• ЖИТТЯМ ТИ ПАХНЕШ, ЛЮБИЙ МІЙ ГЕРОЮ

    Життям ти пахнеш, любий мій герою,
    Хоч впав, бо був страшний жорстокий бій.
    Ти мав іти щасливою ходою,
    Та шлях земний скінчи́вся рано твій.

    Життям ти пахнеш, хлібом і весною,
    Дощами, що напоять спориші.
    Бо заплатив найвищою ціною,
    Щоб ми жили́ у мирі і тиші́.

    Життям ти пахнеш й стиглими житами,
    Дитячим сміхом, сонцем угорі.
    Твоя́ любов наві́ки буде з нами,
    Як ніжний промінь ранньої зорі́.

    Життям ти пахнеш, і з зерном снопами,
    Дитячим сміхом, співом солов'я,
    Теплом домів з чудовими садами,
    Де мирне небо світиться здаля.

    Життям ти пахнеш й ніжністю матусі,
    Що сина виглядала день при дні.
    І тихою молитвою бабусі,
    Що лине до Всевишнього в журбі.

    Життям ти пахнеш й світлом від надії,
    Що не згасає навіть у біді.
    Ти став для нас зерниною від мрії,
    Що проросте у ґрунті і в воді.

    Життям ти пахнеш, воїне крилатий,
    У вільнім вітрі, в сонці й колосках.
    Ти не пішов – ти поруч, наче свято,
    У наших вдячних помислах й серцях.

    Життям ти пахнеш, воїне безстрашний,
    У кожнім серці, в кожному дворі.
    Твій подвиг буде в пам'яті незгасний,
    Допоки світить сонце на землі.

    Життям ти пахнеш й піснею Вкраїни,
    Барвінком, що стелився край воріт,
    Твій голос, наче птаха, й досі лине,
    І нам усім лишив по со́бі слід.

    Життям ти пахнеш й журавлем у лузі,
    І вдячність не згасає ні на мить,
    Ми го́лови схиляєм низько в тузі,
    Бо ти пішов, а мав із нами жить.

    Життям ти пахнеш, любий мій герою,
    Бо захищав майбутнє для дітей.
    І доки сонце сходить над горою,
    Ти житимеш у пам'яті людей.

    25.07.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1066200
    ЖИТТЯМ ТИ ПАХНЕШ, ЛЮБИЙ МІЙ ГЕРОЮ Життям ти пахнеш, любий мій герою, Хоч впав, бо був страшний жорстокий бій. Ти мав іти щасливою ходою, Та шлях земний скінчи́вся рано твій. Життям ти пахнеш, хлібом і весною, Дощами, що напоять спориші. Бо заплатив найвищою ціною, Щоб ми жили́ у мирі і тиші́. Життям ти пахнеш й стиглими житами, Дитячим сміхом, сонцем угорі. Твоя́ любов наві́ки буде з нами, Як ніжний промінь ранньої зорі́. Життям ти пахнеш, і з зерном снопами, Дитячим сміхом, співом солов'я, Теплом домів з чудовими садами, Де мирне небо світиться здаля. Життям ти пахнеш й ніжністю матусі, Що сина виглядала день при дні. І тихою молитвою бабусі, Що лине до Всевишнього в журбі. Життям ти пахнеш й світлом від надії, Що не згасає навіть у біді. Ти став для нас зерниною від мрії, Що проросте у ґрунті і в воді. Життям ти пахнеш, воїне крилатий, У вільнім вітрі, в сонці й колосках. Ти не пішов – ти поруч, наче свято, У наших вдячних помислах й серцях. Життям ти пахнеш, воїне безстрашний, У кожнім серці, в кожному дворі. Твій подвиг буде в пам'яті незгасний, Допоки світить сонце на землі. Життям ти пахнеш й піснею Вкраїни, Барвінком, що стелився край воріт, Твій голос, наче птаха, й досі лине, І нам усім лишив по со́бі слід. Життям ти пахнеш й журавлем у лузі, І вдячність не згасає ні на мить, Ми го́лови схиляєм низько в тузі, Бо ти пішов, а мав із нами жить. Життям ти пахнеш, любий мій герою, Бо захищав майбутнє для дітей. І доки сонце сходить над горою, Ти житимеш у пам'яті людей. 25.07.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1066200
    223переглядів
  • УЯВА

    Заплутаний розум будує в'язниці,
    Шукає людина невидимі грані,
    Ховає зажура журбу блискавично.

    В полоні ілюзій народяться ранні
    Фантоми страждання, надумані рамки,
    Немовби кайдани на тілі погані.

