#виставки Відкриття виставки "Олександр Мурашко. Київські вібрації". 21 жовтня о 17:00 у Національному музеї "Київська картинна галерея" відбудеться презентація виставки "Олександр Мурашко. Київські вібрації". Міжмузейний історико-мистецький проєкт присвячено 150-річчю від дня народження Олександра Мурашка (1875–1919) — одного з найяскравіших українських живописців початку ХХ століття. Експозиція зосереджується на київському періоді життя митця: місті, де він народився, творив і викладав. У виставковому просторі представлено портрети сучасників художника, зокрема Павла та Любові Андреєвих, Катерини Крюгер, а також твори з провідних музейних і приватних колекцій України. Виставка триватиме до 25 січня 2026 року за адресою: м. Київ, вул. Терещенківська, 9

#ШІ #магічний_реалізм #Сейнен Шепіт Міських Ліхтарів: Секрет Хікарі-чо Сірий, вічний дощ Токіо омивав скло шкільних вікон, створюючи розмиті акварельні плями з неонових вивісок. Шістнадцятирічна Міка Акіяма йшла додому. Вона належала до того типу старшокласниць, яких не помічають. Її шкільна форма здавалася на ній трохи більшою, аніж потрібно, а її погляд був завжди опущений, ніби вона шукала на асфальті загублені істини. Вона була невидима в галасливому потоці однокласників, які обговорювали останні ігри та поп-ідолів. Її самотність була її схованкою. Вона мріяла про світ, де її внутрішній, надмірно чутливий світ не потрібно було б ховати. Її єдиною зброєю проти світу була стара, потерта плівкова камера, яку вона ніколи не випускала з рук, і рюкзак, обвішаний дрібними, химерними значками з локальних ґачапон-автоматів. Єдине, що по-справжньому цікавило Міку, були старі міські ліхтарі. Не сучасні світлодіодні стовпи, а старі газові ліхтарі, що залишилися на звивистих вуличках району Хікарі-чо (Місто Світла). Вона вірила, що вони були не просто освітлювальними приладами, а очима міста, які не спали. Вона клялася, що іноді, у глибоких сутінках, вони тихо шепочуть історії тим, хто готовий слухати. Одного вечора, коли дощ перетворився на легку мжичку, Міка завернула у вузький, майже забутий перевулок, де стояв ліхтар зі зламаним, іржавим ковпаком. Вона підняла камеру, щоб зробити знімок його сумної краси, і тут почула його. Це був не голос у звичному сенсі, а тиха, напружена мелодія, схожа на дзвін вітряних дзвоників, що лунав усередині її голови. Вона відчула гострий, пронизливий сум. Міка швидко сфотографувала ліхтар. Коли вона подивилася на проявлене пізніше фото, то побачила на ньому ледь помітне, мерехтливе світло, схоже на крихітну, примарну комаху. З того дня шепіт посилився. Міка почала систематично обходити район Хікарі-чо. Вона помітила, що лише деякі ліхтарі – старі, з дивними, вигадливими візерунками на склі – випромінювали цю незвичайну енергію. Вона почала їх фотографувати, збираючи, як вона їх називала, "Голоси Світанку". Її стара плівкова камера фіксувала те, чого не бачило людське око. Кожен знімок, проявлений у напівтемряві її кімнати, показував короткий, розмитий момент із минулого міста: сцени зниклих фестивалів, обличчя людей, які давно пішли. Це була магія, яка впліталася у звичайну, сіру буденність. Одного разу, у занедбаному парку, де стояло покинуте святилище, Міка фотографувала старий ліхтар-ліхтарик, що тихо "співав" свою меланхолійну пісню. На лавці сидів хлопець її віку, який виглядав таким же "зайвим" у цьому світі, як і вона сама. Хірокі Ямамото. Він мав безтурботне, але меланхолійне обличчя і завжди носив із собою записник, у якому робив ескізи. Його шкільна форма була акуратною, але його очі — неймовірно уважними, завжди наче в пошуках чогось невидимого. — Вони співають, так? — тихо запитав він, не відводячи погляду від ліхтаря. Міка застигла, стискаючи камеру. — Ти... ти теж чуєш? — ледве чутно прошепотіла вона. — Звісно, чую. Але ти їх фотографуєш. Це краще. Я лише можу малювати схеми їхніх хвиль. Я називаю їх Хікарі-но-Кое — Голоси Світла, — він перевернув сторінку свого