ПОЄДНАЛИСЬ Ріпак ось і небо зійшлись на межі́ І прапор разо́м утворили. То ж кожному з нас кольори не чужі, За них українців гнобили. Ріпак ось і небо з'єднались, зійшлись. Таке тільки в нас може бути. Не є випадковістю тк, що знайшлись, Не можна красу цю забути. Ріпак ось і небо – одне полотно, Яке нам нагадує прапор. Злили́сь кольори ці вже дуже давно, Й не роз'єднує їх навіть вихор. Ріпак ось і небо. Ці два кольори… Так вдало вони поєднались. Защо́раз в уяві це все відтвори, І нащадки щоб всім цим пишались. Ріпак ось і небо… І золото й синь… Чи можна придумать що краще? Такая краса – куди оком не кинь, Й для символіки це є найкраще. 05.07.2019 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019

ЛЮЦЕРНА І НЕБО Люцерна і небо зійшлись на межі І прапор разом утворили. Кольори мені рідні, вони не чужі… За них українців гнобили. Люцерна і небо воєдино зійшлись. Таке тільки в нас може бути. Недаремно вони у природі знайшлись, Не можна красу цю забути. Люцерна і небо – одне полотно, Яке нам нагадує прапор. Кольори поєднались ці дуже давно, Й не роз'єднує їх навіть вихор. Люцерна і небо…ці два кольори… Так вдало вони поєднались. Защораз в уяві це все відтвори, Й покоління щоб всім цим пишались. Люцерна і небо…золото й синь… Чи можна придумать що краще? Такая краса – куди оком не кинь, Й для символіки це є найкраще. 05.07.2019 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019

ЛЮЦЕРНА І НЕБО Люцерна і небо зійшлись на межі І прапор разом утворили. Кольори мені рідні, вони не чужі… За них українців гнобили. Люцерна і небо воєдино зійшлись. Таке тільки в нас може бути. Недаремно вони у природі знайшлись, Не можна красу цю забути. Люцерна і небо – одне полотно, Яке нам нагадує прапор. Кольори поєднались ці дуже давно, Й не роз'єднує їх навіть вихор. Люцерна і небо…ці два кольори… Так вдало вони поєднались. Защораз в уяві це все відтвори, Й покоління щоб всім цим пишались. Люцерна і небо…золото й синь… Чи можна придумать що краще? Такая краса – куди оком не кинь, Й для символіки це є найкраще. 05.07.2019 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019

ВКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР ВКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР – не просто полотно, Де поєдналось жовте і блакитне, Не просто це двоколірне рядно – Це небо неозоре й поле житнє. ВКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР –гордість ж бо яка, Це – стяг нашої неньки України, Стяг НЕЗАЛЕЖНОСТІ, не слуг й не кріпака! Й про нього українська пісня лине. ВКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР – ЄДНОСТІ ж бо стяг, Стяг ВОЛЕЛЮБНОСТІ вкраїнського народу, Він святості й висот своїх досяг І заслужив найвищу нагороду. ВКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР всюди майорить І на вітру він розвивається, мов хвиля, Над ним розкинулась небесная блакить, Під ним – земля свята й вкраїнцю мила. 23.08.2019 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2019 ID: 1046268

Микола Пимоненко "Великодня заутреня". Це полотно викрадено російською окупаційною владою з колекції Херсонського обласного художнього музею, наразі місце його перебування невідоме.

День квілтингу У третю суботу вересня березня кожного року світ відзначає творче свято – День квілтингу (Quilting Day). Що ж таке квілтинг? Цим терміном називають ремесло, яке полягає в художньому вистьобуванні та вишиванні шматочків тканини, між якими вставляють шар вати, фатину тощо. Стьобане полотно існувало ще в давні часи, потім поширилось у Китаї, в 11 – 15 століттях дійшло до Європи, Америка ж познайомилась зі стьобаними ковдрами у 1620-х роках. Зараз квілтинг – це поширене хобі, котре складається з вишивки, аплікації, шиття та печворку. Технікою квілтинг можна виготовити багато речей, але найбільш популярними є подушки, ковдри та покривала. Квілтинг має три види: ручний, машинний та комбінований.