    Зруйнуй самотужки фортеці та дамби,
    Побач дивовижну красу океану,
    Відкрий для свободи зачинені клямки.

    Ковток чистоти не рахує поранень,
    Звільняє легені повітря прозоре,
    Позбавивши душу глибокого стану.

    Малюють думки необмежені зорі,
    Дарує відвага нескорені крила,
    Щоб зникло назавжди придумане горе.

    Рішучість ламає канони по хвилях,
    Пробуджує силу таємне веління,
    Яка підіймати спроможна вітрила.

    Далеко розійдеться світло з долини,
    Бо кожен зуміє здолати тривогу,
    Відкинувши геть переляку насіння.

    Тепер відкривається світ цей убогий.

    Мирослав Манюк
    19.07.2026
    УЯВАЗаплутаний розум будує в'язниці,Шукає людина невидимі грані,Ховає зажура журбу блискавично.В полоні ілюзій народяться ранніФантоми страждання, надумані рамки,Немовби кайдани на тілі погані.Зруйнуй самотужки фортеці та дамби,Побач дивовижну красу океану,Відкрий для свободи зачинені клямки.Ковток чистоти не рахує поранень,Звільняє легені повітря прозоре,Позбавивши душу глибокого стану.Малюють думки необмежені зорі,Дарує відвага нескорені крила,Щоб зникло назавжди придумане горе.Рішучість ламає канони по хвилях,Пробуджує силу таємне веління,Яка підіймати спроможна вітрила.Далеко розійдеться світло з долини,Бо кожен зуміє здолати тривогу,Відкинувши геть переляку насіння.Тепер відкривається світ цей убогий.Мирослав Манюк19.07.2026
    1
    200переглядів
  • На війні ніч ніколи не буває по-справжньому тихою. Навіть коли не стріляють, тиша має свою вагу. Вона насторожує більше, ніж гуркіт. А темрява прислухається, чекаючи, хто першим порушить мовчання.

    Тієї ночі ми були втрьох — Олег, Макс і я. Сиділи на посту в покинутій хаті на самому нулі. До світанку залишалося недовго. Крізь невелике вікно було видно чисте зоряне небо.
    Я дивився на нього, у темряві зірки здавалися неймовірно близькими.

    — Красиво... — тихо промовив я. — От нас не буде, а ці зорі й далі світитимуть. Наче нічого й не сталося.

    Макс теж підняв очі до вікна.

    — Не переймайся, друже. Деяких із тих зірок, які ти зараз бачиш, можливо, вже давно не існує. Просто їхнє світло ще не встигло долетіти до Землі. Ми бачимо їх такими, якими вони були колись.

    Я мовчав, обдумуючи його слова.

    — Виходить, ми дивимося в минуле...

    — Так. Іноді на мільйони років назад.

    Олег, який досі мовчав, перевів погляд із нас на небо.

    — Дивно виходить... Зорі давно згасли, а їхнє світло ще живе.

    — Так само і з людьми, — сказав Макс. — Людина може піти, але те, що вона залишила після себе, ще довго живе в інших.

    Я кивнув.

    — Хотілося б, щоб після кожного залишалося хоч трохи світла.

    Знову настала тиша.

    Десь далеко глухо прокотився вибух. Ми інстинктивно прислухалися. Потім усе стихло.

    Я знову подивився у вікно.

    Мене не полишала думка про це світло. Воно летіло крізь холодний космос мільйони років, щоб саме зараз торкнутися розбитого скла старої сільської хати, в якій сиділи троє втомлених піхотинців.

    Ніхто більше не говорив.

    Кожен думав про своє.

    Вранці нас розбудив не світанок.

    Нас розбудив вихід.

    Перший приліт ліг десь за городами. Потім ще один. Земля здригнулася так, ніби хтось узяв її за плечі й добряче струснув.

    — Міномет! — коротко кинув Макс.

    Ми вже були на ногах.

    Потім усе сталося за кілька секунд.

    Свист.

    Глухий удар.

    І страшенний тріск над головою.

    Сто двадцята міна влучила в дах. Нам неймовірно пощастило: вона попала в димохід. Цегла розлетілася, шифер сипонув уламками на всі боки, а хвостовик міни, пробивши стелю, впав просто посеред хати.

    Все потонуло в густому пилу.

    Запахло гаром, старою цеглою, розбитим деревом.

    Кілька секунд ніхто нічого не говорив.

    Ми лише дивилися один на одного, ніби мовчки перевіряли: усі цілі?

    — Живі? — нарешті спитав я.

    — Начебто... — відповів Макс, обмацуючи себе.

    Олег мовчки підняв великий шматок штукатурки, що впав йому на плече, відкинув убік і сказав:

    — Схоже, сьогодні не наш день.

