#ШІ #магічний_реалізм #Сейнен Шепіт Міських Ліхтарів: Секрет Хікарі-чо Сірий, вічний дощ Токіо омивав скло шкільних вікон, створюючи розмиті акварельні плями з неонових вивісок. Шістнадцятирічна Міка Акіяма йшла додому. Вона належала до того типу старшокласниць, яких не помічають. Її шкільна форма здавалася на ній трохи більшою, аніж потрібно, а її погляд був завжди опущений, ніби вона шукала на асфальті загублені істини. Вона була невидима в галасливому потоці однокласників, які обговорювали останні ігри та поп-ідолів. Її самотність була її схованкою. Вона мріяла про світ, де її внутрішній, надмірно чутливий світ не потрібно було б ховати. Її єдиною зброєю проти світу була стара, потерта плівкова камера, яку вона ніколи не випускала з рук, і рюкзак, обвішаний дрібними, химерними значками з локальних ґачапон-автоматів. Єдине, що по-справжньому цікавило Міку, були старі міські ліхтарі. Не сучасні світлодіодні стовпи, а старі газові ліхтарі, що залишилися на звивистих вуличках району Хікарі-чо (Місто Світла). Вона вірила, що вони були не просто освітлювальними приладами, а очима міста, які не спали. Вона клялася, що іноді, у глибоких сутінках, вони тихо шепочуть історії тим, хто готовий слухати. Одного вечора, коли дощ перетворився на легку мжичку, Міка завернула у вузький, майже забутий перевулок, де стояв ліхтар зі зламаним, іржавим ковпаком. Вона підняла камеру, щоб зробити знімок його сумної краси, і тут почула його. Це був не голос у звичному сенсі, а тиха, напружена мелодія, схожа на дзвін вітряних дзвоників, що лунав усередині її голови. Вона відчула гострий, пронизливий сум. Міка швидко сфотографувала ліхтар. Коли вона подивилася на проявлене пізніше фото, то побачила на ньому ледь помітне, мерехтливе світло, схоже на крихітну, примарну комаху. З того дня шепіт посилився. Міка почала систематично обходити район Хікарі-чо. Вона помітила, що лише деякі ліхтарі – старі, з дивними, вигадливими візерунками на склі – випромінювали цю незвичайну енергію. Вона почала їх фотографувати, збираючи, як вона їх називала, "Голоси Світанку". Її стара плівкова камера фіксувала те, чого не бачило людське око. Кожен знімок, проявлений у напівтемряві її кімнати, показував короткий, розмитий момент із минулого міста: сцени зниклих фестивалів, обличчя людей, які давно пішли. Це була магія, яка впліталася у звичайну, сіру буденність. Одного разу, у занедбаному парку, де стояло покинуте святилище, Міка фотографувала старий ліхтар-ліхтарик, що тихо "співав" свою меланхолійну пісню. На лавці сидів хлопець її віку, який виглядав таким же "зайвим" у цьому світі, як і вона сама. Хірокі Ямамото. Він мав безтурботне, але меланхолійне обличчя і завжди носив із собою записник, у якому робив ескізи. Його шкільна форма була акуратною, але його очі — неймовірно уважними, завжди наче в пошуках чогось невидимого. — Вони співають, так? — тихо запитав він, не відводячи погляду від ліхтаря. Міка застигла, стискаючи камеру. — Ти... ти теж чуєш? — ледве чутно прошепотіла вона. — Звісно, чую. Але ти їх фотографуєш. Це краще. Я лише можу малювати схеми їхніх хвиль. Я називаю їх Хікарі-но-Кое — Голоси Світла, — він перевернув сторінку свого блокнота, де були складні, майже езотеричні малюнки, що нагадували вібрації звуку. — Ці ліхтарі — це залишки давньої магії, що оберігає місто, і вони «активуються» особливим світлом. Це була мить чистої, анімешної близькості. Міка вперше відчула, що вона не "невидима". Вона була потрібна. Міка та Хірокі почали свою таємну місію. Після уроків, коли місто огортала фіолетова чиста ніч, вони зустрічалися. Міка фотографувала, Хірокі малював. Вони ділилися своїми знаннями. Хірокі пояснював, що кожен "Голос Світанку" зберігає в собі не лише спогади, але й емоційний відбиток людей, які проходили повз. Це була історія міста, написана світлом і почуттями. Міка вперше розквітла. Її світ, раніше замкнений, знайшов свого супутника. Їхня спільна мета — "зрозуміти" ліхтарі — стала їхнім спільним голосом. Вони сміялися, ховаючись від нічної охорони, і шепотіли свої таємниці, як двоє дітей, що знайшли спільний скарб. Ця дружба, народжена з магічного