#архітектурв #історія
Каплиця Святого Великомученика Юрія Переможця.
Каплиця була відкрита 26 червня 1914 року напередодні Першої світової війни. Вона присвячена великомученику Юрію Переможцю та споруджена під час урочистостей із нагоди 200-річчя Полтавської битви.

Проєкт каплиці розробив студент Петербурзького інституту цивільних інженерів, член Українського архітектурного гуртка — Ігор Кальбус, який отримав за нього другу премію на спеціальному конкурсі 1911 року.

Каплиця квадратна в плані (4,1 х 4,1 метра), мурована з цегли, облицьована керамічною плиткою, прикрашена майоліковими вставками та квітковими орнаментами. На фасадах — панно з зображенням Спасителя та ангелів.

Попри історичну цінність, каплиця потребує реставрації. Але вона залишається важливою пам’яткою Полтави.

#поезія
Я не забуду батьківський поріг,
До нього стежка хай не заростає.
Прийду до нього я з любих доріг,
Бо тут життя для мене було раєм.

Рідна моя хата — на добро багата,
І на щире слово, й пісню колискову,
На працю й завзяття, і тепле багаття —
Світить мені завжди і повік.

Усі стежки ведуть мене туди,
Де на любов була я так багата.
І найрідніші люди тут жили —
Моя сестра, бабуся, мама й тато.

Землю люблю оту, де я росла,
І Богу дякую, що рідних мала.
Чи близька та дорога, чи далека —
Лечу додому я, немов лелека.

Усе я пам'ятаю, як сьогодні —
Життєву мудрість, гомін, шум і гам.
Спливають спогади, неначе із безодні…
Вклоняюсь до землі, рідненькі, вам.

Рідна моя хата — на добро багата,
І на щире слово, й пісню колискову,
На працю й завзяття, і тепле багаття —
Світить мені завжди і повік.

Лариса Лисенко - Бабенко

Сповідь)

У невеличкому містечку Залісці-Тихі, де навіть голуби не поспішають літати, бо нікуди, служив собі отець Онуфрій — священник поважний, але, як то кажуть, з живим серцем і ще живішими емоціями.

Одного літнього дня до церкви завітав дільничний поліцейський Петро, який зайшов у справах — розпитати, чи не бачив батюшка зниклого козла з подвір’я пані Соломії. Але застав отця Онуфрія в стані рідкісної тривоги.

— Петре, рятуй, — мовив отець, — мушу бігти. Серце моє не до справ духовних, а до мирських!
— Що сталося?
— Побачення в мене! З Параскою з бухгалтерії! Упав я, як Давид у гріх, тільки без Вірсавії — в мене все офіційно! Підміниш мене на пів годинки? Тільки сповідальню на замок не закривай — може, хтось прийде, а Бог у графіку не стоїть!

Поліцейський, трохи збентежений, але з добрим серцем (і трохи з цікавості), погодився. Сів у сповідальню, одягнув на голову каптур і чекає.

За хвилину заходить чоловік. Голос глухий, приглушений:

— Отче, грішив я тяжко...
— Кажіть, сину мій... тобто громадянине... тобто... продовжуйте.

— По-перше, вкрав я велосипед у кума. Але поставив нові шини — краще стало!
— Зрозуміло... шини — це добре. Але крадіжка — це... не дуже.
— Потім ще... підпалив комору тещі. Але то випадково — хотів лише налякати, щоб не приїжджала!
— Так... цікава мотивація, але знову ж таки — незаконно.

— А ще... продав ліве сало як органічне! І збрехав в анкеті, що знаю англійську.
— Це вже майже тероризм, — прошепотів Петро, витираючи піт. — І що ж ви хочете — покуту, чи самі здаєтесь?

— Покаяння, отче... серйозно! Мене совість гризе, я вже двічі не спав!
— Тоді так, — сказав Петро, згадавши інструкцію з внутрішньої служби. — Спочатку: повертаєте велосипед. Потім — будуєте тещі нову комору, бажано з охороною. А далі — вивчаєте англійську та платите податки із сала!

— Оце так покута… А ви впевнені, що так написано в Євангелії?
— А ви впевнені, що воно не написано? — відповів Петро, ледь не засміявшись.

Раптом прочинились двері — вернувся отець Онуфрій, з блискучими очима та серцем, переповненим… любові.

— Петре, дякую! Вона сказала: «Так!» Я її проводив до автобусної зупинки і... Стоп... А ти що тут робиш?
— Ну як же — сповідаю!
— Та ти ж не священник!
— Але я старався з душею!

Тим часом чоловік у сповідальні виліз із кабінки, подивився на обох — одного з хрестом, другого з пістолетом.

— А можна я просто піду? Бо щось мені здається, що тут чи рай, чи тюрма — обидва варіанти не надто привабливі...

---

Мораль:
Ніколи не сповідайтеся першому, хто сидить у темній кабінці. Особливо, якщо в нього кобура і рація.

В Україні запустили проєкт «Буксінь» — мобільну бібліотеку в автобусі, який забезпечений книжками та культурною програмою. Про це Читомо повідомили у благодійному фонді «Бібліотечна країна».
Мобільна бібліотека курсує Україною, надаючи доступ до літератури громадам, в тому числі в місцях компактного проживання внутрішньо переміщених осіб.


Окрім того, у мобільній бібліотеці також влаштовують різні активності для дітей та дорослих — письменники разом із командою організовують інтерактивні читання, ігри, вікторини та культурні активності.

https://chytomo.com/v-ukraini-pochala-pratsiuvaty-mobilna-biblioteka-...

