Українська
English
#поезія
Опусти косу – нехай з них росте трава.
Пам’ять – це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий –
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель –
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.
Катерина Бабкіна
Опусти косу – нехай з них росте трава.
Пам’ять – це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий –
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель –
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.
Катерина Бабкіна
#поезія
Опусти косу – нехай з них росте трава.
Пам’ять – це щось просте, як перші слова,
це щось із глибоких кишень, із старих шуфляд,
щось, що саме в сòбі життя, ніби ліс чи сад.
Відійди тепер – їх уже без сенсу кудись нести,
їх забрали до тебе. З оглушливої пустоти,
із якої все ще намагаються видертися вони,
їхні душі тепер, як рибалка, давай, тягни.
Що твій образ їм, безликий, темний, тонкий –
страх насправді вбраний в дешевий солдатський стрій,
напівп’яний; не човен, не чорний крук, не сліпий тунель –
справжня смерть виносить речі з чужих осель.
Де ти була, коли їм заради розваги стріляли у лобове?
Їхня кров в підземних ріках тепер пливе.
Вітер носить їхнє відлуння поміж спалених хат
молитвою з уст старечих, лепетом немовлят.
Що ти знаєш про те, як в долонях топити сніг,
як збирати слова прощання із вуст чужих,
як складати списки полеглих, як складати полеглих в сховища дальній кут,
як вдихати останню надію як наміцнішу з усіх отрут,
як не долічитися днів чи хвилин до кінця цієї зими?
Смерте, ти нічого не знаєш, вклякни й оплач, перепроси, прийми.
Катерина Бабкіна
126views
