• Я виріс край дороги, біля старого паркану, де земля була тверда, сонце пекло немилосердно, а люди ходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги.

    Власне, увагу вони звертали. Але переважно тоді, коли чіплялися за мої колючки.

    — От зараза! — вигукнув якось чоловік, який вирішив скоротити дорогу через узбіччя. — Де ти тут узявся?!

    Виріс я тут, шановний. Не з неба ж упав. Хоча, судячи з вашої поведінки, вам би хотілося, щоб я ще й письмовий дозвіл на це отримав.

    Чоловік обтрусив штани, кинув на мене сердитий погляд і пішов далі.

    — Бур’ян нещасний! Понасівало вас тут!

    Я хотів заперечити, що ніхто мене нікуди не носив, що я самостійно проріс, укорінився й виріс, але промовчав. По-перше, я не вмів говорити людською мовою. По-друге, навіть якби вмів, чоловік однаково не став би мене слухати. Люди взагалі дивовижні створіння: спочатку наступлять тобі на ногу, а потім ще й пояснять, що ти неправильно стояв.

    Я був будяком. І цього, виявляється, вистачало, щоб уважати мене винним у всіх неприємностях на дорозі.

    Одного дня повз мене проходила жінка з кошиком квітів. У кошику лежали троянди, ромашки й айстри. Жінка зупинилася, подивилася на мене й скривилася.

    — Господи, яке страховисько! Ні тобі краси, ні запаху. Самі колючки!

    Я навіть трохи образився.

    Вибачте, пані, а ви давно на себе в дзеркало дивилися?

    Втім, я не став цього говорити. У мене й без того була репутація колючого типу, а ще бракувало уславитися нахабою.

    Жінка поправила квіти в кошику й пішла далі.

    — От троянда — то квітка! А це таке, що й назви пристойної не має.

    Будяк, шановна. Будяк! Назва в мене цілком пристойна. А от ваша манера розмовляти з незнайомцями потребує певного вдосконалення.

    Але жінка вже не слухала.

    Я часто думав: чому люди так люблять троянди? Що в них особливого? Ростуть у доглянутому саду, п’ють воду за розкладом, отримують добрива, а на зиму їх ще й укривають, наче вони не квіти, а члени королівської родини.

    А я ріс сам.

    Ніхто мене не поливав, не підв’язував, не обрізав зайвих пагонів. Ніхто не казав: «Який ти сьогодні гарний, мій маленький будячику!»

    Та й не треба було. Я якось обходився без компліментів.

    Щоправда, іноді хотілося, щоб хтось хоча б поцікавився, як у мене справи.

    Але до мене зверталися переважно з претензіями.

    — Чого ти розрісся?

    — Чого колешся?

    — Чого стирчиш посеред дороги?

    Останнє запитання мене особливо веселило. Я стояв біля паркану, за метр від дороги, а люди примудрялися зачепити мене, навіть коли поруч було пів поля вільного простору.

    Схоже, деяким людям потрібен не шлях без перешкод, а перешкода, на яку можна поскаржитися.

    Літо видалося спекотним.

    Трава пожовкла, ромашки похилили голови, а троянди за парканом почали в’янути.

    Господиня саду бігала з лійкою, рятуючи своїх улюблениць.

    — Тримайтеся, мої красунечки! Зараз я вас напою!

    Вона поливала троянди, розпушувала землю, обривала сухі листочки. Потім сідала на лавку й милувалася результатом своєї праці.

    — От що означає справжня краса!

    Я мовчки дивився на цю ідилію.

    Ага. Справжня краса. Особливо коли в неї є особистий водопровід.

    Мені ж доводилося самотужки добувати воду з глибини. Коріння тягнулося дедалі далі, шукаючи вологу. Листя припадало пилом, стебло втрачало свіжість, але я тримався.

    Не тому, що був якимось надзвичайним героєм. Просто ніхто не пояснив мені, що в таких умовах належить здатися.

    Якось опівдні біля мого коріння зупинився худий пес. Він важко дихав, висолопивши язика, і довго шукав місце в затінку.

    — Ну що, друже, — подумав я, — теж життя не цукор?

    Пес ліг біля паркану, притулився до мене боком і заплющив очі.

    За кілька хвилин він уже хропів.

    Я був зворушений. Нарешті хтось оцінив мене за моїми справжніми перевагами: я не гарний, зате біля мене можна відпочити.

    Щоправда, пес час від часу перевертався й зачіпав мене шерстю.

    — Гей, обережніше! — хотів я сказати. — Я, звісно, не п’ятизірковий готель, але й не килимок для витирання лап!

    Пес лише позіхнув.

    Увечері він пішов, навіть не попрощавшись.

    Ну що ж. Люди хоча б іноді кажуть «дякую». Від собак я й цього не дочекався.

    Минуло ще кілька днів, і на моїй верхівці розпустилася квітка.

    Фіолетова, кошлата, оточена колючим вінцем. Не троянда, звісно, але й не гірша за ті квіти, які люди вирощували в горщиках, фотографували й викладали в інтернет із підписами на кшталт «Моя маленька радість».

    Я дивився на свою квітку й думав, що вона мені навіть подобається.

    — А ти, виявляється, цвісти вмієш! — почув я голос.

    Це був горобець. Він сидів на паркані й розглядав мене з таким здивуванням, ніби щойно побачив, як старий трактор виконав балетне па.

    А ти, друже, виявляється, говорити вмієш. І що тепер? Видаватимемо одне одному грамоти?

    Горобець нахилив голову.

    — Не ображайся. Я просто здивувався.

    Я не ображався. Принаймні на горобця. Він хоча б не називав мене страховиськом.

    Невдовзі на квітку прилетіли бджоли.

    — О, будяк розцвів! — ніби сказала одна з них.

    — І що? — відповіла інша. — Мед збирати треба, а не пліткувати.

    Вони заходилися працювати.

    Ось так. Жодних оцінок моєї зовнішності, жодних лекцій про користь і шкоду. Прилетіли, побачили квітку, взялися до справи.

    Я раптом зрозумів, що світ значно більший за ту вузеньку дорогу, якою щодня ходили люди. Для одних я був бур’яном, для інших — джерелом поживи, для третього — затінком у спеку.

    А для себе самого я був просто будяком.

    І цього, виявляється, цілком достатньо.

    Одного ранку знову з’явився чоловік із косою.

    Побачивши мене, він зупинився.

    — О! Та ти ще й зацвів!

    А ви, шановний, ще й помічаєте очевидне. Прогрес!

    Чоловік підійшов ближче, розглянув квітку й почухав потилицю.

