• #думки
    Людська заздрість не знає меж... Це отрута, яку багато хто п'є, заглядаючи в чуже життя.
    Вони поводяться так, ніби ваші дні — це їхня серія. Вигадуючи сцени, перекручуючи слова, додаючи бруд, щоб історія стала цікавою.
    А істина проста: найбільше говорять ті, хто найменше знає.
    Твій найкращий захист – це тиша.
    Чим менше показуєш та розповідаєш, тим менше у них зброї. Твій спокій – твій щит. Самота - це твоя сила. Мовчання – це удар, проти якого вони не мають прийому.
    Живи тихо. Роби все тихо. Нехай ваші результати ревуть голосніше за будь-які плітки.
    #думки Людська заздрість не знає меж... Це отрута, яку багато хто п'є, заглядаючи в чуже життя. Вони поводяться так, ніби ваші дні — це їхня серія. Вигадуючи сцени, перекручуючи слова, додаючи бруд, щоб історія стала цікавою. А істина проста: найбільше говорять ті, хто найменше знає. Твій найкращий захист – це тиша. Чим менше показуєш та розповідаєш, тим менше у них зброї. Твій спокій – твій щит. Самота - це твоя сила. Мовчання – це удар, проти якого вони не мають прийому. Живи тихо. Роби все тихо. Нехай ваші результати ревуть голосніше за будь-які плітки.
    Like
    1
    172views
  • Холодні макарони

    Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне.

    Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш:
    У тиші кухні — сіра самота,
    В тарілці — пружні, мов застиглі дні.
    Колись гарячі, сповнені життя,
    Тепер — байдужі, втомлені й німі.
    ...
    Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань.
    Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?».

    Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?»

    Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися.

    — Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе.

    Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя.

    — Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому.

    Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене.

    — Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі.

    Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася.

    Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію.
    Бо проблема була не в них. Проблема була в мені.

    Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.
    Холодні макарони Я сидів на кухні й повільно крутив виделкою холодні макарони в тарілці. Сіре світло ранку пробивалося крізь жалюзі, і від нього все довкола здавалося ще буденнішим. Наче сам світ навмисне вирішив нагадати мені: ось твоя буденність, ось твоє життя — остигле й безбарвне. Думки накотилися хвилею, і в голові раптом почався складатися вірш: У тиші кухні — сіра самота, В тарілці — пружні, мов застиглі дні. Колись гарячі, сповнені життя, Тепер — байдужі, втомлені й німі. ... Ця їжа — не просто страва, це виклик долі. У них немає пафосу, спецій чи вишуканих соусів. Вони прості, мов тиша після гучного дня. Їх їси без поспіху, і здається, що сам час уповільнюється. У гарячих стравах завжди є момент поспіху: поки вони не охололи, треба встигнути насолодитися. А холодні макарони вчать приймати речі такими, якими вони є, без боротьби й очікувань. Інколи життя нагадує саме цю страву. Ми чекаємо на щось гаряче, свіже, ідеальне, а отримуємо — остигле, звичайне. Їсти їх — наче читати інструкцію від пральної машини: нудно, але необхідно. У гарячих макаронах є пристрасть, вони димлять, манять, пахнуть. А холодні — мовчазні. Вони дивляться на тебе з тарілки, ніби питають: «Ну що, життя вдалося?». Я вже втретє намагався піднести шматок до рота, але щоразу відклав виделку. Наче чекав, що станеться щось інше, щось, що розтрусить мене. У голові крутилося питання: «А може, це й є справжній я — той, хто їсть холодні макарони й нічого не змінює?» Раптом я почув легкий стукіт. Спершу подумав, що то серце гучніше б’ється від голоду. Але стукіт повторився. Я подивився на тарілку й завмер. Один макарон, покручений спіраллю, повільно хитнувся. Потім ще один. Вони ворушилися. — Ти серйозно? — прошепотів я сам до себе. Але відповідь була іншим чином: один із макаронів випав на стіл, ніби хотів утекти. Я відсахнувся. Ще мить — і вся тарілка затремтіла, макарони повільно піднялися, наче хтось невидимий надав їм життя. — Ми чекали, — прозвучало у мене в голові. Голос був глухий, хрипкий, але чіткий. — Чекали, коли ти нарешті подивишся на нас по-справжньому. Я ледь не впустив виделку. Холодні макарони говорили. Вони зібралися докупи, утворюючи дивну постать — то нагадувала людину, то тварину. І вона повільно тягнулася до мене. — Ти думаєш, ми марення? — гудів голос. — Але ми — це ти. Забутий. Остиглий. Непотрібний самому собі. Я хотів закричати, та голосні слова застрягли в горлі. Замість цього я просто схопив сковорідку, яка стояла на плиті, й вдарив по тарілці. Макарони розсипалися, знову перетворившись на звичайну холодну їжу. Тиша повернулася. Я сидів, задихаючись, і не міг повірити: це було насправді чи ні? Дивився на безневинні спіралі у тарілці, й вони здавалися такими ж неживими, як і раніше. Але десь глибоко всередині я відчув: вони мали рацію. Бо проблема була не в них. Проблема була в мені. Того дня я вперше за довгий час викинув залишки з холодильника, одягнувся й вийшов із дому. Просто пішов. Бо зрозумів: якщо нічого не змінити — рано чи пізно будь-яке життя стане холодними макаронами.
    Like
    1
    2Kviews
  • Затінок, сутінок, день золотий.
    Плачуть і моляться білі троянди.
    Може, це я, або хто, або ти
    ось там сидить у куточку веранди.

