"Діалог"

Доля. Скільки чув слово це.
І скільки мушу ще?
І я відчуваю, мене хтось трясе,
Так сильно, за моє плече.

Обертаюся. Вишукані очі,
Що так сильно, палали на мені.
Сповнені болю, тьмою, журбою
Гуділи, немов доброти останні жмені.

Питаю: –Забираєш?
Чую тільки лише
–Забираю, пробач мені...
–Нічого, я все знаю.

Я збрехав, і це те що справді знав.
Я чув її ім'я. Як її ж там звали, я ж знав.
Можливо фатум? Ні. А може талан?
Теж ні, це ж не її талант.

Вона одна із мойр?
Та ні. А може їхня матір Ананка?
Судьба? Фортуна? Яка різниця?
До біса імена, коли вона все ж неминуча.

Вона просто доля. Така як люди,
Така, як всі є навкруги.
Просто ми не зрозуміли.
Просто ми не такі

© v.babych

•°•°•°•°•°•°•°•

🎧 Vasili Cortas and The Greek Band • Greece

😘 Постав вподобайку та поділись віршем з друзями - це для нас найбільша підтримка!

Завжди раді Вас вітати,
© Штукарі
#поезія #вірші #мистецтво

#поезія
Вона любила дощ, а дощ любив її…
Приходив уночі, сідав на підвіконні,
Він знав про неї все, читав її вірші
І цілував її простягнуті долоні.

Смішний романтик дощ у душу заглядав,
Він плакав про своє, у шибку бив щосили.
Він знав, що він пропав, і мріяв про одне,
Щоби вона його так само полюбила.

Вона ділила з ним і радість, і печаль,
І сльози під дощем здавалися водою,
Котились по лиці, немов гірський кришталь.
Їх бережно збирав і забирав з собою.

Вона любила дощ, а дощ любив її,
Тихенько обіймав її тендітні плечі,
Він спокій дарував і мир її душі,
Він рятував її від болю й порожнечі.

Руслана Василів

❤️‍🩹«Квітуча Незламність» попри втрату: у Музеї Києва представили проєкт, що демонструє силу та красу українських жінок

📍На першому поверсі Музею історії міста Києва презентували виставковий проєкт «Серце нАЗОВні. Квітуча Незламність», в якому поєдналися яскраві світлини жінок у національних строях, які після найболючіших втрат продовжують жити та допомагати іншим, та історії загиблих воїнів, які віддали життя за свободу та незалежність України.

🙏🏻Учасницями проєкту стали двадцять жінок, яких об’єднало спільне горе — загибель дітей і коханих чоловіків. Разом вони вчаться жити з цим далі, не дають суспільству забути подвиг своїх рідних.
#Україна #Новини_України @News #News_Ukraine #Ukraine #Ukrainian_news #Українські_новини #Україна_понад_усе

#поезія
літній вечір у зоряний глечик
дійво фільтрує зі снів.
перемоловши муки сердечні,
вийде невтішна надвір.

дим папіроси стелиться низько —
спека зійшла на село.
вдосвіта вставши, вперте дівчисько
піде шукать джерело.

цівка холодна вимиє очі —
сіль їх щосили пекла.
ранок сьогодні схожий на прощу —
напередодні петра.

гріх перемеле, коси розчеше,
легіт залюбить чоло.
перли з думок ставатимуть легші —
підуть найважчі на дно.

воском розтануть травми болючі –
всіх нас карбує життя...
той, хто їй душу дівочу замучив, —
й пилу не вартий з взуття.

Поліна Шишлевська

#поезія
Ти знаєш, це колись воно боліло,
Пекло і рвало душу на шматки,
Впивалось в мозок і ламало тіло,
В'їдалося нещадно у кістки.
Ти знаєш, це колись мені не спалось
Від болю сильного і завданих образ,
І думалось ночами, і гадалось,
І жити не хотілося не раз...
Ти знаєш, вже пройшло, уже не буде
Ні тих істерик, ні недоспаних ночей.
Спокійно дихаю уже на повні груди,
І бачу більше радісних речей.
Ти знаєш, з часом стало так спокійно,
Якась байдужість венами тече,
Вже переношу все менш емоційно,
Бо що моє, то те від мене не втече!

Людмила Степанишена.

#поезія
До всього звикаєш: чи вітер, чи дощ, може спека,
Думки, що заснути вночі не дають, дзвін глухий порожнеч,
Хвороби чужі, крики чайок, дороги далекі,
Бездушність чиясь, чи тепло від сердець.

