#історія #постаті Сер Ентоні Гопкінс: Актор із поглядом, що проникає крізь екран 🎭 Якщо існує актор, здатний одним лише рухом повік змусити вас відчути або крижаний жах, або безмежне милосердя, то це, безумовно, Ентоні Гопкінс. 31 грудня 1937 року народився валлійський геній, який довів: для того, щоб стати легендою, не обов'язково бути героєм бойовика — достатньо бути справжнім. ✨ Його шлях до слави не був усипаний пелюстками троянд. Гопкінс боровся з дислексією та власним вибуховим темпераментом, але саме сцена стала його рятунком. Його Ганнібал Лектер у «Мовчанні ягнят» з’являється на екрані лише на 16 хвилин, але цього вистачило, щоб отримати «Оскар» і назавжди оселитися в кошмарах (і серцях) кіноманів. Гопкінс грає інтелект так, ніби він — це гостро наточена бритва. 🔪🧠 Але сер Ентоні — це не лише про трилери. Згадайте його роль у фільмі «Батько», де він з філігранною точністю передав крихкість людської пам’яті та болісну плутанину деменції. Ця роль принесла йому другий «Оскар» у віці 83 років, зробивши його найстаршим лауреатом у цій номінації. Це був майстер-клас із людяності, від якого стискалося горло у всього світу. 😢❤️ Поза екраном він — витончений піаніст, композитор і художник. Гопкінс часто каже, що сприймає життя як велику гру, і, можливо, саме ця легкість дозволяє йому в такому поважному віці залишатися енергійним, танцювати у TikTok та надихати мільйони. 🎹🎨 Сьогодні ми вітаємо великого майстра, який навчив нас, що талант — це не лише техніка, а передусім здатність бути чесним із собою та глядачем. Піднімемо ж келих (можна з к'янті, але без побічних ефектів 😉) за сера Ентоні!

#історія #постаті Король співомовок: Степан Руданський, який навчив українців сміятися крізь віки ✍️ Якщо ви думали, що українська література ХІХ століття — це лише журба, воли та важка доля, то ви просто не знайомі зі Степаном Руданським. 31 грудня 1834 року на Поділлі народився чоловік, який довів: справжній інтелект завжди приправлений дрібкою перцю та добрячою порцією самоіронії. 🌶️ Степан мав би стати священиком, як того бажав батько, але молодий бунтар обрав шлях медицини. Вдень він лікував пацієнтів у Ялті (був, до речі, першим міським лікарем міста), а вночі лікував душі українців своїми співомовками. Це був абсолютно новий жанр — короткі, влучні, гумористичні вірші, де селянин міг пошити в дурні пана, попика або навіть самого чорта. 😈 Руданський володів рідкісним даром: він писав так легко, ніби просто переповідав анекдот за чаркою чаю, але за цією легкістю ховалася ювелірна робота майстра слова. Його «Повіяв вітер степовий» досі змушує серце битися швидше, а «Пан та Іван в дорозі» — реготати навіть найсуворіших критиків. 📜 Живучи в Криму, він був справжнім амбасадором українства. Руданський не просто писав — він перекладав Гомера, Вергілія та Шекспіра, намагаючись довести, що наша мова здатна передати найвищі сенси світової класики. І все це з тонкою посмішкою та іскрою в очах, яку не змогли загасити ні хвороби, ні царська цензура. Тож, згадуючи сьогодні пана Степана, варто не лише схилити голову перед його талантом, а й щиро посміятися над якоюсь життєвою нісенітницею — він би це точно схвалив. Адже гумор — це єдина зброя, проти якої безсилі навіть століття. 👌

#історія #цікаве Парасолька: Від королівського навісу до захисту від дощу ☂️👑🌧️ Сьогодні парасолька — це та річ, яку ми, за законом підлості, забуваємо вдома саме тоді, коли на небі збираються дощові хмари 🤦‍♀️☔. Ми сприймаємо її як звичайний аксесуар, але її історія, як і історія багатьох повсякденних предметів, наповнена несподіваними поворотами, королівськими привілеями та навіть гендерними битвами! ☀️ Сонцезахисний щит королів Мало хто знає, що парасолька (а точніше, її прабатько — парасоль) спочатку була зовсім не для дощу. Її батьківщиною вважається стародавній Схід — Китай, Індія, Єгипет. Там вона виконувала роль... сонцезахисного навісу 🌞. І не для когось, а виключно для монархів та найвищої знаті! Парасоль був символом влади та статусу. Чим більше парасольок несли над правителем, чим вони були більшими та пишнішими, тим могутнішим вважався володар. Деякі китайські імператори мали парасолі на кілька ярусів, що символізували різні провінції імперії 🐲. Ці аксесуари були важкими, громіздкими і переносилися слугами — уявляєте собі королівську ходу під сонцем? 