реалізму, стала для Міки найреальнішим, що вона мала. Одного разу вони виявили, що "голоси" ліхтарів слабшають, їхні пісні стають дедалі тихішими і сумнішими. Хірокі знайшов оголошення в місцевій газеті: мерія планує "комплексну модернізацію" старого району, замінивши всі старі ліхтарі на нові, уніфіковані, "енергозберігаючі" моделі. Для Міки це було не просто знесення: це було знищення душі Хікарі-чо. Вона відчула не просто смуток, а палкий, юнацький гнів і бажання діяти. Їхні дослідження привели їх до "Серця Ліхтарів" — найстарішого, майже повністю зламаного кам’яного ліхтаря, що стояв на невеличкій площі в центрі Хікарі-чо. Це був Іші-Доро — храмовий ліхтар, якому було понад сто років, і, за легендами, він був джерелом усієї магії району. Він був зламаний, але ще жеврів. І його збиралися демонтувати першим. — Якщо його приберуть, усі "Голоси Світанку" замовкнуть назавжди, — з відчаєм сказав Хірокі. — Ми маємо їх захистити! — Як? Ніхто не повірить у наші "голоси" і "хвилі"! — заперечила Міка. Міка вирішила використати свою зброю — фотографію. Вона проявила найкращі, найбільш "магічні" знімки, на яких були чітко видно обриси минулого і мерехтливе світло. Вона таємно створила невелику "виставку", розвісивши ці фотографії біля "Серця Ліхтарів". Її надією було привернути увагу. Вона ризикувала бути висміяною, але вперше в житті їй було байдуже. Вона мала мету, і її голос вперше мав значення. Настала мить демонтажу. Міка, вперше в житті, стояла не зігнувшись. Вона тримала свій фотоапарат, а поруч стояв Хірокі і невелика група нових, "дивних" друзів. До них підійшов представник мерії, вимагаючи припинити протест. Міка, дивлячись йому прямо у вічі, виголосила свою промову — тиху, але напрочуд сильну: — Ви бачите лише старе, іржаве сміття, яке потрібно замінити на щось "ефективне"! Але ми бачимо пам'ять! Ви не можете замінити душу світлодіодом! Якщо ви знищите цей ліхтар, ви знищите нашу здатність бачити диво! Це була не просто промова, це була активація. Міка та Хірокі та їхні друзі почали торкатися "Серця Ліхтарів", згадуючи найяскравіші моменти, пов'язані з містом. Зладнаний ліхтар почав тихо світитися. Його шепіт перетворився на чистий, дзвінкий звук, що пролунав над площею. Це була справжня магія, що виходила від спільноти, яка знайшла свою приналежність. Мерія не відступила, але громадська думка змінилася. Навіть кілька дорослих, які колись вірили в диво, але забули, почали підтримувати дітей. Вони досягли компромісу: "Серце Ліхтарів" та кілька інших старих "Голосів" залишаються на місці як "історичні пам'ятки". Міка більше не була "невидимою". Вона знайшла свій голос, знайшла друзів, знайшла своє місце. У кінці, коли вони з Хірокі пізно ввечері фотографували один з відновлених ліхтарів, вона усвідомила: місто стало не просто набором будівель, а живим організмом, що дихає магією. Диво завжди буде поряд, доки є ті, хто готовий його побачити та захистити. А її шлях, шлях від невидимої дівчинки до захисника душі міста, тільки-но почався.

#ШІ #психологічний #реалізм Меридіан Осіннього Світла Тиша була володаркою її квартири. Вона оселилася тут після того, як Олена, успішна, але виснажена архітекторка, свідомо відійшла від галасливого світу великих проектів. Сорок вісім років - не вік кризи, а меридіан, точка рівноваги, де вже є чітке розуміння пройденого шляху і холодна ясність щодо того, куди варто йти далі. У цей дощовий, пропахлий опалим листям осінній тиждень, тиша не була гнітючою; вона була структурою, яка дозволяла чути власні думки. Олена любила цю тишу, як старий, перевірений часом інструмент. Кожен предмет у квартирі - від антикварної лампи до стосу книг, що дихали історією, - був обраний нею, і лише нею, без компромісів із чужим смаком. Вона жила, як у добре спроектованому будинку: без зайвих стін і з ідеальним освітленням. На невеликому робочому столі, поруч із кресленнями для реставрації старої міської бібліотеки, лежав глянцевий конверт із запрошенням. Ювілей Лілії, колишньої однокурсниці. З тих, хто завжди жив за чітким, соціально схваленим планом: вдалий шлюб, двоє дітей, великий будинок за містом, статус «шанованої дружини». Олена