Зживаєшся з тим, що повітря тріщить від напруги,
Не можна додому, немає у ньому безпечних кутків.
Із втомою – ноги гудуть, і зі зрадою друга –
Дорожчими стали банкноти хрусткі.

І миришся з горем, рахуючи втрати й до болю
Стискаєш кулак, бо спинити не можеш ні смерч, ні сльоту.
І вкотре картаєш себе: зарікався ж ніколи
Не вірити в диво. І у чорноту.

Приймаєш цей світ. Поступаєшся долі чи фарту.
Зрізаєш зі шкіри рубці. Заспокоюєш пульс й супротив.
За тридцять монет полонених здавали у рабство:
Найкраще німі – лише тиск і дроти.

Отак резонує в тобі на клітинному рівні
Всепрощення й спрощення кіл на воді до похилих площин –
Збудуєш консольні мости чи для злету трампліни.
Епохи минають, щоб знов прорости.

09.06.2025
Олеся Репа

#поезія
Хованка

Я ще змалечку гарно навчилася грати у хованки:
Хто б мене не шукав, усе марно, бо я вмотивована
Кривдами, криками, галасом світу бентежного
Бігти, ховатись, лише крізь шпариночку стежити.

Я могла бути наче прозорою і дуже тихою,
Вміла завмерти надовго і майже не дихати,
Вірила - силою думки я мов розчиняюся,
Аби постати у світі без мороку й хаосу.

То була лише гра, та здавалось - життя на кону.
Я лишалась живою. Мене залишали одну
І у тишу та спокій я вже догравала сама…
Самота переконлива - в хованці болю нема.

Там безкрайо і синьо, на спинах колишуть кити
Власний світ, який вабить постійно, завжди прихистить -
Світ ілюзій, що й досі тримає мене на плаву,
Божевільну, мабуть, але всупереч всьому живу.

Я не можу спинитись, проте, мене можна знайти!
Варто тільки хотіти. Лічити лише до пʼяти.
Помічати підказки: вони в чорно-білому світі
Проростають моїми слідами, римуються, квітнуть.

P.S.
Я така вже, як є… Певно, гірша з можливих ілюзій…
Тож, рахуй до пʼяти, мій О.Е.
Я люблю тебе.
Сьюзі


Ju Li Ya

#поезія
Мені набридло бути гожою,
Я не свята і не припрошена,
А маю вигляд надто скромної,
Якась прим’ята і знеможена.
Собі звалила важкі ноші,
Себе наповнила пустими мріями,
Що буду щирою й хорошою,
Оцінять добротою й вміннями.
Та це не так. Не так гадалося!
Себе у дзеркало побачила…
Чому й коли усе це сталося?
Від жалю серце розірвалося.
Я втратила свою упевненість,
Я неприродній сміх навісила,
Свій натиск замінила чемністю,
Покірністю усіх потішила.
Та це ж не я! Цей образ жалісний.
Не відповідний і безрадісний.
Такий сумний, журливий, манірний
І образ мій болючий і неякісний.
Дам волю всім своїм емоціям!
Стану собою, стану справжньою.
Щоб відповідно по пропорціях
Була і гарною, і владною.

#поезія
Мама фарбує волосся брунатно-рудим.
Мамині очі — волошки: насичено-сині,
Ніжно-замріяні. Неня в усьому мій спільник,
Радник, учитель і подруга номер один.

Я малолітня вдихаю її аромат —
Терпко-солодкий, квітковий: бузково-жасминний.
Тепла, як літо, матуся обожнює зими.
Каже: «Морозно... Ти з бабою вдома? Дарма!»

Вечір затúшний: пірнаю під ковдру, тоді
Мати вигадує казку чи згадує Бога...
Мамина Біблія — книжка затерта до дір:
Сотні підкреслень, пожухлий гербарій на спогад...

***

Мама граційна, гарніша від леді з реклам,
Ніжна й жіночна. У пору духмяних акацій
Носить спідниці та сукні: здебільшого максі,
Світло-блакитні й зелені... Як вітер легка.

Ольга за паспортом, Льоля — для тих, хто близькі.
Трохи журлива: пізнала колючість утрати.
Віддано любить, хоч дехто любові не вартий.
Має за цінність листівки й десяток листів.

