#кіно Короткометражний фільм «Її звали Персефона» відібрано до офіційної програми італійського кінофестивалю Venaria in Corto. Авторкою сценарію, режисеркою, продюсеркою та виконавицею головної ролі стала Марія Ірчак. Оператор-постановник — Тимофій Балакін, роль Аїда виконав Георгій Плієв. Виконавчою продюсеркою виступила Ольга Савченко, звукорежисерами — Максим Спорадько та Єлізавета Капуловська. Фільм входить до кіноальманаху «Міфи. Сучасні адаптації», створеного у межах навчального процесу першого курсу Майстерні Дмитра Томашпольського «Кентаври» (КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого, ІЕМ, кафедра продюсерства аудіовізуального мистецтва та виробництва). 📆 Фестиваль відбудеться з 1 по 19 вересня. Venaria in Corto — міжнародний фестиваль короткометражного кіно, присвячений молодим режисерам. Його мета — популяризація молодіжного кіно та вивчення сучасних соціальних тем через аудіовізуальне мистецтво.

#природа Кенія, озеро Туркана — з висоти пташиного польоту. Озеро Туркана — найбільше пустельне озеро у світі, а ще — найбільше лужне озеро на планеті. До того ж воно вважається найсолонішим озером Східної Африки. 📍Розташоване на стику трьох країн: Кенії, Ефіопії та Південного Судану. ▪️ Середня глибина — 30 м ▪️ Максимальна — близько 100 м ▪️ Основний приток — річка Омо, яка бере початок на Ефіопському нагір’ї та приносить понад 90% усієї води в озеро. Цікаво, що Туркана — безстічне озеро, тобто вода з нього не витікає: вона випаровується під палючим сонцем. Про Туркану знають переважно досвідчені мандрівники. Для них відвідати це місце — як перейти на новий рівень пригод. Озеро оповите легендами, міфами та інтригуючими історіями, які лише додають йому магії.

#особистості 26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.

🪓 «Пятихатка» руZZкого міра: трагедія, фарс і гнилі стовпи «величі» Автор : адміністратор телеграм-каналу UA «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ...» (окрема подяка за ідею Чирвінському В.) 👉 [Підписатися на канал](https://t.me/RuslanSpeaks) А чи задумувались ви коли-небудь: у чому сила руZZкого міра? Не в правді, не в свободі, не в культурі. Сила його — в гнилі. У п’яти прогнилих стовпах, на яких стоїть ця ідеологічна «изба», обшита фанерою імперських міфів і обмазана багном історичної брехні. Назвемо ці стовпи «пятихаткою» — не в сенсі затишного дому, а як у роZZeйському жаргоні: п’ятсот дерев’яних рублів, що пахнуть нафталіном, страхом і кров’ю. 1️⃣ Брехня — тотальна, як сибірська тайга роZZія бреше не тому, що не знає правди. Вона бреше, бо правда — це загроза. З часів Петра І, який вирішив, що московія — це «росея», і переписав історію, щоб стати спадкоємцем Київської Русі. Катерина ІІ замовляла фальшиві літописи, щоб довести, що українці — це «малороси». Сталін брехав про Голодомор, путін — про «нас там нєт». Брехня — це цемент, яким замазують тріщини в імперській стіні. Імперія брехні — це не метафора. Це діагноз. 2️⃣ Крадіжка — як державна політика РоZZія краде все: назви, території, людей, унітази. Петро І вкрав ім’я «росія» у Візантії. Романови крали Українську культуру, вивозили артефакти до Петербурга. СРСР грабував після війни — заводи, картини, навіть цілі міста. Сучасна роZZія краде зерно, дітей, історію, навіть чужі перемоги. Це не держава — це грабіжник у формі з двоголовим орлом. 3️⃣ Рабство — як форма національної єдності Петро І змушував селян служити по 25 років. Романови продавали людей, як худобу. СРСР будував ГУЛАГи, де рабство було нормою. Сьогодні — «мобілізовані» з глибинки, які йдуть на смерть за обіцянку амністії та пачку гречки. Свобода — це те, чого руZZкий мір боїться найбільше. Бо раб не ставить запитань. Він просто йде в бій. 4️⃣ Великодержавний шовінізм — як релігія «Ми — велика держава!» — кричать ті, хто живе в бараках без води. Петро І змушував бояр голити бороди, щоб «цивілізувати» варварів. Романови вважали себе «третім Римом», а всі інші — другосортними. Сьогодні — «українці не існують», «Киев — мать городов русских», «всі мають говорити по-руZZкі» ! Це не гордість. Це комплекс неповноцінності, замаскований під імперську пиху. --- 5️⃣ Війна — як спосіб дихати. Петро І воював постійно — зі Швецією, Туреччиною, Персією. Романови — з Польщею, Османами, Наполеоном. СРСР — з усіма, кого міг дістати. Сучасна роZZія —Чиченскі війни.Модова. Грузія.Сирія.Україна... Війна — це не збій. Це ритм хворого серця недоімперії. Бо коли немає війни — руZZкий мір починає гнити ще швидше. 🎭 Абсурд і трагізм роZZійська «велич» — це театр абсурду, де актори грають ролі героїв, а насправді — злодії. Це трагедія для сусідів, фарс для світу, і пастка для власного народу. Це імперія, яка не будує — вона лише руйнує. І кожен її «стовп» — це не опора, а труна. 📌 Висновок «Пятихатка» руZZкого міра — це не просто набір характеристик. Це архітектура зла, збудована на брехні, грабунку, рабстві, шовінізмі та війні. Історія показує: це не тимчасове явище. Це — системна хвороба. А отже, лікувати її треба не компромісами, а правдою, свободою і пам’яттю. --- 📣 Запрошую до подальшої дискусії та знайомства Переходьте та підписуйтесь на телеграм-канал UA «УКРАЇНА.ДОРОГАМИ ЧАСУ...» 👉 [https://t.me/RuslanSpeaks]

