#історія #постаті 20 грудня 1958 року народився Микола Вересень (справжнє прізвище — Ситник) — людина, яка стала одним із архітекторів сучасної незалежної журналістики в Україні. Його поява на екранах у 90-х роках змінила уявлення глядачів про те, як може виглядати телеведучий: замість офіціозних дикторів з’явився інтелектуал з гострим розумом, іронією та власною позицією. 🎙️📺 Його кар’єра почалася не з журналістики, а з морської біології та археології, що, можливо, і сформувало його здатність «копати» глибоко. Справжню популярність Миколі принесла робота на Бі-бі-сі (BBC), а пізніше — легендарні проєкти на українському ТБ, такі як «Табу». Вересень став майстром провокативного інтерв'ю, вміючи ставити незручні запитання політикам так, що це перетворювалося на захопливе інтелектуальне шоу. 🗣️🧠 Микола Вересень ніколи не обмежувався лише ефірною студією. Він був активним учасником доленосних подій України, відстоюючи свободу слова під час Революції на граніті, Помаранчевої революції та Євромайдану. Його голос на радіо та телебаченні завжди був голосом критичного мислення, який закликав українців не просто споживати інформацію, а аналізувати її. 🏛️🇺🇦 Окрім журналістики, Вересень проявив себе як талановитий актор, граючи у виставах за творами Леся Подерев'янського, що ще раз підкреслило його непересічне почуття гумору та самоіронію. Сьогодні він залишається «метром» українського медіапростору, який власним прикладом довів: справжня журналістика — це не обслуговування влади, а служіння правді та суспільству. 🎭📜

Володимир Золкін. 👇 Як з’являються “рейтинги”, яких не існує. 15 грудня низка медіа почала масово розганяти «сенсаційну новину» з посиланням на  дослідження від КМІС про електоральні рейтинги партій на виборах до Верховної Ради у разі завершення війни, де «лідерами» начебто назвали гіпотетичну політичну силу Валерія Залужного та «Європейську солідарність» Петра Порошенка. Першим це оприлюднив медіаресурс Цензор.НЕТ, пов’язаний із журналістом Юрієм Бутусовим, який системно й публічно критикує військово-політичне керівництво держави. Згодом новину без жодної перевірки підхопили в медіавидання Петра Порошенка — “Букви”. Абсолютно випадково медіаресурс Порошенка — «Букви» — у цьому «рейтингу» ставить партію свого власника на перші позиції. Так само випадково Цензор.НЕТ Бутусова спускає чинного президента аж на четверте місце. Ну просто неймовірний збіг обставин. Настільки безпаліво, що аж смішно. Звісно, це ж не маніпуляція і не політична технологія. Це просто так зійшлися цифри, а «соціологія» магічним чином ідеально лягла в політичні інтереси конкретних людей і медіа. Хто б міг подумати? Ну а далі — класика: ланцюгова реакція і тиражування «рейтингу» іншими ЗМІ — 24 канал, ТСН, Фокус. А тепер — ключовий момент. ❌ Київський міжнародний інститут соціології ОФІЦІЙНО СПРОСТУВАВ ці “рейтинги”. Виконавчий директор КМІС Антон Грушецький заявив: «На сайті КМІС дійсно немає публікацій з даними, про які йде мова, оскільки ми дотримуємося політики непублікації електоральних рейтингів на період повномасштабної війни… Зазначені в різних публікаціях результати ми не можемо підтвердити». Також він прямо розкритикував медіа за маніпулятивну подачу — коли озвучують відсотки лише серед тих, хто готовий голосувати, але свідомо замовчують частку від усіх респондентів, що є базовим порушенням соціологічних стандартів. 🤔 І тепер питання: чи опублікували ці «ЗМІ» спростування? чи вибачилися перед аудиторією? чи визнали помилку? Ні. Нічого. Тиша. І все це відбувається в момент, коли країна перебуває у вкрай важкому стані: ворог тисне на фронті, тривають складні переговорні процеси, а ззовні Україні намагаються нав’язати відверто невигідні умови, зокрема вихід ЗСУ з Донбасу. Саме в цей час частина так званих медіа замість відповідальності обирає свідоме розхитування суспільства підчас війни. Але замість того, щоб вибачитися або хоча б опублікувати спростування, ці медіа просто зробили вигляд, що нічого не сталося. Бо їхнє завдання було не інформувати суспільство, а зафіксувати потрібні цифри в головах людей, прикрившись довірою до соціології й авторитетом КМІС. І після цього ще хтось намагається називати це журналістикою? Ні. Це не помилка і не «неточність». Це свідомий вкид, фейковий рейтинг, оформлений під науку й розігнаний через лояльні майданчики. Це цілеспрямована спроба дестабілізувати внутрішню ситуацію під час війни, коли країні потрібна концентрація, єдність і холодний розрахунок, а не політичні технології. Так виглядає маніпуляція, замаскована під новини. Не журналістика. Не аналітика. А цинічна політична гра в момент, коли держава платить за помилки надто високу ціну. https://t.me/Ukraineaboveallelse