Вічно в турботах — від них залюбки б утекла.
Певна, що щастя не можна зміря‌ти грошима,
Марить мистецтвом, віршує та іграшки шиє...
Мріє: «Частіше б ходити в кіно й у театр».

Любить просте — восени хризантемні хмарки
Вдома повсюди: улюблені мамині квіти.
Неня з таких, хто до світу всім серцем відкритий,
Хто не для себе живе, а для інших горить.

***

Мамині руки тонкі та від болю дрижать.
Мама говорить: «Лишається вже небагато...
Знаєш, урешті втухає спекотне багаття,
Люди так само... Вже час догорати, а жаль...»

«Ні, — заперечую, — викинь дурню з голови,
Ще не стара, про розлуку казати зарано».
Мама змовкає.  А в жовтні згасає на ранок:
Ніби у вирій, тікає до раю від злив.

Б'ється на друзки все звичне й щасливе: крихке.
Жовтень уперше здається холодним і довгим.
Маю надію, що там, де вона, хризантем
Цілі сади та немає ні сліз, ні тривоги.

Марія Чекарьова

28 червня–початок липня 2025 року

Мовчазна поїздка

Це мала бути звичайна поїздка трасою Р-32: асфальт рівний, небо похмуре, і кілометри повзли, як черга в паспортному столі. Водій — Микола — був чоловік небагатослівний, не те щоб сумний, просто... економний на букви. Говорив рідко, тільки коли сильно припече: наприклад, коли суп проливався в багажнику або коли кіт засинав на капоті.

Але того дня навіть йому стало нудно. Радіо дратувало — там уже втретє грали пісню, в якій співачка десять разів підряд питала "де ти є?". Микола подумав:
«Я на трасі, а ти явно не тут. І вистачить кричати».

Отже, на узбіччі стояв чоловік із рюкзаком — типова картина. Микола пригальмував. Пасажир мовчки кивнув, відчинив двері, сів. Жодного "дякую", "добрий день", "не хвилюйтесь, я не маніяк". Просто — сів. І сидить.

Минуло хвилин десять.

Микола крадькома зиркнув на нього:
«Може він журналіст? Ні, занадто спокійний. Може вчитель історії? Хоча... не схоже, бо без шарфа і не пахне крейдою».

Пасажир, у свою чергу, думав:
«Водій якийсь мовчазний. А раптом не любить, коли йому щось говорять? Може, він взагалі глухий і їздить по відчуттю? Хоча... чого тоді ввімкнене радіо?»

Так і їхали. В кожного — своя версія реальності.
Микола думав, як почати розмову:
«Спитати, куди їде? Та він же вже сказав “до повороту на Млинівці”. Може, спитати, чи в нього є собака? А якщо немає, а тема болюча? Чи краще про погоду… хоча, це ще гірше, ніж про собак».

А пасажир тим часом міркував:
«Чи не сказати: “У вас зліва дзеркало трохи під кутом, може підкрутити?”... Ні, подумає, що я зануда. А може, сказати, що дорога рівна? Але це банально. Та й у нього обличчя як у людини, яка одразу роздратується від слова “дорога”.»

Тим часом пролетіло ще тридцять кілометрів. Тиша в салоні була настільки густа, що навігатор якось сам себе вимкнув від незручності.

І тут на узбіччі стояв ще один пасажир. Микола подумав: “Може хоч цей заговорить”. І зупинився.

Новий пасажир сів, кивнув — і… мовчить. Навіть очі не підняв, просто втупився у вікно.
Інтроверт. Абсолютний. Увесь в собі. Можливо, навіть орендує внутрішню кімнату у своїй душі.

І знову — мовчання.

Тепер у машині було троє людей, троє історій, троє світів. І жоден з них не озвучився. Один думав, як не здатися грубим, другий — як не здатися нав’язливим, третій — взагалі не мав бажання здаватись. Нікому.

Доїхали. Без жодного слова. Лише прощальне синхронне кивання трьох голів, ніби тріо сов.

Микола повернув на заправку, вийшов, налив собі кави і, сьорбаючи, подумав:
«Знаєш що, Миколо? Ти міг би зараз слухати історії, сміятись або сперечатись про погоду… А замість цього — концерт тиші. Але може, воно й на краще. Бо ще не вистачало, щоб перший пасажир виявився репером, а другий — тещиним адвокатом».

І з полегшенням видихнув. Бо тиша — теж звук. Просто тихий. І не завжди найгірший.</em>