розуміла, що там зберуться всі, хто, можливо, без жодного злого наміру, але обов’язково запитає: «А ти все сама?», «Чому не вийшло?», «Не пізно ще когось знайти?». Це був ювілей успішної формальності. І це запрошення стало каталізатором, що змусив Олену, як архітектора, зробити інвентаризацію власного життя. Кохання. Олена розмірковувала про нього, дивлячись на дощ, що змивав бруд із вікна. Вона не була позбавлена кохання. Було два великі, бурхливі романи, що палали яскраво і згасли саме тому, що вона не дозволила їм стати її кліткою. Вона не могла вмістити свій багатогранний, незалежний світ у вузький коридор чиїхось очікувань. Перший - пристрасний, але власник, який хотів, щоб вона «менше працювала і більше була вдома». Другий - інтелектуал, який вимагав «спільної ідеї», що мала переважити її власні прагнення. Тоді вона відчула: або вона «стисне» себе до розмірів ідеальної супутниці, або залишиться собою. Вона обрала останнє. «Чи справді кохання - це мета, як нам нав’язали? - розмірковувала вона, п’ючи каву. - Або це лише ілюзія повноти, яку люди використовують, щоб приховати свою внутрішню порожнечу?» Вона відкинула цю думку. Кохання, звісно, існує. Але чому соціальний код вимагає, щоб воно було єдиним джерелом сенсу? Робота стала для неї формою глибокої медитації. Реставрація бібліотеки - це не просто креслення, це відновлення пам’яті міста. Олена відчувала, що її професія - це її справжнє призначення. Її свобода полягала в тому, що її ніхто не відволікав, не вимагав звіту, не обмежував її творчу думку. Вона належала лише своїм ідеям, і це було розкішшю, яку вона б не проміняла на сумнівне щастя «жити для когось». Це була її відповідь на соціальний запит «де твоє життя?»: «Ось воно, у цих лініях і кутах, у відновленні прекрасного». Звісно, суспільство не дрімало. Коли вона спускалася сходами, її перехопила пані Зоя, сусідка з другого поверху, жінка з невгамовною потребою «допомагати» чужому нещастю. - Оленочко, ти сьогодні така бліда. Все сама й сама, - зітхнула Зоя, сплітаючи вузол із її самотності. - Такий скарб, і без пари. А он у мене є племінник! Поважний чоловік, вдівець. Не пізно ще, дитинко! Олена посміхнулася своєю фірмовою, ледь іронічною посмішкою. Вона хотіла відповісти: «Пані Зою, я не скарб на розпродажі. І мій життєвий простір не є порожнім, щоб його заповнювати першим-ліпшим вдівцем». Але сказала лише: «Дякую, пані Зою. Моєму життю зараз не потрібні нові стіни. Воно вже ідеально спроектоване». Це викликало в неї цілу хвилю внутрішніх монологів. Чому суспільство так боїться самодостатності? Тому що самодостатня жінка не підпадає під загальну систему координат. Вона не потребує захисту, не прагне схвалення, вона не є «додатком». Вона — повний всесвіт. Вона підійшла до дзеркала. Середній вік. Це вже не той час, коли вона хотіла бути «ідеальною». На її обличчі були помітні лінії досвіду, а у погляді — глибина. Це був час, коли фізична краса поступалася внутрішній глибині та самоприйняттю. Вона відчула, що не старіє, а кристалізується. Сенс Життя? Вона відмовилася від пошуку монументального, єдиного сенсу. Він не в продовженні роду, не в накопиченні багатств, і навіть не в «залишенні сліду в історії». Сенс життя, на її думку, полягав у здатності відчувати, помічати осіннє світло на мокрому асфальті, залишатися вірною собі, бути чесною зі своєю іронією. Вона була вдячна своїй самотності за те, що вона навчила її бути цілісною. Настала ніч відвертості. Олена перебрала старі листи, потерті фотографії. Це була остання, ретельна «інвентаризація». Вона не шкодувала. Кожен роман був прекрасним, але вони закінчилися, бо її незалежність була несумісна з їхньою потребою в контролі. Вона не могла зрадити себе. Вона витримала це випробування і вийшла з нього сильнішою. На світанку, коли дощ трохи вщух, вона взяла запрошення Лілії. Воно було таким глянцевим, таким показово ідеальним. Вона порвала його навпіл, а потім ще раз, і викинула у відро для сміття. Це був символічний акт, відмова від необхідності відповідати та звітувати перед чужими очікуваннями. Вона прийняла свою самотність не як покарання, а як свідомий вибір, як абсолютну