🚶‍♂️👑 🌍 Довгий шлях на Захід У Європу парасольки потрапили порівняно пізно — десь у XVII столітті, завдяки мандрівникам та торговцям. Але й тут їх сприймали як екзотичну річ і використовували, як правило, для захисту від сонця. Це був модний, але дорогий аксесуар для аристократії 🎩. Однак у Європі клімат часто буває досить... мокрим 💧. І ось тут починається справжня трансформація! 💦 Коли джентльмен "опустився" до парасольки На початку XVIII століття в Англії з'явився Джон Хенвей — ексцентричний мандрівник, який, за легендою, першим наважився використовувати парасольку для захисту від дощу у Лондоні. Уявіть реакцію публіки! Чоловіка з парасолькою освистували, обзивали "французькою витребенькою" і навіть кидалися в нього гнилими овочами 🍅🥕. Адже справжній джентльмен мав мужньо приймати дощ, або ж ховатися під навісом карети, але аж ніяк не носити таку "жіночу" річ! 🙅‍♂️ Проте Хенвей не здався і 30 років поспіль демонстративно ходив під дощем з парасолькою. Його приклад (а ще, мабуть, постійні застуди у тих, хто "мужньо мокнув") зрештою зламав стереотипи. До кінця XVIII століття парасолька стала загальноприйнятим аксесуаром. Із символу влади та жіночої примхи вона перетворилася на... просто парасольку. Ура! 🥳 Сучасна парасолька: Від кишенькової до розумної Протягом XIX-XX століть парасолька еволюціонувала: з'явилися складні механізми, компактні моделі, парасольки-тростини, а потім і крихітні кишенькові варіанти, що з легкістю поміщаються в сумочку 👜. Сьогодні дизайнери експериментують з матеріалами, формами та навіть "розумними" технологіями, щоб наша парасолька була не тільки функціональною, а й стильною. Тож наступного разу, коли ви розкриєте парасольку, щоб сховатися від раптової зливи, згадайте: ви тримаєте в руках не просто шматок тканини на спицях. Ви тримаєте історію, яка пройшла шлях від атрибута королів до символу свободи від негоди, що виборов собі місце під сонцем (і під дощем) завдяки одному впертому джентльмену! 🧐🌂

🧠 Їй було лише 3 роки, коли батько зрозумів: його донька вміє те, чого не повинна вміти жодна людина. Бангалор, Індія. 1932 рік. Маленька Шакунтала Деві грала з батьком у карти. Звичайна гра — нічого особливого. Окрім одного: вона не дивилася на карти. Одного погляду на руку батька їй вистачало, щоб назвати всі карти по пам’яті. Він вирішив, що це випадковість. Перетасував колоду — вона знала порядок. Попросив додати числа — вона відповіла ще до того, як він договорив. Дав приклади на множення — вона розв’язала їх швидше, ніж він встиг записати. Шакунталі було три роки. І вона рахувала, як машина. Тільки комп’ютерів тоді ще не існувало. У п’ять років вона розв’язувала складні математичні задачі, які ставили дорослих у глухий кут. Її батько, цирковий артист, почав брати доньку на виступи. Глядачі завмирали: як дитина може таке робити? Сама Шакунтала не вважала це чимось надзвичайним. Для неї числа не були задачами — це була мова, якою вона вільно говорила. Дослідник інтелекту з Каліфорнійського університету в Берклі Артур Дженсен після вивчення її здібностей сказав: «Для неї маніпуляція числами — це рідна мова. Для більшості з нас арифметика — як іноземна, яку ми ледве вивчили у школі». Поки ми напружуємося, рахуючи чайові в ресторані, Шакунтала могла в голові множити 13-значні числа швидше, ніж їх встигають прочитати вголос. І вона це доводила. У 1977 році в університеті в Далласі їй дали завдання, яке звучало абсурдно: знайти 23-й корінь із числа з 201 цифри. Для перевірки підготували комп’ютер UNIVAC — величезну машину, яка займала цілу кімнату. Запустили секундомір. Шакунтала подивилася на число. Її губи ледь рухалися. Через 50 секунд вона назвала