    — А я думав, що ти зовсім нікчемний.

    Він замахнувся косою, але саме тієї миті над моєю квіткою загуділа бджола.

    — Ого! — чоловік відступив. — Бджілки, бач, на нього сідають.

    Він почухав потилицю вдруге. Видно, думка в нього працювала повільно, зате впевнено.

    — Ну, нехай росте. Може, і справді є від нього якась користь.

    І пішов далі.

    Я проводжав його поглядом.

    Знаєте, що мене найбільше дивувало в людях? Їм постійно потрібно доводити, що ти маєш право існувати. Якщо ти корисний — тебе терплять. Якщо красивий — тобою милуються. Якщо сильний — тебе поважають. А якщо ти просто ростеш, нікого не чіпаєш і намагаєшся вижити, то цього, здається, замало.

    Мені хотілося крикнути йому вслід:

    — Послухайте! А якби я не зацвів? Якби бджоли не прилетіли? Якби я не давав затінку собакам і не прикрашав узбіччя своєю фіолетовою квіткою? Ви б тоді мали право мене скосити?

    Звісно, я нічого не крикнув.

    Бо вже зрозумів: не варто витрачати сили на тих, хто готовий визнати твою цінність лише після того, як її підтвердить хтось інший.

    Наприкінці літа моя квітка перетворилася на пухнасту голівку. Насіння дозріло, і вітер почав розносити його в різні боки.

    Одне зернятко впало за парканом, інше — в канаві, третє понесло на сусідній пустир. Я не знав, де воно проросте і чи проросте взагалі.

    Але в цьому й полягала краса життя: воно не питало дозволу в тих, хто вже все вирішив за нього.

    Я теж колись був маленьким зернятком. Ніхто не садив мене з любов’ю, не готував для мене родючого ґрунту. Мені просто випало опинитися тут.

    І я виріс.

    Не трояндою. Не ромашкою. Не тією квіткою, яку господиня саду показувала сусідам із гордістю.

    Я виріс будяком.

    З колючками, які не подобалися людям. Із квіткою, яка подобалася бджолам. Із корінням, яке навчилося знаходити воду там, де її майже не було.

    Чи став я від цього кращим за троянду? Ні. Троянда прекрасна по-своєму.

    Але й гіршим я не став.

    Просто ми росли в різних умовах і мали різні способи виживання.

    І якщо вже зовсім відверто, то троянді ніколи не доводилося слухати, що вона нікому не потрібна, лише тому, що хтось подряпав об неї палець.

    Я ж чув це регулярно.

    Тому, якби мене запитали, чого я навчився за своє коротке будякове життя, я відповів би так:

    Не кожен, хто має колючки, прагне когось поранити. Не кожен, хто росте на пустирі, є непотребом. І не кожен, хто не схожий на тебе, потребує виправлення.

    А ще я зрозумів одну важливу річ: не треба намагатися стати трояндою лише для того, щоб тебе перестали вважати бур’яном.

    Бо трояндою ти, можливо, і не станеш. Зате можеш усе життя витратити на те, щоб позбутися власних колючок, і зрештою залишитися без жодного захисту.

    Тож я й далі ростиму край дороги.

    Можливо, хтось знову зачепиться за мене й вилається. Можливо, хтось захоче скосити. А може, колись якась дитина побачить мою фіолетову квітку й запитає в матері:

    — Мамо, а що це за гарна рослина?

    І мати відповість:

    — Це будяк, доню.

    А дитина неодмінно перепитає:

    — А чому його всі не люблять?

    І ось тоді, можливо, доросла людина вперше замислиться над тим, що лю
    бов і повага — це не завжди нагорода за красу чи користь.

    Іноді вони починаються просто з бажання придивитися.

    А я тим часом стоятиму собі біля паркану, грітимусь на сонці й чекатиму нового літа.

    Бо я — будяк!