🍓 Чи може стиглий плід із садової гілки конкурувати з м’ясною нарізкою? Дієтологи кажуть — так, але з нюансами. Поки українці шукають ідеальний перекус для фітнесу чи відновлення, у рейтингу фруктів несподівано з’являються чемпіони за вмістом білка, що ламають стереотипи про «вітамінні десерти» Якщо спитати пересічного українця або навіть фітнес-наставника, який фрукт містить найбільше білка, частіше назвуть банан, яблуко чи грушу. Насправді це міф. Абсолютний лідер за вмістом білка — гуаява, яка містить 4,2 г білка на чашку (близько 2,6 г/100 г) Закріпилися у п’ятірці лідерів авокадо (2–3 г/100 г), чорна смородина, ожина, ківі й навіть джекфрут — одна з топових альтернатив для веганів. Для порівняння: у середньому яблуці — лише близько 0,2-0,3 г білка на 100 г, у груші — трохи більше, але не настільки багато, щоб впливати на добову норму білка. 🍑 Фруктовий білок — це не конкурент курці чи йогурту, але у комбінації із клітковиною, фітонутрієнтами й антиоксидантами він робить раціон багатшим. Незважаючи на низький рівень абсолютної кількості, у «фруктових» білках є цінні незамінні амінокислоти, які доречно поєднувати із горіхами, бобовими, натуральними молочними продуктами. #фрукти #дослідження #харчування

#поезія А море й справді котиться по світу, Зшиває землю, відриває шви. Його поклони й помисли розмиті: То пошепки, то голосно на Ви. Розповідає море, наче словом. Читає бігло. Злизує пісок, Мов літери з чорнеток у вівторок Чи у четвер, чи у кінцевий строк. Так без кінця, і берега не видно, Ось тут – про нескінченність – це не міф. На засув глиб, але відкриті рифи. Не вичерпає вóди часоківш. І чайка підлітає й котить човен, Невидима мотузка на крилі Прив'язана вузлами. Тягне спомин Додому, до осяйної землі. Туди, де біль зривається зі скелі, Де водоспади зниклими слізьми Висушують і підіймають велич Рибини, що тримає спраглий мис. Повернення примарне, лиш доріжка Босоніж клином сонячним біжить, Пірнає в небезпечні черні глибше І роз'їдає щільний оксамит. Під вибухи у колах оксамиту За знищене гніздо чіплявся ворс, Відтоді чайка змушена світити На зльоті під крилом своїм тавром. Оксана Мовчан