свободу бути Оленою. Сніданок був легким, але внутрішня наповненість, яку вона відчувала, була важкою, як добре витриманий коньяк. Вона вийшла з дому. На вулиці вже не було сірості, на яку вона звикла дивитися. Осіннє сонце, пробиваючись крізь важкі хмари, заливало вулицю помаранчевим, теплим світлом, справжнім Меридіаном Осіннього Світла. Вона відчувала не спустошення, а готовність. Олена прийшла до бібліотеки. Її архітектурний проект був на стадії погодження. Вона сиділа за великим столом, розкладаючи креслення і заглиблюючись у деталі конструкцій, коли до неї підійшов чоловік. Він був середнього віку, із витонченим, задумливим обличчям і окулярами, що сиділи на переніссі. Здавалося, він був у цьому просторі так само природно, як і вона. - Вибачте, - тихо промовив він, вказуючи на її креслення. - Ви, мабуть, відповідаєте за реставрацію? Я історик. Аркадій. Я тут досліджую архіви, і, чесно кажучи, боюся, що новий дизайн знищить душу цієї будівлі. Олена відчула миттєвий спалах іронії, але стрималася. - Архітекторка Олена. Душу якраз я і прагну зберегти. Я прихильниця чистоти ліній, а не показної сучасності. Ви ж, сподіваюся, не з тих, хто вважає, що все старе автоматично є священним? Аркадій посміхнувся посмішкою людини, яка зрозуміла жарт, адресований лише їй. - О ні. Я з тих, хто вважає, що старе має бути функціонально красивим, а не лише музейним. Мені потрібен простір, де відчувається вага думки, а не пил. — Тоді нам по дорозі, Аркадію. Мені потрібен простір, де є світло, щоб читати, а не лише тіні, щоб ностальгувати. Він сів навпроти, і вони почали говорити про бібліотеку. Але вже через кілька хвилин розмова перейшла на Архітектуру та Історію з великої літери, на сенс їхньої роботи. Він не намагався її вразити, не намагався заповнити паузи, не питав про «її особисте життя». Він просто слухав і розумів її професійну пристрасть та інтелектуальну глибину, відповідаючи з тією ж іронічною, але щирою, проникливістю. Коли вона дивилася на нього, розбираючи складні деталі плану, Олена раптом чітко усвідомила: самотність, це не філософія, а підготовка. Це був період, необхідний для того, щоб вона зросла у повну жінку. Коли вона була цілісною, вона більше не шукала когось, хто заповнить її порожнечу. І лише тоді, коли вона перестала шукати, з’явився хтось, хто міг не заповнити її світ, а доповнити його, як ідеальна, функціонально красива деталь у добре продуманому кресленні. Вона відчула не закоханість, а тихий, глибокий інтерес. Новий виток. Можливо, це не буде велике кохання, але це буде свідоме кохання — кохання двох цілісних людей. Олена посміхнулася. Її життя вже має сенс, бо вона — єдина його архітекторка. Але навіть архітекторові іноді потрібен гід, щоб показати найкращі історичні деталі у його новому проекті.

Google випустила Veo 3.1, що забезпечує підвищений реалізм, краще дотримання запитів та покращену якість аудіо. Veo 3.1 додає аудіо до всіх ключових функцій редагування Veo, включаючи подовження кліпів та генерування відео за першим/останнім кадром. https://channeltech.space/ai/google-updates-veo-to-version-3-1/

#ліричний_реалізм Забута весна Марія, шістдесят років якої лягли на плечі витонченою, але відчутною вагою, стискала в руці ключі від будинку. Це були не просто ключі від дверей, це були залізні артефакти відчиненого минулого. Вона стояла біля хвіртки свого родового маєтку, який бачила востаннє двадцять років тому. Будинок, колись світлий і гомінкий, тепер стояв покритий патиною забуття, мов старовинна мідна монета. Його вікна, засліплені брудом і пилом, дивилися на неї очима сліпого мудреця. Вона приїхала з єдиною, прагматичною метою: продати. Поставити крапку, закрити стару бухгалтерську книгу, перетворивши пам'ять на цілком ліквідний капітал. Марія намагалася бути твердою. Це лише нерухомість, Маріє. Це цегла і дерево. Ніякої сентиментальності. Але щойно вона зробила крок за хвіртку, прагматичний щит розколовся. Повітря тут було не таким, як у місті. Воно було густим, майже в'язким, настояним на запаху моху, вологої, перепрілої землі та гнилої деревини. Цей аромат був як раптовий, несподіваний акорд із забутої мелодії, що