    -----
    https://korop.gt.tc/
    Я виріс край дороги, біля старого паркану, де земля була тверда, сонце пекло немилосердно, а люди ходили повз, не звертаючи на мене жодної уваги. Власне, увагу вони звертали. Але переважно тоді, коли чіплялися за мої колючки. — От зараза! — вигукнув якось чоловік, який вирішив скоротити дорогу через узбіччя. — Де ти тут узявся?! Виріс я тут, шановний. Не з неба ж упав. Хоча, судячи з вашої поведінки, вам би хотілося, щоб я ще й письмовий дозвіл на це отримав. Чоловік обтрусив штани, кинув на мене сердитий погляд і пішов далі. — Бур’ян нещасний! Понасівало вас тут! Я хотів заперечити, що ніхто мене нікуди не носив, що я самостійно проріс, укорінився й виріс, але промовчав. По-перше, я не вмів говорити людською мовою. По-друге, навіть якби вмів, чоловік однаково не став би мене слухати. Люди взагалі дивовижні створіння: спочатку наступлять тобі на ногу, а потім ще й пояснять, що ти неправильно стояв. Я був будяком. І цього, виявляється, вистачало, щоб уважати мене винним у всіх неприємностях на дорозі. Одного дня повз мене проходила жінка з кошиком квітів. У кошику лежали троянди, ромашки й айстри. Жінка зупинилася, подивилася на мене й скривилася. — Господи, яке страховисько! Ні тобі краси, ні запаху. Самі колючки! Я навіть трохи образився. Вибачте, пані, а ви давно на себе в дзеркало дивилися? Втім, я не став цього говорити. У мене й без того була репутація колючого типу, а ще бракувало уславитися нахабою. Жінка поправила квіти в кошику й пішла далі. — От троянда — то квітка! А це таке, що й назви пристойної не має. Будяк, шановна. Будяк! Назва в мене цілком пристойна. А от ваша манера розмовляти з незнайомцями потребує певного вдосконалення. Але жінка вже не слухала. Я часто думав: чому люди так люблять троянди? Що в них особливого? Ростуть у доглянутому саду, п’ють воду за розкладом, отримують добрива, а на зиму їх ще й укривають, наче вони не квіти, а члени королівської родини. А я ріс сам. Ніхто мене не поливав, не підв’язував, не обрізав зайвих пагонів. Ніхто не казав: «Який ти сьогодні гарний, мій маленький будячику!» Та й не треба було. Я якось обходився без компліментів. Щоправда, іноді хотілося, щоб хтось хоча б поцікавився, як у мене справи. Але до мене зверталися переважно з претензіями. — Чого ти розрісся? — Чого колешся? — Чого стирчиш посеред дороги? Останнє запитання мене особливо веселило. Я стояв біля паркану, за метр від дороги, а люди примудрялися зачепити мене, навіть коли поруч було пів поля вільного простору. Схоже, деяким людям потрібен не шлях без перешкод, а перешкода, на яку можна поскаржитися. Літо видалося спекотним. Трава пожовкла, ромашки похилили голови, а троянди за парканом почали в’янути. Господиня саду бігала з лійкою, рятуючи своїх улюблениць. — Тримайтеся, мої красунечки! Зараз я вас напою! Вона поливала троянди, розпушувала землю, обривала сухі листочки. Потім сідала на лавку й милувалася результатом своєї праці. — От що означає справжня краса! Я мовчки дивився на цю ідилію. Ага. Справжня краса. Особливо коли в неї є особистий водопровід. Мені ж доводилося самотужки добувати воду з глибини. Коріння тягнулося дедалі далі, шукаючи вологу. Листя припадало пилом, стебло втрачало свіжість, але я тримався. Не тому, що був якимось надзвичайним героєм. Просто ніхто не пояснив мені, що в таких умовах належить здатися. Якось опівдні біля мого коріння зупинився худий пес. Він важко дихав, висолопивши язика, і довго шукав місце в затінку. — Ну що, друже, — подумав я, — теж життя не цукор? Пес ліг біля паркану, притулився до мене боком і заплющив очі. За кілька хвилин він уже хропів. Я був зворушений. Нарешті хтось оцінив мене за моїми справжніми перевагами: я не гарний, зате біля мене можна відпочити. Щоправда, пес час від часу перевертався й зачіпав мене шерстю. — Гей, обережніше! — хотів я сказати. — Я, звісно, не п’ятизірковий готель, але й не килимок для витирання лап! Пес лише позіхнув. Увечері він пішов, навіть не попрощавшись. Ну що ж. Люди хоча б іноді кажуть «дякую». Від собак я й цього не дочекався. Минуло ще кілька днів, і на моїй верхівці розпустилася квітка. Фіолетова, кошлата, оточена колючим вінцем. Не троянда, звісно, але й не гірша за ті квіти, які люди вирощували в горщиках, фотографували й викладали в інтернет із підписами на кшталт «Моя маленька радість». Я дивився на свою квітку й думав, що вона мені навіть подобається. — А ти, виявляється, цвісти вмієш! — почув я голос. Це був горобець. Він сидів на паркані й розглядав мене з таким здивуванням, ніби щойно побачив, як старий трактор виконав балетне па. А ти, друже, виявляється, говорити вмієш. І що тепер? Видаватимемо одне одному грамоти? Горобець нахилив голову. — Не ображайся. Я просто здивувався. Я не ображався. Принаймні на горобця. Він хоча б не називав мене страховиськом. Невдовзі на квітку прилетіли бджоли. — О, будяк розцвів! — ніби сказала одна з них. — І що? — відповіла інша. — Мед збирати треба, а не пліткувати. Вони заходилися працювати. Ось так. Жодних оцінок моєї зовнішності, жодних лекцій про користь і шкоду. Прилетіли, побачили квітку, взялися до справи. Я раптом зрозумів, що світ значно більший за ту вузеньку дорогу, якою щодня ходили люди. Для одних я був бур’яном, для інших — джерелом поживи, для третього — затінком у спеку. А для себе самого я був просто будяком. І цього, виявляється, цілком достатньо. Одного ранку знову з’явився чоловік із косою. Побачивши мене, він зупинився. — О! Та ти ще й зацвів! А ви, шановний, ще й помічаєте очевидне. Прогрес! Чоловік підійшов ближче, розглянув квітку й почухав потилицю. — А я думав, що ти зовсім нікчемний. Він замахнувся косою, але саме тієї миті над моєю квіткою загуділа бджола. — Ого! — чоловік відступив. — Бджілки, бач, на нього сідають. Він почухав потилицю вдруге. Видно, думка в нього працювала повільно, зате впевнено. — Ну, нехай росте. Може, і справді є від нього якась користь. І пішов далі. Я проводжав його поглядом. Знаєте, що мене найбільше дивувало в людях? Їм постійно потрібно доводити, що ти маєш право існувати. Якщо ти корисний — тебе терплять. Якщо красивий — тобою милуються. Якщо сильний — тебе поважають. А якщо ти просто ростеш, нікого не чіпаєш і намагаєшся вижити, то цього, здається, замало. Мені хотілося крикнути йому вслід: — Послухайте! А якби я не зацвів? Якби бджоли не прилетіли? Якби я не давав затінку собакам і не прикрашав узбіччя своєю фіолетовою квіткою? Ви б тоді мали право мене скосити? Звісно, я нічого не крикнув. Бо вже зрозумів: не варто витрачати сили на тих, хто готовий визнати твою цінність лише після того, як її підтвердить хтось інший. Наприкінці літа моя квітка перетворилася на пухнасту голівку. Насіння дозріло, і