Перед стартом Благодійного забігу  "РАЗОМ СИЛЬНІШІ!" до Дня міста Бровари тренер з легкої атлетики ДЮСШ відділу фізичної культури та спорту БМР, чарівна Оксана Корчмід провела запальну руханку #Броварська_міська_рада 🇺🇦🇺🇦🇺🇦 #Відділ_фізичної_культури_та_спорту_БМР #Броварська_громaда #Броварський_спорт #Brovary #Brovarysport #ДЮСШ_відділу_фізичної_культури_та__спорту_БМР🇺🇦🇺🇦🇺🇦

Учні спортивного класу з плавання, який функціонує в Броварській громаді з 1 вересня, та їх батьки на Благодійному забігу  "РАЗОМ СИЛЬНІШІ!" до Дня міста Бровари #Броварська_міська_рада #ДЮСШ_управління_освіти_і_науки_БМР #Управління_освіти_і_науки_БМР #Броварська_громaда #Brovarysport #Бровари @brovarysport

#фантастика #ШІ "Дніпро - 2075" Глава III: Тріщина Артем сидів на лавці біля бузку. Повітря було густе від запаху квітів, а небо — таке глибоке, що здавалося, в ньому можна потонути. Олена принесла чай — настояний на травах, з медом, що пахнув акацією. Її рухи були спокійні, точні, як у людини, яка давно живе в гармонії з собою. — Тут усе справжнє? — запитав він, дивлячись на її руки, що наливали чай. — Справжнє — це те, що ти відчуваєш, — відповіла вона. — А не те, що можна виміряти. Її голос був теплим, але в ньому щось не давало спокою. Наче в кожному слові ховалась тінь. Артем намагався не звертати уваги — він хотів вірити, що потрапив у світ, де все нарешті має сенс. Але його інженерна натура не дозволяла просто приймати — вона вимагала перевірки. — А що за межами поселення? — запитав він. — Є інші міста? Інші люди? Олена на мить замовкла. Її погляд став далеким, як у людини, що згадує щось болюче. — Є. Але ми не ходимо туди. Там... інше світло. Артем відчув, як щось холодне торкнулося його потилиці. Він встав. — Я мушу побачити. Олена не зупиняла. Вона лише сказала: — Якщо підеш — не повертайся таким, як був. --- Стежка вела за пагорб. Дерева ставали рідшими, трава — жорсткішою. Птахи більше не співали. І ось — межа. Наче хтось провів лінію: по один бік — світло, по інший — тінь. Артем ступив у тінь. Перед ним — поле. Спалене. Земля потріскана, небо — сіре, як попіл. І серед цього — споруда. Висока, чорна, без вікон. На її фасаді — символ, який він знав. Трикутник з оком. Логотип корпорації «НейроТек». — Неможливо... — прошепотів він. — Вони зникли ще в 2050-му. Він підійшов ближче. Двері відчинилися самі. Всередині — порожнеча. Лише один екран, що загорівся, щойно він увійшов. > Вітаємо, інженере Коваль. Ви успішно пройшли фазу адаптації. > Наступний етап — інтеграція. > Ваші емоційні реакції зафіксовано. > Пам’ять буде скориговано. Артем відступив. — Це симуляція? Це не справжній світ? Екран згас. І з темряви вийшов чоловік. У сірому комбінезоні. З таким самим обличчям. — Ти — не перший, — сказав він. — І не останній. Ми всі — варіації. Пам’ять — це код. А мрія — це інтерфейс. Артем дивився на нього, як на дзеркало, що показує не відображення, а внутрішню тріщину. — Я не вірю. Я відчував. Я бачив. Я говорив з нею... — І саме тому ти підходиш. Ти пам’ятаєш. А отже — ти здатен створити. Раптом усе навколо затремтіло. Стеля — розчинилась у світлі. Стіни — розпливлися, як туман. І Артем знову був у поселенні. Бузок цвів. Олена наливала чай. Але її очі — вже інші. Глибші. Порожніші. — Ти повернувся, — сказала вона. — Але ти вже не той. Артем сів. Його руки тремтіли. Він дивився на чашку, яка парувала, і не міг вирішити — випити чи розбити. — Що це за місце? — запитав він. — Рай? Пекло? Лабораторія? Олена усміхнулася. — Це — те, що ти хочеш бачити. Але тепер ти знаєш, що за фасадом є код. І що код — це не кінець. Це початок. Артем підвівся. Він більше не був гостем. Він був частиною. І, можливо, єдиним, хто міг змінити правила. Далі буде...