одразу переніс її у дитинство. Вона вдихнула його, і відчула, як її внутрішнє, давно заблоковане "Я" почало тремтіти. Перед нею лежав Сад. Не доглянутий, не розчесаний, а дикий, буйний, ліс-самоучка, який взяв гору над людським втручанням. Зарості були схожі на густі, зелені спогади, що затягнули все, не даючи забути. Марія, наче археолог, почала розгрібати цей шар часу. Ось, під густим плющем, що був схожий на закам’яніле водоспадне волосся, вона знайшла її. Стару гойдалку. Ланцюги її проіржавіли, дошка зсіла, але вона все ще висіла, мов покинута сльоза часу. Саме тут вона гойдалася з молодшим братом, який так і не дожив до повноліття. Він сміявся дзвінко, немов кришталеві намистини, що розсипалися по траві. Його сміх, який ніколи не мав шансу перетворитися на дорослий голос, тепер звучав у її голові. Дикі, невгамовні троянди пробивалися крізь бур'яни — це була уперта, незламна краса, яка відмовлялася вмирати. Вони були як її мати, яка завжди казала: Краса — це завжди боротьба проти байдужості. Вона підійшла до будинку. Веранда, її улюблений притулок, була закрита. Скло в старих різьблених рамах було запилене, але крізь нього проникали тонкі, як золоті голки, промені осіннього сонця. Ця гра світла на запилених шибках створювала відчуття театральної містифікації, де звичайний простір перетворювався на сцену для минулого. Саме через це вікно, загорнута в бабусин плед, вона спостерігала за першим, чистим снігом, який здавався манною небесною на грубій, чорній землі. У кишені старої куртки, яку вона знайшла на вішаку, вона відчула холодний дотик металу. Це був старий, іржавий ключ, покритий зеленою патиною. Він не підходив до вхідних дверей. Це був ключ від Літньої Альтанки — невеликої, круглої споруди, що стояла в найглибшому кутку саду, де її стіни були обвиті диким виноградом. Альтанка! Це було місце першої таємниці. Тут відбувалися її перші, несміливі зустрічі з Олексою, її юнацьким коханням. Він був сором'язливим, але його руки, коли він торкався її, були теплими, як щойно випечений хліб. Їхнє кохання було коротким, як літній дощ, і обірвалося, коли її сім'я переїхала. Але він залишив глибокий, музичний слід у її пам'яті. Вона пам'ятала, як він вирізав на дерев'яному столі їхні ініціали — М і О, і сьогодні ці літери були не просто буквами, а таємним написом, зробленим голосом тиші. З настанням сутінків, які тут були глибокими, фіолетовими, майже оксамитовими, Марія сіла в альтанці. Вона торкнулася шорсткої, пропахної часом поверхні столу, де колись лежали їхні руки. У цю мить вона відчула не просто спогад, а майже фізичне, тремтяче відчуття присутності — м’який дотик матері до її волосся, задерикуватий поштовх брата в бік, тепло руки Олекси. Ці дотики, ці невидимі сліди були єдиною ниткою, яка пов'язувала її зі справжнім, незіпсованим, наївним "Я", яке вона поховала під шарами дорослого прагматизму. Вона усвідомила: продаж цього будинку — це не звільнення, а зрадництво своєї пам'яті. Якщо вона продасть це місце, вона продасть не цеглу, а частину своєї душі, де ще жевріла та Забута весна. Сльози, яких вона не проливала роками, нарешті знайшли вихід, і вони були чистими, як дощ, що змиває пил із квітів. Марія підвелася, відчуваючи не втому, а дивну, новітню рішучість. Вона скасувала продаж. Вона вирішила залишитися. Вона почне відновлювати Забуту весну — спершу в саду. Вона підніме ті дикі троянди, дасть нове життя гойдалці. Сад, який вона почне очищувати, стане метафорою її власного внутрішнього зцілення. Вона віднайшла ключ не до дверей, а до свого серця. Вона залишилася, щоб відновити не просто будинок, а зв'язок поколінь і своє власне, елегійне майбутнє.

#кіно #рекомендація «Василина (1928) реж. Фавст Лопатинський Жанр: драма Хронометраж: 42 хв. 💭 Про що фільм: «Василина» — екранізація твору Івана Нечуя-Левицького «Бурлачка» про непросте життя української селянки та її поневіряння в пошуках кращої долі. Автори фільму звернулися до традицій реалізму, але істотно змінили фінал стрічки в порівнянні з літературним першоджерелом, стверджуючи право жінки на незалежність і професійну самореалізацію. Дивитися - тут: https://online.dovzhenkocentre.org/films/kyyivski-fresky/