вітер почав розносити його в різні боки. Одне зернятко впало за парканом, інше — в канаві, третє понесло на сусідній пустир. Я не знав, де воно проросте і чи проросте взагалі. Але в цьому й полягала краса життя: воно не питало дозволу в тих, хто вже все вирішив за нього. Я теж колись був маленьким зернятком. Ніхто не садив мене з любов’ю, не готував для мене родючого ґрунту. Мені просто випало опинитися тут. І я виріс. Не трояндою. Не ромашкою. Не тією квіткою, яку господиня саду показувала сусідам із гордістю. Я виріс будяком. З колючками, які не подобалися людям. Із квіткою, яка подобалася бджолам. Із корінням, яке навчилося знаходити воду там, де її майже не було. Чи став я від цього кращим за троянду? Ні. Троянда прекрасна по-своєму. Але й гіршим я не став. Просто ми росли в різних умовах і мали різні способи виживання. І якщо вже зовсім відверто, то троянді ніколи не доводилося слухати, що вона нікому не потрібна, лише тому, що хтось подряпав об неї палець. Я ж чув це регулярно. Тому, якби мене запитали, чого я навчився за своє коротке будякове життя, я відповів би так: Не кожен, хто має колючки, прагне когось поранити. Не кожен, хто росте на пустирі, є непотребом. І не кожен, хто не схожий на тебе, потребує виправлення. А ще я зрозумів одну важливу річ: не треба намагатися стати трояндою лише для того, щоб тебе перестали вважати бур’яном. Бо трояндою ти, можливо, і не станеш. Зате можеш усе життя витратити на те, щоб позбутися власних колючок, і зрештою залишитися без жодного захисту. Тож я й далі ростиму край дороги. Можливо, хтось знову зачепиться за мене й вилається. Можливо, хтось захоче скосити. А може, колись якась дитина побачить мою фіолетову квітку й запитає в матері: — Мамо, а що це за гарна рослина? І мати відповість: — Це будяк, доню. А дитина неодмінно перепитає: — А чому його всі не люблять? І ось тоді, можливо, доросла людина вперше замислиться над тим, що лю бов і повага — це не завжди нагорода за красу чи користь. Іноді вони починаються просто з бажання придивитися. А я тим часом стоятиму собі біля паркану, грітимусь на сонці й чекатиму нового літа. Бо я — будяк! ----- https://korop.gt.tc/
    2
    1Kпереглядів
  • Універсал сей: Всесвіт художній «Око бдительне. Стражі Зіркові»
    Сповіщаємо та до відома загального доносимо, що у світах паралельних, світові нашому невідомих, мужі та жо́ни славні, подвигами своїми в кінолітописах закарбовані, нині промислом стражницьким хліб свій заробляють, спокій об’єктів охороняючи.
    Таблиці для обителі внутрішньої, на потіху та захист дому призначені.
    Ся таблиця закарбовує пам'ять про дивного мужа — бакалавра Вальтерія, якого в народі прозивали Лисим Алхіміком. Довгі роки викладав він премудрості натурфілософії для спудеїв, аж поки зла тяжка хвороба не постукали в його двері. Тоді, не бажаючи лишити родину без куска хліба, уклав він спілку з молодим і непосидючим паростком хвальковитим, у народі прозваним Пінкменом.
    Зачинилися вони в таємній кибитці посеред дикого степу і почали варити за допомогою респіраторів та реторт дивний блакитний кришталь, який приносив золото купами, але й біду велику, бо злі розбійники прагнули відібрати секрет. Літери «BR BA» — то були перші знаки його магічного алфавіту, якими він заклинав вогонь. А Муха, на таблиці виведена, нагадує про велике випробування Вальтерія: кажуть, одного разу в його алхімічну лабораторію залетіла звичайна муха, і завадила чистоті великого діла. Алхімік у потьмаренні розуму ледь не згубив усю працю свого життя, шукаючи ту дрібну тварюку, що символізувала самого диявола-Вельзевула, який намагався осквернити його золото.
    Промисел та будова технічна:
    Лик Стража (портрет): Карбований на алюмінії з банок напоїв шляхетних, удруге до життя покликаних. Зсередини укріплений воском бджолиним і каніфоллю. Метал патинований вогнем пекельним та молоком чистим задля ефекту неповторного.
    Основа таблиці: Полікарбонат та пластик міцний, під древо прадавнє акрилом розписаний та лаком захисним покритий.
    Узи кріпильні: Мають два шляхи — або на гак надійний вздовж усієї рами, або на мотузку текстильну, в рамі таємно приховану.
    Тильний бік: Паспорт технічний на бирках усередину вшитий. Одна з бирок має кишеню двосічну — ідеально для мита таємного чи заначки козацької.
    Міра: Довжина — 230 мм, ширина — 162 мм (сам же лик — 81 х 101 мм).
    #walterwhiteart #heisenbergart #upcyclingart #пуститисяберега #творчістьукраїна
    Універсал сей: Всесвіт художній «Око бдительне. Стражі Зіркові» Сповіщаємо та до відома загального доносимо, що у світах паралельних, світові нашому невідомих, мужі та жо́ни славні, подвигами своїми в кінолітописах закарбовані, нині промислом стражницьким хліб свій заробляють, спокій об’єктів охороняючи. Таблиці для обителі внутрішньої, на потіху та захист дому призначені. Ся таблиця закарбовує пам'ять про дивного мужа — бакалавра Вальтерія, якого в народі прозивали Лисим Алхіміком. Довгі роки викладав він премудрості натурфілософії для спудеїв, аж поки зла тяжка хвороба не постукали в його двері. Тоді, не бажаючи лишити родину без куска хліба, уклав він спілку з молодим і непосидючим паростком хвальковитим, у народі прозваним Пінкменом. Зачинилися вони в таємній кибитці посеред дикого степу і почали варити за допомогою респіраторів та реторт дивний блакитний кришталь, який приносив золото купами, але й біду велику, бо злі розбійники прагнули відібрати секрет. Літери «BR BA» — то були перші знаки його магічного алфавіту, якими він заклинав вогонь. А Муха, на таблиці виведена, нагадує про велике випробування Вальтерія: кажуть, одного разу в його алхімічну лабораторію залетіла звичайна муха, і завадила чистоті великого діла. Алхімік у потьмаренні розуму ледь не згубив усю працю свого життя, шукаючи ту дрібну тварюку, що символізувала самого диявола-Вельзевула, який намагався осквернити його золото. Промисел та будова технічна: Лик Стража (портрет): Карбований на алюмінії з банок напоїв шляхетних, удруге до життя покликаних. Зсередини укріплений воском бджолиним і каніфоллю. Метал патинований вогнем пекельним та молоком чистим задля ефекту неповторного. Основа таблиці: Полікарбонат та пластик міцний, під древо прадавнє акрилом розписаний та лаком захисним покритий. Узи кріпильні: Мають два шляхи — або на гак надійний вздовж усієї рами, або на мотузку текстильну, в рамі таємно приховану. Тильний бік: Паспорт технічний на бирках усередину вшитий. Одна з бирок має кишеню двосічну — ідеально для мита таємного чи заначки козацької. Міра: Довжина — 230 мм, ширина — 162 мм (сам же лик — 81 х 101 мм). #walterwhiteart #heisenbergart #upcyclingart #пуститисяберега #творчістьукраїна
    1Kпереглядів
  • ТЕМРЯВА І ДУМКИ