    Ми ще не встигли як слід оговтатися, як у цій дивній тиші раптом задзвонив телефон.

    Мелодія прозвучала настільки недоречно, що ми одночасно подивилися на Олега.

    — Та хто там... — пробурмотів він, дістаючи телефон.

    Він відповів.

    — Слухаю.

    Спочатку мовчав.

    Потім спокійно сказав:

    — Так... Це я.

    Ще кілька секунд слухав.

    — Розумію.

    Голос у нього залишався рівним.

    — Послухайте... Раніше я був фермером. У мене було господарство. Земля, техніка, будинок. Я взяв кредит на розвиток. На роботу. Зараз усе це залишилося в окупації.

    Він замовк, вислуховуючи відповідь.

    — Я зараз на фронті.

    Знову мовчання.

    Його обличчя поступово змінювалося.

    — Ні... Ви, мабуть, не зрозуміли. Я зараз не вдома. Я на війні.

    Ще кілька секунд.

    Ми мовчки дивилися на нього.

    Над нами крізь пробитий дах було видно клапоть ранкового неба.

    — У мене зараз немає нічого, — уже голосніше сказав Олег. — Узагалі нічого. Дім — в окупації. Господарства немає. Техніки немає. Усе, що в мене залишилося, — це одяг, який зараз на мені, і автомат. І мене можуть убити будь-якої хвилини.

    Він замовк.

    Слухав.

    Потім гірко всміхнувся.

    — Я вас почув... Пеня... штраф... прострочення...

    Пауза.

    — Добре.

    Він повільно натиснув кнопку завершення виклику.

    У хаті запанувала дивна тиша.

    Здавалося, навіть війна на мить стихла.

    Олег поклав телефон до кишені.

    Подивився вгору, крізь діру в стелі.

    Туди, де ще кілька годин тому ми говорили про світло далеких зірок.

    І тихо сказав:

    — Дивна річ... Міна, здається, краще зрозуміла моє становище, ніж банк.

    Ніхто нічого не відповів.

    Бо іноді найважче не пережити обстріл.