❗️Усе про “князя пожарского” ― фахівці ГУР здобули вичерпні секретні дані про новітній атомний підводний крейсер рф Фахівці ГУР МО України здобули закриту внутрішню документацію про найновіший підводний човен держави-агресора росії ― атомну субмарину стратегічного призначення К-555 “князь пожарскій” проєкту 955А “борєй-а”. У розпорядженні воєнної розвідки України опинилися: • поіменні списки особового складу екіпажу підводного човна, включно з даними про посади, кваліфікацію та рівень фізичної підготовки; • бойові інструкції для екіпажу; • бойова схема корабля, схеми систем забезпечення живучості та організаційної структури екіпажу; • приписи екіпажу в каютах і кубриках, інструкції з передачі поранених та вантажів, порядок дій під час буксирування та інші посадові інструкції; • інженерна документація, зокрема акт дослідження деформованого радіобуя із зазначенням членів комісії та підприємств, які брали участь у дослідженні. ⚡️Також розвідники здобули виписку з книги корабельних розкладів “пожарского”. Цей об’ємний документ регулює щоденну бойову та повсякденну роботу судна. Підводні човни проєкту 955А “борєй-а” — один із ключових елементів так званої ядерної тріади кремля. Субмарини мають 16 пускових шахт для міжконтинентальних балістичних ракет Р-30 “булава-30”, кожна з яких може нести до 10 бойових блоків. ▪️Підводний човен стратегічного призначення “князь пожарскій” увійшов до складу 31-ї дивізії підводних човнів північного флоту вмф рф лише 24 липня 2025 року. Постійне місце базування — ґаджієво, мурманська область. Приймав “пожарского” на бойове чергування особисто російський диктатор владімір путін. ▪️Здобута розвідниками інформація дозволяє виявити особливості та технічні обмеження не лише “князя пожарского”, а й інших субмарин проєкту 955А, критично важливих для підтримки імперського міфу держави-агресора росії. Слава Україні! ГУР в інших соціальних мережах: 🔹Facebook 🔹YouTube 🔹 Viber 🔹Instagram 🔹Twitter  🔹 Threads 🔹 WhatsApp🔹 Telegram Bot 🔹 TikTok

Під час San Diego Comic-Con відбувся пресбрифінг серіалу "Вампір Лестат" (The Vampire Lestat), нового проєкту від AMC у межах всесвіту Енн Райс. І одразу варто прояснити: це не третій сезон "Інтерв'ю з вампіром", а радше окремий серіал, де саме Лестат нарешті отримує змогу висловитися, розповісти свою правду і спробувати розвіяти численні міфи про себе. Креативна команда проєкту прокоментувала новини та інтриги та розповіла трохи про роботу над серіалом. Виконавець головної голі Лестата де Ліонкура Сем Рід розповів про стосунки Лестата і Луї: "Ми вже маємо за плечима два сезони історії, і стосунки стали надзвичайно насиченими. Тепер кожна сцена наповнена ще більшою глибиною, і це дає величезний простір для акторської гри. У них такі стосунки, де один руйнує дім іншого — буквально й емоційно — а потім разом відбудовують усе по цеглинці, тільки щоб усе знову обвалилося від втручання сторонніх". Цією третьою стороною знову виступає Деніел Моллой, якого залучають до створення документального проєкту, що через музику та спогади має показати історію Лестата. Тож у третьому сезоні буде чимало пісень. Музичний керівник Даніель Гарт зазначив, що в роботі над саундтреком він надихався і Led Zeppelin, і Робертом Плантом, і класичною музикою, і джазом, і навіть сучасними стилями. Зазначається, що в новому сезоні Лестат переживає кризу ідентичності, і вже в першому епізоді станеться подія, що змусить його переглянути власну природу. До речі, нещодавно вийшов бекстейдж зі знімального майданчика, і ви тільки подивіться, який він крутий. Здається, Сему Ріду дуже пасує ця роль, і він щиро від неї кайфує. Прем’єра серіалу запланована на 2026 рік. #Коло_Кіно #Новини_серіалів