відповідь. Комп’ютер ще рахував. Коли машина завершила обчислення — Шакунтала була права. Вона перемогла комп’ютер. У голові. За 50 секунд. Але це було не все. У 1980 році в Імперському коледжі Лондона їй дали новий виклик: помножити два 13-значні числа. Більшість людей не встигла б їх навіть прочитати. Шакунтала закрила очі. Минуло 28 секунд. Вона відкрила очі й безпомилково продиктувала результат — 26-значне число. Ці 28 секунд включали навіть час, за який вона його вимовила вголос. Книга рекордів Гіннеса занесла її до свого видання 1982 року. Світ назвав її «людським комп’ютером». Але її історія значно глибша за рекорди. Шакунтала Деві була не просто математичним феноменом. Вона була жінкою з Індії середини ХХ століття, яка подорожувала світом, виступала в найпрестижніших університетах і змушувала західних учених переглянути уявлення про можливості людського мозку. Вона писала книги, які робили математику доступною й цікавою. Виступала за права ЛГБТІК+ в Індії задовго до того, як це стало прийнятним. Балотувалася до парламенту. Жила так, як хотіла — всупереч усім очікуванням, нав’язаним жінкам її покоління. Її часто питали: як це працює? Вона ніколи не давала «наукової» відповіді. Бо для неї це не було чимось особливим. Вона просто так мислила. 🗨️ «Числа мають життя», — казала вона. — «Це не просто символи на папері». Шакунтала Деві померла у 2013 році, у 83 роки, в тому самому місті, де народилася і вперше зрозуміла, що її розум працює інакше. На той час комп’ютери стали неймовірно потужними. Вони рахують у мільярди разів швидше за людину. Але навіть вони не можуть зробити те, що робила Шакунтала. Бо комп’ютери йдуть за алгоритмами. А вона бачила числа живими. У 1977 році вона перемогла машину в обчисленнях. Але справжня перемога була іншою. Вона нагадала світу: людський геній не зводиться до обчислювальної потужності. Їй було три роки, коли батько зрозумів, що вона інша. Наступні 80 років вона показувала світові, наскільки дивовижною може бути інакшість. Наступного разу, коли хтось скаже, що люди не можуть змагатися з комп’ютерами — згадайте Шакунталу Деві. Жінку, яка знайшла 23-й корінь із 201-значного числа… в голові. ✨ І нагадала нам: деякі форми геніальності — унікальні, незбагненні й прекрасно людські

❗️21 грудня двоє російських солдатів розстріляли сімох цивільних осіб у Покровську. Небайдужі люди з ЗС РФ повідомили нам, що в ніч на 21 грудня в будинку № 84 по вулиці Центральної міста Покровська стрілець 1-го ШВ 2-го ШР 1-го ШБ 30-го ОМСБр в/год 45863 Галімзянов Рінат Раліфович, 31.05.55. (родом з Башкортостану, м. Нефтекамськ, вул. Миколи Князєва, 8), та стрілок 2-ї ШР 1-го ШБ 30-ї ОМСБр в/ч 45863 Агафонов Олексій Анатолійович, 27.03.1987 р. н., жетон Ю-8, жетон Ю-8, жетон Ю-8 Кяхта, вул. Жданова, 1), увірвалися до підвалу будинку, в якому ховалися цивільні особи. До солдатів вийшли батько та син – Завадський Олександр Робертович та Завадський Ярослав Олександрович, у яких російські військовослужбовці вимагали алкоголю. Коли їм відповіли, що алкоголю у підвалі немає, росіяни відкрили вогонь та вбили батька та сина. Потім, спустившись у підвал, російські солдати вбили сім'ю, що знаходилася там: Батька Гулька Дмитра, Мати Гулька Оксану, сина Гулька Дмитра Дмитровича і мати Оксани - Надію. Також був убитий чоловік на ім'я Олександр, а ще один – Меронцев Петро Валерійович – був поранений і вдав мертвого. Після того, як російські вбивці пішли, Меронцеву вдалося вилізти з підвалу та втекти. Після страти російські солдати повідомили командиру (позивній «Вуду»), що знищили групу ДРН ЗСУ, а сам будинок підпалили. 