    У темряві суцільній я сиджу
    То добами, то часто година́ми,
    При каганці щось тво́рю, щось пишу́
    У битві з павутинами-думками.

    А ті думки́ про все у голові…
    А ті думки́ про все… про все на світі:
    І щоб з війни вернулися живі,
    І щоб могили не цвіли, як квіти.

    Думок багато… Йдуть вони і йдуть,
    Роя́ться, наче бджоли-медоноси,
    Немов човни на хвилях, десь пливуть…
    Бува від них сивіють навіть ко́си.

    За час війни їх стільки вже було́…
    Та точно їх не зміряти мірилом.
    І сиві пасма спали на чоло…
    Коли ж бо все у нас візьме́ться миром?

    І лізуть ті думки́, немов вужі,
    І пробуєш недобрі відганяти,
    Але ж вони не відають межі́
    І пам'ять все беру́ться карбувати.

    У темряві, бо світла знов нема,
    У темряві, та з світлими думками.
    Щоб відійшла від нас ота пітьма́,
    Що вкрила все могилами й вінками.

    07.10.2026 р.

    ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
    ID: 1070184
    ТЕМРЯВА І ДУМКИ У темряві суцільній я сиджу То добами, то часто година́ми, При каганці щось тво́рю, щось пишу́ У битві з павутинами-думками. А ті думки́ про все у голові… А ті думки́ про все… про все на світі: І щоб з війни вернулися живі, І щоб могили не цвіли, як квіти. Думок багато… Йдуть вони і йдуть, Роя́ться, наче бджоли-медоноси, Немов човни на хвилях, десь пливуть… Бува від них сивіють навіть ко́си. За час війни їх стільки вже було́… Та точно їх не зміряти мірилом. І сиві пасма спали на чоло… Коли ж бо все у нас візьме́ться миром? І лізуть ті думки́, немов вужі, І пробуєш недобрі відганяти, Але ж вони не відають межі́ І пам'ять все беру́ться карбувати. У темряві, бо світла знов нема, У темряві, та з світлими думками. Щоб відійшла від нас ота пітьма́, Що вкрила все могилами й вінками. 07.10.2026 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026 ID: 1070184
    482переглядів
  • Помідори визбирала.
    Півтора відерочка всього.
    Ніяких планів з цього приводу не складала.
    Вживає їх мій гуртожиток з ентузіазмом, то нехай й продовжує! Бо в городі тих помідорів вже зовсім трохи залишилося. Зелених.

    Білизну ВСЮ перепрала. Пралку завантажувала чи пʼять разів? Чи шість?

    Картоплі насмажила.

    Гору посуду перемила.

    Посилочку на наступний сезон від Galina Lyman отримала!
    Оптимістки такі?:) Одна надсилає, інша отримує та радіє?:)
    Та все фігня крім бджіл!:)
    Втім, бджоли - також фігня!!!:)
    Житимемо!
    Й город знову садитимемо!!!

    Недопалки собачі прибрала, чи пʼять разів? Чи шість? Висновок який?:) Непогано зграя моя харчується!:)

    Тривоги одна за одною.
    Сирена гидотно щоразу скиглить.
    Висновок який?:)
    РЙ.

    Ви там як?
    Помідори визбирала. Півтора відерочка всього. Ніяких планів з цього приводу не складала. Вживає їх мій гуртожиток з ентузіазмом, то нехай й продовжує! Бо в городі тих помідорів вже зовсім трохи залишилося. Зелених. Білизну ВСЮ перепрала. Пралку завантажувала чи пʼять разів? Чи шість? Картоплі насмажила. Гору посуду перемила. Посилочку на наступний сезон від Galina Lyman отримала! Оптимістки такі?:) Одна надсилає, інша отримує та радіє?:) Та все фігня крім бджіл!:) Втім, бджоли - також фігня!!!:) Житимемо! Й город знову садитимемо!!! Недопалки собачі прибрала, чи пʼять разів? Чи шість? Висновок який?:) Непогано зграя моя харчується!:) Тривоги одна за одною. Сирена гидотно щоразу скиглить. Висновок який?:) РЙ. Ви там як?
    389переглядів
  • Ледве шію собі не зламала!:)
    Коли виходила зі свого консервного заводу після бурхливого фінішування з черговою заготівельною серією, так крутила башкою в усі боки, перевіряла, чи все-все я законсервувала?:)

    Маю надію, що завтра таки вильожуватимуся!:)
    Ууууувесь день!:)
    Як людина з чистою совістю!:)
    Спатиму, їстиму, цигарки цмулитиму!:) Й більш нічого!:)

    Огляд довкілля показав тільки картоплю та цибулю!:)
    Їх же я не консервуватиму, авжеж?:)

    Як назвати те, що сьогодні пхала в банки, не знаю!:)
    Все, що вимагало термінової утилізації!:)
    Як баба Надя моя формулювала про такі страви, каша, мед, ггггівно та бджоли!:)))

    Зварила помідори, блендером їх розколотала!:)
    В морс вкинула різані брусочками кооооострубаті такі огірочки!:) Перці, моркву, цибулю!
    Чайну ложку сушеного перцю чілі!:)
    Ну й звичайний набір: сіль, цукор, оцет!

    Ні з чого наготувала чого!:)
    Втім, я завжди такою була!:)
    Жадібною й скупою!:)
    Запасливою, економною та передбачливою.

    Зганяла на Нову пошту.
    Отримала порошок для прання. 10 кг. Ледве дотягла додому!:)
    Йшла собі й розмірковувала, що життя в того порошку набагато цікавіше за моє!:)
    Я за все життя стільки не мандрувала країною, як той порошок, поки дістався мого села…
    Йййййбнсцкблдгсня…

    Ще й порошок прийшов не такий, як я замовляла й сплачувала!
    Може він й кращий? Гадки не маю?
    А ось що на пів кіла вага в нього менша за замовлену, мені не до вподоби.

    Дощ.
    Холодно й похмуро.

    Тривоги з підвищеними небезпеками.

    Ви як там?
    Ледве шію собі не зламала!:) Коли виходила зі свого консервного заводу після бурхливого фінішування з черговою заготівельною серією, так крутила башкою в усі боки, перевіряла, чи все-все я законсервувала?:) Маю надію, що завтра таки вильожуватимуся!:) Ууууувесь день!:) Як людина з чистою совістю!:) Спатиму, їстиму, цигарки цмулитиму!:) Й більш нічого!:) Огляд довкілля показав тільки картоплю та цибулю!:) Їх же я не консервуватиму, авжеж?:) Як назвати те, що сьогодні пхала в банки, не знаю!:) Все, що вимагало термінової утилізації!:) Як баба Надя моя формулювала про такі страви, каша, мед, ггггівно та бджоли!:))) Зварила помідори, блендером їх розколотала!:) В морс вкинула різані брусочками кооооострубаті такі огірочки!:) Перці, моркву, цибулю! Чайну ложку сушеного перцю чілі!:) Ну й звичайний набір: сіль, цукор, оцет! Ні з чого наготувала чого!:) Втім, я завжди такою була!:) Жадібною й скупою!:) Запасливою, економною та передбачливою. Зганяла на Нову пошту. Отримала порошок для прання. 10 кг. Ледве дотягла додому!:) Йшла собі й розмірковувала, що життя в того порошку набагато цікавіше за моє!:) Я за все життя стільки не мандрувала країною, як той порошок, поки дістався мого села… Йййййбнсцкблдгсня… Ще й порошок прийшов не такий, як я замовляла й сплачувала! Може він й кращий? Гадки не маю? А ось що на пів кіла вага в нього менша за замовлену, мені не до вподоби. Дощ. Холодно й похмуро. Тривоги з підвищеними небезпеками. Ви як там?
    730переглядів
  • Челсі отримав пропозицію щодо Мудрика від клубу АПЛ, де вже грає українець 🧐