🐰 PLAYBOY. Журнал, який перетворив еротику на мову епохи. Playboy часто спрощують до одного слова — «еротика». Але насправді це був медійний експеримент, який змінив те, як суспільство говорить про тіло, свободу і приватне життя. 📰 Новий формат для нового часу. Коли Playboy з’явився у 1953 році, США жили за правилами післявоєнного пуританства: • секс — табу; • тіло — сором; • публічні розмови про бажання — заборонені. Журнал порушив не одне правило, а саму систему правил. Він не виглядав як підпільна порнографія. Він виглядав як солідне, стильне видання. 🧠 Ідея “lifestyle”. Playboy вперше продав не просто картинки, а образ життя: • сучасна квартира; • хороша музика; • якісні тексти; • свобода думки; • задоволення без почуття провини. Це був журнал не «про жінок», а про нову модель міського чоловіка середини ХХ століття. ✍️ Журналістика, яку не чекали. Парадоксально, але саме Playboy став платформою для: • серйозних інтерв’ю з політиками, філософами, активістами; • художньої літератури, яка не проходила цензуру в інших медіа; • дискусій про расову рівність, цензуру, свободу слова. Журнал, який купували «за одне», читали зовсім за інше. 🌍 Вплив на культуру. Playboy вплинув на: • дизайн і рекламу; • формат інтерв’ю; • телешоу і попкультуру; • ставлення до сексуальності в медіа. Він зробив приватне — публічним, а заборонене — предметом розмови. 🕳️ Межа, яку світ перейшов без нього. З часом світ змінився: • еротика стала всюдисущою; • табу зникли; • інтернет знищив дефіцит. Playboy перестав бути революцією, бо революція стала нормою. Те, що колись ламало систему, стало її частиною. 🧠 Чим Playboy був насправді. Це був не просто журнал. І не просто бренд. Playboy — це: • документ епохи; • спроба поєднати свободу і комерцію; • приклад того, як медіа можуть змінювати суспільство. І водночас — приклад того, як час рано чи пізно наздоганяє будь-яку провокацію. Висновок. Playboy не створив сексуальну революцію. Він дав їй мову, стиль і обкладинку. А коли суспільство навчилося говорити самостійно — журнал втратив свою монополію на свободу.

Уяви: ти прокидаєшся рано-вранці, ще темно, а перед тобою — новий день і нові історії. Ти приходиш на місце, де ще вчора був шум вибухів, а сьогодні — тиша, яка тисне на груди. Люди дивляться на тебе очима, повними страху і надії. І кожне слово, яке вони вимовляють, важить тонни. Маленькі радості серед руїн, щирі посмішки серед страху, історії про втрати і одночасно про сміх у найскладніші моменти — все це треба передати світу. Навіть коли серце наповнюється тривогою, ти розумієш: важлива правда, важлива людяність, важлива історія, яку потрібно донести. Мій блог створений для того, щоб ділитися такими історіями. Тут немає сенсацій заради сенсацій. Тут є життя, відвага і люди, які роблять цей світ справжнім. І моя мета — бути тим голосом, який не залишає ці історії непочутими. ✨ #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Військова журналістика народилася там, де народжується потреба бачити правду власними очима. Перші кореспонденти з’явилися під час Кримської війни (1853–1856). Тоді репортери вперше виїжджали на фронт, спостерігали бої і писали матеріали безпосередньо з окопів. Їхні тексти друкували в газетах і впливали на громадську думку, показуючи реалії війни не як романтичні подвиги, а як жах і втрати. У Першу світову війну роль журналістів виросла. Вони працювали на передовій, часто ризикуючи життям. Репортажі з траншей і окопів давали людям у тилу уявлення про війну, яку вони не могли бачити самі. Фотокореспонденти почали активно документувати життя солдатів, і саме тоді з’явився перший масовий образ “фронтового журналіста”. Під час Другої світової війни журналістика вийшла на новий рівень: з’явилися фото, радіо та телезвіти. Відомі імена тих часів: 🏵️ Маргарет Бурк-Вайт — перша жінка-фоторепортер на фронті, чия робота стала символом сміливості та професіоналізму; 🏵️ Едвард Р. Муро — кореспондент, який висвітлював бомбардування Лондона. Після війни, у часи Холодної війни, військові журналісти почали працювати у більш складних умовах цензури та пропаганди. Репортери, які працювали в зонах конфліктів у Європі та Азії, навчалися балансувати між об’єктивністю та безпекою. З кінця XX століття і до сьогодення військова журналістика стає мультимедійною. Кореспонденти не лише пишуть статті, а й створюють відео, подкасти, інтерактивні карти подій. Українські журналісти під час сучасних конфліктів показують світові реальність війни, часто ризикуючи життям, щоб кожна історія дійшла до читача чи глядача. Сьогодні військова журналістика — це поєднання традицій і нових технологій. Але головне залишається незмінним: бути свідком, бачити правду і передавати її світу. Вона завжди була небезпечною, завжди вимагала мужності, і завжди залишалася голосом тих, хто самостійно не може розповісти свою історію.🏵️