День художника України Щорічно у другу неділю жовтня митці України святкують День художника. Історія започаткування Дня художника України Свято було затверджено Указом Президента в 1998 році. Ініціатором святкування стала Спілка художників України. Метою є підтримка представників мистецтва та нагадування про його роль у культурному розвитку людини. Хто такий художник? Художник – творчий фахівець, що працює у різних галузях образотворчого мистецтва. Це може бути не лише малювання картин, але й фотозйомка, скульптура, графіка, стріт-арт, кіно, декоративно-ужиткове мистецтво тощо. Фахівці впевнені, що без споглядання художньої творчості неможливо виховати повноцінно розвиту особистість. Тому прямим обов’язком художника є донесення свого бачення краси, правдиве відтворення історичних подій, розвиток почуття прекрасного в людях і спонукання до думок над суттю буття. Найвідоміші українські художники Класика ХІХ — поч. ХХ ст. Тарас Шевченко (1814–1861) — живописець і графік, майстер психологічного портрета й історичних сцен. «Катерина», офорти з «Живописної України». Іван Айвазовський (1817–1900) — народжений у Криму мариніст світової слави. «Дев’ятий вал», «Чорне море». Архип Куїнджі (1842–1910) — новатор світла й повітряної перспективи. «Місячна ніч на Дніпрі», «Березовий гай». Сергій Васильківський (1854–1917) — поет степового пейзажу. «Козацький двір», «Український пейзаж». Микола Пимоненко (1862–1912) — реаліст побутового жанру. «Святочне ворожіння», «Проводи рекрутів». Олександр Мурашко (1875–1919) — яскравий колорист, з’єднав реалізм та модерн. «Дівчина в червоному капелюсі», «Карусель». Олекса Новаківський (1872–1935) — львівський експресивний колорист. «Святий Юр», портрети. Микола Самокиш (1860–1944) — баталіст і майстер анімалістики. Кінно-батальні сцени, ілюстрації до класики. Український авангард Казимир Малевич (1879–1935) — засновник супрематизму. «Чорний квадрат», «Біле на білому». Олександра Екстер (1882–1949) — авангард, сценографія, кубофутуризм. Ескізи костюмів і декорацій. Олександр Богомазов (1880–1930) — «київський сезаніст», теоретик і практик авангарду. «Пилярі», «Лісопилка». Соня Делоне (Гончар) (1885–1979) — орфізм, дизайн і мода. Серії «Симультанності». Давид Бурлюк (1882–1967) — «батько російського футуризму» з українським корінням. Футуристичні полотна, маніфести. Георгій Нарбут (1886–1920) — графік і шрифтовик, творець стилю УНР. «Українська абетка», банкноти та герби УНР. Федір та Василь Кричевські — живопис і дизайн. Василь — автор проєкту державного герба УНР, Федір — портрет і історичний жанр. Народне мистецтво та неонаїв Катерина Білокур (1900–1961) — квіткові композиції з ювелірною деталізацією. «Квіти за тином», «Півонії». Марія Примаченко (1909–1997) — наїв, фантастичні «звірі» та казкові сюжети. «Звіриний світ» (численні варіації). Ганна Собачко-Шостак (1883–1965) — декоративні розписи, витинанки, «квіткові» композиції. ХХ століття (модернізм, соцреалізм і поза ним) Тетяна Яблонська (1917–2005) — гуманістичний реалізм, пізній ліричний модерн. «Хліб», «Вечір. Стара Флоренція». Віктор Зарецький (1925–1990) — декоративно-орнаментальні образи, вплив сецесії. «Світлана», жіночі портрети. Микола Глущенко (1901–1977) — експресивний пейзажист, колорист. Карпати, міські краєвиди. Ала Горська (1929–1970) — монументалістка й шістдесятниця, громадянська сміливість. Мозаїки, вітражі. Сучасне українське мистецтво Іван Марчук (нар. 1936) — автор техніки «пльонтанізм», один із найвідоміших сучасників. Серії «Голос моєї душі», пейзажі. Анатолій Криволап (нар. 1946) — неоекспресіоніст, великі кольорові поля. Серія «Кінь. Вечір». Олександр Ройтбурд (1961–2021) — постмодерн, іронія й міфології сучасності. «П’єта», інтерпретації класики. Владислав Шерешевський (нар. 1964) — гротеск і соціальні алюзії. Влада Ралко (нар. 1969) — гостра графіка і живопис про тіло, війну, повсякдення. Нікіта Кадан (нар. 1982) — концептуаліст, робота з пам’яттю й простором. Роман Минов (нар. 1983) — живопис і медіа, дослідження ідентичності. Микита Шалений (нар. 1982) — мультимедіа, відеоарт і архівні наративи.

