Хочу дати безкоштовну пораду українському уряду 🏛️ (хоча у мене зазвичай консультації платні 💸). Якщо на найближчих переговорах у Женеві 🇨🇭 від росіян буде Мединський, то від української сторони керівником делегації має бути Гордон 👨‍🦲. Дмитро Ілліч зробить так, що росіяни подавляться зефіром «Гордон» 🍡, поперхнуться кавою «Гордон» ☕ і будуть гірко ридати в подушку «Гордон» 🛌. Ті, хто виживуть, отримають у подарунок книгу з автографом Гордона 📚 та ароматизатор «Пахучий Гордон» 👃✨. Додому з них повернуться не всі... 💀 Andris F. Paraudzins https://t.me/Ukraineaboveallelse

На першому фото книги Нори Робертс були сфотографовані ще 3-го грудня 2020 році, (я заглянула в інформацію на своєму планшеті). Друге фото сьогодні сфотографували. І першу книгу "Одержимість" я вже прочитала, тож візьмуся за "І зайде сонце". Дуже добре пригадую, як я обрадувалась, коли побачила в інтернеті у видавництві "Yakoboo", що є ще ці книги, і одразу їх купила, бо вже не надіялась, що вони ще десь є в продажі, ось скільки вони ще 2016-2017 років випуску. Але читати їх почала саме тепер. Одразу скажу, що те, як пише Нора Робертс, мені дуже сподобалося. Дуже психологічного і реалістично все описано. Про те що відчуває людина, яка потрапляє в будь яку ситуацію, про що вона думає і як це впливає на її подальше життя. Тому, такі книги я завжди залюбки читатиму все життя. Знаєте, коли вже з середини книги жінок знову стали вбивати, як це зробив батько героїні 17 років тому назад, то спочатку подумала, що це він втік з в'язниці і знову почав вбивати, але ні, він і далі сидить у в'язниці, і тут я подумала, хто це може бути, що вбиває жінок так само, як й її батько, і вгадала, і я навмисно не стала заглядати в кінці, щоби підтвердити свою здогадку до самого кінця, поки не перевернула останню сторінку. І це саме так, як я і подумала. Мені приємно знати, що я розгадала, хто є вбивцею, але в цей же час хотілося, щоби я до самого кінця так і не знала, хто насправді є вбивцею.

На першому фото книги Нори Робертс були сфотографовані ще 3-го грудня 2020 році, (я заглянула в інформацію на своєму планшеті). Друге фото сьогодні сфотографували. І першу книгу "Одержимість" я вже прочитала, тож візьмуся за "І зайде сонце". Дуже добре пригадую, як я обрадувалась, коли побачила в інтернеті у видавництві "Yakoboo", що є ще ці книги, і одразу їх купила, бо вже не надіялась, що вони ще десь є в продажі, ось скільки вони ще 2016-2017 років випуску. Але читати їх почала саме тепер. Одразу скажу, що те, як пише Нора Робертс, мені дуже сподобалося. Дуже психологічного і реалістично все описано. Про те що відчуває людина, яка потрапляє в будь яку ситуацію, про що вона думає і як це впливає на її подальше життя. Тому, такі книги я завжди залюбки читатиму все життя. Знаєте, коли вже з середини книги жінок знову стали вбивати, як це зробив батько героїні 17 років тому назад, то спочатку подумала, що це він втік з в'язниці і знову почав вбивати, але ні, він і далі сидить у в'язниці, і тут я подумала, хто це може бути, що вбиває жінок так само, як й її батько, і вгадала, і я навмисно не стала заглядати в кінці, щоби підтвердити свою здогадку до самого кінця, поки не перевернула останню сторінку. І це саме так, як я і подумала. Мені приємно знати, що я розгадала, хто є вбивцею, але в цей же час хотілося, щоби я до самого кінця так і не знала, хто насправді є вбивцею.