блокнота, де були складні, майже езотеричні малюнки, що нагадували вібрації звуку. — Ці ліхтарі — це залишки давньої магії, що оберігає місто, і вони «активуються» особливим світлом. Це була мить чистої, анімешної близькості. Міка вперше відчула, що вона не "невидима". Вона була потрібна. Міка та Хірокі почали свою таємну місію. Після уроків, коли місто огортала фіолетова чиста ніч, вони зустрічалися. Міка фотографувала, Хірокі малював. Вони ділилися своїми знаннями. Хірокі пояснював, що кожен "Голос Світанку" зберігає в собі не лише спогади, але й емоційний відбиток людей, які проходили повз. Це була історія міста, написана світлом і почуттями. Міка вперше розквітла. Її світ, раніше замкнений, знайшов свого супутника. Їхня спільна мета — "зрозуміти" ліхтарі — стала їхнім спільним голосом. Вони сміялися, ховаючись від нічної охорони, і шепотіли свої таємниці, як двоє дітей, що знайшли спільний скарб. Ця дружба, народжена з магічного реалізму, стала для Міки найреальнішим, що вона мала. Одного разу вони виявили, що "голоси" ліхтарів слабшають, їхні пісні стають дедалі тихішими і сумнішими. Хірокі знайшов оголошення в місцевій газеті: мерія планує "комплексну модернізацію" старого району, замінивши всі старі ліхтарі на нові, уніфіковані, "енергозберігаючі" моделі. Для Міки це було не просто знесення: це було знищення душі Хікарі-чо. Вона відчула не просто смуток, а палкий, юнацький гнів і бажання діяти. Їхні дослідження привели їх до "Серця Ліхтарів" — найстарішого, майже повністю зламаного кам’яного ліхтаря, що стояв на невеличкій площі в центрі Хікарі-чо. Це був Іші-Доро — храмовий ліхтар, якому було понад сто років, і, за легендами, він був джерелом усієї магії району. Він був зламаний, але ще жеврів. І його збиралися демонтувати першим. — Якщо його приберуть, усі "Голоси Світанку" замовкнуть назавжди, — з відчаєм сказав Хірокі. — Ми маємо їх захистити! — Як? Ніхто не повірить у наші "голоси" і "хвилі"! — заперечила Міка. Міка вирішила використати свою зброю — фотографію. Вона проявила найкращі, найбільш "магічні" знімки, на яких були чітко видно обриси минулого і мерехтливе світло. Вона таємно створила невелику "виставку", розвісивши ці фотографії біля "Серця Ліхтарів". Її надією було привернути увагу. Вона ризикувала бути висміяною, але вперше в житті їй було байдуже. Вона мала мету, і її голос вперше мав значення. Настала мить демонтажу. Міка, вперше в житті, стояла не зігнувшись. Вона тримала свій фотоапарат, а поруч стояв Хірокі і невелика група нових, "дивних" друзів. До них підійшов представник мерії, вимагаючи припинити протест. Міка, дивлячись йому прямо у вічі, виголосила свою промову — тиху, але напрочуд сильну: — Ви бачите лише старе, іржаве сміття, яке потрібно замінити на щось "ефективне"! Але ми бачимо пам'ять! Ви не можете замінити душу світлодіодом! Якщо ви знищите цей ліхтар, ви знищите нашу здатність бачити диво! Це була не просто промова, це була активація. Міка та Хірокі та їхні друзі почали торкатися "Серця Ліхтарів", згадуючи найяскравіші моменти, пов'язані з містом. Зладнаний ліхтар почав тихо світитися. Його шепіт перетворився на чистий, дзвінкий звук, що пролунав над площею. Це була справжня магія, що виходила від спільноти, яка знайшла свою приналежність. Мерія не відступила, але громадська думка змінилася. Навіть кілька дорослих, які колись вірили в диво, але забули, почали підтримувати дітей. Вони досягли компромісу: "Серце Ліхтарів" та кілька інших старих "Голосів" залишаються на місці як "історичні пам'ятки". Міка більше не була "невидимою". Вона знайшла свій голос, знайшла друзів, знайшла своє місце. У кінці, коли вони з Хірокі пізно ввечері фотографували один з відновлених ліхтарів, вона усвідомила: місто стало не просто набором будівель, а живим організмом, що дихає магією. Диво завжди буде поряд, доки є ті, хто готовий його побачити та захистити. А її шлях, шлях від невидимої дівчинки до захисника душі міста, тільки-но почався.