КРИК І БІЛЬ Це – крик душі́, це – звірства, біль і сльо́зи, І згарища, й могили, й чорні дні, І обстріли, тривоги і погрози, Й щоразу вісті линуть лиш сумні. Щоразу кров'ю кро́питься землиця, Її встеляють защораз тіла́, Чи при́йде, Боже, день, що це скінчи́ться? Чи ворог знищить все у нас до тла? Щоразу рвуться міни і снаряди, Щодня ідуть герої наші в бій, Щоразу зазнає́м від сво́їх зради, Й вбива щоразу ворог чи́юсь з мрій. Тіла́ ворожа зброя прошиває, Щораз від всьо́го ворог визволя, Наш люд щоднини сльо́зи проливає, Здригається від вибухів земля. Шматує ворог рідну Україну, Всівається могилами рілля, Із неньки ро́бить ворог скрізь руїну, Вона ридає, наче немовля. Це – крик і біль, та нас ніхто не чує, Суцільна рана й чорне полотно… Чи тишу й спокій нам Госпо́дь вдарує? Чи буде ПЕРЕМОГИ знамено́? 12.03.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1058959

#історія #постаті Леонід Осика: Той, хто зафіксував душу українського каменю 🎬 ​8 березня 1940 року народився Леонід Осика — людина, чиє ім'я вписане золотими літерами в історію «українського поетичного кіно». Якщо Параджанов — це колір і магія, то Осика — це графічна лаконічність, сувора правда та глибинний психологізм. Його фільми не просто дивляться, їх відчувають на дотик, як шорстку поверхню скелі. 🪨🎥 ​Найвищим досягненням майстра став фільм «Камінний хрест» (1968), знятий за новелами Василя Стефаника. Уявіть собі: чорно-біле полотно, де кожен кадр вибудуваний як довершена гравюра. Історія про селянина, який покидає рідну землю, щоб емігрувати за океан, перетворилася під рукою Осики на біблійну трагедію прощання з власним корінням. 🌾🛶 ​Осика мав рідкісний хист — він умів мовчати в кадрі так, що це мовчання кричало сильніше за будь-які монологи. Його герої — це люди сильних характерів і трагічних доль. Навіть у часи жорсткої радянської цензури він примудрявся проносити на екран справжню Україну — не ту, «шароварну» з листівок, а справжню, болючу, сповнену гідності та внутрішньої сили. 🏛️🇺🇦 ​Окрім «Камінного хреста», режисер подарував нам такі стрічки, як «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень» та «Подарунок на іменини». Кожна його робота — це спроба розібратися в генетичному коді нашого народу: чому ми такі, звідки в нас ця незламність і водночас цей нескінченний сум? 🤔🎞️ ​Леонід Осика пішов від нас у 2001 році, але його кіномова залишилася сучасною. Він навчив нас, що справжнє мистецтво не потребує зайвих спецефектів — достатньо лише правдивого погляду актора та каменя, який пам'ятає все. 🕯️📜