5 міфів про військових кореспондентів, в які досі вірять🤯 Міф 1:Військовий кореспондент — це завжди чоловік у камуфляжі. Факт: У світі багато жінок, які працюють на передовій. Вони беруть інтерв’ю, пишуть репортажі, готують аналітику. Стать не визначає професійну здатність. Міф 2: Це романтика й адреналін. Факт: Реальність — це безсонні ночі, сльози, тиша після вибуху і постійна відповідальність за кожне слово. Адреналіну тут мало, а ось моральний тиск — дуже багато. Міф 3: Журналіст на війні — це герой. Факт: Ми не герої. Ми свідки. Герої — ті, хто стоїть на передовій. Наша робота — дати голос їхній історії. Міф 4: Військовий журналіст завжди працює з камерами та мікрофонами. Факт: Часто це блокнот, диктофон або ноутбук. Більшість матеріалів готуються в умовах обмеженого зв’язку, інтернету чи навіть у “польових” умовах. Міф 5: Військова журналістика — нова і модерна професія. Факт: Вона існує століттями. Перші відомі військові кореспонденти з’явилися ще під час Кримської війни (1853–1856). Їхні репортажі друкували в газетах, і саме вони сформували стандарти правди, ризику та етики, які діють і сьогодні. Військова журналістика — це не романтика і не шоу. Це відповідальність, правда і історія, яку ніхто інший не розкаже. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Мене часто питають, навіщо мені це — війна, ризик, нерви, страх. А я просто не можу інакше. Не можу сидіти осторонь, коли там — люди, коли там життя, яке хтось має показати світові. Я не герой і не безстрашна. Мені теж страшно. Але ще страшніше, коли правду замовчують. Коли історії з фронту стають цифрами в новинах. Я не хочу цього. Я хочу, щоб кожен голос був почутий. Мене не зламають фрази “це не для дівчат”. Бо я бачу не небезпеку — я бачу сенс. І якщо для того, щоб показати правду, треба стояти там, де інші мовчать — я стоятиму. Не тому, що я смілива. А тому, що я не можу мовчати. #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Агов усім, хто досі думає, що військовий кореспондент — це обов’язково чоловік у камуфляжі з кам’яним обличчям. Це знову я, майбутня військова кореспондентка, і сьогодні хочу поговорити про питання, які мене вже відверто дістали. От класика жанру: — «Ти — дівчина? І хочеш туди, де стріляють?» Так, дівчина. І так, хочу. Моя стать не має нічого спільного з професійним вибором. — «Але ж це небезпечно! Ти не боїшся?» Боюся. Але страх — це нормально. Головне, що бажання розповідати правду сильніше за нього. — «Може, краще щось спокійніше? Редагуй тексти про кроликів!» Кролики милі. Але світ не зводиться до милих речей. Я хочу показувати його справжнім. — «А як ти взагалі собі це уявляєш?» Просто. Як професіонала, який робить свою роботу якісно. Зовнішність тут ні до чого. — «А рідні дозволяють?» Я доросла людина. І рішення про своє життя приймаю сама. — «А як же сім’я, діти?» Кар’єра не скасовує особисте життя. Все має свій час. Тож, замість цих запитань, краще спитайте: «Який наступний крок?» Бо бути військовою кореспонденткою — це не про “дівчину на війні”. Це про людину, яка хоче розповідати правду там, де її найважче почути. 🙃 #журналістика #військовакореспонденція #журналістка

Я ще не брала інтерв’ю у військових, але вже давно уявляю цей момент. Не як щось гучне чи пафосне — навпаки, як тиху розмову, у якій кожне слово важить більше за сотню заголовків. Для мене важливо не просто поставити запитання, а відчути людину, її історію, біль і силу. Я розумію, що це буде непросто. Не всі готові відкриватися, не всі хочуть згадувати. Але справжня журналістика — саме там, де складно. Мені хочеться навчитися слухати, не перебивати, не оцінювати, а просто дати говорити тим, хто пройшов війну. Мій шлях тільки починається. Але я точно знаю, заради чого йду в цю професію — щоб показати правду очима тих, хто живе між вибухами і тишею. І коли настане мій перший репортаж, я хочу, щоб у ньому було не лише слово, а й повага до кожного, хто бореться за наше завтра.🎥🎙️ #журналістика #військовакореспонденція #журналістка