Офіційно: Безпілотники вразили термінал зберігання «Шахедів» у Татарстані Сьогодні вранці далекобійні безпілотники вразили логістичний хаб, де зберігаються готові до використання «Шахеди», а також іноземні комплектуючі до них. Цей склад знаходиться у населеному пункті Кзил-Юл, Республіка Татарстан. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news

💰🇺🇸 Палата представників США підтримала продовження виділення військової допомоги Україні, – повідомив республіканець Бейкон у Х. За проголосували 353 конгресмени, проти – 76. ✍🏻Далі законопроєкт розгляне Сенат, а в разі схвалення – підпишуть у Білому домі. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

Відзначаємо 100-річчя від дня народження Петра Столяренка (13.07.1925-17.06.2018). Петро Кузьмич (1925-2018) – видатний український живописець, пейзажист, мариніст. Навчався у студії образотворчого мистецтва при картинній галереї ім. І. Айвазовського у Н. Барсамова. Народний художник України (з 1985), член НСХУ. З 1948 брав участь у виставках, у тому числі з 1952 – у республіканських, з 1953 – у всесоюзних, а також зарубіжних (Угорщина, Югославія, Фінляндія, Албанія, Франція, США, Японія, Іспанія, Канада, Італія). 1963 року відбулася його перша персональна виставка у Києві. З 1953 Столяренко – член Спілки художників СРСР. З 1963–1978 був членом республіканського правління Спілки художників. З 1969 жив і працював в Ялті. З 1990-1995 працював у Парижі, періодично відвідував Бельгію, Люксембург, Монако, Іспанію, Італію, Голландію, Данію. Роботи художника знаходяться у вітчизняних та зарубіжних музейних та приватних колекціях. На фото картина "Полудень". 1980-ті роки; полотно, олія; 50 х 60 см. Колекція галереї НЮ АРТ.

🗣 Ми маємо подякувати Меланії за те, що Дональд Трамп змінив свою позицію щодо України, — республіканець-конгресмен Дон Бейкон «Навіть президент сказав, що його дружина щодня нагадує йому, що Росія щоночі бомбардує українські міста». #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world

13 липня 1940 року на хуторі Червоний Яр у Дніпропетровській області народився поет, дисидент, політв'язень, член Української Гельсінської групи Іван Сокульський. Мама Івана була простою селянкою, 43 роки пропрацювала в колгоспі. Батька хлопець не пам’ятав – влітку сорок першого Григорій Сокульський добровольцем пішов на фронт і пропав безвісти в сорок четвертому. Закінчив десятирічку в Синельниковому. Після першої невдалої спроби вступити до Дніпропетровського університету відробив два роки на підприємстві й поїхав на Львівщину, де ще два роки працював на шахті в Червонограді. У 1962-му вступив на філологічний факультет Львівського університету, став учасником Львівського клубу творчої молоді, де познайомився із творчістю поетів-шістдесятників. Серед яких були Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк, а пізніше – і з багатьма з них особисто. Скучивши за Дніпром та степами, у 1964-му перевівся до Дніпропетровського університету. Але вже за два роки його виключили з комсомолу та відрахували з університету «за поведєніє, не совместімоє со званиєм совєтського студєнта». Іван Сокульський був одним із перших шістдесятників, які стали на захист української культури: у 1968-му він разом з Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська», де висловлювався протест проти кампанії цькування Олеся Гончара за роман «Собор» та проти політики зросійщення та цькування української інтелігенції. Після того, як «Лист» було зачитано на «Радіо «Свобода», під прес потрапив і сам Сокульський. У червні 1969-го його заарештували й засудили на 4,5 роки з відбуванням покарання в таборах суворого режиму. Після звільнення зайнявся правозахисною діяльністю, вступив до Української Гельсінської групи, поширював самвидав. За це у 1980 році вдруге був арештований і отримав максимальний термін як особливо небезпечний державний злочинець: десять років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'ять років заслання. 3 квітня 1985 року, за дев'ять днів до закінчення тюремного терміну, був утретє заарештований і засуджений до трьох років таборів за сфабрикованими звинуваченнями у «хуліганстві». Відбував ув’язнення в таборі особливо суворого режиму ВС-389/36-1 в Кучино. За непокору неодноразово потрапляв до штрафного ізолятору, рік провів в одиночній камері без права на передачі. У 1987 році зумів передати на волю свідчення про порушення прав людини та тортури, яким наглядачі піддають «політичних»: з усіма фактами і прізвищами. Цей документ потрапив на Захід і справив там ефект бомби, адже на той час радянський лідер Михайло Горбачов заявив, що політв’язнів в СРСР немає. 2 серпня 1988-го звільнений з ув'язнення – після широкої міжнародної кампанії та естафетного голодування, яке оголосила дружина поета Орися Сокульська та дружина іншого політв’язня Ольга Стоко­тельна. Після звільнення став одним з провідних діячів українського національного відродження на Дніпропетровщині. Бере діяльну участь у створенні обласного товариства «Просвіта», Народного руху України, Української республіканської партії, Товариства «Меморіал» імені Василя Стуса. За його редакцією вийшло дев'ять номерів культурологічного журналу «Пороги». 20 травня 1990 року на пікетуванні на підтримку незалежності України його жорстоко побили аґенти КДБ. 🕯22 червня 1992 року Іван Сокульський помер – далися взнаки і 13 років таборів та загострення хронічних хвороб. За іронією долі, довідку про повну реабілітацію сім'я отримала на 40-й день після його смерті.

