Українська
English
Шепіт у стінах.
Андрій переїхав у стару квартиру в центрі міста. Дешево, зручно — здавалося, вдача усміхнулася. Але вже першої ночі він прокинувся від дивного звуку — хтось шепотів його ім’я. Здавалося, звук йде просто зі стіни за узголів’ям ліжка.
“Може, сусіди,” — подумав він. Але коли він приклав вухо — шепіт став голоснішим. І вже не лише його ім’я, а фрази на кшталт: “Він чує нас”, “Ми поруч”, “Він наступний”.
Наступної ночі шепіт перетворився на стогін. Стіну ніби хтось шкреб зсередини. Андрій не витримав і викликав майстра, щоб перевірити, що всередині. Коли зняли гіпсокартон, знайшли порожнину… а в ній — стару, засохлу руку, що тягнулася до зовнішнього боку стіни.
Поліція нічого не знайшла. Але відтоді шепоти не припинилися. Вони стали гучнішими. І тепер Андрій теж шепоче ночами. Сусіди кажуть, що його очі вже тиждень не кліпають. І щось ніби шкребе підлогу його квартири щопівночі…
ПРОДОВЖЕННЯ: “Ті, що за гіпсокартоном”
Після знахідки засохлої руки, Андрій почав втрачати відчуття часу. Він просинався на підлозі, у ванній, навіть в коридорі — не пам’ятаючи, як туди потрапив. Стіни більше не просто шепотіли — вони дихали. Андрій бачив, як обої ворушилися, ніби з того боку хтось рухався, тиснув, чекав.
Він вирішив виїхати. Зібрав речі. Але щойно доторкнувся до дверної ручки — вона виявилася гарячою, обпекла руку. З-за дверей почувся голос, дуже тихий, але чіткий:
“Ти наш. Тепер ти з нами.”
Андрій закричав, кинувся до вікна, намагався його вибити — та за шибкою з’явилися відбитки долонь, ніби хтось стояв зовні і тримав скло з силою.
На стіні знову з’явився отвір, де колись знайшли руку. З нього тепер виднілися силуети облич — темні, без очей, які дивилися просто на нього. І тоді він зрозумів: це не просто привиди. Це ті, хто живе в стінах. Вони чекають, поки хтось відкриє їм шлях.
В останній записці, яку знайшли сусіди, було написано:
“Не ремонтуйте стіни. Не забирайте старий гіпсокартон. Вони там. І якщо ви дасте їм хоч тріщину — вони прийдуть за вами.”
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: “Новий орендар”
Минав місяць після зникнення Андрія. Його квартиру офіційно визнали порожньою — хоча сусіди клялися, що вночі звідти досі чути кроки й тихий сміх. Агент з нерухомості сказав, що хтось повинен там жити, аби “не пустувало”. І незабаром туди заїхала молода пара — Ірина та Тарас.
Перший тиждень усе було добре. Хіба що зникав інтернет, лампочки перегоряли, а кіт, якого вони завели, відмовлявся заходити в спальню. Та потім Ірина знайшла в кухонній шафі зошит — з пожовклими сторінками, дрібним почерком. Це був щоденник Андрія. Він писав про стіни, що дихають, про голоси, про те, що “Вони пробуджуються, коли хтось починає ремонт…”.
Тарас посміявся: “Хтось добре накурився.” Наступного дня він почав здирати старі обої.
Вночі Ірина прокинулася від звуку подряпин. У коридорі було темно, але вона побачила, як зі щілин між плитками повзе щось чорне, ніби дим… Воно шепотіло. Голос був жіночий — лагідний, але порожній:
“Він звільнив нас. Тепер твоя черга.”
Коли Ірина побігла до Тараса, він стояв перед дзеркалом у ванній, дивився не на себе, а трохи вбік — ніби бачив когось позаду. Його очі були чорні. Він усміхався.
Ірина не вибігла з квартири. Її не знайшли. Лише дзеркало тепер не відбивало того, хто проходив повз. Лише темряву… і ледь чутний шепіт з глибини скла.