#ШІ #Магічний_реалізм Камертон особистості Вероніка була піаністкою, чия репутація в камерній музиці була викарбувана, наче ноти в граніті. Її інтерпретації Баха, за словами критиків, були «архітектурно досконалими», а Шопена вона грала з такою пристрастю і точністю, що здавалося, музика народилася лише для її рук. На сцені вона була досконалістю, вогнем, незламною волею. Але поза сценою вона була лише дзеркалом. Щойно Вероніка закохувалася, її внутрішній камертон починав давати фатальний збій. Вона, як хамелеон, миттєво втрачала свою колірну гаму, перетворюючись на покірну тінь обранця. Якщо чоловік любив віскі, вона забувала про своє улюблене італійське вино. Якщо він був фанатом футболу, вона несподівано знаходила його обговорення "глибокими". Вона приймала його смаки, його думки, його розклад, зникаючи як особистість. Вона ставала резонансною декою, лише підсилюючи його власний голос. Цей сценарій був незмінним. Четверте за два роки розставання виявилося найбільш принизливим. Колишній залишив їй повідомлення: «Ти настільки покірна, Вероніко, що мені з тобою нецікаво сперечатися. Здається, я зустрічаюся зі своєю найкращою, але дуже мовчазною, копією». Покірність. Це слово било гостріше, ніж будь-яка критика. Вероніка сиділа посеред своєї ідеально чистої квартири. Тут, серед мінімалістичного дизайну та прохолоди мармуру, вона відчувала себе найсамотнішою. Єдиною фортецею її справжнього, нескореного Я був великий, полірований рояль "Steinway" у вітальні. Вона підійшла до нього, опустила голову на прохолодну дерев’яну кришку. Руки, які на сцені могли відтворити галактику звуків, зараз були безсилими. — Добре, Роялю, — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти знаєш мене краще за всіх. Ти чув усі мої секрети. Що зі мною не так? Чому я розчиняюся? І тоді це сталося. Рояль не видав звуку, але клавіші, спершу обережно, а потім з наростаючою рішучістю, почали рухатися самі. Це було схоже на гру привида: клавіші натискалися з ідеальною вагою, музика була гучною, чіткою. Це було не м’яке тремоло, а потужний, ритмічний удар. Звучав Фридерик Шопен. Його "Військовий полонез" (op. 40, №1). Не вся п’єса, а лише той центральний, найбільш домінантний фрагмент, що звучить як маніфест незламної гордості та силової волі. Здавалося, рояль не просто грає, а гримає на неї, вимагаючи прокинутися. Вероніка, знавець музики, впізнала повідомлення миттєво. Вона підвела голову, і в очах спалахнув не смуток, а гнів — злість на саму себе. «Припини бути тінню. Будь маршем», — пролунало в її свідомості. Це було нагадування про її сценічний образ, про її силу, яку вона "залишала" на оксамитовій подушці стільця щоразу, коли йшла на побачення. «Значить, я маю бути... Маю бути собою», — прошепотіла вона. — «Як Шопен. Непоступливою». Ця абсурдна, але чітка порада стала її новим камертоном особистості. Через тиждень вона йшла на побачення з Артемом, солідним мистецтвознавцем. Він був цікавим, але з категоричними судженнями. Вона відчувала, як її внутрішній "хамелеон" вже готується погодитися з усім, що він скаже. Перед виходом Вероніка зупинилася біля рояля. — Як мені не перетворитися на його копію за сорок хвилин? — запитала вона подумки. Рояль відповів. Цього разу музика була іншою. Це було Скерцо для фортепіано Ференца Ліста — швидка, грайлива, іронічна мелодія. Вона підкреслювала гумор, легкість і несерйозну сутність, яку Вероніка завжди ховала за фасадом серйозної піаністки. «Легкість, Вероніко. Дотепність. Не бійся бути непередбачуваною», — прошепотіла вона, одягаючи яскраво-жовтий шарф, який раніше соромилася носити, вважаючи його "надто інфантильним". На побаченні Артем, обговорюючи вино, безапеляційно заявив: «Італійське Primitivo — це єдиний напій, вартий уваги». «Ти знаєш, Артеме, — відповіла Вероніка, не піддаючись. — Тобі, як мистецтвознавцю, мабуть, зручно жити в ілюзіях. Але справжнє відкриття — це коли ти знаходиш дивний іспанський сорт, який ніхто не знає, і він стає твоєю маленькою таємницею. До речі, завтра я приготую тобі каву, і ти зрозумієш, що справжній хаос — це теж ідеально». Артем на мить завмер, а потім його обличчя розтягнулося в усмішці. Він був зачарований цією непередбачуваністю і характером. Йому подобалося, що перед ним сидить не віддзеркалення, а особистість. Протягом наступних кількох місяців рояль став її особистим психотерапевтом, її "Книгою Змін". Коли Вероніка сумнівалася, чи варто поїхати у відрядження до Берліна самій, без Артема, щоб не викликати ревнощів, рояль грав потужний і сольний етюд Скрябіна. Музика говорила: "Самодостатність". Коли Артем одного разу ввечері розповів про складну ситуацію на роботі і потребував співчуття, Вероніка, боячись бути "надто м'якою", запитала рояль, як їй висловити прихильність без надмірної покірності. Клавіші відгукнулися фрагментом з Ноктюрна in G minor Дебюссі — музикою, сповненою ніжності, але з чіткою, незалежною внутрішньою структурою «Це співчуття, а не розчинення», — зрозуміла вона. Вона вчилася відтворювати ці фрагменти характеру у своєму житті. Вона робила дрібні, "неідеальні" помилки у розмовах, але вони були її. Вона сперечалася, просила, відмовляла, а Артем лише більше поважав її. Вона повернула собі свою унікальну мелодію. Одного ранку Вероніка прокинулася. У кімнату, як завжди, вливалося золоте світло. Вона відчула дивовижний спокій. Артем був на кухні. Вона підійшла до рояля і подумки запитала: «Роялю, тепер усе добре? Як мені зробити наші стосунки ідеальними назавжди? Може, варто більше готувати? Чи менше говорити про музику?» Рояль почав грати. Це був короткий фрагмент з Ноктюрна in E flat major Шопена, твір прекрасний, але в ньому завжди є трохи меланхолії та сумніву, нагадування про те, що досконалість не існує. Вероніка усміхнулася. Вона простягла руки, і, перш ніж музика змогла набрати силу, заглушила її. Вона поклала долоні на клавіші, відчуваючи їхній прохолодний слонову кістку, і, дивлячись на сонячне проміння, що падало на рояль, твердо, голосно промовила: — Досить. Я сама… Тепер я знаю, хто я насправді. Вона вдихнула і заграла власну, фантастичну, радісну мелодію. Її музика була її новим Я: сильна, хаотична, сповнена несподіваних пауз і рішень. Це була музика справжньої людини, яка прийняла свою недосконалість і не потребувала жодних «ідеальних виборів». А з кухні в ту мить долинав густий аромат кави, яку готував Артем. Йому була потрібна лише вона, її справжня мелодія...