    Лондонський Брентфорд зробив пропозицію Челсі щодо Михайла Мудрика 🔎

    "Бджоли" стежать за українцем ще з часів виступів за Шахтар. Вони хочуть взяти його в оренду до завершення сезону-2026/27 з правом подальшого викупу. Проте "сині" не погодились на таку пропозицію. Вони відхилили її, адже не зацікавлені у продажі 🤷🏻‍♂️
    #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі @всіх @топові прихильники
    ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    Челсі отримав пропозицію щодо Мудрика від клубу АПЛ, де вже грає українець 🧐 Лондонський Брентфорд зробив пропозицію Челсі щодо Михайла Мудрика 🔎 "Бджоли" стежать за українцем ще з часів виступів за Шахтар. Вони хочуть взяти його в оренду до завершення сезону-2026/27 з правом подальшого викупу. Проте "сині" не погодились на таку пропозицію. Вони відхилили її, адже не зацікавлені у продажі 🤷🏻‍♂️ #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football @читачі @всіх @топові прихильники ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport
    453переглядів
  • Немає бджоли без пекучого жала, як і найгарнішої троянди — без болючих шипів. Справжня краса і солодкий нектар завжди вимагають жертв.
    Немає бджоли без пекучого жала, як і найгарнішої троянди — без болючих шипів. Справжня краса і солодкий нектар завжди вимагають жертв.
    510переглядів
  • Що на порядку денному йде пунктом першим після годування-напування численної придворної зграї?:)
    Правильно!
    Приведення до ладу своєї планети!:)

    Вчора в мене з цим важливим пунктом нічого не вийшло!!!
    Як висунулася на обійстя, як зачепилася за роботу, яка на тебе очікує на кожному квадратному сантиметрі!:)

    Вже доня з роботи приїхала, а в мене досі хата не метена була!
    Та й з обіду - тільки борщ в холодильнику!:)
    Навіть не вчорашній!:)))

    Підозрюю, й сьогодні вчорашній алгоритм спрацював би б?:)

    Та поки я з першими горнятком кави та цигаркою остаточно прокидалася у дворі на ослінчику, вже зібрався дощ?
    Який був обіцяний аж на двадцять другу годину???

    То й що?
    Пішла я собі в хату!:)
    Й мела старанно!
    Й білизну в хаті по сушарням прилаштовувала!
    Й колежанок чаями-кавами пригощала!

    Та я така ґаздиня, ще й їсти наготувала!:)
    Напхала до рукава в духовку страву, як баба Надя казала, каша, мед, гівввно та бджоли!:)
    З морозилки витягла перці, моркву та зелену цибулю! Ну так, ще восени те все було про запас підготовано!:)
    Мʼясо я ще на ніч витаскала з тієї ж морозилки!
    Начекрижила цибулі й картоплі.
    Додала сметани та соєвого соусу!

    Запхала все це добро до духовки, дивлюся, аж ніякого дощу й близько нема!
    То поки обід запекався, почеревичила я куди?:)
    В квітники мої!!!

    Гірку та всі, що ліворуч, вишшшкррребла!
    Ті численні злаки, яких за офіційною версією в мене бути не може, бо я їх всі роздала, обстригла!:)
    Килим кульбаб висапала!

    Донечка з роботи прибігла, суворо жене мене в хату!:)
    - Мамо, та кидай все! Йди відпочивай!:)
    А як йти, коли я запланувала оту ділянку доробити?:)

    Ззззздулася…
    Руками ноги вже пересувала, коли намагалася до хати дістатися!:)

    До ванни та з неї винятково на силі характеру потрапила!:)
    Зняла пробу зі своєї печені!:)
    Годне вийшло їдло!
    Не встигла післяобідню цигарку допалити, отут вже й дощара вжарив!
    Ще й з грозою!!!

    Все.
    Не рухати!
    Навіть не дивитися в мій бік!
    Я пішла закублюватися на канапу!

    Ви там як?
    Що на порядку денному йде пунктом першим після годування-напування численної придворної зграї?:) Правильно! Приведення до ладу своєї планети!:) Вчора в мене з цим важливим пунктом нічого не вийшло!!! Як висунулася на обійстя, як зачепилася за роботу, яка на тебе очікує на кожному квадратному сантиметрі!:) Вже доня з роботи приїхала, а в мене досі хата не метена була! Та й з обіду - тільки борщ в холодильнику!:) Навіть не вчорашній!:))) Підозрюю, й сьогодні вчорашній алгоритм спрацював би б?:) Та поки я з першими горнятком кави та цигаркою остаточно прокидалася у дворі на ослінчику, вже зібрався дощ? Який був обіцяний аж на двадцять другу годину??? То й що? Пішла я собі в хату!:) Й мела старанно! Й білизну в хаті по сушарням прилаштовувала! Й колежанок чаями-кавами пригощала! Та я така ґаздиня, ще й їсти наготувала!:) Напхала до рукава в духовку страву, як баба Надя казала, каша, мед, гівввно та бджоли!:) З морозилки витягла перці, моркву та зелену цибулю! Ну так, ще восени те все було про запас підготовано!:) Мʼясо я ще на ніч витаскала з тієї ж морозилки! Начекрижила цибулі й картоплі. Додала сметани та соєвого соусу! Запхала все це добро до духовки, дивлюся, аж ніякого дощу й близько нема! То поки обід запекався, почеревичила я куди?:) В квітники мої!!! Гірку та всі, що ліворуч, вишшшкррребла! Ті численні злаки, яких за офіційною версією в мене бути не може, бо я їх всі роздала, обстригла!:) Килим кульбаб висапала! Донечка з роботи прибігла, суворо жене мене в хату!:) - Мамо, та кидай все! Йди відпочивай!:) А як йти, коли я запланувала оту ділянку доробити?:) Ззззздулася… Руками ноги вже пересувала, коли намагалася до хати дістатися!:) До ванни та з неї винятково на силі характеру потрапила!:) Зняла пробу зі своєї печені!:) Годне вийшло їдло! Не встигла післяобідню цигарку допалити, отут вже й дощара вжарив! Ще й з грозою!!! Все. Не рухати! Навіть не дивитися в мій бік! Я пішла закублюватися на канапу! Ви там як?
    1Kпереглядів
  • #історія #речі
    📜 Сургуч: Червоний охоронець державних таємниць.
    Сьогодні ми сприймаємо сургуч як декоративний елемент для подарунків або запрошень на весілля. Але протягом століть цей застиглий шматок смоли був єдиним гарантом того, що приватний лист не прочитає сторонній, а державний наказ не буде підроблено.
    Винахід сургучу в тому вигляді, який ми знаємо, приписують індійцям, а до Європи він потрапив завдяки португальським мореплавцям у XVI столітті. До цього європейці використовували бджолиний віск, але він був надто м’яким і часто танув у спеку, знищуючи відбиток печатки.