#історія #факт «МУЗА З АРОМАТОМ ФАРБИ»: ТАЄМНИЙ ОБІТ ЖАННИ ЕБЮТЕРН 🎨🥀 Париж, початок XX століття. Час богеми, абсенту і шалених пошуків сенсу в мистецтві. Серед кав'ярень Монмартру, де дим сигарет змішувався з ароматами фарб та розчинників, її постать була майже непомітною. Жанна Ебютерн — юна художниця з пронизливими блакитними очима та довгим каштановим волоссям, яка, здавалося, була народжена, щоб стати лише тінню великого генія. Її ім’я назавжди асоціюється з Амедео Модільяні — бунтівним, талановитим і приреченим художником, який залишив по собі шлейф легенд і серце, розбите коханням. Жанна була з багатої буржуазної родини, і її вибір пов'язати життя з епатажним Модільяні, чиї картини тоді ніхто не розумів, був сміливим актом непокори. Вона стала його музою, моделлю і, зрештою, єдиною справжньою опорою у світі, де Модільяні постійно балансував на межі бідності, хвороби та неприйняття. Мало хто знає, що Жанна сама була надзвичайно обдарованою художницею. Її власні роботи, виконані в стилі, що поєднував елементи кубізму та постімпресіонізму, були глибоко інтроспективними та сповненими меланхолії. Проте, живучи в тіні Модільяні, який був для неї і коханцем, і вчителем, і божеством, Жанна майже ніколи не виставляла свої роботи. Вона малювала для себе, усамітнено, наче зберігаючи свій талант для іншого, світлішого майбутнього, яке так і не настало. 🖼️💔 Її щоденник, знайдений набагато пізніше, свідчить про внутрішній конфлікт: бажання творити і прагнення бути повністю відданою своєму чоловікові. Вона зображала Модільяні у різних настроях, намагаючись передати не лише його зовнішність, а й бурхливу душу. Її ескізи були переповнені любов'ю та болем, передчуттям трагедії, що висіла над їхньою парою. Їхнє кохання було інтенсивним, майже саморуйнівним. Модільяні, хворий на туберкульоз, помирає 24 січня 1920 року. Жанна, вагітна другою дитиною, не змогла пережити цю втрату. За два дні після його смерті, незважаючи на вмовляння родини, вона кинулася з вікна п'ятого поверху. Вона здійснила свій таємний обіт — бути з ним не лише в житті, а й у смерті. 🕊️✨ Її поховали поруч із Модільяні на кладовищі Пер-Лашез. На їхньому спільному надгробку викарбувані слова, що стали епітафією їхньому коханню: "Спільник душі Модільяні, яка не побоялася піти за ним навіть у смерть". Жанна Ебютерн, «муза з ароматом фарби», назавжди залишилася в історії як символ абсолютної самовідданості, а її нерозкритий талант — як сумне нагадування про ціну, яку іноді доводиться платити за життя з генієм.

#історія #речі Детекторний приймач: Радіо, що працювало на чистій енергії хвиль 📻⚡ Сьогодні ми звикли до гаджетів, які вимагають постійної підзарядки, але на світанку радіоери існував пристрій, якому не потрібні були ані батарейки, ані розетки. Детекторний приймач — це справжнє диво інженерної думки 1920-х років, яке принесло голос світу в тисячі домівок, використовуючи лише енергію самої радіохвилі. Серцем цього пристрою був «детектор» — невеликий кристал мінералу (найчастіше галеніту), до якого торкалася тонка металева пружинка, яку музиканти та радіоаматори називали «котячим вусом». Шукаючи чутливу точку на кристалі, людина буквально «полювала» на сигнал. Якщо вибір був вдалим, у навушниках з’являвся звук — спочатку тихий та потріскувальний, але справжній. 💎📡 Детекторні приймачі були неймовірно популярними через свою доступність. У той час як лампові радіо коштували цілі статки, детекторний апарат міг зібрати навіть підліток із підручних матеріалів: котушки дроту, кристала та високої антени. Власне, саме довга антена (іноді десятки метрів дроту, натягнутого між деревами) була «електростанцією» приймача, збираючи електромагнітну енергію з ефіру. 🛠️🏡 Це була епоха романтики радіохуліганства та перших трансляцій. Сім'ї збиралися навколо одного пристрою, передаючи навушники один одному, щоб почути останні новини, прогноз погоди або оперний концерт. Через низьку потужність сигналу слухати таке радіо можна було лише в тиші, що створювало особливу атмосферу таїнства та зв'язку з невидимим світом хвиль. 🤫🎼 Цікавий факт: під час Другої світової війни солдати та в’язні концтаборів часто створювали саморобні детекторні приймачі, використовуючи замість кристала іржаве лезо для гоління та графітовий олівець. Такі пристрої називали «радіо окопного типу» (foxhole radio). Вони дозволяли таємно слухати зведення новин, адже, на відміну від сучасних приймачів, детекторний апарат нічого не випромінював у відповідь і його було неможливо запеленгувати. 🪒✏️ Сьогодні детекторний приймач — це освітня іграшка та об'єкт захоплення для радіоаматорів-ретроградів. Він нагадує нам про часи, коли технології були прозорими та зрозумілими, а для зв’язку з усім всесвітом було достатньо лише довгого дроту, шматочка мінералу та великого бажання почути голос із далечіні.