    Може, він плаче, а може, він жде —

    кроки почулись, чи скрипнула хвіртка.
    Може, він встане, чолом припаде,
    там, на веранді, чолом до одвірка.

    Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
    Світку мій білий, яке тут роздолля!
    Смуток нащадків — як танець бджоли,
    танець бджоли до безсмертного поля.

    Може, це вже через тисячу літ —
    я і не я вже, розбуджена в генах,
    тут на землі я шукаю хоч слід
    роду мого у плачах і легендах!

    Голос криниці, чого ж ти замовк?
    Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
    Вікна забиті, і висить замок —
    ржава сережка над кігтиком клямки.

    Білий причілок оббила сльота.
    Хто там квилить у цій хаті ночами?
    Може, живе там сама самота,
    соває пустку у піч рогачами.

    Може, це біль наш, а може, вина,
    може, бальзам на занедбані душі
    спогад криниці і спогад вікна,
    спогад стежини і дикої груші...

    🖍️Ліна КОСТЕНКО
    🎨 Володимир Козюк
    Затінок, сутінок, день золотий. Плачуть і моляться білі троянди. Може, це я, або хто, або ти ось там сидить у куточку веранди. Може, він плаче, а може, він жде — кроки почулись, чи скрипнула хвіртка. Може, він встане, чолом припаде, там, на веранді, чолом до одвірка. Де ж ви, ті люди, що в хаті жили? Світку мій білий, яке тут роздолля! Смуток нащадків — як танець бджоли, танець бджоли до безсмертного поля. Може, це вже через тисячу літ — я і не я вже, розбуджена в генах, тут на землі я шукаю хоч слід роду мого у плачах і легендах! Голос криниці, чого ж ти замовк? Руки шовковиць, чого ж ви заклякли? Вікна забиті, і висить замок — ржава сережка над кігтиком клямки. Білий причілок оббила сльота. Хто там квилить у цій хаті ночами? Може, живе там сама самота, соває пустку у піч рогачами. Може, це біль наш, а може, вина, може, бальзам на занедбані душі спогад криниці і спогад вікна, спогад стежини і дикої груші... 🖍️Ліна КОСТЕНКО 🎨 Володимир Козюк
    572views
  • ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ДУШІ

    Кожен сам собі стає відомий,
    Без оман, без зайвих декорацій.
    Самота дарує світ знайомий,
    Де без слів зникає думка націй.

