#поезія
Усі мої вірші складаються в імена,
У біль, що сягає неба, але не дна,
Все, що залишиться по мені — слова і рими,
Плани невтілені, про які говорили ми
В часи, коли ще не знали слова донати,
Коли виходив на сцену зі словами «слава Україні»,
А тобі не знали, що відповідати,
І ти стоїш, як Шрек, укритий цибулевими шарами,
Як Гаррі Поттер перед тим капелюхом, але без шраму,
Ловець мрій по життю, та не ловець у житі,
У намаганні над гніздом зозулі пролетіти,
Як твоє минуле
пролітає маленьким птахом
Над Полтавським шляхом.
Пташеня, підкинуте до гнізда,
Порахуй до ста,
Сонце тут сходить пізно, у нас не так.
Далі від дому за окружною зорі
Воском прозорим малюють покоси сонні,
Місто, що подарує нові історії,
Совість, яка визирає із вікон висоток
Вулиць, що мали стати тобі тимчасовими.
Знов повертаюся у минуле.
Пам’ятаю, як дідусь розказував,
Що вкручував першу лампочку у селі,
І не стримував сліз.
Як виписував дві газети: Сільські вісті і Порадницю,
З першої вчився поратися, з другої — похмелятися,
Я б і зараз їх почитав.
Добре, що дід цього вже не бачить,
Не збиратиме мокре від сліз нажите
в картате збіжжя,
Не йтиме з валізами й клунками бездоріжжям
Луганщини,
Не молитиметься богу, який нікому не допоможе,
Боже, добре, що він не бачить,
Як те, що було його, стає чужим,
Добре, що не дожив.
Так сидиш ночами у темряві,
поки серце заходиться,
І записуєш все, що нашіптують демони
З дна колодязя.
Скільки текстів написано за п’ять хвилин
на хиткому стільчику,
Скільки авторів виходить на сцену, аби відкритися,
А скільки — просто продекламувати вивчене
З кам’яним лицем.
Скільки із них
читає справді про себе.
Тільки одного жодна поетеса сьогодні ще не сказала:
Поезія не вимірюється оцінками з глядацького залу,
Спробуй взяти з собою горе на сцену і там лиши його,
Спробуй прочитати так, як читає Шилова.
Потреба в тобі вимірюється глибиною історій,
які виніс на сцену,
Зрештою кожен із нас залишиться тільки сторінкою
в антології слему,
Коли дійдеш до моєї,
не перегортай одразу.
09.08.25
Сашко Середа
Усі мої вірші складаються в імена,
У біль, що сягає неба, але не дна,
Все, що залишиться по мені — слова і рими,
Плани невтілені, про які говорили ми
В часи, коли ще не знали слова донати,
Коли виходив на сцену зі словами «слава Україні»,
А тобі не знали, що відповідати,
І ти стоїш, як Шрек, укритий цибулевими шарами,
Як Гаррі Поттер перед тим капелюхом, але без шраму,
Ловець мрій по життю, та не ловець у житі,
У намаганні над гніздом зозулі пролетіти,
Як твоє минуле
пролітає маленьким птахом
Над Полтавським шляхом.
Пташеня, підкинуте до гнізда,
Порахуй до ста,
Сонце тут сходить пізно, у нас не так.
Далі від дому за окружною зорі
Воском прозорим малюють покоси сонні,
Місто, що подарує нові історії,
Совість, яка визирає із вікон висоток
Вулиць, що мали стати тобі тимчасовими.
Знов повертаюся у минуле.
Пам’ятаю, як дідусь розказував,
Що вкручував першу лампочку у селі,
І не стримував сліз.
Як виписував дві газети: Сільські вісті і Порадницю,
З першої вчився поратися, з другої — похмелятися,
Я б і зараз їх почитав.
Добре, що дід цього вже не бачить,
Не збиратиме мокре від сліз нажите
в картате збіжжя,
Не йтиме з валізами й клунками бездоріжжям
Луганщини,
Не молитиметься богу, який нікому не допоможе,
Боже, добре, що він не бачить,
Як те, що було його, стає чужим,
Добре, що не дожив.
Так сидиш ночами у темряві,
поки серце заходиться,
І записуєш все, що нашіптують демони
З дна колодязя.
Скільки текстів написано за п’ять хвилин
на хиткому стільчику,
Скільки авторів виходить на сцену, аби відкритися,
А скільки — просто продекламувати вивчене
З кам’яним лицем.
Скільки із них
читає справді про себе.
Тільки одного жодна поетеса сьогодні ще не сказала:
Поезія не вимірюється оцінками з глядацького залу,
Спробуй взяти з собою горе на сцену і там лиши його,
Спробуй прочитати так, як читає Шилова.
Потреба в тобі вимірюється глибиною історій,
які виніс на сцену,
Зрештою кожен із нас залишиться тільки сторінкою
в антології слему,
Коли дійдеш до моєї,
не перегортай одразу.
09.08.25
Сашко Середа
#поезія
Усі мої вірші складаються в імена,
У біль, що сягає неба, але не дна,
Все, що залишиться по мені — слова і рими,
Плани невтілені, про які говорили ми
В часи, коли ще не знали слова донати,
Коли виходив на сцену зі словами «слава Україні»,
А тобі не знали, що відповідати,
І ти стоїш, як Шрек, укритий цибулевими шарами,
Як Гаррі Поттер перед тим капелюхом, але без шраму,
Ловець мрій по життю, та не ловець у житі,
У намаганні над гніздом зозулі пролетіти,
Як твоє минуле
пролітає маленьким птахом
Над Полтавським шляхом.
Пташеня, підкинуте до гнізда,
Порахуй до ста,
Сонце тут сходить пізно, у нас не так.
Далі від дому за окружною зорі
Воском прозорим малюють покоси сонні,
Місто, що подарує нові історії,
Совість, яка визирає із вікон висоток
Вулиць, що мали стати тобі тимчасовими.
Знов повертаюся у минуле.
Пам’ятаю, як дідусь розказував,
Що вкручував першу лампочку у селі,
І не стримував сліз.
Як виписував дві газети: Сільські вісті і Порадницю,
З першої вчився поратися, з другої — похмелятися,
Я б і зараз їх почитав.
Добре, що дід цього вже не бачить,
Не збиратиме мокре від сліз нажите
в картате збіжжя,
Не йтиме з валізами й клунками бездоріжжям
Луганщини,
Не молитиметься богу, який нікому не допоможе,
Боже, добре, що він не бачить,
Як те, що було його, стає чужим,
Добре, що не дожив.
Так сидиш ночами у темряві,
поки серце заходиться,
І записуєш все, що нашіптують демони
З дна колодязя.
Скільки текстів написано за п’ять хвилин
на хиткому стільчику,
Скільки авторів виходить на сцену, аби відкритися,
А скільки — просто продекламувати вивчене
З кам’яним лицем.
Скільки із них
читає справді про себе.
Тільки одного жодна поетеса сьогодні ще не сказала:
Поезія не вимірюється оцінками з глядацького залу,
Спробуй взяти з собою горе на сцену і там лиши його,
Спробуй прочитати так, як читає Шилова.
Потреба в тобі вимірюється глибиною історій,
які виніс на сцену,
Зрештою кожен із нас залишиться тільки сторінкою
в антології слему,
Коли дійдеш до моєї,
не перегортай одразу.
09.08.25
Сашко Середа

80views