23 грудня, завдяки свідкові, що вижив, Агафонов і Галімзянов були затримані силами 159-ї ВК і етаповані в Селидове. Судячи з того, що ситуація не набула розголосу, вбивство намагатимуться зам'яти. Також 22 грудня військовослужбовці 30-ї ОМСБр зґвалтували Вікторію Швайко, катували та вбили її чоловіка, про що Вікторія дала свідчення дізнавачу російської військової поліції. Російська армія – це збіговисько ґвалтівників і вбивць. Будь то Буча у Київській області, Ізюм у Харківській, Авдіївка чи Покровськ у Донецькій області – вони влаштовують різанину усюди, куди приходять. Їм неважливо, якою мовою ти розмовляєш і ким себе вважаєш: це солдати окупаційної армії, значна частина якої була відправлена ​​на війну прямо з в'язниць. Російські вбивці та ґвалтівники повинні пам'ятати, що військові злочини не мають терміну давності. І навіть коли війна закінчиться, Україна має довгі руки та невичерпну мотивацію дістати та покарати всіх тих, хто вбивав мирних громадян України. І не вагайтеся – ми це зробимо. ➡️ Допомогти Україні у боротьбі з путінським режимом: t.me/spasisebyabot Проект "Хочу жити" в соціальних мережах: 😎 FB 🕊 Twitter 📹 YouTube 🥳TikTok 🕊Instagram📞Viber 🏢 WhatsApp (резерв) https://t.me/Ukraineaboveallelse

На фронті загинув Віталій Медушевський — професійний спортсмен, суддя Федерації практичної стрільби України та захисник України. Віталій народився 19 травня 1987 року в місті Калинівка на Вінниччині. З дитинства він захоплювався спортом, а зброю в руках навчився тримати ще у п’ятирічному віці під керівництвом батька. Хоча юнак мріяв про службу в силових структурах, через стан здоров’я на той час він не зміг реалізувати це прагнення. Після закінчення Калинівського ліцею №2 Віталій вступив до Вінницького державного педагогічного університету на фізико-математичний факультет. Проте професійне життя він пов'язав саме зі спортом. До початку повномасштабного вторгнення Віталій працював тренером в одеському фітнес-клубі «Вища ліга», був інструктором, суддею Федерації практичної стрільби України, а також суддею-секундантом з боксу та кікбоксингу. Його професійна діяльність була заснована на високій дисципліні та фаховій майстерності у володінні зброєю. З перших днів повномасштабної війни Віталій став на захист рідної землі. Спочатку він служив у лавах територіальної оборони, згодом приєднався до Збройних Сил України. Бойовий досвід та спортивні навички стали основою його військової служби. До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі. Загинув у бою на Донеччині 9 липня 2025 року. У загиблого Захисника залишилися батько, дружина, сестра та племінник. Поховали його в Одесі — місті, де він проживав і працював останні роки. Вічна пам’ять і шана Герою. #Новини_Україна #Новини_news_війна #Russian_Ukrainian_war #News_Ukraine #спорт #Український_спорт #Ukrainian_sport #Brovarysport #янголи_спорту @Brovarysport🇺🇦🇺🇦🇺🇦 ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

🇺🇦Наша історія. 27 грудня 1932 р. вийшла постанова ЦВК і РНК СРСР №84 «Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов’язкової прописки паспортів», якою в СРСР було введено поняття «паспорт громадянина» та започаткована жорстка паспортна система. ⏳Сталінська індустріалізація 1920-х р. потребувала значних ресурсів, як матеріальних, так і людських, а також можливості впливу на ці ресурси. Щоб взяти під контроль міграцію до міст і підприємств, яка з розгортанням індустріалізації та колективізації значно зросла, була введена єдина система паспортів на всій території СРСР. 31 грудня 1932 р. аналогічну постанову було прийнято і у УРСР. 📓До цього на території СРСР паспорт потрібен був тільки для виїзду за кордон. Роль внутрішнього паспорта фактично виконували запроваджені у 1919 р. обов'язкові для тих, хто працює, трудові книжки. Вони були засобом прикріплення робітників до робочого місця й давали право на отримання продовольчих карток. Окрім прізвища, імені та по батькові, дати народження, у цих документах записувалися назва й адреса профспілки, до якої належав власник. 📓У 1923 р. трудові книжки замінили посвідчення особи, які видавалися терміном на три роки і не були обов'язковими. Вони містили такі відомості: прізвище, ім'я, по батькові власника; рік, місяць і число народження; місце постійного проживання; рід занять (основна професія); інформацію про військове зобов’язання і проходження військової служби; родинний стан, перелік неповнолітніх дітей на утриманні. 