    🛡️ Символ влади та автентичності

    У середньовіччі та в епоху Відродження печатка на сургучі мала більшу юридичну силу, ніж підпис. Кожен монарх, дворянин або купець мав свій унікальний перстень-печатку. Зламати сургуч на чужому листі вважалося важким злочином, який прирівнювався до крадіжки особистих таємниць. Саме червоний колір став класичним для сургучу, оскільки кіновар (пігмент, що давав цей колір) була дорогою, що підкреслювало статус відправника.

    🕵️ Критичний погляд: Мистецтво шпигунства

    Попри свою надійність, сургуч став об'єктом боротьби між відправниками та шпигунами. У XVIII столітті в Європі існували цілі "Чорні кабінети" — таємні поштові служби, які займалися перехопленням кореспонденції. Майстри шпигунства навчилися віртуозно знімати сургучні печатки за допомогою тонких розпечених дротів, копіювати їх і запечатувати лист знову так, що отримувач нічого не підозрював. Це змушувало винахідників додавати в сургуч особливі домішки, щоб зробити його більш крихким.
    Сьогодні сургуч програв битву клейовим краям конвертів та цифровим підписам. Проте він залишився символом поваги до адресата та естетики, яку неможливо передати електронним листом. Коли ви ламаєте сургуч, ви чуєте той самий звук, який чув король або полководець сотні років тому.

    🕯️ Порада від «Історії речей»: деякі слова варті того, щоб бути запечатаними. У світі, де все миттєво стає публічним, приватність — це розкіш, яку варто берегти.
    #історія #речі 📜 Сургуч: Червоний охоронець державних таємниць. Сьогодні ми сприймаємо сургуч як декоративний елемент для подарунків або запрошень на весілля. Але протягом століть цей застиглий шматок смоли був єдиним гарантом того, що приватний лист не прочитає сторонній, а державний наказ не буде підроблено. Винахід сургучу в тому вигляді, який ми знаємо, приписують індійцям, а до Європи він потрапив завдяки португальським мореплавцям у XVI столітті. До цього європейці використовували бджолиний віск, але він був надто м’яким і часто танув у спеку, знищуючи відбиток печатки. 🛡️ Символ влади та автентичності У середньовіччі та в епоху Відродження печатка на сургучі мала більшу юридичну силу, ніж підпис. Кожен монарх, дворянин або купець мав свій унікальний перстень-печатку. Зламати сургуч на чужому листі вважалося важким злочином, який прирівнювався до крадіжки особистих таємниць. Саме червоний колір став класичним для сургучу, оскільки кіновар (пігмент, що давав цей колір) була дорогою, що підкреслювало статус відправника. 🕵️ Критичний погляд: Мистецтво шпигунства Попри свою надійність, сургуч став об'єктом боротьби між відправниками та шпигунами. У XVIII столітті в Європі існували цілі "Чорні кабінети" — таємні поштові служби, які займалися перехопленням кореспонденції. Майстри шпигунства навчилися віртуозно знімати сургучні печатки за допомогою тонких розпечених дротів, копіювати їх і запечатувати лист знову так, що отримувач нічого не підозрював. Це змушувало винахідників додавати в сургуч особливі домішки, щоб зробити його більш крихким. Сьогодні сургуч програв битву клейовим краям конвертів та цифровим підписам. Проте він залишився символом поваги до адресата та естетики, яку неможливо передати електронним листом. Коли ви ламаєте сургуч, ви чуєте той самий звук, який чув король або полководець сотні років тому. 🕯️ Порада від «Історії речей»: деякі слова варті того, щоб бути запечатаними. У світі, де все миттєво стає публічним, приватність — це розкіш, яку варто берегти.
    1
    1Kпереглядів
  • #історія #події
    Епоха «Цифрового Вавилону»: Як 15 січня світ став набагато розумнішим (або принаймні так подумав) 🌐
    Уявіть собі світ, де для того, щоб дізнатися дату народження Наполеона або склад соусу бешамель, вам потрібно було йти до бібліотеки, гортати важкущу «Британніку» або вірити на слово сусіду-ерудиту. Жах, правда? Але 15 січня 2001 року Джиммі Вейлз та Ларрі Сенгер вирішили, що знання мають бути безкоштовними, доступними і — найризикованіше — редагованими будь-ким. Так народилася Вікіпедія. 🧠

    Сама назва — це лінгвістичний коктейль із гавайського слова wiki («швидко») та грецького paideia («навчання»). Ідея була настільки божевільною, що скептики пророкували проєкту швидку смерть у морі дезінформації та вандалізму. «Як це так, — питали вони, — що статтю про квантову фізику може правити студент із Житомира чи домогосподарка з Огайо?». 🤨

    Але сталося диво. Колективний розум людства виявився не лише здатним до самоорганізації, а й неймовірно продуктивним. Сьогодні Вікіпедія — це:
    Понад 60 мільйонів статей.
    Більше ніж 300 мов (українська версія, до речі, одна з найдинамічніших!). 🇺🇦

    Головний порятунок для студентів за ніч до іспиту.
    Звісно, не обійшлося без курйозів. За роки існування Вікіпедія пережила «війни редагувань», де користувачі місяцями билися за правильне написання одного слова, та сотні жартівливих правок (на кшталт того, що якийсь політик насправді є рептилоїдом). Але саме ця відкритість зробила її живою. 🦎

    Вікіпедія навчила нас критичного мислення: бачиш твердження — шукай посилання на джерело. Вона стала найбільшим демократичним проєктом в історії інтернету, де знання належать усім, а не лише тим, хто може купити багатотомну енциклопедію.
    Тож сьогодні, коли ви вчергове «провалитеся» у Вікі-кролячу нору, почавши читати про вирощування кактусів, а закінчивши історією Візантійської імперії о третій ночі — знайте: це не марнування часу, це святкування дня народження найвеличнішого інтелектуального хаосу планети! 🎂📚