#історія #речі Уявіть собі 1804 рік. Поки Наполеон приміряє імператорську корону, у Ліоні скромний син ткача Жозеф Марі Жаккард здійснює революцію, яка за масштабністю наслідків дасть фору будь-якому взяттю Бастилії. Він створює пристрій, який навчив дерево та метал «думати» візерунками. Ткацький верстат Жаккарда — це, за своєю суттю, перший у світі комп’ютер, тільки замість монітора у нього — шовкове полотно, а замість мікросхем — перфокарти. До цього моменту створення складного орнаменту вимагало присутності помічника («шнуротяга»), який вручну підіймав кожну нитку основи. Жаккард же замінив людські пальці системою картонних карток із дірочками. Є отвір — гачок проходить і нитка піднімається; немає отвору — нитка спить. 🧵 Математика в шовку: Перфокарти: Це була перша спроба людства записати складний алгоритм на фізичний носій. Саме ці діряві шматочки картону через століття надихнуть Чарльза Беббіджа на створення аналітичної машини, а згодом — і засновників IBM. Ткацький «HD»: Раптом стало можливим ткати портрети, пейзажі та складні гобелени з такою деталізацією, що око відмовлялося вірити, ніби це не живопис. На одному з таких верстатів було виткано портрет самого Жаккарда, для чого знадобилося 24 000 перфокарт. Своєрідний «селфі» дев'ятнадцятого сторіччя. Звісно, ткачі того часу зустріли винахід без особливого захвату. Вони влаштовували протести та нищили верстати, бо відчули: машина наступає на п'яти їхній монополії на майстерність. Вони мали рацію — Жаккард зробив розкіш доступною, перетворивши сакральний процес творення тканини на високоточне виробництво. ⚙️ Існує думка, що сучасні програмісти мають ставити пам'ятник Жаккарду щоразу, коли пишуть код. Адже концепція «0» та «1» (є дірка чи немає) народилася не в лабораторіях Кремнієвої долини, а серед шуму ткацьких цехів, пахощів мастила та шелесту шовкових ниток. Сьогодні ми сприймаємо складні принти на одязі як належне, але кожен ваш візерунчастий шарф — це далеке відлуння того самого ліонського гуркоту. Жаккард довів: щоб змінити світ, іноді достатньо просто правильно напроколювати дірок у папері. 🧶🛰️

#історія #речі 🎨 Олійні фарби: В’язка магія, що зупинила час. До появи олії художники жили в режимі «встигни, поки не засохло». Темпера на яйці висихала швидше, ніж митець встигав усвідомити свою геніальність, залишаючи після себе матову площину без жодного шансу на виправлення помилок. Аж поки у XV столітті фламандці (привіт, Яне ван Ейк!) не вирішили, що пігмент у поєднанні з лляною олією — це саме той «соус», якого бракувало вічності. 👩‍🎨🍳 Олійні фарби стали справжнім технологічним проривом, таким собі Photoshop Середньовіччя. Вони сохнуть повільно, дозволяючи художнику тижнями розтушовувати тіні, створюючи переходи, від яких у глядача паморочиться в голові. Це дало змогу вигадати лесування — нанесення тонких, майже прозорих шарів. Саме завдяки цій багатошаровості Мона Ліза дивиться на вас так, ніби знає ваш пароль від банківської картки, а шкіра на портретах старих майстрів виглядає живішою, ніж обличчя після ранкової кави. 🖼️🧴 Існує міф, що олійні фарби винайшли саме в Європі. Але історія — дама з сюрпризами: найдавніші зразки олійного живопису знайшли в печерах Баміан в Афганістані, і датуються вони VII століттям. Буддистські монахи малювали олією задовго до того, як це стало мейнстримом у ренесансній Італії. Європейці ж просто довели формулу до ідеалу та навчилися пакувати це все в тюбики, що зрештою дозволило імпресіоністам вибігти на пленер і заляпати сонячним світлом усе навколо. ☀️⛰️ Олія — це матеріал з характером. Вона може бути напівпрозорою, як ранковий туман, або густою та фактурною (імпасто), як масло на бутерброді голодного студента. Вона пахне терпентином, майстернею та амбіціями. Кожне полотно, написане олією — це фактично хімічна реакція, що триває десятиліттями: фарба продовжує окислюватися і «живи», покриваючись благородною сіткою кракелюрів. 🧪🧬 Сьогодні, коли цифрові пензлі не потребують чищення, а пікселі не смердять розчинником, олійний живопис залишається найвищим актом тактильного мистецтва. Це боротьба з в’язкою субстанцією, яка не прощає недбалості, але дарує безсмертя. Бо олія — це не про швидкість, це про глибину. І про те, що справжні шедеври не терплять суєти. 🏛️🙏