    Найважче — зрозуміти, що десь далеко, у теплому офісі, війна може бути лише приміткою в анкеті клієнта, а людське життя — рядком із позначкою: "прострочений платіж".
    На війні ніч ніколи не буває по-справжньому тихою. Навіть коли не стріляють, тиша має свою вагу. Вона насторожує більше, ніж гуркіт. А темрява прислухається, чекаючи, хто першим порушить мовчання.Тієї ночі ми були втрьох — Олег, Макс і я. Сиділи на посту в покинутій хаті на самому нулі. До світанку залишалося недовго. Крізь невелике вікно було видно чисте зоряне небо.Я дивився на нього, у темряві зірки здавалися неймовірно близькими.— Красиво... — тихо промовив я. — От нас не буде, а ці зорі й далі світитимуть. Наче нічого й не сталося.Макс теж підняв очі до вікна.— Не переймайся, друже. Деяких із тих зірок, які ти зараз бачиш, можливо, вже давно не існує. Просто їхнє світло ще не встигло долетіти до Землі. Ми бачимо їх такими, якими вони були колись.Я мовчав, обдумуючи його слова.— Виходить, ми дивимося в минуле...— Так. Іноді на мільйони років назад.Олег, який досі мовчав, перевів погляд із нас на небо.— Дивно виходить... Зорі давно згасли, а їхнє світло ще живе.— Так само і з людьми, — сказав Макс. — Людина може піти, але те, що вона залишила після себе, ще довго живе в інших.Я кивнув.— Хотілося б, щоб після кожного залишалося хоч трохи світла.Знову настала тиша.Десь далеко глухо прокотився вибух. Ми інстинктивно прислухалися. Потім усе стихло.Я знову подивився у вікно.Мене не полишала думка про це світло. Воно летіло крізь холодний космос мільйони років, щоб саме зараз торкнутися розбитого скла старої сільської хати, в якій сиділи троє втомлених піхотинців.Ніхто більше не говорив.Кожен думав про своє.Вранці нас розбудив не світанок.Нас розбудив вихід.Перший приліт ліг десь за городами. Потім ще один. Земля здригнулася так, ніби хтось узяв її за плечі й добряче струснув.— Міномет! — коротко кинув Макс.Ми вже були на ногах.Потім усе сталося за кілька секунд.Свист.Глухий удар.І страшенний тріск над головою.Сто двадцята міна влучила в дах. Нам неймовірно пощастило: вона попала в димохід. Цегла розлетілася, шифер сипонув уламками на всі боки, а хвостовик міни, пробивши стелю, впав просто посеред хати.Все потонуло в густому пилу.Запахло гаром, старою цеглою, розбитим деревом.Кілька секунд ніхто нічого не говорив.Ми лише дивилися один на одного, ніби мовчки перевіряли: усі цілі?— Живі? — нарешті спитав я.— Начебто... — відповів Макс, обмацуючи себе.Олег мовчки підняв великий шматок штукатурки, що впав йому на плече, відкинув убік і сказав:— Схоже, сьогодні не наш день.Ми ще не встигли як слід оговтатися, як у цій дивній тиші раптом задзвонив телефон.Мелодія прозвучала настільки недоречно, що ми одночасно подивилися на Олега.— Та хто там... — пробурмотів він, дістаючи телефон.Він відповів.— Слухаю.Спочатку мовчав.Потім спокійно сказав:— Так... Це я.Ще кілька секунд слухав.— Розумію.Голос у нього залишався рівним.— Послухайте... Раніше я був фермером. У мене було господарство. Земля, техніка, будинок. Я взяв кредит на розвиток. На роботу. Зараз усе це залишилося в окупації.Він замовк, вислуховуючи відповідь.— Я зараз на фронті.Знову мовчання.Його обличчя поступово змінювалося.— Ні... Ви, мабуть, не зрозуміли. Я зараз не вдома. Я на війні.Ще кілька секунд.Ми мовчки дивилися на нього.Над нами крізь пробитий дах було видно клапоть ранкового неба.— У мене зараз немає нічого, — уже голосніше сказав Олег. — Узагалі нічого. Дім — в окупації. Господарства немає. Техніки немає. Усе, що в мене залишилося, — це одяг, який зараз на мені, і автомат. І мене можуть убити будь-якої хвилини.Він замовк.Слухав.Потім гірко всміхнувся.— Я вас почув... Пеня... штраф... прострочення...Пауза.— Добре.Він повільно натиснув кнопку завершення виклику.У хаті запанувала дивна тиша.Здавалося, навіть війна на мить стихла.Олег поклав телефон до кишені.Подивився вгору, крізь діру в стелі.Туди, де ще кілька годин тому ми говорили про світло далеких зірок.І тихо сказав:— Дивна річ... Міна, здається, краще зрозуміла моє становище, ніж банк.Ніхто нічого не відповів.Бо іноді найважче не пережити обстріл.Найважче — зрозуміти, що десь далеко, у теплому офісі, війна може бути лише приміткою в анкеті клієнта, а людське життя — рядком із позначкою: "прострочений платіж".
    2
    620переглядів
  • Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча.
    Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити".
    За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.
    Тоді Він створив першого українця.
    Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:
    — Добре, звісно... Але город де?
    Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".

    Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:
    — Гарно... Але хата крива.
    У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.

    Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".
    — Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.

    Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».
    Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали:
    Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан";
    Що саме сусід закопав у кутку городу;
    І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").

    Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».
    Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:
    — Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?
    — Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.

    Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.
    Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".
    Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".

    З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.
    А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".

    На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.
    — Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!
    Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".

    Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.
    Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.
    — Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.
    Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.
    Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.
    — Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?
    Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:
    — Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.

    Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.
    Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.
    Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:
    — Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?
    Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.
    — Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.
    І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.