    Найперша стаття в англійській Вікіпедії, створена Джиммі Вейлзом 15 січня 2001 року, була настільки короткою, що її міг би запам'ятати навіть золота рибка. Це було просто: «Hello, World!». 🖐️

    Це традиційне привітання програмістів стало символом народження нового цифрового всесвіту. Тоді ніхто не очікував, що цей «привіт» розростеться до мільйонів сторінок. Спочатку Вікіпедія мала бути лише допоміжним проєктом для «Нупедії» (де статті писали тільки науковці), але «дитина» виявилася настільки жвавою, що за кілька днів перегнала «матір» за кількістю контенту. Науковці ще перевіряли коми в першому абзаці, а звичайні люди вже написали про все на світі — від філософії до видів сиру. 🧀

    Український дебют: Атом і Тиждень 🇺🇦

    Українська Вікіпедія народилася трохи пізніше — 30 січня 2004 року. На той момент англійський сегмент уже був солідним «підлітком», а ми тільки вчилися ходити в мережі.
    Першою статтею в українському розділі став запис про Атом. ⚛️ Символічно, чи не так? Основа всього сущого стала основою нашої Вікі. Її створив користувач із Японії (так-так, географія вікіпедистів не знає кордонів!).
    Перші дні нашої «Вікі» виглядали як пустеля з поодинокими оазами. Дизайн був спартанським: сірі кольори, мінімум картинок і відчуття, що ти знаходишся в таємному клубі для обраних. Але ентузіасти працювали як бджоли. До речі, цікавий факт: однією з перших повноцінних статей була замітка про «Тиждень». Мабуть, автори натякали, що за тиждень ми захопимо інтернет? І майже вгадали! 🐝

    Сьогодні українська Вікіпедія входить до топ-20 найбільших мовних розділів світу. Ми випередили багато націй, що мають значно більше населення, просто тому, що наші автори — це суміш впертості, інтелекту та легкого фанатизму.
    Від того першого «Атома» до сьогоднішніх детальних розборів сучасної зброї чи історії трипільців — ми пройшли шлях, яким можна пишатися. Вікіпедія довела: щоб створити щось велике, не обов'язково бути міністром, достатньо мати доступ до мережі та нестримне бажання поділитися знаннями. 🖋️✨
    #історія #події Епоха «Цифрового Вавилону»: Як 15 січня світ став набагато розумнішим (або принаймні так подумав) 🌐 Уявіть собі світ, де для того, щоб дізнатися дату народження Наполеона або склад соусу бешамель, вам потрібно було йти до бібліотеки, гортати важкущу «Британніку» або вірити на слово сусіду-ерудиту. Жах, правда? Але 15 січня 2001 року Джиммі Вейлз та Ларрі Сенгер вирішили, що знання мають бути безкоштовними, доступними і — найризикованіше — редагованими будь-ким. Так народилася Вікіпедія. 🧠 Сама назва — це лінгвістичний коктейль із гавайського слова wiki («швидко») та грецького paideia («навчання»). Ідея була настільки божевільною, що скептики пророкували проєкту швидку смерть у морі дезінформації та вандалізму. «Як це так, — питали вони, — що статтю про квантову фізику може правити студент із Житомира чи домогосподарка з Огайо?». 🤨 Але сталося диво. Колективний розум людства виявився не лише здатним до самоорганізації, а й неймовірно продуктивним. Сьогодні Вікіпедія — це: Понад 60 мільйонів статей. Більше ніж 300 мов (українська версія, до речі, одна з найдинамічніших!). 🇺🇦 Головний порятунок для студентів за ніч до іспиту. Звісно, не обійшлося без курйозів. За роки існування Вікіпедія пережила «війни редагувань», де користувачі місяцями билися за правильне написання одного слова, та сотні жартівливих правок (на кшталт того, що якийсь політик насправді є рептилоїдом). Але саме ця відкритість зробила її живою. 🦎 Вікіпедія навчила нас критичного мислення: бачиш твердження — шукай посилання на джерело. Вона стала найбільшим демократичним проєктом в історії інтернету, де знання належать усім, а не лише тим, хто може купити багатотомну енциклопедію. Тож сьогодні, коли ви вчергове «провалитеся» у Вікі-кролячу нору, почавши читати про вирощування кактусів, а закінчивши історією Візантійської імперії о третій ночі — знайте: це не марнування часу, це святкування дня народження найвеличнішого інтелектуального хаосу планети! 🎂📚 Найперша стаття в англійській Вікіпедії, створена Джиммі Вейлзом 15 січня 2001 року, була настільки короткою, що її міг би запам'ятати навіть золота рибка. Це було просто: «Hello, World!». 🖐️ Це традиційне привітання програмістів стало символом народження нового цифрового всесвіту. Тоді ніхто не очікував, що цей «привіт» розростеться до мільйонів сторінок. Спочатку Вікіпедія мала бути лише допоміжним проєктом для «Нупедії» (де статті писали тільки науковці), але «дитина» виявилася настільки жвавою, що за кілька днів перегнала «матір» за кількістю контенту. Науковці ще перевіряли коми в першому абзаці, а звичайні люди вже написали про все на світі — від філософії до видів сиру. 🧀 Український дебют: Атом і Тиждень 🇺🇦 Українська Вікіпедія народилася трохи пізніше — 30 січня 2004 року. На той момент англійський сегмент уже був солідним «підлітком», а ми тільки вчилися ходити в мережі. Першою статтею в українському розділі став запис про Атом. ⚛️ Символічно, чи не так? Основа всього сущого стала основою нашої Вікі. Її створив користувач із Японії (так-так, географія вікіпедистів не знає кордонів!). Перші дні нашої «Вікі» виглядали як пустеля з поодинокими оазами. Дизайн був спартанським: сірі кольори, мінімум картинок і відчуття, що ти знаходишся в таємному клубі для обраних. Але ентузіасти працювали як бджоли. До речі, цікавий факт: однією з перших повноцінних статей була замітка про «Тиждень». Мабуть, автори натякали, що за тиждень ми захопимо інтернет? І майже вгадали! 🐝 Сьогодні українська Вікіпедія входить до топ-20 найбільших мовних розділів світу. Ми випередили багато націй, що мають значно більше населення, просто тому, що наші автори — це суміш впертості, інтелекту та легкого фанатизму. Від того першого «Атома» до сьогоднішніх детальних розборів сучасної зброї чи історії трипільців — ми пройшли шлях, яким можна пишатися. Вікіпедія довела: щоб створити щось велике, не обов'язково бути міністром, достатньо мати доступ до мережі та нестримне бажання поділитися знаннями. 🖋️✨
    2
    2Kпереглядів
Більше результатів