від різних хвороб. Руїни Асклепіону знайдені в 1901 році групою археологів під керівництвом німецького вченого. У цей час острів Кос був окупований турками і тому деякі цінні знахідки були відправлені до Константинополя. Комплекс Асклепіон складається з трьох частин, які добре збереглися і з'єднані між собою мармуровими сходами. У нижній частині були розміщені палати для хворих. У другій частині розташовувалися храми і будівлі, де проживали жерці (лікарі). У верхній частині комплексу знаходився великий храм Асклепіон і палати для представників знатної еліти. Лікування хворих в Асклепіоні було незвичайним, хворим потрібно було прийняти всередину або нанести на своє тіло кров тварини. Призначалося кровопускання або рекомендували інші методи лікування, такі як відвідування театрів, прослуховування священних пісень і катання на конях. Джерело https://psahno.com/uk/places/asklepion-ostrova-kos #греція #кос #історія #історіяостровакос #історичнімісця #цікавімісця #кудипітинаостровікос #щоподивитисянаостровікос #острів #море #пляж #відпочинок #туризм #подорож #островигреції #історіядавньогреції #давньогреці

Занедбана станція і поїзд #пелопонесс #арголіда #греція #нафпліо #історіянафпліо з #історичнімісця #цікавімісця #кудипоїхатинафпліо #щоподивитисявнафпліо #море # пляж #відпочинок #туризм #подорож #островигреції #давнягреція #поїзд #покинутийпоїзд #вузькоколійка