    І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?".
    І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.
    Спочатку, як відомо, була суцільна порожнеча. Проєкт виглядав незавершеним, тому Господь подивився на це діло й мовив: "Треба щось робити". За кілька днів з’явилися небо, хмари, густі ліси та безкрайній степ. Краса неймовірна. Але Творцю здалося, що в цьому едемі якось занадто тихо — ніхто не обговорює погоду і не бідкається на владу.Тоді Він створив першого українця.Чоловік відкрив очі, подивився на дикі краєвиди, почухав потилицю і замість компліментів Творцю діловито запитав:— Добре, звісно... Але город де?Довелося терміново виділяти під це діло чорнозем. Українець часу не гаяв: засадив картоплю, буряк, цибулю, помідори, а три гектари залишив під загадкове "про запас'. Поглянув на роботу й зітхнув: "От тепер уже можна жити".Проте Творець знав: чоловікові самому бути недобре. Так з’явилася жінка. Вона критично оглянула свіжостворений всесвіт, хмикнула й констатувала:— Гарно... Але хата крива.У той же день усесвіт зазнав першої генеральної реконструкції: стріху перекрили, піч побілили, подвір’я підмели, а вздовж тину вишикувалися мальви. Господь усміхнувся — виявляється, порядок теж може бути маленьким дивом.Звісно, не обходилося без випробувань. Господь дав людям дощ. Три дні вони раділи, на четвертий почали бурчати: "Ну вже досить, гниє ж усе!". Тоді Він послав сонце. За три дні вони знову нарікали: "Уже занадто, усе горить!".— Воістину, — зітхнув Творець, — нелегка справа — догодити людям.Але справжні веселощі почалися, коли Господь вирішив: «Дарую вам сусідів, аби не були ви самотні».Нові мешканці оселилися поруч і одразу розгорнули таку агентурну мережу, якій позаздрили б усі спецслужби світу. Ще до сходу сонця вони з точністю до хвилини знали: Хто вже прокинувся, а хто "спить, як пан"; Що саме сусід закопав у кутку городу; І головне — чому вчора у хаті навпроти світилося допізна (версії варіювалися від «рахують мільйони» до "читають таємні знаки").Бачачи це, Господь створив тин. Не для сварок, ні! А для того, щоб їм було на що спертися ліктями під час вечірнього симпозіуму. Щовечора біля тину вирішувалися долі галактики, обговорювалися діти й те, що «колись усе було трохи інакше».Щоб полегшити людям життя, Бог дав їм пісню. Янголи на небесах тільки крилами розводили:— Господи, вони ж щойно відпахали дванадцять годин на сонці! Чому вони співають, а не лежать без почуттів?— Бо хто співає разом, — посміхався Творець, — той уже не сам.Минали літа. Народ розмножувався, картоплі ставало більше, і настав час обрати старшого. Зібралася велика рада.Це був тріумф демократії: кожен присутній точно знав, як керувати державою. Особливо голосно кричав той, кого взагалі ніхто ні про що не питав. Рада тривала до глибокої ночі, після чого всі стомлено розійшлися по хатах, ухваливши доленосне рішення: "зібратися ще раз".Господь подивився на це й подумав: "Довго радяться. Але коли прийде година діла — зроблять за п'ять хвилин".З таймінгом теж виникли нюанси. Бог створив годинник, щоб люди берегли час. Але українці виявилися хитрішими: вони почали дивитися на нього щохвилини, бідкаючись, що нічого не встигають, і примудрялися губити самі миті життя в гонитві за планом.А щодо навчання на помилках? Це став національний вид спорту. Наступивши на одні й ті самі граблі тричі, українець гордо піднімав голову і казав: "Треба було ще тоді мене послухати!".На сьомий день Господь вирішив нарешті відпочити. Він заварив собі чаю, підготував хмаринку зручнішу, аж раптом знизу донісся стук сокири та гучні крики.— Господи! — звернулися люди до неба. — Ми тут подумали... А може, ще криницю викопаємо? До обіду трохи попрацюємо, а там уже відпочинемо!Творець зрозумів: спокій скасовується. Цей народ не міг просто сидіти. Навіть коли все летіло шкереберть, вони ставили на вогонь чайник і спокійно казали: "Та нічого... прорвемося".Тоді Господь вирішив піти на хитрість і послав до них янгола з перевіркою, щоб той навчив їх порядку. Янгол спустився, поважно сів на лавці й почав роздавати інструкції: як дерева саджати (бо одні саджали для тіні, другі для плодів, а треті — щоб сусід луснув від заздрощів), як хати будувати й паркани ставити. До речі, паркани вийшли такі високі, що місцеві кури, перелітаючи до сусіда, автоматично отримували статус перелітних птахів.Слухали янгола довго й уважно. Аж тут господар хати виніс на стіл свіжий хліб, наливку і шматок генеральського сала з проріззю. За хвилину з’явилася макітра з гарячими, щойно зліпленими варениками.— Пригощайся, гостю придорожній, — сказали люди. — Та ми ненадовго... — скромно мовив янгол, сідаючи до столу.Звісно ж, «ненадовго» затягнулося до другої години ночі. Янгол встиг зліпити три вареники (причому був свято переконаний, що без його ліплення вечеря б зірвалася), вивчити п'ять народних пісень і двічі посперечатися про те, чия черга косити траву біля дороги.Коли ревізор повернувся на небо, вигляд він мав трохи пом'ятий, але щасливий.— Ну що? — запитав Господь. — Навів порядок? Навчив їх не сваритися і не давати порад без дозволу?Янгол зітхнув, погладив живіт і відповів:— Господи, вони непереможні. Вони сваряться так, наче запрошують на вечерю. Вони дають поради навіть вітру. Але коли я йшов, вони годину тримали мене біля хвіртки, сунули в торбу пиріжки й сказали, що без мене село пропаде. Воістину, у них міцні стіни, але абсолютно відкриті серця.Поглянув тоді Господь на землю крізь віки. Побачив міста великі, золоті поля, що хвилювалися, мов море, і своїх дивних, галасливих, але таких рідних людей.Вони все так же поспішали, губили окуляри на власному лобі, будували триметрові паркани, але в хвилину скрути віддавали останню сорочку абсолютно незнайомій людині.Зійшлися янголи навколо престолу й тихо запитали:— Господи, Ти дав їм стільки всього: і пісню, і сміх, і мову багату, і навіть сало з варениками. А коли ж настане час, що в них усе буде ідеально? Коли закінчаться всі суперечки біля тину?Господь посміхнувся, дивлячись, як на землі у вікнах маленьких хат спалахують вечірні вогники, схожі на зорі.— Усе буде добре тоді, — відповів Творець, — коли вони перестануть чекати, що хтось інший зробить це замість них. Я створив цей світ і дав їм усе необхідне. А от людяність у ньому — це вже їхня щоденна робота.І благословив Господь українську землю: і працю важку, і пісню дзвінку, і хліб на столі, і той самий гучний сміх, який рятує від будь-якої темряви.І був вечір. І був ранок. А день цей триває і донині. Люди все так же виходять з гостей, по дві години прощаються біля хвіртки, а потім повертаються до хати, ставлять чайник і кажуть: "Ну що, почнемо?". І з цих простих слів щодня починається новий усесвіт.
    1
    1Kпереглядів
  • БЕЗХАТЬКО