#поезія
Вуличка мого дитинства

Це була звичайна вуличка.
Липи. Лави. Квітники.
Школа. Біля школи — "Булочна".
Блиск веселої ріки.

Пофарбовані парканчики,
і кульбаби, і коза,
і морозиво в стаканчиках,
і фонтанчик, і базар.

Я ходила до дитсадика.
А за мною — котик Лис.
А в зелених палісадниках
синьо півники цвіли.

Пахло кропом з магазинчика,
півень радісно кричав,
а бабусі на ослінчиках
колисали онучат.

А дорослі все балакали
про незрозуміле нам.
І частенько мами плакали.
Бо була тоді війна.

Що таке війна — збагнула я
в літній день біля ріки,
коли небо затягнулося
чорнохмар'ям літаків.

І моя маленька вуличка
спалахнула з краю в край —
школа, біля школи — "Булочна",
двір, і липи, і сарай.

Як будинки з криком падали
в палісадники лицем!
Я боюсь про це і згадувать.
Я боюсь писать про це.

Я живу на іншій вулиці.
Знову мир. І тиша знов.
В синім небі розгорнулися
паруси новобудов.

Та іноді серце все-таки
озирається назад.
Де дівчатко у беретику?
Де фонтанчик? Де базар?

Школа. Біля школи — «Булочна».
Сквер синичками дзвенить.
Я зітхаю: рідна вуличка
не вернулася з війни...

Ірина Жиленко

🕯️День памʼяті поетеси Ірини Жиленко🕯️

💔Загинув 20-річний боєць-сирота Максим Нагорний, чий заповіт зачитував Зеленський у Верховній Раді

На фронті загинув Максим Нагорний — 20-річний захисник з Луцька, сирота, чий заповіт рік тому зачитав президент Володимир Зеленський. Хлопець вважався зниклим безвісти на Покровському напрямку, та днями рідні отримали підтвердження про його загибель.

Похорон відбудеться в Луцьку 11 серпня — за день до того, як йому мало виповнитися 21.

Максим мав важке дитинство: у 4 роки потрапив до дитбудинку, пізніше — в інтернат. Лише під час війни він знайшов свою сестру Іванну і бабусю. Вона кликала його до Польщі, але Максим відповів:

«Я хочу захищати Україну».

Служив у складі 3-ї бригади Нацгвардії «Спартан». Після важкого бою він написав заповіт — короткий лист із великою душею.

«Я був очевидцем жахливих речей, про які хочеться забути, не згадувати, викреслити з пам’яті, так само як і вчорашній день цієї клятої війни. Але що буде завтра?.. Відбудовувати стару систему не треба — створюймо нову й набагато кращу Україну!»


Його голос — це голос покоління, що не просто захищає країну, а мріє зробити її кращою.

🕯️Вічна памʼять…
#Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian #News_Ukraine #Новини #Новини_news #Ukrainian_news #герої_війни

#авто
Чеська компанія Torsus представила позашляховий автобус-автодім з повним приводом і 6,9-літровим дизелем на 286 к.с.
Усередині — 4 спальних місця, кухня, душ, туалет, підігрів підлоги та кондиціонер. Ціна — €580 000.

🔞🔞🔞
🤬🔞Увага! Фото 18+! росіяни вгатили дроном по автобусу з цивільними у Херсоні вранці.
6 людей отримали поранення різного ступеня тяжкості, двоє загинули, – прокуратура. ПЗДЦ! росіяни хочуть вбити кожного українця, їм не потрібен мир.

#думки
Колись моя бабуся сказала:
- Не дозволяй, щоб сковорідки блищали більше, ніж ти сама.
Не став прибирання вище за себе.
Життя - надто коротке, щоб витерти весь пил. Радій.
Прибирай, коли треба -
але не забувай: світ чекає за вікном.
Напиши вірш. Намалюй картину.
Сходи в гості. Посміхнись незнайомцеві.
Полий квіти. Послухай улюблену музику.
Просто сядь із горнятком чаю і подивись у небо.
Так, можеш вимити підлогу. Але не забудь прогулятись босоніж по траві.
Можеш приготувати вечерю - але танцюй, поки готуєш.
Бо життя - не між стінами. Воно - в дотику, в погляді, в тиші поруч.
І пам’ятай: жоден день не повториться.
З роками речі стають важчими. Люди відходять.
А коли тебе не стане - бо це станеться з кожним -
ніхто не згадає, скільки було пилу на поличках.
А згадають…
як ти сміялась.
Як слухала.
Як любила.

Їду потягом Краматорськ- Івано-Франківськ. У купе зі мною бабуся – маленька, висохла, згорблена, стереже 2 пакунки: 2 поліетиленові мішечки для сміття. У них тепер усі її нажитки.
«Хату розбили, воєнні прийшли, бігом-бігом забрали, нічого не встигла взяти, ні вдяганки, ні те, що на смерть. Як я тепер вмирати буду?»
На очі набігли сльози. Гладить свої сміттєві пакети й стужавілим голосом продовжує: «В Красному Лімані вже все побито. У Другу Світову їли жолуді й крейду, а хата вціліла, а тут розбомбило все, мене по голові вдарило цеглиною, то я тепер недочуваю, а діда балкою – 4 дні як поховали. Візьми ось булочку, пом'янеш мого діда...», і перебирає сухими покрюченими пальчиками вузлик свого життя.

© Людмила Зіневич.