#історія #постаті Обличчя «Мавки» та душа українського бароко: Раїса Недашківська. Якщо і шукати в українському кінематографі втілення магічного реалізму, то воно має обличчя Раїси Недашківської. 17 лютого 1943 року народилася актриса, якій судилося стати не просто зіркою екрана, а живим символом тієї самої «Лісової пісні», що проросла крізь асфальт радянської цензури. 🎭 Її дебют у 17 років у ролі Мавки у фільмі Віктора Івченка (1961) став сенсацією. У час, коли радянське кіно вимагало образів «передовиць виробництва», на екрані з’явилася істота позаземної краси та тендітності. Недашківська не просто зіграла роль — вона задала планку візуального коду українського поетичного кіно, де краса є формою спротиву сірості. 🌿 Творча біографія Раїси Степанівни — це історія про те, як не зрадити себе в умовах ідеологічного тиску. Вона блискуче втілила образ Мар’ї у «Комісарі» Олександра Аскольдова — фільмі, який за свою правдивість і «неформатність» пролежав на полиці 20 років. Її героїні завжди мали подвійне дно: зовнішня м’якість приховувала залізний хребет. Саме тому її Катерина Білокур у моновиставі стала канонічною — актриса змогла передати трагедію генія, затиснутого в лещата селянського побуту. 🎨 Але Недашківська — це не лише про кіно. Вона стала одним із фундаторів та ідеологів Молодого театру в Києві, місця, де в 80-х роках почалося справжнє відродження української театральної естетики. Її активна громадянська позиція, особливо в часи становлення незалежності, доводить: для неї культура — це не декорація, а лінія фронту. Вона завжди наголошувала, що українське мистецтво має бути «високим», елітарним, а не лише «шароварним». 🏛️ Сьогодні Раїса Степанівна залишається камертоном інтелігентності та вірності професії. У світі, де популярність вимірюється кількістю підписників, вона нагадує нам про цінність «справжнього» — того, що не зникає після закінчення титрів. Її Мавка все ще блукає нашими лісами, нагадуючи, що є речі, які «не вмирають». ✨

#дати #свята Архітектура невидимого: Всесвітній день людського духу як маніфест волі. ​Якщо більшість дат у календарі прив’язані до фізичних перемог чи паперових декретів, то 17 лютого світ відзначає свято, яке неможливо виміряти лінійкою чи занести до бюджетного звіту. Всесвітній день людського духу (World Human Spirit Day), заснований у 2003 році Майклом Леві, — це не про релігію чи езотерику. Це про ту саму ірраціональну впертість, яка змушує людину вставати після падіння, коли всі закони фізики та логіки радять залишатися на землі. 🏛️ ​Історія людства — це, власне, хроніка тріумфу духу над обставинами. Згадайте Віктора Франкла, який у нацистському концтаборі винайшов логотерапію, довівши, що в людини можна відібрати все, крім останньої свободи — права обирати своє ставлення до страждання. Або Стівена Гокінга, чий розум подорожував чорними дірами, поки тіло було прикуте до крісла. Ці приклади — не аномалії, а демонстрація того самого «духу», який ми вшановуємо сьогодні. 🌌 ​Для українського контексту це свято має особливий, майже металевий присмак. Протягом століть наш національний дух намагалися розчинити в чужих імперських наративах, стерти голодоморами та репресіями. Проте саме цей невидимий стрижень дозволяв поколінням зберігати ідентичність там, де інші народи асимілювалися безслідно. Сьогодні «людський дух» для нас — це не абстракція з підручника філософії, а цілком конкретний волонтерський бус під обстрілом або вчитель, що веде урок у бомбосховищі. 🕯️ ​З психологічної точки зору, цей день — нагадування про «резильєнтність», здатність психіки відновлюватися після важких випробувань. В епоху глобальної тривоги та цифрового шуму людський дух часто стає дефіцитним ресурсом. Ми навчилися будувати хмарочоси та розщеплювати атом, але все ще вчимося бути стійкими перед обличчям внутрішньої порожнечі. 🩺 ​Відзначати цей день варто не гучними парадами, а хвилиною тиші та усвідомлення власної сили. Це день солідарності з тими, хто бореться за справедливість у безнадійних ситуаціях, і свято кожного, хто продовжує творити добро, не чекаючи нагороди. Зрештою, історію пишуть не лише переможці, а й ті, чий дух виявився міцнішим за сталь і камінь. ✨