ФІНАЛ: “Вони вже тут”
Квартира стояла пусткою. В оголошеннях її називали “проблемною”, а деякі рієлтори уникали навіть згадки про неї. Але одного разу до будинку приїхав чоловік — сивий, з валізою старих інструментів і металевим хрестом на шиї. Його звали Олекса, і він був дослідником забутих, проклятих місць.
Він провів у квартирі лише одну ніч.
Запис з диктофона, який пізніше знайшли поліція та священик, був останнім доказом:
> “23:47. У стінах чую дитячий плач. Вони не привиди. Це… залишки чогось давнішого. Забутий ритуал, не завершений. Їх прив’язали сюди, замурували між шарами цегли. Шепочуть не до нас — між собою. Вони бояться. Але не нас. Вони бояться, що вийдуть усі.”
> “00:15. Дзеркало тріснуло. Голоси з нього змінилися. Вони тепер просять не підійти, а… залишитися. Один сказав: ‘Ти останній’.”
> “00:59. Якщо це хтось знайде — не входьте. Не чіпайте стін. Вони вже не в них. Вони вже в нас. А ми — в них.”
Більше Олексу ніхто не бачив.
Квартиру опечатали. Та це нічого не змінило.
Бо шепіт перекинувся на сусідні помешкання. Потім — на цілі поверхи. І тепер, коли вночі засинаєш у своїй квартирі, де стіни здаються тонкими, а звуки — не своїми, придивися. Прислухайся.
Бо якщо ти це читаєш — вони вже знають, де ти.
Андрій переїхав у стару квартиру в центрі міста. Дешево, зручно — здавалося, вдача усміхнулася. Але вже першої ночі він прокинувся від дивного звуку — хтось шепотів його ім’я. Здавалося, звук йде просто зі стіни за узголів’ям ліжка.
“Може, сусіди,” — подумав він. Але коли він приклав вухо — шепіт став голоснішим. І вже не лише його ім’я, а фрази на кшталт: “Він чує нас”, “Ми поруч”, “Він наступний”.
Наступної ночі шепіт перетворився на стогін. Стіну ніби хтось шкреб зсередини. Андрій не витримав і викликав майстра, щоб перевірити, що всередині. Коли зняли гіпсокартон, знайшли порожнину… а в ній — стару, засохлу руку, що тягнулася до зовнішнього боку стіни.
Поліція нічого не знайшла. Але відтоді шепоти не припинилися. Вони стали гучнішими. І тепер Андрій теж шепоче ночами. Сусіди кажуть, що його очі вже тиждень не кліпають. І щось ніби шкребе підлогу його квартири щопівночі…
ПРОДОВЖЕННЯ: “Ті, що за гіпсокартоном”
Після знахідки засохлої руки, Андрій почав втрачати відчуття часу. Він просинався на підлозі, у ванній, навіть в коридорі — не пам’ятаючи, як туди потрапив. Стіни більше не просто шепотіли — вони дихали. Андрій бачив, як обої ворушилися, ніби з того боку хтось рухався, тиснув, чекав.
Він вирішив виїхати. Зібрав речі. Але щойно доторкнувся до дверної ручки — вона виявилася гарячою, обпекла руку. З-за дверей почувся голос, дуже тихий, але чіткий:
“Ти наш. Тепер ти з нами.”
Андрій закричав, кинувся до вікна, намагався його вибити — та за шибкою з’явилися відбитки долонь, ніби хтось стояв зовні і тримав скло з силою.
На стіні знову з’явився отвір, де колись знайшли руку. З нього тепер виднілися силуети облич — темні, без очей, які дивилися просто на нього. І тоді він зрозумів: це не просто привиди. Це ті, хто живе в стінах. Вони чекають, поки хтось відкриє їм шлях.
В останній записці, яку знайшли сусіди, було написано:
“Не ремонтуйте стіни. Не забирайте старий гіпсокартон. Вони там. І якщо ви дасте їм хоч тріщину — вони прийдуть за вами.”
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: “Новий орендар”
Минав місяць після зникнення Андрія. Його квартиру офіційно визнали порожньою — хоча сусіди клялися, що вночі звідти досі чути кроки й тихий сміх. Агент з нерухомості сказав, що хтось повинен там жити, аби “не пустувало”. І незабаром туди заїхала молода пара — Ірина та Тарас.