#поезія Я бігла за літом, що тліло на тлі босоногих уламків — ще вчора Я бачила зорі здригались під гавкіт поганців, що падають — в порох Свідомість малює безлюдні скарлючені вулиці — чорним Я бачила небо іскрило розривами в крихтах підбитої ночі Проміння поранені гранули грались (немає прикрити вікно чим) У очі неприспані ринуло бризками світло напрочуд Я чула пекучість беззвуччя, що звужує в вухах судини Як постріл опорний в потилицю, тицяє тиша ця в тил снів У спробах себе розбудити у паніці пальцями тисну Купається місиво міста у жовтогарячих загравах Розжарені шершні безшерсті прокушують одяг дірявий Під тоннами скла і бетону катована болем вмираю Трясеться простріляний простір, калатають клапани серця Розхитаних нервів маневром між стінами імпульс несеться Вібрації страху щоразу оголюють голки есенцій *** Говорять психологи хором, що пам'ять — то кепський художник: стирає деталі і барви, розбавить сприйманням відоме Під гримання тригерних ритмів зіскакує пензель в судомах Імпресію ночі гучної хустиною чорною вкрию Експресію болю розбóвтну вогненно-оранжевим криком Гірчава отрута утрат полотно роз'їдає незримо ..і тлітимуть в душах скалічених довго ще шершні відтоді Думки-паралітики ліпляться глітером струсів фантомних Це літо прилітів болітиме в спогадів битих літотах dreamskeeper

#цікаве Щоб набрати черв'яків для риболовлі, не обов'язково копати - можна створити в землі вібрації, що імітують дощ, і черв'яки самі виберуться на поверхню.

#кіно #рекомендація «Альтернатива» (2021) реж. Артем Вусик Жанр: антиутопія, трилер Хронометраж: 80 хв. 💭 Про що фільм: Під землею відчувається наростаюча хвиля вібрації. Кора тріскається й крізь кратери потроху просочується зелена димка. З цього моменту починається зворотний відлік, отруйний зелений газ вже скоро проникне в усі атоми атмосфери. Кожен, хто вдихає цей газ, помирає миттєво. Він проникає крізь будь-які матерії: землю, асфальт, воду, бетон, людські легені. Тим часом в невеличкій квартирі на 502 поверсі Поетеса ще нічого не підозрює про кінець світу. Її душа страждає через емоційне вигорання та втрату сенсів своєї творчості. Вона вирішує більше не займатися поезією. Дивитися - тут: https://takflix.com/uk/films/theatre_alternative

#цікаве 🔥 Чудеса вібрації. Чоловік створює різні малюнки під впливом вібрації.