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила «Декларацію про державний суверенітет УРСР», яка проголосила державний суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках», як було зазначено в преамбулі Декларації. Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У Декларації проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Декларація проголошувала економічну самостійність України, а також самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. Також Україна декларувала статус нейтральної держави, яка не братиме участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами. «За» проголосували 357 депутатів, зокрема абсолютна більшість комуністів. Проти - четверо. Того ж дня було ухвалено постанову «Про день проголошення незалежності України» - 16 липня проголошувалося святковим і вихідним днем на території України. Україна стала однією з перших, хто оголосив про намір вийти з Радянського Союзу: 11 березня 1990 р. Литва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності, 12 червня 1990 р. була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР. Хоча формально Українська РСР ще залишалася у складі СРСР, оскільки у Верховна Рада УРСР не мала повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу. Це питання мало бути винесеним на Всеукраїнський референдум, який і відбувся 1 грудня 1991 року, уже після прийняття «Акту проголошення державної незалежності України» 24 серпня 1991 року. Також за цей рік було ухвалено Закон «Про економічну самостійність УРСР» та постанову про перехід у юрисдикцію УРСР підприємств та організацій союзного підпорядкування, про службу українських юнаків лише на території України, розроблявся закон про громадянство, було прийнято закон про заснування президентської посади та призначено на 1 грудня 1991 року вибори першого Президента України. «Декларація про державний суверенітет УРСР» стала актом відновлення державницьких прагнень українців через 70 років після доби Української революції 1917-1921 років. До речі, в ті часи було багато дискусій з приводу назви держави і серед пропозицій було повернення до назви Українська Народна Республіка. Але, зрештою, усі зійшлися на компромісному варіанті Україна.