    В пристрасті вогонь горить відкрито,
    Не ховаєш більше ти фіналу.
    Серце сповнене, теплом забито,
    Так злітаєш до зірок помалу.

    Коли зміниш місце та ідею,
    Сила звички раптом пропадає.
    Думку тут тримай, будь поруч з нею,
    Де душа до світла простягає.

    В трьох фігурах бачиш правду світу,
    Чисте, віддзеркалене обличчя.
    Все лишає тінь свою відкриту,
    Щоб любов здолала це величчя.

    І нарешті розумієш прямо,
    Що життя – це шлях, а не стоянка
    І пізнати зможеш все так само,
    Де присутня зайва обіцянка.

    Мирослав Манюк
    02.06.2025
    ВІДДЗЕРКАЛЕННЯ ДУШІ Кожен сам собі стає відомий, Без оман, без зайвих декорацій. Самота дарує світ знайомий, Де без слів зникає думка націй. В пристрасті вогонь горить відкрито, Не ховаєш більше ти фіналу. Серце сповнене, теплом забито, Так злітаєш до зірок помалу. Коли зміниш місце та ідею, Сила звички раптом пропадає. Думку тут тримай, будь поруч з нею, Де душа до світла простягає. В трьох фігурах бачиш правду світу, Чисте, віддзеркалене обличчя. Все лишає тінь свою відкриту, Щоб любов здолала це величчя. І нарешті розумієш прямо, Що життя – це шлях, а не стоянка І пізнати зможеш все так само, Де присутня зайва обіцянка. Мирослав Манюк 02.06.2025
    1Kviews
  • #поезія
    У ПОЧУТТІВ НЕМАЄ СТРОКІВ

    Згадав тебе я ненароком...
    А може і не забував?...
    У почуттів немає строків,
    А я, як ти, не відчував.
    Я ледь не вмер посеред ночі,
    Коли читав твої слова,
    Вдивлялись в душу твої очі
    І закрутилась голова...
    Я надто впертий, самостійний,
    Я нищу все, що навкруги.
    Я, не шкодуючи, постійно
    Шукаю нові береги...
    Не бережу, що відбовіло,
    Завжди очікую біди,
    Не зупиняю грішне тіло,
    Закрив я душу. Ну а ти?...
    Я не пускав у серце віру,
    Щоб не спіткало каяття.
    Напевне я подібний звіру,
    Що рушить сам своє життя.
    І зупиняв, як душ холодний,
    Байдужість в собі я плекав,
    І зачерствіти був я згодний,
    А потім знов тебе читав...
    Показував усьому світу,
    Що самота мені у кайф,
    Морозився посеред літа,
    Доводив всім, що - It's my life!
    Нікого не тримав ніколи,
    Бо незамінних небува.
    Он вихід, вільні видноколи,
    А вітер спогади зрива.
    Молодші знайдуться, красиві...
    Ти не кінець для моїх мрій.
    Знайдуться легші і грайливі,
    І без ілюзій, без надій...
    Я знав, що просто не така ти,
    І невичерпний в тОбі світ.
    Я знав, що вмієш ти кохати
    І не наваживсь на політ.
    Я у тобі не бачу краю...
    Натхнення де береш своє?
    Я вкотре знов тебе читаю...
    І у мені ти знову є.
    Стрічаю всіх, хто після тебе,
    Шукаю світло, що пізнав.
    Але нема того, що треба.
    Себе я десь порозтрачав.
    Мені б твою тепер безмежність,
    Твій щирий погляд, що п'янить
    І неймовірну незалежність,
    І світло, що спиняє мить.
    Згадав тебе я ненароком...
    А може і не забував?...
    У почуттів немає строків.
    І я кохаю, як кохав.