    У тумані нічному, де бродить безхатько,
    Для душі не потрібні ні слава, ні гроші.
    Щоби бути постійно відверто хорошим,
    Залишив він собі кілька слів як на згадку.

    Абрикос вже відцвів за природним порядком,
    Його ніжні плоди позбирали у кошик.
    У тумані нічному, де бродить безхатько,
    Для душі не потрібні ні слава, ні гроші.

    Може, чий-то він син, а, можливо, і батько…
    Задуває на серці життєва пороша.
    Час стирає обличчя і знищує зошит,
    Та лишаються вірші, як зорі нащадкам
    У тумані нічному, де бродить безхатько.

    Мирослав Манюк
    30.06.2026
    БЕЗХАТЬКОУ тумані нічному, де бродить безхатько,Для душі не потрібні ні слава, ні гроші.Щоби бути постійно відверто хорошим,Залишив він собі кілька слів як на згадку.Абрикос вже відцвів за природним порядком,Його ніжні плоди позбирали у кошик.У тумані нічному, де бродить безхатько,Для душі не потрібні ні слава, ні гроші.Може, чий-то він син, а, можливо, і батько…Задуває на серці життєва пороша.Час стирає обличчя і знищує зошит,Та лишаються вірші, як зорі нащадкамУ тумані нічному, де бродить безхатько.Мирослав Манюк30.06.2026
    1
    517переглядів
  • Розкидані друзі по світу,як зорі по ясному небу.Неждані листи і привітипромінням доходять до тебе.І вже не зломишся в горі,і вже не загинеш у тузі —по небу розкидані зорі,по світу розкидані друзі...Ліна Костенко
    Розкидані друзі по світу,як зорі по ясному небу.Неждані листи і привітипромінням доходять до тебе.І вже не зломишся в горі,і вже не загинеш у тузі —по небу розкидані зорі,по світу розкидані друзі...Ліна Костенко
    4
    370переглядів
  • 21 рік у медицині. І два з них — у війську.У 2024 році Юлія з позивним «Фурія» змінила стерильні кабінети, аптечні полиці й амбулаторну роботу на зовсім іншу реальність — польові умови, військові навчання і відповідальність, де ціна помилки може бути надто високою.У цивільному житті вона керувала мережею аптек і працювала в амбулаторії. Знала медицину зсередини: препарати, пацієнтів, протоколи, щоденну рутину допомоги людям.А тепер її знання працюють там, де кожна секунда може вирішити долю людини.Сьогодні «Фурія» навчає бійців 14-ї окремої механізованої бригади тактичної медицини — тому, що може врятувати життя на полі бою.Вона зізнається: навчати непросто.Бо це не просто теорія.Не просто лекція.Не просто набір красивих слів.Це алгоритми, які мають бути відпрацьовані до автоматизму.Це рухи, які треба виконати навіть під стресом.Це знання, які мають спрацювати в критичний момент, коли навколо шум, небезпека, страх і немає часу на довгі роздуми.Найбільша нагорода для Юлії — бачити, як захисники опановують ці навички й стають готовими використати їх тоді, коли це справді потрібно.Бо на війні медицина — це не “додаткова опція”.Це шанс.Шанс дожити до евакуації.Шанс зупинити кровотечу.Шанс допомогти побратиму.Шанс повернути людину додому.Бригада постійно оновлює підходи до навчання, залучає інструкторів із реальним бойовим досвідом і робить усе, щоб підготовка була максимально наближеною до умов війни.Але «Фурія» наголошує: техніка, знання й інструктори — це лише частина справи.Дуже важлива особиста мотивація.Бо війна змінилася.Тут недостатньо просто чекати команди.Недостатньо “якось зорієнтуватися”.Недостатньо знати лише мінімум.Потрібно вміти діяти самостійно — і водночас бути частиною команди. Потрібно вчитися, тренуватися, повторювати, не здаватися й розуміти: у вирішальний момент усе може залежати саме від тебе.