Насолоджуюся останніми днями літа 🌊☀️
Поки осінь ще десь там збирає свої валізи, я вирушаю до річки — поплавати, погрітися на сонечку й зробити вигляд, що до вересня ще дуже далеко 😂

Адже плед, чай і «ну що ж, літо закінчилося» — до цього ми ще встигнемо.

А поки що — ноги у воду, келих у руку і насолоджуємося життям! 🥂😎

Андрій став першим азовцем, загиблим в цій війні…

Андрій (Сергій) Грек з’явився на світ у Хабаровську й більшу частину молодості прожив у МОСКВІ. Але він не прийняв країну, де страх, брехня і насильство стали державною політикою. Ще задовго до великої війни він відкрито виступив проти путінського режиму, ризикуючи власною свободою.

Після протестів на Манежній площі в Москві у 2010 році на нього відкрили кримінальну справу. Слідчі не приховували: зроблять усе, щоб відправити його за ґрати. Та Андрій не скорився. Він залишив росію й приїхав до України, де знайшов не лише прихисток, а й справжній дім. Таким містом для нього став Миколаїв — місто, яке сьогодні з гордістю носить його ім’я на одній зі своїх вулиць.

Коли українці вийшли на Майдан, він не зміг стояти осторонь. Разом із побратимами боровся за свободу, їздив до Києва, протистояв прихильникам режиму Януковича, а згодом допомагав очистити Миколаїв від сепаратистських сил. Для нього боротьба за Україну була не епізодом життя, а його покликанням.

Коли росія розпочала війну проти України, Андрій одним із перших став до лав «Азову». Він визволяв Маріуполь, а потім вирушив боронити Мар’їнку. Він знав, що кожен день на фронті може стати останнім. Але не відступив.

4 серпня 2014 року під час бойового завдання поруч із БМП вибухнув радіокерований фугас. Вибух був страшної сили. Андрій отримав смертельні поранення. Медики боролися за його життя, але дорогою до шпиталю його серце зупинилося.

Так Україна втратила першого бійця «Азову», який загинув у російсько-українській війні.

Він народився в росії, але загинув за Україну. Не виправдовував злочини кремля, не шукав їм пояснень і не мовчав перед злом. Він зробив свій вибір і заплатив за нього найвищу ціну — власним життям.

Сьогодні, 4 серпня, минає дванадцята річниця від дня його загибелі. Минуло вже дванадцять років, але подвиг Сергія (Андрія) Грека не стерли ані час, ані війна. Він назавжди залишився серед тих, хто своїм життям довів: Україна варта того, щоб за неї боротися до останнього подиху.

Схилімо голови перед пам’яттю Героя. Згадаймо сьогодні людину, яка свідомо стала на захист України й віддала за неї найдорожче. Пам’ять про таких воїнів — це не лише наша вдячність, а й наш обов’язок.

Вічна пам’ять. Вічна слава Герою. Герої не вмирають.

В Охматдиті коридором пошани провели пацієнта, який став посмертним доноромДитина отримала тяжку травму голови. Незважаючи на усі зусилля лікарів, пошкодження були несумісними з життям.У момент непоправної втрати батьки дитини ухвалили надзвичайно складне рішення, яке подарувало шанс на життя трьом людям.🕯 Світла пам’ять маленькому янголятку!📹 НДСЛ “Охматдит”/ Facebook

ЦИВІЛЬНІ ПОТЕНЦІЙНІ ЖДУНИПоки волонтери та рятувальники, ризикуючи життям, вивозять людей із прифронтових населених пунктів, частина місцевих категорично відмовляється залишати свої домівки.Це особисті спостереження військового з передової про те, з чим доводиться стикатися українським захисникам.#фронт #зсу #колаборанти #скеля #україна #зсу #новости #новини

КИРИЛО ВЕРЕС ПРО ЦИВІЛЬНЕ ЖИТТЯКомандир батальйону К2 54-ї окремої механізованої бригади Кирило Верес неодноразово ділився своїми думками щодо різниці між реаліями фронту та мирним життям у тилу. За його словами, головна проблема полягає в тому, що суспільство часто не до кінця усвідомлює масштаб викликів і те, якою неймовірною ціною дається кожний день відносної спокійної ночі в тилових містах.#верес, #цивільні, #тил, #війна, #суспільство, #україна, #новини, #актуально