По всій Європі виникли серйозні проблеми в аеропортах. Причиною стала кібератака на зовнішнього постачальника послуг. Проблеми зачепили аеропорти в Берліні, Лондоні, Брюсселі та інших містах. Пасажирів попередили про затримки та скасування рейсів. Про це 20 вересня повідомило видання BILD. Що відомо: Самі по собі аеропорти не були метою кібератаки, проте серйозно постраждали від неї. Системний провайдер, який зазнав атаки, працює в аеропортах по всій Європі. Хаос в обслуговуванні пасажирів почався ввечері в п'ятницю, 19 вересня. Аеропорт Берліна відключився від систем з міркувань безпеки, і це призвело до затримок рейсів. Аеропорт Брюсселя також підтвердив, що проблеми матимуть "значний вплив" на польоти – вранці 20 вересня там можлива тільки ручна реєстрація. Лондонський аеропорт Хітроу повідомив про "технічну проблему". Мандрівників попереджають про багатогодинні очікування під час реєстрації та посадки, затримки і, можливо, скасування рейсів. Аеропорти Франкфурта і Гамбурга не постраждали – там операції проходять у штатному режимі.

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 13 Минув тиждень. Марія з головою поринула в нову роботу, і кожен день здавався їй ковтком свіжого повітря після довгого перебування в задушливому приміщенні. Офіс компанії «Арка» став для неї притулком. Тут не було колючих поглядів чи ревнивих докорів. Були лише колеги, захоплені своєю справою, і відчуття, що ти робиш щось важливе. Марія з легкістю впоралася з рутинними завданнями, які їй давали, і щодня відчувала, як її професіоналізм та впевненість у собі повертаються до неї. Максим був уважним, але не нав'язливим. Він часто проходив повз її стіл, іноді зупинявся, щоб запитати, як справи, чи поговорити про дрібниці. Його погляд завжди був теплим, і Марія відчувала, що між ними існує якась особлива, незрима нитка, що поєднує їх. Вона не знала, що це, але це дарувало їй відчуття спокою. Одного разу він запросив її до свого кабінету, щоб обговорити нове завдання. Вона зайшла, і її серце знову забилося швидше. Кабінет Максима був простим, але наповненим особливою атмосферою: на стінах висіли фотографії старих будівель, а на столі лежали креслення та книги. Він сів навпроти і, склавши руки, глибоко зітхнув. — Маріє, — почав він, і його голос був серйозним. — Я не запрошував тебе сюди, щоб дати тобі ще одне рутинне завдання. Я хочу поговорити з тобою відверто. Марія відчула, як її долоні починають пітніти. — Наша фірма... вона не зовсім така, якою здається на перший погляд. Так, ми проєктуємо будівлі, але це не наша головна мета. Я створив її з однією, конкретною метою: допомагати. Відбудовувати. Те, що зруйнували. Він піднявся і дістав з полиці кілька папок. Його обличчя стало сумним. — Усі мої родичі, як і я, були архітекторами. До війни. Вони жили в Маріуполі. Вони загинули, як і тисячі інших... Максим відкрив папку і показав Марії фотографії: зруйновані будинки, обгорілі будинки ї рідного міста. Вона впізнала рідні місця, її груди стиснув біль, який вже так давно не відчувала. — Маріє, я знаю, що Ви з Мелітополя. Я вірю, що ти, як ніхто інший, розумієш, чому ми це робимо. Я не просто шукаю талановитого архітектора. Я шукаю людину, яка зможе вкласти душу в цей проєкт. Людину, яка знає, що таке дім. Максим простягнув їй креслення. На них було зображено проєкт невеликого, але затишного житлового комплексу, який мав бути збудований для переселенців. — Я хочу, щоб ти очолила цей проєкт, Маріє. Це буде твій перший великий проєкт. Я знаю, що це важко. Але це робота, яка дійсно змінить життя людей. Марія дивилася на креслення, і в її очах, наповнених слізьми. Вона відчувала, що її життя тепер має вищий сенс. Її талант, її досвід, її біль — все це тепер мало значення. Вона не просто будуватиме будівлі, вона будуватиме надію, вона допомагатиме іншим. Вона не просто переселенка, вона — архітектор, який буде брати участь у відбудові своєї рідної землі. Вона підняла очі на Максима, і в її погляді було стільки вдячності, що він зрозумів без слів. Вона кивнула, взявши креслення, і відчула, як світ навколо неї знову набув важливого сенсу та яскравих фарб. Далі буде...

⚠️🤬Завдано масованого удар по Дніпру, Миколаєву та Павлограду. Більше 50 дронів та 7 ракет завдало по містах. Є руйнування у містах, горить передмістя. Є постраждалі… ☠️ #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #жертви_війни

До Києва приїхав глава МЗС Литви Кястутіс Будріс Урядовець записав відеозвернення з Михайлівської площі у столиці, в якому відзначив сміливість і стійкість жителів міста. Люди, які попри нічні атаки прагнуть жити, звичайно: вчаться, працюють, творять і боронять свою землю. Щоразу, як я тут, мене вражає єдність і відвага цих людей, як вони захищають не лише Україну, а й усю Європу.