📓Нові паспорти видавали органи НКВС на окремий термін на основі трудової книжки або метрики (свідоцтва про народження). Запровадження єдиної паспортної системи стало черговим кроком тоталітарної системи. Паспорт видавали тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах. ❌Селяни-колгоспники паспортів не отримали, через що фактично перетворилися на кріпаків. Також з'явився додатковий привід для переслідування мандрівних кобзарів. ❗Окрім цього паспортна система також обмежила свободу пересування самих робітників. Кожен, хто бажав виїхати на заробітки в іншу місцевість, мав подати заяву в міліцію, отримати паспорт і прописатися в домоуправлінні по місцю прибуття протягом 24 годин після приїзду. Якщо це не було здійснено вчасно, винуватцю загрожував штраф у розмірі 100 рублів. Повторне порушення встановлених правил загрожувало позбавленням волі на строк до 3-х років. 📘Спочатку документи отримали робітники Харкова, Києва, Одеси, Сталіно (Донецька), Дніпропетровська та прилеглих місцевостей. Навколо Харкова (а з 1934 р., коли столицю перенесли до Київа – навколо Київа) запроваджувалася 30-кілометрова зона, в межах якої заборонялося проживання «социально-опасных элементов» – політичних засланців, колишніх в’язнів тощо. ✍️Від серпня 1936 р. в паспорті стали робити відмітки щодо судимості власника та ін. обмежувальні записи. «Неблагонадійних» громадян «маркували» завдяки системі шифрів паспорта, який мав дволітерну серію та числовий номер. Цей шифр давав можливість дізнатися не лише про те, що власник документа перебував у таборі, а й причину його ув'язнення (політична, економічна чи кримінальна стаття). 🖼У 1937 р. в паспорти почали вклеювати фото. У такому вигляді з певними змінами та послабленнями (наприклад, голови сільрад отримали право видавати паспорти дітям колгоспників, які збиралися вступати до вишів, хоча робили це досить неохоче або за великий хабар) ця паспортна система проіснувала до 1974 р., коли було прийняте нове "Положення про паспортну систему в СРСР". Лише тоді право мати паспорт поширилося на всіх без винятку колгоспників. 📙Дія нового паспорта не обмежувалася жодним терміном. У документі скоротилася кількість граф, що містили відомості про особу громадянина за рахунок виключення даних про соціальний стан, прийом на роботу і звільнення. 📚Утім, реальна паспортизація населення розпочалася лише в січні 1976 р. і завершилася в грудні 1981 р. Тоді ж колгоспникам почали виплачувати пенсію. #Паспортизація1932

Трагічна, але дуже цікава історія Миколи Петровича. Він помер не в окопі і не в кабінеті чиновника Найбагатша людина в цій історії померла не в елітній клініці і не в просторому будинку за парканом. Він помер о 4:40 ранку на холодній плитці шкільного коридору під час нічного чергування. Поруч — автомат з кавою, який гудів, як і щодня. Його звали Микола Петрович. Йому було 72. Для відділу освіти він був одиницею в штатному розписі, яку щороку пропонували скоротити «через оптимізацію бюджету». Для більшості вчителів — тихий сторож у старій куртці. Для учнів — «той дідусь, що завжди тут». Поліцейський звіт був короткий: природні причини. Серце. Справу закрито. Але це була не вся правда. Правда прозвучала в спортзалі Наступного дня директор провів усе «як належить»: коротке оголошення, хвилина мовчання і — по класах. Та раптом з другого ряду підвівся хлопець. Сильний, підтягнутий, один із тих, кого готували до вступу в академію. Він не стримав сліз. — Він врятував мене, — сказав він. — Не один раз. Кілька місяців тому його батько повернувся з фронту іншим. Грошей стало менше. Репетиторів скасували. Оцінки полетіли вниз. Одного вечора хлопець сидів у коридорі школи після тренування і не знав, куди йти далі. Микола Петрович не питав зайвого. Просто сів поруч. Щовечора. Після своєї зміни. До пізньої ночі. До війни він був інженером. Пояснював математику так, як не пояснював жоден онлайн-курс. Саме завдяки йому хлопець не зламався. Потім встала