Дональд Трамп знову демонструє своє гниле нутро - говорити одне, думати інше, а робити взагалі третє.
План дій Трампа такий. Етап перший: вийти на трибуну, зробити серйозне обличчя і видати базу про "потужну підтримку України", важливість ППО та порятунок життів. Етап другий, фінальний: заблокувати 300 ракет-перехоплювачів до Patriot. Де логіка? Мабуть, десь загубилася. Втім, у Трампа логіки ніколи і не було.Маємо новий вид політичного спорту - перевзування на швидкість. Спочатку ти "головний захисник демократії", а наступного дня залишаєш українські міста без захисту від нічних прильотів. Така поведінка більше нагадує підліткові капризи, аніж рішення лідера супердержави.
Тільки от Кремлю дії Трампа до вподоби. Для них такі "гойдалки" - це пряме зелене світло: "Продовжуйте вбивати українців, у нас тут чергова зміна настрою". Немає слів писати про цього американського боягуза.
Україна не просить чужих армій. Просять банальні залізяки, щоб збивати те, що летить на голови цивільних. Але, схоже, для декого тримати слово - це надто складне завдання. Якщо твої дії суперечать твоїм же заявам уже через добу, то це не велике лідерство. Це просто хаос в голові одного старого діда, за який українці, на жаль, змушені платити власними життями. Ганьба Трампу!

ЖИТТЯМ ТИ ПАХНЕШ, ЛЮБИЙ МІЙ ГЕРОЮ

Життям ти пахнеш, любий мій герою,
Хоч впав, бо був страшний жорстокий бій.
Ти мав іти щасливою ходою,
Та шлях земний скінчи́вся рано твій.

Життям ти пахнеш, хлібом і весною,
Дощами, що напоять спориші.
Бо заплатив найвищою ціною,
Щоб ми жили́ у мирі і тиші́.

Життям ти пахнеш й стиглими житами,
Дитячим сміхом, сонцем угорі.
Твоя́ любов наві́ки буде з нами,
Як ніжний промінь ранньої зорі́.

Життям ти пахнеш, і з зерном снопами,
Дитячим сміхом, співом солов'я,
Теплом домів з чудовими садами,
Де мирне небо світиться здаля.

Життям ти пахнеш й ніжністю матусі,
Що сина виглядала день при дні.
І тихою молитвою бабусі,
Що лине до Всевишнього в журбі.

Життям ти пахнеш й світлом від надії,
Що не згасає навіть у біді.
Ти став для нас зерниною від мрії,
Що проросте у ґрунті і в воді.

Життям ти пахнеш, воїне крилатий,
У вільнім вітрі, в сонці й колосках.
Ти не пішов – ти поруч, наче свято,
У наших вдячних помислах й серцях.

Життям ти пахнеш, воїне безстрашний,
У кожнім серці, в кожному дворі.
Твій подвиг буде в пам'яті незгасний,
Допоки світить сонце на землі.

Життям ти пахнеш й піснею Вкраїни,
Барвінком, що стелився край воріт,
Твій голос, наче птаха, й досі лине,
І нам усім лишив по со́бі слід.

Життям ти пахнеш й журавлем у лузі,
І вдячність не згасає ні на мить,
Ми го́лови схиляєм низько в тузі,
Бо ти пішов, а мав із нами жить.

Життям ти пахнеш, любий мій герою,
Бо захищав майбутнє для дітей.
І доки сонце сходить над горою,
Ти житимеш у пам'яті людей.

25.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1066200

ДЯКУЮ

Я дякую, Боже, за ніч, що минула,
Я вибухів поруч безліч я чула,
За те, що життя збереглося, Всевишній,
Зберіг ти його, Вседержителю, грішній.

Я дякую, Боже, за ніч і світанок,
За те, що зустріла я ще один ранок,
Хоч смерть заглядала прямісінько в очі
Й думки́ всі снувались, немов поторочі.

Я дякую, Боже, що чуєш благання,
Хоч думала іноді: «Мить ця – остання»,
Та ти відвертаєш весь мотлох ворожий.
Я вдячна за це тобі, любий мій Боже.

Я дякую, Боже, що грієш надію,
Що чуєш моли́тви. Я жить, Боже, мрію.
Я вдячна тобі, що домівка вціліла,
За те, що ні рі́дні, ні я не вніміла.