«Усе у твоїх руках» — для Юлії це не просто фраза.Це принцип, за яким вона служить.Колись її робота була пов’язана з аптекою, амбулаторією, цивільними пацієнтами й мирним життям.Тепер її місія — навчити військових рятувати життя там, де мир закінчився.І в цьому є величезна сила.Бо армія тримається не лише на тих, хто стріляє.Вона тримається і на тих, хто вчить вижити.На тих, хто передає знання.На тих, хто готує до найгіршого, щоб у найважчий момент з’явився шанс на краще.Юліє, «Фуріє», дякуємо за службу, витримку й важливу місію.Нехай вистачає сил, здоров’я і людей поруч, які так само розуміють ціну кожної врятованої секунди.
    21 рік у медицині. І два з них — у війську.У 2024 році Юлія з позивним «Фурія» змінила стерильні кабінети, аптечні полиці й амбулаторну роботу на зовсім іншу реальність — польові умови, військові навчання і відповідальність, де ціна помилки може бути надто високою.У цивільному житті вона керувала мережею аптек і працювала в амбулаторії. Знала медицину зсередини: препарати, пацієнтів, протоколи, щоденну рутину допомоги людям.А тепер її знання працюють там, де кожна секунда може вирішити долю людини.Сьогодні «Фурія» навчає бійців 14-ї окремої механізованої бригади тактичної медицини — тому, що може врятувати життя на полі бою.Вона зізнається: навчати непросто.Бо це не просто теорія.Не просто лекція.Не просто набір красивих слів.Це алгоритми, які мають бути відпрацьовані до автоматизму.Це рухи, які треба виконати навіть під стресом.Це знання, які мають спрацювати в критичний момент, коли навколо шум, небезпека, страх і немає часу на довгі роздуми.Найбільша нагорода для Юлії — бачити, як захисники опановують ці навички й стають готовими використати їх тоді, коли це справді потрібно.Бо на війні медицина — це не “додаткова опція”.Це шанс.Шанс дожити до евакуації.Шанс зупинити кровотечу.Шанс допомогти побратиму.Шанс повернути людину додому.Бригада постійно оновлює підходи до навчання, залучає інструкторів із реальним бойовим досвідом і робить усе, щоб підготовка була максимально наближеною до умов війни.Але «Фурія» наголошує: техніка, знання й інструктори — це лише частина справи.Дуже важлива особиста мотивація.Бо війна змінилася.Тут недостатньо просто чекати команди.Недостатньо “якось зорієнтуватися”.Недостатньо знати лише мінімум.Потрібно вміти діяти самостійно — і водночас бути частиною команди. Потрібно вчитися, тренуватися, повторювати, не здаватися й розуміти: у вирішальний момент усе може залежати саме від тебе.«Усе у твоїх руках» — для Юлії це не просто фраза.Це принцип, за яким вона служить.Колись її робота була пов’язана з аптекою, амбулаторією, цивільними пацієнтами й мирним життям.Тепер її місія — навчити військових рятувати життя там, де мир закінчився.І в цьому є величезна сила.Бо армія тримається не лише на тих, хто стріляє.Вона тримається і на тих, хто вчить вижити.На тих, хто передає знання.На тих, хто готує до найгіршого, щоб у найважчий момент з’явився шанс на краще.Юліє, «Фуріє», дякуємо за службу, витримку й важливу місію.Нехай вистачає сил, здоров’я і людей поруч, які так само розуміють ціну кожної врятованої секунди.
    3
    2коментарів 2Kпереглядів
  • 🥺💔 "Тут був балкон... тепер можна бачити зорі вночі": киянка показала "рум-тур" своєю квартирою, яку знищила Росія

    Колись тут було затишно, а тепер, після масованого обстрілу, люди збирають зі своєї домівки те, що вціліло...

