#історія #події 2020: День, коли планета натиснула на «паузу» — оголошення пандемії COVID-19 😷🌍 11 березня 2020 року генеральний директор ВООЗ Тедрос Аданом Гебреїсус вимовив слово, яке до того здавалося терміном із підручників історії або голлівудських трилерів: пандемія. Це не було просто констатацією хвороби — це був сигнал до глобального локдауну, який змінив усе: від світової економіки до наших звичок вітатися. Хроніка «закритих дверей» На той момент вірус SARS-CoV-2 уже вийшов далеко за межі Китаю, вразивши понад 118 тисяч людей у 114 країнах. Проте саме офіційне визнання пандемії стало спусковим гачком для безпрецедентних заходів: * Закриття кордонів: авіасполучення майже зупинилося, перетворивши аеропорти на декорації до фільмів про апокаліпсис. ✈️🚫 * Локдауни: порожні вулиці Парижа, Рима та Києва стали новою реальністю. * Дистанційка: світ масово перейшов у Zoom, перетворивши кухні на офіси, а піжами — на діловий дрес-код. 💻🏠 Соціальний та психологічний експеримент Пандемія стала іспитом на скептицизм та критичне мислення. Поки вчені в рекордні терміни розробляли вакцини, світ захлинувся в інфодемії — хвилі фейків про 5G, чипування та магічні властивості імбиру. Це був час, коли людство зрозуміло: ми неймовірно вразливі, попри всі наші гаджети та космічні амбіції. 🧬🧪 Чому ми це згадуємо? Сьогодні, коли маски вже зняті (принаймні більшістю), 11 березня 2020 року залишається межею між «старим добрим світом» і новою складнішою реальністю. Ми навчилися цінувати особисту свободу, рукостискання та можливість просто вийти на каву без спеціального дозволу. А ще ми зрозуміли, що найбільші герої іноді носять не плащі, а білі халати та захисні щитки. 🩺🛡️

Карти таро не працюють на 100%, і на мою думку це нормально, бо я не знаю, що в цьому житті може бути точним на всі 100. Це був не перший і не єдиний розклад, який не програвся, але цей розклад я, мабуть, запам’ятала на все життя. Йому трохи більше чотирьох років. Зробила я його в середині лютого 22 року, за кілька днів до першої прогнозованої заходом дати вторгнення (16 лютого). Не пам’ятаю точно, як я сформулювала питання. Щось на кшталт: “Як розвиватимуться відносини між рф та Україною до кінця лютого”. Карти добре передали моє власне бачення ситуації, але не реальність. Станом на лютий 22 року я жила в парадигмі неможливості широкомасштабної війни, бо “таке неможливо у XXI ст”. Я щиро вважала всі попередження нісенітницями і після 16 лютого ще більше впевнилась у неможливості війни. І 24 лютого 22 року стало для мене шоком. Хоча я давно не живу в Україні, я тоді дуже гостро відчула, що де б я не була, мені важливо знати, що моя країна є, існує. А ще гострим було відчуття якогось глобального зламу, що все змінюється і не буде, як було. Не тільки в Україні. Що вторгнення ніби стало спусковим гачком і далі буде більше. Зараз вже вимальовується образ майбутнього, в яке крокує як мінімум західний світ і приходить розуміння, що то був за злам, який відчувався тоді майже фізично. Хоча, я можу помилятись. В цьому випадку, я навіть цього хочу. Тим більше, що я взагалі-то не екстрасенс і ніяких надзвичайних здібностей не маю. Для того, щоб читати таро достатньо середніх когнітивних здібностей. З тих пір я не зробила жодного розкладу на цій колоді. Я відчуваю образу на неї, як би інфантильно це не звучало, хоча я дуже її люблю. Колись я їй вибачу власну недалекоглядність і небажання бачити світ поза рамками власного сприйняття. А доти буду іноді діставати її зі своєї скарбнички, роздивлятись її складні сюрреалістичні образи і згадувати лютий 22-го. #війна #картитаро

Міжнародний день в’язання гачком 12 вересня творче свято – Міжнародний день в’язання гачком (International Crochet Day) відзначають всі рукодільниці світу. Дивно, але ініціаторами запровадження цього свята стали не самі в’язальниці, а блогер зі Штатів, який захопився виробництвом в’язальних гачків. У своєму блозі він чи жартома, чи серйозно закликав провести міжнародне свято, присвячене в’язанню.

Й тут Остапа понесло? Зазвичай ми коли-не-коли молотимо посуд? Ось кришки з каструль об кахлі на підлозі гепнути - легко! Щоб фарба шматтям в усі боки летіла!:) А посуд - ні. Схоже, всесвітній закон рівноваги нарешті звернув увагу на такі наші відхилення в часі та просторі?:) Почав з синочка!:) Він перший не прибрав чашку з вранішньої кави на одному з ослінчиків у дворі? Чашка й розгепалася об придворну плитку? Потім ̶О̶с̶т̶а̶п̶а̶ понесло вже мене!? Сьогодні на моїй відповідальності вже друга філіжанка? З улюблених. Скляних. Дебелих. Саме тої місткості, що до вподоби? Перша традиційно гепнулася у дворі на плитку. В друзки!!! Сьогоднішню мені допоміг розгатити собака Вахтанг. Й я ж запхала її ретельно під саму спинку ослинчика? А Вахочка? А Вахочка змів її звідти хвостом? Таке враження, що в нього не красивезний та пухнастий хвіст, а якийсь пласкоріз Фокіна?:) Стирчить гачком?:) Ще на одну кавну ємність поменшало?:) Щоб якось підняти собі настрій після чергової катаклізЬми, що трапилася, пішла колотати яблучний пиріг! Якщо вже цьогоріч стався яблучний рік! Іринка моя Ірина Олександрова холодцем займається! Синочок на роботі. Донечка чкурнула у справах. Ви там що та як? Цілі? Якщо що, чашки, горнятка, філіжанки в нас ще є! Чай та кава - в наявності! Яблучний пиріг пахтить на пів села! Я стою прям під хвірткою! Гостей очікую!

#поезія А осінь прийдė... Пошкрябає в серце тихенько. Розквітне вогнем у спраглій від сонця душі. І хвіртку до літа зачинить гачком так зґрабненько. І боязко виллє на рани спізнілі дощі... А осінь прийдė... До когось у серпні чи в грудні. І бабине літо у коси манірно вплете. Лапаті листки непотрібні нікому й паскудні, В обéремок згòрне і з ними від болю зітхне... А осінь прийдé... Комусь - у туманах, комусь - золотим листопадом. І яблука стиглі в запасці старій принесе. Хтось буде щасливий. А хтось і не зовсім вже радий. Та осінь прийде, неодмінно до серця прийде... Людмила Галінська

#поезія Плету мереживо... Тонкé. Iз того літа, де сни дитячі коником стрибали. Де в клумбах мамині буяли квіти і білі хмари незабудки в неба крали. Плету мереживо... Iз запахів та звуків, де цвіркуни у фраках -- перші скрипки. Де у ромашках спідницІ' зелених луків і надвечір'я ділить сонця скибку. Де краля-липа роздає причастя п'янким нектаром. Подуріли бджоли. І сік вишéнь, що кров'ю по зап'ястях тече униз. І яблука в подолі. Плету мереживо... Тендітне та ажурне. Старим гачком. З бабусиної скрині. Життя так філігранно і фігурно його кладе з дитинства і до нині. Пливуть літà. Від літа і до літа. Квітують липи. Хмари ще снують. Оте мереживо із споминів і квітів рятує всіх в тяжкі часи, мабýть... Людмила Галінська