Я дякую, Боже, що був ти зі мною,
Відчула я руку твою́ над собою,
Я вдячна за те, що поміг протрима́тись,
Й мені не дове́лось з життям попрощатись.

Я дякую, Боже, я дякую, милий,
Що пекло страшне пережити дав сили,
Тримай під опікою за́вжди, Владико,
Щитами закрий – не торкалось щоб лихо.

23.07.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026

Він був фермером. Людиною, яка понад усе любила землю. Ту саму землю, що годує Україну.

Але коли на Херсонщину прийшла росія, він зробив те, на що здатен далеко не кожен.
Він перетворився на захисника своїх полів.

Минуло вже майже дев’ять місяців відтоді, як Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно). Та про його подвиг знають далеко не всі.

А він заслуговує, щоб його пам’ятали.

Олександр Гордієнко народився 1967 року в Бериславському районі Херсонської області.

Усе своє життя він працював на землі. Створив фермерське господарство, вирощував зерно, розвивав село, давав людям роботу. Для нього поле було не бізнесом — воно було справою життя.

Та після повномасштабного вторгнення його господарство опинилося на передовій.

Херсонщина стала однією з найбільш замінованих областей світу.

Після деокупації правобережжя на його полях залишилися тисячі мін, нерозірваних снарядів і касетних боєприпасів.

Чекати було ніколи.

Якщо не засіяти землю навесні, країна втратить урожай.

І тоді Олександр почав робити те, чого не мав робити цивільний фермер.

Він сам розміновував свої поля.

День за днем.

Метр за метром.

За час цієї роботи він вивіз понад п’ять тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів, повертаючи життя українській землі.

Та навіть коли поля стали безпечнішими, смертельна небезпека не зникла.

Вона прилетіла з неба.

Російські оператори FPV-дронів почали цілеспрямовано полювати на українських фермерів.

Не на військових.

Саме на трактористів, комбайнерів і людей, які виходили збирати хліб.

Для окупантів це було справжнє сафарі.

Олександр не міг із цим змиритися.

Він продав «Мерседес» дружини, щоб купити потужні системи радіоелектронної боротьби, засоби виявлення безпілотників, амуніцію та зброю.

Щоранку ще до світанку він виходив у поле.

З рушницею.

З двома системами виявлення дронів.

Одна показувала, де знаходиться безпілотник.

Друга допомагала визначити момент його атаки.

Поки працівники збирали врожай, він дивився не на землю.

Він дивився в небо.

Бо знав: якщо не помітить дрон першим — хтось може не повернутися додому.

Саме тоді на Херсонщині його почали називати «фермером-Рембо».

Це звучить майже як легенда.

Але це була реальність.

На його рахунку — понад 200 знищених російських безпілотників.

Кожен із них міг убити людину.

Кожен збитий дрон означав ще один врятований екіпаж комбайна, ще одного живого тракториста, ще одну родину, яка ввечері дочекається свого батька чи сина.

Росіяни знали, хто він.

І мстилися.

У день його народження вони навмисно атакували його будинок ударними дронами.

Дім згорів.

Та навіть після цього він не виїхав.

Не покинув своїх людей.

Не залишив свою землю.

5 вересня 2025 року російський безпілотник забрав його життя.

Він загинув так само, як жив останні роки.

Захищаючи інших.

10 листопада 2025 року Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно).

Це була заслужена державна відзнака.

Але справжнє визнання він отримав набагато раніше.

Від людей.

Від трактористів, які завдяки йому повернулися додому живими.

Від комбайнерів, які змогли зібрати врожай.

Від односельців, які знали: поки поруч Олександр, він зробить усе можливе, щоб захистити їх.

Сьогодні ми часто говоримо про героїв зі зброєю в окопах.

І це справедливо.

Але війна народила й інших героїв.

Тих, хто не перестав бути лікарем.

Учителем.

Рятувальником.

Фермером.

Бо Україну захищають не лише ті, хто тримає лінію фронту.

Її захищають і ті, хто, ризикуючи власним життям, вирощує хліб, щоб країна жила.

І коли наступного разу ви візьмете до рук буханець українського хліба, згадайте людину, яка дивилася не лише під ноги, шукаючи міни.

Вона щодня дивилася в небо.

Щоб російський дрон не забрав чиєсь життя.