    🎥 Відео: sapogkova1
    🥺💔 "Тут був балкон... тепер можна бачити зорі вночі": киянка показала "рум-тур" своєю квартирою, яку знищила Росія Колись тут було затишно, а тепер, після масованого обстрілу, люди збирають зі своєї домівки те, що вціліло... 🎥 Відео: sapogkova1
    223переглядів 1Відтворень
  • ДО МИРОСЛАВА

    На березі тихім стояла з тобою
    І досі тримає твій погляд свідомість,
    Неначе пливу по життю без турботи.

    А потім під каву сиділи ми вдома,
    Ти мовив про мандри крізь дощ і тумани,
    Крізь всі океани, країни відомі...

    Я слухала довго про ці твої мандри,
    Як хвилі важкі до причалів приходять,
    А човен цілує усі океани.

    Твої небезпечні бажання й пригоди,
    Немов у вині незнайомі букети:
    Від них я постійно живу в насолоді.

    Мені не забути ці спільні вікенди,
    Бо шарм твій лишився як подихи вітру
    І досі бринять поетичні куплети.

    Я знала людей, що не зовсім привітні,
    Та ти усміхнувся, попавши в десятку
    І став назавжди сингулярним на світі.

    Тепер я дивлюся на обрій завзято,
    Де ти розриваєш великі простори
    І хочу для тебе лишити дитятко.

    Щоб разом утрьох нам дивитись на зорі.

    Пані L (Паніель)
    24.05.2026
    ДО МИРОСЛАВА На березі тихім стояла з тобою І досі тримає твій погляд свідомість, Неначе пливу по життю без турботи. А потім під каву сиділи ми вдома, Ти мовив про мандри крізь дощ і тумани, Крізь всі океани, країни відомі... Я слухала довго про ці твої мандри, Як хвилі важкі до причалів приходять, А човен цілує усі океани. Твої небезпечні бажання й пригоди, Немов у вині незнайомі букети: Від них я постійно живу в насолоді. Мені не забути ці спільні вікенди, Бо шарм твій лишився як подихи вітру І досі бринять поетичні куплети. Я знала людей, що не зовсім привітні, Та ти усміхнувся, попавши в десятку І став назавжди сингулярним на світі. Тепер я дивлюся на обрій завзято, Де ти розриваєш великі простори І хочу для тебе лишити дитятко. Щоб разом утрьох нам дивитись на зорі. Пані L (Паніель) 24.05.2026
    714переглядів
  • МОЛИТВИ ХАЙ ПОЧУЄ БОГ
    (Присвята Ользі Мазуркевич та її синові Іванові, який пропав безвісти на фронті )

    В молитві мама і в сльозах,
    Бо син пропав на полі бою,
    Постійно вервичка в руках,
    Її думкам нема спокою.

    Її ́моли́тви, як щити
    Від зла, від смерті, від розпуки,
    Вона живе, щоб берегти
    Його ім’я в словах і звуках.

    Моли́тви молить і вночі,
    Коли зірки́ палають в ти́ші,
    Щоб був з ним Янгол на плечі,
    Нехай Госпо́дь його не лишить.

    Вона не спить, бо в кожній млі
    Його обличчя виринає,
    Моли́тви молить й на зорі,
    В сльозах Всевишнього благає.

    Здіймає ру́ки з болем ввись,
    Думки́ течуть, як кров по венах,
    І шепче: «Сину, віднайдись,
    Будь світлом в темряві для мене».

    Моли́тви хай почує Бог,
    Нехай пове́рне мамі сина,
    Щоб не було́ в душі́ тривог.
    Для мами за́вжди він – дитина.

    15.10.2025 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
    ID: 1049613
    МОЛИТВИ ХАЙ ПОЧУЄ БОГ (Присвята Ользі Мазуркевич та її синові Іванові, який пропав безвісти на фронті ) В молитві мама і в сльозах, Бо син пропав на полі бою, Постійно вервичка в руках, Її думкам нема спокою. Її ́моли́тви, як щити Від зла, від смерті, від розпуки, Вона живе, щоб берегти Його ім’я в словах і звуках. Моли́тви молить і вночі, Коли зірки́ палають в ти́ші, Щоб був з ним Янгол на плечі, Нехай Госпо́дь його не лишить. Вона не спить, бо в кожній млі Його обличчя виринає, Моли́тви молить й на зорі, В сльозах Всевишнього благає. Здіймає ру́ки з болем ввись, Думки́ течуть, як кров по венах, І шепче: «Сину, віднайдись, Будь світлом в темряві для мене». Моли́тви хай почує Бог, Нехай пове́рне мамі сина, Щоб не було́ в душі́ тривог. Для мами за́вжди він – дитина. 15.10.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1049613
    729переглядів
Більше результатів