РОЗПУТТЯ

Людина буде у ваганнях завжди,
Шукає свій маршрут серед безладдя,
Лишивши в собі те, що не зв'язати.

Думки тривожні горнуть дуже гладко,
А кожен розсуд вчинку на фіналі
Ховає мрію у чужих баладах.

Розкриє хтось нові потенціали,
Впаде невмисна та нова можливість,
Зламавши все, що навкруги банальне.

Готує доля для авансу зливи,
Малюють рішення нові портрети,
Тканина дум накриє все дбайливо.

В полоні цих тенет, як в очереті,
Мов на розпутті серце перед зламом,
Спрямовує до мозку силуети.

За обрій спалах вийде крізь таламус,
Проявить сутність зроблених маневрів,
Пройде мостом до перших слів реклами.

Роки покажуть правду і без нервів,
Звільнившись від вагань та при нагоді,
Коли на згадку прийдуть всі манери.

Правдиве стане зрозумілим згодом.

Мирослав Манюк
11.08.2026

Сьогодні, 11 серпня, свій День народження відзначає президент ФК «ЩИТ» (Калинівка) Максим Грішин, людина яка в далекому 2013 році створила цю команду, Він закоханий у футбол, живе інтересами команди і її гравців, вкладаючи в свою улюблену справу всі свої сили і душу. В цей день ми хочемо побажати:
Вітаємо з Днем народження! 🎉⚽

Ви — людина, яка не просто любить футбол, а й робить його кращим, підтримуючи команду, гравців та мрію про великі перемоги.
Бажаємо Вам міцного здоров’я, невичерпної енергії та натхнення.
Нехай кожен матч у житті буде переможним, кожен день — сповненим радості, а кожна Ваша добра справа повертається сторицею.
Хай м’яч удачі завжди котиться у Ваш бік, а трибуни життя аплодують стоячи!
З повагою та вдячністю за Вашу любов до гри та щедрість душі! 🏆💛
#ФК_ЩИТ_Калинівка #Футбол_Броварщини #Броварський_футбол #Футбол_Бровари #Футбол_в_Броварському_краї #Brovarysport #футбол_football @brovarysport

Вранці за чашкою кави у мене виникло питання: А чого я хочу в цьому житті?.
Три ковтки кави ☕ і я зрозумів: я хочу зберегти те, що маю. Отримати те необхідне, про що мрію. Викреслити тих, в кому помилився. Обходити стороною дурнів🤦🏼‍♀️ Не тиснути руку зрадникам. Не відкривати своє серце кому попало. Не впускати в душу тих, хто не чесний, щоб не почуватися зраненим. Одним словом хочу жити так, як хочу я...

Чого і Вам бажаю 😉

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

«Зачем ви сравниваете нашего советского льотчика “Маестро” з етим Бандерою Миколайчуком»

☝️Минулий раз, коли ми виклали це фото, то на нас одразу накинулося кілька коментаторів зі цими словами.

Але, мабуть, це писали люди, які далекі від біографії цих двох геніїв українського кіно, бо насправді вони були дуже близькими друзями, і їхні долі поламав Радянський Союз.

🔹СРСР бачив в Іванові Миколайчукові та його відверто національному, автентичному мистецтві загрозу для радянського ладу, через що актора та режисера фактично позбавили можливості повноцінно працювати на піку своєї форми.

🔹Леонід Биков пережив іншу трагедію. Радянська система взялася за його сина Олеся після конфлікту в армії. На нього чинили психологічний тиск, вигадували психіатричні діагнози, фабрикували документи. Для Бикова це стало страшним ударом. Він переніс кілька інфарктів, залишив кіностудію, але до останнього боровся за свою дитину. Сам же актор пішов із життя на 50-му році за обставин, які й досі викликають багато запитань.

Якщо вже говорити мовою тих, хто любить розкидатися ярликами, то радянська влада ставилася до обох майже однаково. Тож значно справедливіше було б сказати, що перед нами не «радянський льотчик і Бандера», а двоє «Бандер» для СРСР. Один — Іван Миколайчук із Західної України, другий — Леонід Биков із Донеччини. Два друзі, які народилися в різних куточках країни, але понад усе любили Україну.

📸Цей кадр прикріплений до допису був зроблений у 1978 році. Познайомилися вони під час роботи над фільмом «Розвідники», і звичайне професійне знайомство швидко переросло у міцну дружбу. Хоча Биков був старший на тринадцять років, це не стало жодною перепоною — між ними виникла довіра, яка з роками лише зміцніла.

Найкраще про цю дружбу говорить навіть не спільна фотографія, а лист-заповіт Леоніда Бикова. За три роки до своєї загибелі він довірив його лише двом людям — Іванові Миколайчуку та режисерові Миколі Мащенку. У ньому просив не про пам’ятники чи урочистості, а лише про людську простоту й відсутність пафосу після його смерті.

Ще хлопчиком Биков мріяв стати льотчиком. Він навіть вступив до авіаційного училища, однак його розформували. Нездійснену мрію він переніс на екран, створивши образ «Маестро» у стрічці «В бій ідуть одні старі». Цей фільм став легендою, а його переглянули понад 44 мільйони глядачів.

Іван Миколайчук також увійшов до історії як один із найвидатніших українських акторів і режисерів. Після «Тіней забутих предків» його ім’я стало відомим далеко за межами України, а самого митця почали називати одним із найяскравіших представників світового кіномистецтва.