    Muse Kristel
    #поезія У ПОЧУТТІВ НЕМАЄ СТРОКІВ Згадав тебе я ненароком... А може і не забував?... У почуттів немає строків, А я, як ти, не відчував. Я ледь не вмер посеред ночі, Коли читав твої слова, Вдивлялись в душу твої очі І закрутилась голова... Я надто впертий, самостійний, Я нищу все, що навкруги. Я, не шкодуючи, постійно Шукаю нові береги... Не бережу, що відбовіло, Завжди очікую біди, Не зупиняю грішне тіло, Закрив я душу. Ну а ти?... Я не пускав у серце віру, Щоб не спіткало каяття. Напевне я подібний звіру, Що рушить сам своє життя. І зупиняв, як душ холодний, Байдужість в собі я плекав, І зачерствіти був я згодний, А потім знов тебе читав... Показував усьому світу, Що самота мені у кайф, Морозився посеред літа, Доводив всім, що - It's my life! Нікого не тримав ніколи, Бо незамінних небува. Он вихід, вільні видноколи, А вітер спогади зрива. Молодші знайдуться, красиві... Ти не кінець для моїх мрій. Знайдуться легші і грайливі, І без ілюзій, без надій... Я знав, що просто не така ти, І невичерпний в тОбі світ. Я знав, що вмієш ти кохати І не наваживсь на політ. Я у тобі не бачу краю... Натхнення де береш своє? Я вкотре знов тебе читаю... І у мені ти знову є. Стрічаю всіх, хто після тебе, Шукаю світло, що пізнав. Але нема того, що треба. Себе я десь порозтрачав. Мені б твою тепер безмежність, Твій щирий погляд, що п'янить І неймовірну незалежність, І світло, що спиняє мить. Згадав тебе я ненароком... А може і не забував?... У почуттів немає строків. І я кохаю, як кохав. Muse Kristel
    Love
    1
    762views
  • #поезія
    Усе було — і сум, і самота.
    І горе втрат, і дружба нефальшива.
    А ця любов — як нитка золота,
    що й чорні дні життя мого прошила.
    Усе було, було й перебуло.
    А ця любов — як холодно без неї!
    Як поцілунок долі у чоло.
    Як вічний стогін пам’яті моєї.

    Ліна_Костенко
    #поезія Усе було — і сум, і самота. І горе втрат, і дружба нефальшива. А ця любов — як нитка золота, що й чорні дні життя мого прошила. Усе було, було й перебуло. А ця любов — як холодно без неї! Як поцілунок долі у чоло. Як вічний стогін пам’яті моєї. Ліна_Костенко
    Like
    Love
    3
    477views
  • #життя

    .......Знаєте, є такі люди — веселяться, сміються, всіх підбадьорюють...
    Завжди щира усмішка на обличчі, завжди в кишені пара - трійка вдалих жартів, щоб розвеселити всю компанію...
    А в очі подивишся — там така самота.... Там біль такий, що розумієш — його посмішка і жарти постійні просто броня, якою він закриває своє поранене серце...
    Адже якщо така «сонячна» людина жартувати перестане, вона ж загине...
    Доля часом немилосердна до доброї людини.
    ......Але поки слабкий ниє, сильний - сміється.
    #життя .......Знаєте, є такі люди — веселяться, сміються, всіх підбадьорюють... Завжди щира усмішка на обличчі, завжди в кишені пара - трійка вдалих жартів, щоб розвеселити всю компанію... А в очі подивишся — там така самота.... Там біль такий, що розумієш — його посмішка і жарти постійні просто броня, якою він закриває своє поранене серце... Адже якщо така «сонячна» людина жартувати перестане, вона ж загине... Доля часом немилосердна до доброї людини. ......Але поки слабкий ниє, сильний - сміється.
    Like
    Love
    5
    615views