дівчина в старій куртці — Він мене годував, — тихо сказала вона. Мама втратила роботу. Тато на війні. Оренда зросла. Їжа — зникла. Вона перестала обідати, щоб молодшій сестрі вистачило на вечерю. Микола Петрович застав її в коридорі, коли вона пила воду з-під крана, щоб заглушити голод. Наступного дня він залишив їй пакет. Сказав: «Та це мені передали, я все одно не з’їм». Щотижня. Почали вставати інші — Він полагодив мені рюкзак, бо я боявся сказати мамі, що він порвався. — Він проводжав мене до зупинки, бо знав, що я боюся повертатись у темряві. — Він був першою дорослою людиною, якій я сказав, що мені страшно жити далі. З останнього ряду встала дівчина з втомленими очима. — Він не дав мені зробити дурницю, — сказала вона. — Він просто сидів поруч і слухав. Не викликав поліцію. Не читав моралей. Не поспішав. Він був. Коли відкрили його комірку Всі чекали побачити інвентар. А побачили — маленький притулок. Їжа. Теплі куртки. Зошити. Термос. І блокнот. Не щоденник. Список. «Олені потрібні черевики — 38». «Перевірити, як там Сашко після лікарні». «Поговорити з Ірою — вона знову мовчить». Він бачив усіх. На похороні Його донька приїхала з іншого міста. Вона думала, що буде небагато людей. Вона вважала батька людиною, яка «просто працювала сторожем». Коли вона відкрила двері церкви, черга тягнулася за ріг. Школярі. Батьки. Військові. Медики. Волонтери. Один чоловік підійшов і сказав: — Твій тато зупинив мене, коли я крав їжу зі школи. Замість поліції він купив мені вечерю і запитав, чому я голодний. Сьогодні я волонтер. Вона не змогла стримати сліз. — Я думала, він був просто сторожем… — Ні, — сказав один із хлопців. — Він був дідусем для тих, у кого його не було. Найболючіша правда Людина, яка тримала багатьох, померла сама. Шість годин про це ніхто не знав. І ось думка, яку варто забрати з собою сьогодні, в Україні, у війні, у втомі: Десь поруч із тобою живе такий самий Микола Петрович. Можливо, це прибиральниця в лікарні. Водій маршрутки. Сусід, який мовчки допомагає. Ми живемо в час, коли герої не завжди в новинах, а найсильніші серця часто залишаються непоміченими. Не чекай похорону, щоб побачити людину. Підійми очі. Подякуй. Запитай, як вона. Бо іноді саме тихі люди тримають цей світ.

З окупованої території вдалося врятувати маму та двох дітей військовослужбовця. У межах ініціативи Президента України Bring Kids Back UA з тимчасово окупованих територій вдалося повернути маму та двох синів, які тривалий час перебували в заручниках. Через службу батька в ЗСУ окупанти забороняли родині виїзд, проводили постійні обшуки та допити. Ситуація стала критичною, коли загарбники почали погрожувати примусовою мобілізацією синів до ворожої армії, через що сім'я була змушена переховуватися. Сьогодні родина нарешті перебуває в безпеці та возз’єдналася з батьком, який раніше пройшов через російський полон. Дякуємо всім причетним до цієї складної операції за повернення українців додому. Наразі мамі та дітям надають необхідну психологічну підтримку, допомагають із житлом та відновленням документів для початку нового життя. https://t.me/Ukraineaboveallelse

ЛАПАТИЙ СНІГ ОБТРУШУЄ КРИЛО Лапатий сніг обтрушує крило, Мов білий спогад, що летить, кружляє, Шепоче вітер: «Вже таке було…» А він летить і м’яко так сідає. Змережаний морозом кожен звук, І тиша, наче вічність, оживає, Душа мовчить, бо втомлена від мук, А сніг летить і килимом лягає. Він все летить, мов пам’ятає шлях, Притрушує і верболіз, й калину, Неначе шаль моститься на плечах, І навіть причаївся біля тину. І в кожній миті спогадів печать, Засніжені дитинства виднокраї, Де мама вміла піснею мовчать, А батько мовчки грів долоні краєм. Сніжинка, як молитва на вітрах, Що лине з неба чиста і прозора, І світ стає, неначе білий птах, І скатертина біла й неозора. Лапатий сніг обтрушує крило, І з легкістю лягає на простори, Цілує ніжно й лагідно чоло І взяв в обійми рідні мої гори. 13.11.2025 р. ©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025 ID: 1054019