Вони прожили різне життя, але залишили однаковий слід. Радянська влада намагалася обмежити їхню творчість, змусити мовчати або зламати. Не вдалося. Минули десятиліття, Радянського Союзу вже давно не існує, а імена Івана Миколайчука та Леоніда Бикова продовжують жити. Саме так і виглядає справжня перемога пам’яті над імперією.

Сьогодні ми згадуємо цю історію не випадково. Саме цього дня, 39 років тому, перестало битися серце Івана Миколайчука — людини, чий талант і любов до України залишили глибокий слід в історії. І саме сьогодні особливо важливо говорити про нього чесно, відкриваючи маловідомі сторінки його життя та руйнуючи міфи, які роками нав’язували навколо його імені.

СПЕКА

Спалює сонце сухі оболоні,
Пил підіймається вгору сутужно,
Люди шукають рятунок сезонний.

Знищила спека повсюди калюжі,
Градус злітає до позначки вище,
Сушить гарячим повітрям потужно.

Сухість у погребі як на горищі,
Трави згорають щоденно на полі,
Смажить проміння усі пасовища.

Часом важким у пекучім полоні
Мріють усі про значну прохолоду,
Жити стає неможливо без волі.

Спека така — хоч скачи у колодязь,
Хмари, куди ж ви поділися, хмари?
Вмийте дощами пустелю голодну.

Хай закінчиться ця спека кошмарна.

Мирослав Манюк
03.08.2026

🪂🥹 Ветеран Микола Шот, який втратив на війні всі 4 кінцівки, здійснив свою мрію — піднявся на параплані над Карпатами, — Львівська міськрада

Після важкого поранення на Бахмутському напрямку 41-річний Микола навчився ходити на протезах, повернувся за кермо та навіть став на лижі. Тепер підкорює і нові вершини.

ДЯКУЮ

Я дякую, Боже, за ніч, що минула,
Я вибухів поруч безліч я чула,
За те, що життя збереглося, Всевишній,
Зберіг ти його, Вседержителю, грішній.

Я дякую, Боже, за ніч і світанок,
За те, що зустріла я ще один ранок,
Хоч смерть заглядала прямісінько в очі
Й думки́ всі снувались, немов поторочі.

Я дякую, Боже, що чуєш благання,
Хоч думала іноді: «Мить ця – остання»,
Та ти відвертаєш весь мотлох ворожий.
Я вдячна за це тобі, любий мій Боже.

Я дякую, Боже, що грієш надію,
Що чуєш моли́тви. Я жить, Боже, мрію.
Я вдячна тобі, що домівка вціліла,
За те, що ні рі́дні, ні я не вніміла.

Я дякую, Боже, що був ти зі мною,
Відчула я руку твою́ над собою,
Я вдячна за те, що поміг протрима́тись,
Й мені не дове́лось з життям попрощатись.

Я дякую, Боже, я дякую, милий,
Що пекло страшне пережити дав сили,
Тримай під опікою за́вжди, Владико,
Щитами закрий – не торкалось щоб лихо.

23.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026

ЯКБИ НЕ ВІЙНА

Я дякую, Боже, за ніч, що минула
Й побачила сонце в своє́му вікні,
В тривозі й безсонні я навіть збагнула,
Що рай наш вже пеклом постав у війні.

Постійні тривоги, постійні загрози,
І ніч, що була́, теж страху́ додала́,
Й нічо́го зробити ти зовсім не взмозі,
Та дякую Богу – й її прожила́.

Молитва, молитва і ще раз молитва,
Надія на Бога лишалась одна,
Якась незбагненна в свідомості битва…
Не бу́ло би пекла, якби не війна.

Так страшно у пеклі такому бувати,
І страшно безсилість свою́ відчувать,
Єдина можливість – це Бога благати,
Щоб сво́їм щитом він встигав закривать.

Жили́, як в раю, і не знали тривоги,
Та пекло із раю нам ворог зробив,
Для нього відкрились чому́сь всі дороги,
І двері в те пекло нам всім відчинив.

Та дякую Богу за ніч, хоч тривожну,
Хоч пекло було, та й цю ніч прожила́,
То ж мрію тепер дочекать переможну,
Щоб рай повернувся і в ньому жила́.

19.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026

ТЕРНОПІЛЬ. БІЛЬ І СЛЬОЗИ

Такий страшний й сумний сьогодні ранок,
Невинні жертви, що хотіли жить,
Це ще одна з ворожих забаганок,
Де сві́чі людям взя́лися гасить.

А світ мовчить, а світ спостерігає,
Як ворог убиває нас щодня,
Він докази бідненький все збирає,
З'ясувує чи нас вбива русня.

Тим часом люд лягає у могили,
Ляга в могили наш невинний люд,
Шляхи мовчанням ворогу відкрили...
Чи буде над ордою Божий суд?

Людей десятки знову оніміли,
Загасла свічка кожного з життів,
А вчора про життя ще гомоніли,
Хтось мрію на майбутнє вчора плів.

Ми го́лови схилили у скорботі,
За кожну душу свічечка пала,
Затихла пісня на життєвій ноті,
А до сьогодні ще вона жила́.

І небо плаче сіре, безнадійне,
У ньому крик, що в серці не вмістивсь,
А світ – в екранах, стрічках і подіях,
Та не в очах, де біль уже згустивсь.

Молитва лине крізь дими й руїни,
За тих, хто вмів любити і прощать.
Їх не вернути — тільки тінь родини
Стоїть в сльозах, не в змозі вже мовчать.

Тернопіль у вогні, в скорботі, в тузі,
Свічки палають — пам'ять не згаса.
І кожен дотик — як прощання в лузі,
Де смерть пройшла, мов чорная коса.

19.11.2025 р.
©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025