#мистецтво #особистості 🎨 Костянтин Качанов (Попроцький) – маловідомий, але яскравий представник українського авангарду. ⠀ Народився 1904 року у Варшаві. Навчався у Варшавській академії мистецтв та Харківському художньому інституті – у Миколи Бурачека, Івана Северина й Олексія Кокеля. ⠀ Художник свідомо виступав проти нав'язаного радянського соцреалізму. У 1930-х був засуджений за буржуазний формалізм і неблагонадійність та 3,5 роки провів на Єнісеї у виправно-трудових таборах. ⠀ 🖼️ Змушений повернутися до ненависного жанру, працював у Києві, а пізніше у Львові. У часи перебудови, наприкінці вісімдесятих, він виніс на подвір'я сотні своїх картин і спалив їх, щоб нарешті творити вільно. ⠀ На Віоліті зараз представлена картина з пізнього творчого періоду митця. Вона написана олією на картоні розміром 23,8×19,2 см. ⠀ Посилання на лот 👇 https://violity.me/3V5kOs3 ⠀

#Вкрадені_в_України МОДЕРНОВИЙ РЕАЛІЗМ ОЛЕКСАНДРА МУРАШКА 7 вересня 1875 року в Києві народився Олександр Мурашко, живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму. Життєвий та творчий шлях художника нерозривно пов'язаний із Києвом. 1916-го він разом із однодумцями заснував Товариство київських художників, а 1917-го став одним із фундаторів Української академії мистецтв. Він прожив лише 43 роки, але став одним із найяскравіших українських художників, хоча росія й намагалася всіляко записати його до «руской культури». 14 червня 1919 року, на вулиці Дорогожицькій у Києві, неподалік від власного будинку, коли вони з дружиною поверталися додому, їм перекрили шлях троє невідомих у шинелях та з гвинтівками. Вони повідомили Олександру, що доведеться проїхати з ними. Тодішнє слідство встановило, що художник намагався втекти і під час переслідування його було вбито... Знайомі художника стверджували, що це було замовне вбивство, адже тоді в Києві наповну орудували більшовики, а Олександр Мурашко був членом проукраїнських партій. Смерть основоположника та професора Української академії мистецтв, видатного майстра живопису, стала важкою втратою для української культури. З відривного календаря "Український народний календар" за 7 вересня. ----------

#Вкрадені_в_України МОДЕРНОВИЙ РЕАЛІЗМ ОЛЕКСАНДРА МУРАШКА 7 вересня 1875 року в Києві народився Олександр Мурашко, живописець, який виробив власний неповторний стиль у поєднанні імпресіонізму, модерну та реалізму. Життєвий та творчий шлях художника нерозривно пов'язаний із Києвом. 1916-го він разом із однодумцями заснував Товариство київських художників, а 1917-го став одним із фундаторів Української академії мистецтв. Він прожив лише 43 роки, але став одним із найяскравіших українських художників, хоча росія й намагалася всіляко записати його до «руской культури». 14 червня 1919 року, на вулиці Дорогожицькій у Києві, неподалік від власного будинку, коли вони з дружиною поверталися додому, їм перекрили шлях троє невідомих у шинелях та з гвинтівками. Вони повідомили Олександру, що доведеться проїхати з ними. Тодішнє слідство встановило, що художник намагався втекти і під час переслідування його було вбито... Знайомі художника стверджували, що це було замовне вбивство, адже тоді в Києві наповну орудували більшовики, а Олександр Мурашко був членом проукраїнських партій. Смерть основоположника та професора Української академії мистецтв, видатного майстра живопису, стала важкою втратою для української культури. З відривного календаря "Український народний календар" за 7 вересня. ----------