Перший тиждень усе було добре. Хіба що зникав інтернет, лампочки перегоряли, а кіт, якого вони завели, відмовлявся заходити в спальню. Та потім Ірина знайшла в кухонній шафі зошит — з пожовклими сторінками, дрібним почерком. Це був щоденник Андрія. Він писав про стіни, що дихають, про голоси, про те, що “Вони пробуджуються, коли хтось починає ремонт…”.
Тарас посміявся: “Хтось добре накурився.” Наступного дня він почав здирати старі обої.
Вночі Ірина прокинулася від звуку подряпин. У коридорі було темно, але вона побачила, як зі щілин між плитками повзе щось чорне, ніби дим… Воно шепотіло. Голос був жіночий — лагідний, але порожній:
“Він звільнив нас. Тепер твоя черга.”
Коли Ірина побігла до Тараса, він стояв перед дзеркалом у ванній, дивився не на себе, а трохи вбік — ніби бачив когось позаду. Його очі були чорні. Він усміхався.
Ірина не вибігла з квартири. Її не знайшли. Лише дзеркало тепер не відбивало того, хто проходив повз. Лише темряву… і ледь чутний шепіт з глибини скла.
ФІНАЛ: “Вони вже тут”
Квартира стояла пусткою. В оголошеннях її називали “проблемною”, а деякі рієлтори уникали навіть згадки про неї. Але одного разу до будинку приїхав чоловік — сивий, з валізою старих інструментів і металевим хрестом на шиї. Його звали Олекса, і він був дослідником забутих, проклятих місць.
Він провів у квартирі лише одну ніч.
Запис з диктофона, який пізніше знайшли поліція та священик, був останнім доказом:
> “23:47. У стінах чую дитячий плач. Вони не привиди. Це… залишки чогось давнішого. Забутий ритуал, не завершений. Їх прив’язали сюди, замурували між шарами цегли. Шепочуть не до нас — між собою. Вони бояться. Але не нас. Вони бояться, що вийдуть усі.”
> “00:15. Дзеркало тріснуло. Голоси з нього змінилися. Вони тепер просять не підійти, а… залишитися. Один сказав: ‘Ти останній’.”
> “00:59. Якщо це хтось знайде — не входьте. Не чіпайте стін. Вони вже не в них. Вони вже в нас. А ми — в них.”
Більше Олексу ніхто не бачив.
Квартиру опечатали. Та це нічого не змінило.
Бо шепіт перекинувся на сусідні помешкання. Потім — на цілі поверхи. І тепер, коли вночі засинаєш у своїй квартирі, де стіни здаються тонкими, а звуки — не своїми, придивися. Прислухайся.
Бо якщо ти це читаєш — вони вже знають, де ти.
Шепіт у стінах.
Андрій переїхав у стару квартиру в центрі міста. Дешево, зручно — здавалося, вдача усміхнулася. Але вже першої ночі він прокинувся від дивного звуку — хтось шепотів його ім’я. Здавалося, звук йде просто зі стіни за узголів’ям ліжка.
“Може, сусіди,” — подумав він. Але коли він приклав вухо — шепіт став голоснішим. І вже не лише його ім’я, а фрази на кшталт: “Він чує нас”, “Ми поруч”, “Він наступний”.
Наступної ночі шепіт перетворився на стогін. Стіну ніби хтось шкреб зсередини. Андрій не витримав і викликав майстра, щоб перевірити, що всередині. Коли зняли гіпсокартон, знайшли порожнину… а в ній — стару, засохлу руку, що тягнулася до зовнішнього боку стіни.
Поліція нічого не знайшла. Але відтоді шепоти не припинилися. Вони стали гучнішими. І тепер Андрій теж шепоче ночами. Сусіди кажуть, що його очі вже тиждень не кліпають. І щось ніби шкребе підлогу його квартири щопівночі…
ПРОДОВЖЕННЯ: “Ті, що за гіпсокартоном”
Після знахідки засохлої руки, Андрій почав втрачати відчуття часу. Він просинався на підлозі, у ванній, навіть в коридорі — не пам’ятаючи, як туди потрапив. Стіни більше не просто шепотіли — вони дихали. Андрій бачив, як обої ворушилися, ніби з того боку хтось рухався, тиснув, чекав.