#дати #події #історія Балканський прецедент: Косово та ілюзія «останнього пазла» Європи. 17 лютого 2008 року парламент у Приштині наважився на крок, який змусив геополітичних важковаговиків згадати уроки географії та міжнародного права. Проголошення незалежності Республіки Косово стало не просто актом самовизначення, а справжнім стрес-тестом для світового порядку, результати якого ми розхльобуємо й досі. 🇽🇰 Історія косовського суверенітету — це класичний приклад того, як довготривале ігнорування етнічного конфлікту призводить до хірургічного втручання ззовні. Після розпаду Югославії та кривавих етнічних чисток кінця 90-х, регіон роками перебував під управлінням ООН. Проте «заморожений» статус не міг тривати вічно. Коли план Марті Ахтісаарі щодо «контрольованої незалежності» зайшов у глухий кут через дипломатичний саботаж москви, Косово вирішило діяти соло. 🏛️ Звісно, сербська сторона сприйняла це як ампутацію без наркозу, а росія негайно почала розмахувати прапором «небезпечного прецеденту». Іронія ситуації полягала в тому, що Кремль, який найголосніше кричав про порушення територіальної цілісності Сербії, уже за кілька місяців використав «косовський сценарій» як виправдання для агресії проти Грузії, а згодом — і для спроб анексії українських територій. Щоправда, світова спільнота чітко розмежувала унікальний випадок Косова (sui generis), де геноцид був доведеним фактом, від імперських фантазій рф. 📉 На сьогодні Косово визнали понад 100 держав-членів ООН. Проте шлях до ЄС та НАТО для молодої республіки залишається тернистим через позицію так званої «п’ятірки відмовників» всередині Євросоюзу (Іспанія, Греція, Кіпр, Словаччина та Румунія), які бояться стимулювати власні сепаратистські рухи. Це створює парадоксальну ситуацію: держава має всі атрибути суверенітету — від власної валюти (євро, хоч і без офіційної згоди ЄЦБ) до армії, але юридично зависла в передпокої великої політики. 🇪🇺 Для України питання Косова завжди було делікатним балансуванням. З одного боку — принципове дотримання територіальної цілісності, з іншого — реальність, де Косово демонструє солідарність із нами у протистоянні російській агресії набагато активніше, ніж деякі «старі» демократії. Історія 17 лютого вчить нас головному: кордони на мапах малюються тушшю, але їхні контури часто визначаються волею людей, готових за цю волю боротися. 🕊️

#дати #свята Анатомія альтруїзму: чому доброта — це не лише про «рожеві окуляри». Історія людства зазвичай пишеться кров’ю, чорнилом дипломатів або графіками економічних криз. Проте існують явища, які, попри свою позірну ефемерність, цементують суспільство набагато міцніше за будь-які державні договори. Одне з таких явищ — День спонтанного прояву доброти (Random Acts of Kindness Day), який світ відзначає 17 лютого. 🧐 Хоча ідея безкорисливої допомоги є наріжним каменем більшості світових релігій та філософських систем — від стоїцизму до гуманізму — як офіційне свято цей день оформився порівняно недавно. Його коріння сягає 1995 року, коли в Денвері (штат Колорадо) було засновано однойменний фонд. Мета була цілком прагматичною, хоч і загорнутою в альтруїстичну обгортку: довести, що випадковий добрий вчинок має «вірусний» ефект, здатний знижувати рівень суспільної агресії. 🏛️ У сучасному світі, де цинізм часто вважають ознакою високого інтелекту, спонтанна доброта виглядає мало не актом громадянської непокори. Це не про заплановану благодійність з метою оптимізації податків чи публічне меценатство заради рейтингів. Це про ту саму «непомітну» дію: підтримати двері, поступитися місцем або просто не висловити своє дуже важливе і дуже саркастичне «фе» там, де людина просто помилилася. ☕ З наукової точки зору, такі акти мають цілком матеріальне підґрунтя. Дослідження Гарвардського університету підтверджують, що під час спонтанної допомоги в організмі обох сторін виділяється окситоцин — гормон, що знижує артеріальний тиск і рівень кортизолу. Отже, доброта — це не лише моральна категорія, а й ефективна профілактика серцево-судинних захворювань. 🩺 Для українського суспільства, яке вже тривалий час живе в режимі екстремального стресу, концепція спонтанної підтримки давно вийшла за межі календаря. Ми перетворили «випадкову допомогу» на національну стратегію виживання, де незнайомі люди стають ближчими за родичів. Тож 17 лютого — це лише привід нагадати собі, що навіть у найтемніші часи людська гідність і здатність до емпатії залишаються нашими головними історичними здобутками. ✨

У День Єднання жителі тимчасово окупованих територій показують, українці єдині у своєму виборі й не приймають окупації. Активісти руху "Жовта Стрічка" з Бердянська, Мелітополя, Севастополя, Алушти та Донецька разом склали фразу "путін, іди геть". Міста різні, але позиція одна. ❗️ День Єднання було запроваджено у 2022 році, щоб нагадати українцям, наскільки ми сильні, коли об'єднані. Тому важливо й надалі триматися одне одного, зберігати спільну позицію та віру в Україну. https://t.me/Ukraineaboveallelse