#кіно У липні 2025 року розпочалися зйомки нового фентезійного проєкту FilmUA «Мавка. Справжній міф». У цій стрічці переплітаються українська демонологія, водна стихія та підліткова драма. Чим «Мавка. Справжній міф» відрізняється від класичної п’єси Лесі Українки та яким був спільний досвід роботи на майданчику В’ячеслава Довженка і його сина Івана Довженка — читайте у матеріалі: https://suspilne.media/culture/1080063-ak-znimaut-mavku-spravznij-mif-nicni-zmini-dos-i-demonologia/?utm_source=copylink&utm_medium=ps

26 липня 1931 року в селі Миколаївка біля Волновахи в селянській родині народився Іван Дзюба, в майбутньому – відомий літературознавець та громадський діяч, дисидент і політик, Герой України. У два роки пережив голодомор. Згадував, як бабуся терла кору, щоб прогодувати родину, і що мама, яка працювала санітаркою в лікарні, розповідала вдома, як до них привозили виснажених голодом людей. Голод змусив родину Дзюб переїхати із Миколаївки в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, а звідти – в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ). Закінчив російськомовну середню школу № 1, до 17 років розмовляв переважно російською, а в графі «національність» до середини 1950-х писав «русский». Перелом стався під час навчання в Донецькому (тоді – Сталінському) педагогічному інституті, куди вступив на російську філологію. Там відчув штучність в намаганні принизити українську мову і культуру – і відкрив для себе Україну. Пропрацювавши кілька років в Донецькому педінституті, вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка АН України і переїжджає до Києва. У столиці стає одним із активних учасників Клубу творчої молоді. КТМівці збурюють столицю, провівши кілька літературних вечорів, серед яких – вечір Василя Симоненка, несанкціоноване вшанування пам’яті Лесі Українки, збори з нагоди перепоховання Тараса Шевченка. 4 вересня 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» вийшов на сцену і заявив про арешти творчої молоді, які прокотилися Україною. Присутній у залі В’ячеслав Чорновіл схопився з місця і вигукнув «Хто протестує проти політичних арештів – встаньте!». У тому ж 1965 році написав фундаментальну роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», у якій, спираючись на «канонічні» твори Леніна, Маркса та Енгельса, цитуючи партійні постанови та інші офіційні джерела, викривав згубну політику партії щодо національного питання. Примірники книги відіслав до Першого секретаря ЦК Компартії Петра Шелеста, голови Ради міністрів УРСР Володимира Щербицького, до ЦК Компартії в Москву і навіть до головного редактора журналу «Новый мир» Олександра Твардовського. Після марних спроб «перевиховати» автора, була скликана спеціальна комісія, яка визнала «Інтернаціоналізм чи русифікація?» ідейно шкідливим твором. Дзюбу виключають зі Спілки письменників України, а 13 січня 1972 року під час візиту до Івана та Льолі Світличних, його затримують, щодня викликаючи на допити. Рік постійних допитів і перебування в слідчому ізоляторі КГБ вплинули на Івана Дзюбу. Він погоджується на публічне каяття та визнання своєї «вини» в обмін на помилування. Утім, прогнувшись раз перед Системою, не став їй прислужувати, продовжуючи в своїх працях (коли його дозволили публікувати) розвінчувати імперські міфи та відстоювати право українців та інших народів на власну ідентичність, підриваючи радянські постулати «прогресивного значення» приєднання їх до Росії. Наприкінці 1980-х років знову повертається в активне громадське і політичне життя України, стає одним із співзасновників Народного руху України, президентом Республіканської асоціації україністів, головним редактором журналу «Сучасність», а в грудні 1992 очолює Міністерство культури України. Також працює на посаді академіка-секретаря Відділення літератури, мови, мистецтвознавства НАН України, у 1997 році стає співголовою Головної редакції Енциклопедії сучасної України, тривалий час очолює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. За останні тридцять років написав та видав у світ близько двох десятків книг, присвячених українському світу літератури, мистецтва, культури, де знайшлося місце і класикам, і сучасним письменникам. А в 2015-му побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації. 🕯Помер 22 лютого 2022 року в 90-річному віці в Києві.