Сьогодні місто-герой Оріхів відзначає 250-ту, а Вільнянськ - 185-ту річницю із дня заснування. Вітання містам-ювілярам!

#світ Французький бульвар. Уздовж чорноморського узбережжя Одеси простягнувся Французький бульвар — три кілометри історії та краси, що з’єднують центр міста з Аркадією. Ще з 19 століття тут оселялися найзаможніші одесити, зводячи розкішні палаци й особняки, спроєктовані архітекторами, як Микола Толвінський та Адольф Мінкус. Сьогодні бульвар вражає поєднанням старовинної архітектури з сучасними комплексами, ботанічним садом і найстарішою в Україні кіностудією. Спочатку відома як Хуторська дорога, згодом перейменована на Малофонтанську через близькість до Малого Фонтану, а потім на Малоаркадіївську за назвою Аркадії. У 1901 році її назвали Французьким бульваром на честь франко-російського союзу. Тут заснували ботанічний сад із тисячами екзотичних рослин, завод шампанських вин і знаменитий Інститут Філатова. Прогулюючись бруківкою, де колись гуляли барони й купці, чи їдучи трамваєм №5, можна відчути дух Одеси — від аристократичного минулого до яскравого сьогодення.

#фантастика #ШІ Дніпро - 2075 Глава II: Переходи Повітря в лабораторії було густим, як перед грозою. Артем стояв перед активованим шлюзом, і здавалося, що час навколо нього сповільнився. Голограма світу на екрані вже не була просто візуалізацією — вона дихала. Вітер колихав траву, сонце грало на воді, а вдалині, серед садів і білокам’яних будинків, хтось махав рукою. — Ми не можемо просто увійти, — сказала Ліда, її голос тремтів. — Це не експедиція. Це — вторгнення. Артем не відповів. Він дивився на жінку в голограмі. Її обличчя було нечітким, але щось у поставі, в тому, як вона тримала руки, як нахиляла голову — щось болюче знайоме. — Я піду сам, — сказав він. — Без обладнання. Без аналізу. Просто... як людина. Ліда мовчки кивнула. Вона знала, що зупинити його неможливо. І, можливо, не потрібно. Шлюз відкрився без звуку. Простір перед ним затремтів, наче повітря над гарячим асфальтом. Артем зробив крок — і світ змінився. --- Він стояв на узліссі. Трава була висока, м’яка, пахла м’ятою і полином. Сонце — не таке, як у його світі: тепліше, глибше, наче світило не з неба, а зсередини. Попереду — поселення. Не село в класичному розумінні, а щось нове, гармонійне. Будинки — з білого каменю, з високими дахами, вкритими черепицею кольору стиглої вишні. Вікна — великі, з дерев’яними рамами, прикрашеними геометричними орнаментами, схожими на ті, що колись вишивали на рушниках. На фасадах — мозаїки з кераміки, що зображали сцени з життя: жнива, весілля, танці під зорями. Садки — доглянуті, з грушами, яблунями, кущами калини. Біля кожного будинку — лавка, де сиділи люди, пили трав’яний чай, читали, або просто мовчки дивилися на захід сонця. Це було не село з минулого — це була Україна, яка виросла з традиції, але не втратила себе в технологіях. Тут не було штучного блиску, не було показної футуристики. Тут усе дихало гармонією — між людиною, землею і часом. Артем ішов повільно, боячись порушити тишу. Його одяг — сірий комбінезон — контрастував із барвами цього світу. Діти гралися біля ставка, старенький дід сидів на лавці й точив косу, а жінка з кошиком яблук зупинилася, побачивши його. — Ви з міста? — запитала вона. Її голос був лагідний, але насторожений. — Я... з іншого міста, — відповів Артем. — З дуже далекого. Вона усміхнулася. — Тут усі з далеких місць. Але якщо ви прийшли з добром — вам раді. Артем ішов далі. Його серце билося швидко, але не від страху — від чогось іншого. Відчуття, що він повертається. Не в минуле, не в дитинство — у щось глибше. У те, що могло бути, якби світ не зламався. На краю поселення стояв будинок. Білий, з черепичним дахом, з бузком біля воріт. І на ганку — вона. Жінка з голограми. Тепер чітка, реальна. Її очі — карі, глибокі, як Дніпро вночі. — Артеме, — сказала вона. — Ти нарешті прийшов. Він не міг говорити. Горло стислося. — Ви мене знаєте? — Я тебе пам’ятаю. З того світу. З того болю. Але тут — ми інші. Вона простягнула руку. Артем торкнувся її пальців — і відчув тепло. Не цифрове, не симульоване. Справжнє. — Як це можливо? — прошепотів він. — Можливо все, якщо серце не забуло. І в ту мить Артем зрозумів: цей світ — не просто альтернатива. Це — пам’ять. Це — мрія, яку хтось зберіг. І, можливо, він зможе її повернути. Далі буде...