Він вирішив виїхати. Зібрав речі. Але щойно доторкнувся до дверної ручки — вона виявилася гарячою, обпекла руку. З-за дверей почувся голос, дуже тихий, але чіткий:
“Ти наш. Тепер ти з нами.”
Андрій закричав, кинувся до вікна, намагався його вибити — та за шибкою з’явилися відбитки долонь, ніби хтось стояв зовні і тримав скло з силою.
На стіні знову з’явився отвір, де колись знайшли руку. З нього тепер виднілися силуети облич — темні, без очей, які дивилися просто на нього. І тоді він зрозумів: це не просто привиди. Це ті, хто живе в стінах. Вони чекають, поки хтось відкриє їм шлях.
В останній записці, яку знайшли сусіди, було написано:
“Не ремонтуйте стіни. Не забирайте старий гіпсокартон. Вони там. І якщо ви дасте їм хоч тріщину — вони прийдуть за вами.”
ЧАСТИНА ТРЕТЯ: “Новий орендар”
Минав місяць після зникнення Андрія. Його квартиру офіційно визнали порожньою — хоча сусіди клялися, що вночі звідти досі чути кроки й тихий сміх. Агент з нерухомості сказав, що хтось повинен там жити, аби “не пустувало”. І незабаром туди заїхала молода пара — Ірина та Тарас.
Перший тиждень усе було добре. Хіба що зникав інтернет, лампочки перегоряли, а кіт, якого вони завели, відмовлявся заходити в спальню. Та потім Ірина знайшла в кухонній шафі зошит — з пожовклими сторінками, дрібним почерком. Це був щоденник Андрія. Він писав про стіни, що дихають, про голоси, про те, що “Вони пробуджуються, коли хтось починає ремонт…”.
Тарас посміявся: “Хтось добре накурився.” Наступного дня він почав здирати старі обої.
Вночі Ірина прокинулася від звуку подряпин. У коридорі було темно, але вона побачила, як зі щілин між плитками повзе щось чорне, ніби дим… Воно шепотіло. Голос був жіночий — лагідний, але порожній:
“Він звільнив нас. Тепер твоя черга.”
Коли Ірина побігла до Тараса, він стояв перед дзеркалом у ванній, дивився не на себе, а трохи вбік — ніби бачив когось позаду. Його очі були чорні. Він усміхався.
Ірина не вибігла з квартири. Її не знайшли. Лише дзеркало тепер не відбивало того, хто проходив повз. Лише темряву… і ледь чутний шепіт з глибини скла.
ФІНАЛ: “Вони вже тут”
Квартира стояла пусткою. В оголошеннях її називали “проблемною”, а деякі рієлтори уникали навіть згадки про неї. Але одного разу до будинку приїхав чоловік — сивий, з валізою старих інструментів і металевим хрестом на шиї. Його звали Олекса, і він був дослідником забутих, проклятих місць.
Він провів у квартирі лише одну ніч.
Запис з диктофона, який пізніше знайшли поліція та священик, був останнім доказом:
> “23:47. У стінах чую дитячий плач. Вони не привиди. Це… залишки чогось давнішого. Забутий ритуал, не завершений. Їх прив’язали сюди, замурували між шарами цегли. Шепочуть не до нас — між собою. Вони бояться. Але не нас. Вони бояться, що вийдуть усі.”
> “00:15. Дзеркало тріснуло. Голоси з нього змінилися. Вони тепер просять не підійти, а… залишитися. Один сказав: ‘Ти останній’.”
> “00:59. Якщо це хтось знайде — не входьте. Не чіпайте стін. Вони вже не в них. Вони вже в нас. А ми — в них.”
Більше Олексу ніхто не бачив.
Квартиру опечатали. Та це нічого не змінило.
Бо шепіт перекинувся на сусідні помешкання. Потім — на цілі поверхи. І тепер, коли вночі засинаєш у своїй квартирі, де стіни здаються тонкими, а звуки — не своїми, придивися. Прислухайся.
Бо якщо ти це читаєш — вони вже знають, де ти.
1comments
1Kviews