Вічна пам’ять Герою України Олександру Гордієнку.

🇺🇦 Герої живуть доти, доки ми пам’ятаємо їхні імена.

Він був фермером. Людиною, яка понад усе любила землю. Ту саму землю, що годує Україну.

Але коли на Херсонщину прийшла росія, він зробив те, на що здатен далеко не кожен.
Він перетворився на захисника своїх полів.

Минуло вже майже дев’ять місяців відтоді, як Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно). Та про його подвиг знають далеко не всі.

А він заслуговує, щоб його пам’ятали.

Олександр Гордієнко народився 1967 року в Бериславському районі Херсонської області.

Усе своє життя він працював на землі. Створив фермерське господарство, вирощував зерно, розвивав село, давав людям роботу. Для нього поле було не бізнесом — воно було справою життя.

Та після повномасштабного вторгнення його господарство опинилося на передовій.

Херсонщина стала однією з найбільш замінованих областей світу.

Після деокупації правобережжя на його полях залишилися тисячі мін, нерозірваних снарядів і касетних боєприпасів.

Чекати було ніколи.

Якщо не засіяти землю навесні, країна втратить урожай.

І тоді Олександр почав робити те, чого не мав робити цивільний фермер.

Він сам розміновував свої поля.

День за днем.

Метр за метром.

За час цієї роботи він вивіз понад п’ять тисяч мін та інших вибухонебезпечних предметів, повертаючи життя українській землі.

Та навіть коли поля стали безпечнішими, смертельна небезпека не зникла.

Вона прилетіла з неба.

Російські оператори FPV-дронів почали цілеспрямовано полювати на українських фермерів.

Не на військових.

Саме на трактористів, комбайнерів і людей, які виходили збирати хліб.

Для окупантів це було справжнє сафарі.

Олександр не міг із цим змиритися.

Він продав «Мерседес» дружини, щоб купити потужні системи радіоелектронної боротьби, засоби виявлення безпілотників, амуніцію та зброю.

Щоранку ще до світанку він виходив у поле.

З рушницею.

З двома системами виявлення дронів.

Одна показувала, де знаходиться безпілотник.

Друга допомагала визначити момент його атаки.

Поки працівники збирали врожай, він дивився не на землю.

Він дивився в небо.

Бо знав: якщо не помітить дрон першим — хтось може не повернутися додому.

Саме тоді на Херсонщині його почали називати «фермером-Рембо».

Це звучить майже як легенда.

Але це була реальність.

На його рахунку — понад 200 знищених російських безпілотників.

Кожен із них міг убити людину.

Кожен збитий дрон означав ще один врятований екіпаж комбайна, ще одного живого тракториста, ще одну родину, яка ввечері дочекається свого батька чи сина.

Росіяни знали, хто він.

І мстилися.

У день його народження вони навмисно атакували його будинок ударними дронами.

Дім згорів.

Та навіть після цього він не виїхав.

Не покинув своїх людей.

Не залишив свою землю.

5 вересня 2025 року російський безпілотник забрав його життя.

Він загинув так само, як жив останні роки.

Захищаючи інших.

10 листопада 2025 року Президент України присвоїв Олександру Гордієнку звання Героя України (посмертно).

Це була заслужена державна відзнака.

Але справжнє визнання він отримав набагато раніше.

Від людей.

Від трактористів, які завдяки йому повернулися додому живими.

Від комбайнерів, які змогли зібрати врожай.

Від односельців, які знали: поки поруч Олександр, він зробить усе можливе, щоб захистити їх.

Сьогодні ми часто говоримо про героїв зі зброєю в окопах.

І це справедливо.

Але війна народила й інших героїв.

Тих, хто не перестав бути лікарем.

Учителем.

Рятувальником.

Фермером.

Бо Україну захищають не лише ті, хто тримає лінію фронту.

Її захищають і ті, хто, ризикуючи власним життям, вирощує хліб, щоб країна жила.

І коли наступного разу ви візьмете до рук буханець українського хліба, згадайте людину, яка дивилася не лише під ноги, шукаючи міни.

Вона щодня дивилася в небо.

Щоб російський дрон не забрав чиєсь життя.

Вічна пам’ять Герою України Олександру Гордієнку.

🇺🇦 Герої живуть доти, доки ми пам’ятаємо їхні імена.