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

ОФІЦІЙНО Коментуючи заяви в ЗМІ з боку керівників НАБУ та САП, Служба безпеки України зазначає наступне: 1.⁠ ⁠Стосовно тез, що «матеріали кримінальних проваджень не надали НАБУ, а також - ЗМІ» Відповідно до вимог кримінально-процесуального законодавства, матеріали досудового розслідування становлять таємницю слідства. Слідчі органи не мають обов’язку розголошувати будь-яку інформацію з досудового провадження поза межами, визначеними законом. Усі наявні докази, що підлягають розголошенню, були офіційно оприлюднені СБУ 21 липня, включно з аутентичними аудіо-розмовами фігурантів: •⁠  ⁠«СБУ та ОГП затримали за підозрою у веденні бізнесу в рф одного із керівників детективів НАБУ» ➡️ bit.ly/4ljwh1I •⁠  ⁠«СБУ та ОГП викрили чинного народного депутата України у роботі на рф: він мав значний вплив на діяльність НАБУ» ➡️ bit.ly/4m9Xghv •⁠  ⁠«СБУ та ОГП затримали «крота» фсб у лавах НАБУ: його курував заступник керівника охорони Януковича» ➡️ bit.ly/45yhmLo Разом з тим 7 серпня слідчі СБУ надали керівнику НАБУ окрему інформацію та окремі матеріали, які підтверджують обгрунтованість оголошених підозр 2 працівникам НАБУ. Весь масив доказової бази буде надано виключно суду - в порядку, передбаченому процесуальними нормами. 2.⁠ ⁠Стосовно заяв про нібито «тиск на певних людей, аби вони свідчили, що в НАБУ дійсно є російські впливи» Жодного тиску на «певних людей» не відбувається і відбуватись не може. А про вплив на НАБУ нардепа від забороненої в Україні проросійської партії ОПЗЖ Федора Христенка, зокрема, свідчать і аутентичні записи його власних розмов. Окремо нагадаємо: під час обшуків за місцем проживання нардепа в Україні (в будинку, де зараз мешкають його близькі родичі) виявлено матеріали негласних слідчих дій та анкети детективів НАБУ. Тож будь-які заяви представника проросійської партії ОПЗЖ про «небезпеку, яка загрожує життю», вважаємо спробою уникнути кримінальної відповідальності. Федору Христенку, який від початку повномасштабного вторгнення покинув територію України, заочно повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 28, ч. 1, ч. 2 ст. 111 (державна зрада, вчинена за попередньою змовою групою осіб в умовах воєнного стану) та ч. 2 ст. 369-2 (зловживання впливом) Кримінального Кодексу України. 3.⁠ ⁠Стосовно того, що нібито «детектива НАБУ Р. Магамедрасулова затримали за документування відомого бізнесмена» Усі заяви та чутки про те, що нібито Р. Магамедрасулов займався документуванням одного з відомих українських бізнесменів, не відповідають дійсності. Як встановило розслідування, фігурант мав контакти з представниками країни-агресора та виступав посередником у продажі партій технічної коноплі свого батька до рф (республіка Дагестан). Вивчивши матеріали справи і ґрунтовну доказову базу, суд відправив Р. Магамедрасулова під варту до 16 вересня без права на заставу. Будь-які заяви третіх осіб, які свідомо маніпулюють фактами, субʼєктивно оцінюють оприлюднені Службою матеріали, «забуваючи» про торгівлю з рф, є неприпустимими. Р. Магамедрасулову оголошено підозру за ст. 111-2 (пособництво державі-агресору) ККУ. Він підозрюється у веденні бізнесу в рф (виступав посередником у продажі партій технічної коноплі свого батька до республіки Дагестан). Підозру та запобіжний захід у вигляді тримання під вартою отримав також батько співробітника Бюро, громадянин рф – Сентябр Магамедрасулов. Вважаємо розповсюдження нічим не підтверджених маніпулятивних заяв щодо даних резонансних кримінальних проваджень спробою чинити публічний тиск на представників судової гілки влади.

🇨🇿 Чехія не купуватиме американську зброю для України за планом Трампа, - Фіала Прем'єр-міністр Чехії пояснив, що його країна допомагатиме в інший спосіб і зосереджується на власній ініціативі щодо боєприпасів. "Чеська Республіка зосереджується на інших проєктах і способах допомоги Україні, наприклад через ініціативу щодо боєприпасів. Тому зараз ми не розглядаємо можливості приєднання до цього проєкту", - пояснив премʼєр-міністр Чехії. #Новини_звідусіль #Новини_news #world_news #interesting_news @interesting_news @news @world_news #news #news_from_around_the_world