1. Любов до тварин — це не просто «добре серце». Це показник того, наскільки людина взагалі здатна на емпатію без вигоди. Бо тварини не дають тобі статусу. Не купують подарунків. Не піднімають самооцінку. Вони просто є. І якщо ти здатен піклуватися про того, хто не може віддячити, отже, в тобі є почуття глибше за раціональність. 2. Психологи кажуть, що ставлення до тварин — це дзеркальне відображення ставлення до слабкості. Якщо ти легко злишся на кішку за те, що вона кричить, або на собаку за те, що вона лізе до тебе, це означає, що ти не вмієш справлятися з безсиллям. Ні в інших, ні в собі. Тебе дратує, коли хтось не «зручний». А це потім переноситься й на людей. 3. Люди, які по-справжньому люблять тварин, часто відчувають не словами. Вони помічають настрій, вібрації, поведінку. Бо тварина не говорить — вона передає. І якщо ти до цього чутливий, значить, у тебе розвинене найважливіше: здатність чути без звуку. Відчувати без пояснень. А це рідкість. 4. Якщо ти хочеш пізнати справжню людину — подивися, як вона поводиться з тим, хто їй не вигідний. Хто не підтакує. Не робить компліментів. Не підвищує самооцінку. Собака, кішка, пташка. Там все видно. Бо фальші в цьому зв’язку бути не може. Або ти в контакті. Або ні. 5. Дехто з найжорстокіших у стосунках людей — милі та галантні. Але не з тваринами. З тваринами вони не вмикають фільтри. Не грають у пристойність. А показують, хто вони є. Без театру. І якщо ти хочеш по-справжньому розпізнати людину — не слухай, що вона говорить. Подивися, як вона ставиться до того, хто слабший. Текст зі сторінки Mybook.com.ua Безліч інших глибоких тем чекають на вас у книзі "Посібник шукача Істини" 📚. Щоб її отримати, просто напишіть мені в приват! 📩

#тварини Вальдшнепи — скромні лісові птахи з довгим дзьобом і дивовижною звичкою «танцювати» навіть на землі. Їхня хода завжди викликає усмішку: здається, ніби пташка трохи пританцьовує, перевалюється з лапки на лапку й уклоняється. Насправді це не жарт природи, а хитрий мисливський прийом. Розгойдуючись, вальдшнеп створює легкі вібрації в ґрунті — дощові черв’яки сприймають їх за кроки хижака й починають ворушитися. Тоді птах і дістає їх своїм довгим дзьобом.

#технології Вчені зібрали й протестували систему, що може підслуховувати телефонні розмови… через стіну та з відстані до 3 метрів. Жодних «жучків», доступу до мережі чи хакерських навичок — лише звичайний міліметровий радар з AliExpress і відкрита модель Whisper від OpenAI. Принцип простий: радар зчитує мікровібрації від динаміка телефона під час розмови → ШІ перетворює їх у текст із точністю близько 60% — цього вже достатньо, щоб зрозуміти суть діалогу.

⚡ Привіт! Я Тоні Старк. І якщо ти думав, що в технологіях більше не залишилось чогось дивного — тримай кілька фактів, від яких навіть Джарвіс трохи завис 🤖💻 1. 📳 Твій телефон не вібрував, а ти відчув? Так, існує синдром фантомної вібрації — коли здається, що приходить повідомлення, а в кишені тиша. Таке трапляється часто, особливо в тих, хто не випускає телефон із рук. 2. 🐐 У штаб-квартирі Google в Каліфорнії газони стрижуть не машинки, а... 200 кіз! Так, компанія уклала контракт із фермою, щоб вівчарка-коллі й ціла армія чотириногих друзів тримали траву в порядку. Тихо, екологічно й навіть мило. 3. 🃏 Nintendo колись робили не приставки, а гральні карти! З 1889 року вони виготовляли ханафуда — японські картки для традиційних настільних ігор. З часом отримали ліцензію від Disney, зробили тонну іграшок, а вже потім, у 1972 році, відкрили для себе світ відеоігор. 4. 🔍 Коли ти в останнє гуглив? Коли? Скажу так: прямо в цей момент в Google вбивають 40 000 запитів за секунду. На день — 3,7 мільярда. На рік — 1,2 трильйона. 5. 🧻 Nokia — не лише про телефони. Колись цей гігант починав як... паперовий комбінат. У 1865 році вони робили туалетний папір, а потім — кабелі, гуму, шини, й тільки в кінці XX століття відкрили для себе мобільні телефони. 6. 💵 Ти здивуєшся, але 92% усіх грошей існують лише в цифрах. Так-так, лише в комп’ютерах, платіжних системах, банківських рахунках. Тобто лише 8% — це справжні, паперові чи металеві гроші, а все інше — просто цифри в системі. 🌐 Так, наш світ — той ще коктейль із цифр, гіків, телефонів, кіз та гральних карт. І в цьому кайф. З повагою від людини, чий костюм не глючить, Тоні Старк 🦾⚡ #fan_art #супер_факт #супер_порада