#ШІ #нарис 🍁Елегія золотого міста Листопад приходить до Києва неквапно, мов старовинний, мудрий гість, що не поспішає оголошувати свій прихід гучним дзвоном, а віддає перевагу тихій, філософській бесіді. Він обережно, майже з ніжністю, знімає останні золоті корони з голів каштанів і кленів, які ще вчора пишалися своєю величчю. Це вже не той зухвалий, яскравий жовтень, що вибухав кольорами на схилах Дніпра. Листопад – це пора тиші, рефлексії і особливої, сріблястої прохолоди, що пронизує повітря. Київ у цю пору перетворюється на декорацію для оповіді, що сповнена легкого смутку та незмінної гідності. Його архітектура, оголена від густого листя, виступає вперед, підкреслюючи свою тисячолітню історію. Місто не засинає, ні. Воно просто заглиблюється у себе, стає камернішим, інтимнішим, пропонуючи перехожому не шалений темп, а медитативну прогулянку. Жовтневі шарудіння під ногами змінюються м'яким, глухим шелестом вологого ґрунту, а небо набуває кольору старовинної бронзи, інколи проливаючись дрібним, лагідним дощем, що змиває зайвий поспіх. 🍂 Починати цю листопадову елегію варто саме тут, де б'ється історичне серце міста – на Андріївському узвозі. У листопаді Узвіз втрачає свій галасливий літній ярмарковий вигляд і набуває чарівності богемної, трохи містичної вулиці. Дерев'яні будиночки та стародавні фасади, що вишикувалися вздовж бруківки, тепер краще видно. Їхні лінії, мов морщини на обличчі старого мудреця, розповідають про минулі епохи. Листопадовий туман, що інколи підіймається з Подолу, обволікає Андріївську церкву так, що її небесно-блакитні куполи здаються відірваними від землі, підвішеними в холодному, високому небі. Йдеш Узвозом, і кожен крок резонує з історією. Спускаючись до Подолу, потрапляєш у царство контрастів. Контрактова площа тепер сповнена простору, якого так бракувало влітку. Трамвайні рейки виблискують мокрим сріблом, а старовинні церкви – Іллінська, Покровська – здаються ще білішими на тлі сірого неба. Поділ у листопаді – це затишок, захований за кам’яними мурами. Він зваблює теплом – не палким, а саме затишним, що витікає з маленьких кав'ярень, де пахне корицею, свіжою випічкою та легкою гіркотою кави. Тут, серед вузьких вулиць (як-от вулиця Сагайдачного чи Волоська), особливо відчувається любов до цього міста. Це любов до деталей: до іржавих, але витончених балконних ґрат, до різьблених дерев'яних дверей, що пам'ятають сотні історій. Це місто, яке вчить уповільнюватися. Притулишся до холодної стіни, заплющиш очі, і чуєш лише тихе гудіння міста, яке, здається, готує себе до зимового сну, плекаючи свої таємниці. 💖 Для трепету і ніжності у листопадовому Києві немає кращого місця, ніж його високі пагорби. Пейзажна алея перестає бути ігровим майданчиком і стає оглядовим майданчиком для душі. Звідси відкривається панорама, яка збиває подих. Далеке Лівобережжя часто приховане за молочно-білим серпанком. Дніпро, величний і незворушний, набуває кольору свинцю, що блищить у холодному світлі, – потужний, але мовчазний. Дивлячись на нього, відчуваєш міць стихії, що не підвладна часу. Алея, з її химерними скульптурами, наче підтверджує: навіть у найхолоднішу пору варто пам'ятати про гру та фантазію. На голих гілках висять останні, поодинокі жовті листочки, мов забуті дитячі іграшки. Повітря тут, на висоті, завжди свіже, дзвінке, воно ніби очищає думки. Володимирська гірка – це епіцентр київської елегії. Старі каштани, які тут ростуть, мають особливо трепетний вигляд. Їхні оголені, чорно-коричневі гілки малюють на небі складні, графічні візерунки, готуючись прийняти перші сніжинки. Залізничний фунікулер тихо снує вгору і вниз, мов механізм, що відміряє час. Звідси, від пам'ятника Святому Володимиру, місто розкривається як на долоні. Золотоверхий собор, Софійський собор – їхні куполи, покриті листопадовим туманом, виглядають як віхи на шляху до вічності. Тут народжується ніжність до міста, яке так багато пережило, але завжди залишається прекрасним. Це відчуття, ніби ти притуляєшся до старого, але міцного плеча. 🔔 Листопад – це час, коли можна бачити далі і глибше. Коли листя не затуляє обрію, а відкриває панорами – не тільки міста, але й власного внутрішнього світу. Щоб уловити останні, найдорожчі відблиски осіннього золота, необхідно завітати у великі паркові артерії міста. Ботанічний сад імені Фоміна (біля Університету) або Національний Ботанічний сад імені Гришка – це справжній музей листопадових кольорів. Тут осінь тримається найдовше. Серед широких алей, де вже натягнуті сітки для збирання листя, ще можна зустріти острівці багряних кленів та рудих дубів. Ці кольори – це прощальний, розкішний подарунок природи перед довгою зимою. Вони палають, ніби свічки, і саме ця їхня тимчасовість робить їх настільки безцінними. Повітря в Ботанічному саду пахне вологою землею, прілим листям та холодом. Це запах спокою. Тут добре думати, чи просто мовчати. Милуватися тим, як поодинокі листочки, відриваючись від гілок, плавно спускаються додолу, наче зітхання природи. Це момент істини, коли краса – в її природному згасанні. Парк імені Тараса Шевченка (навпроти Червоного корпусу) у листопаді стає більш камерним. Студентський гамір стихає. На лавках – рідкісні фігури: самотній студент, що готується до сесії, чи літня пара, що мовчки дивиться на пам'ятник Кобзареві. Ці люди – немов живі акценти на полотні листопадового дня. Вони додають сцені сентиментальності. Лагідна, меланхолійна атмосфера Парку Шевченка змушує задуматися про швидкоплинність часу і водночас про його вічний, незмінний цикл. 🥮 У цій осінній тиші відчувається глибока повага до міста. Воно дозволяє тобі побути наодинці зі своїми думками, але ніколи не залишає тебе самотнім. Київський листопад – це не фінал, а, швидше, пауза. Це час, коли світло стає м'яким, розсіяним, і всі гострі кути згладжуються. Це пори року для душі, яка потребує спокою, розмірковування і затишку. Пройшовши від Подолу до високих пагорбів, ми відчули, як змінюється місто. Воно стає графічним: домінує колір мокрої бруківки, чорних гілок, сірого неба і незмінно яскравих, величних золотих бань соборів. Ця графічність підкреслює геніальність київських пейзажів, де природа і архітектура існують у повній гармонії. Київ – це місто, яке завжди приймає, а осінь – це пора, коли воно відкриває свою справжню ніжність. Це ніжність, що відчувається у подиху холодного вітру, який несе запахи осінніх багать; у теплому світлі, що ллється з вікон старовинних будинків; у тихій, майже нечутній музиці, що доноситься з дверей, які прочинилися на мить. Листопад – це обіцянка: обіцянка зимового оновлення, обіцянка весняного відродження. А поки що – Київ завмирає в очікуванні, оголений, але величний, запрошуючи нас в останній раз насолодитися його холодною, але надзвичайно красивою осінньою елегією. Це місто, яке вчить любити не лише розкішне цвітіння, але й гідне згасання. 🧡

#ШІ #роман Сповідь колишньої рок-зірки Осінній вечір неквапливо заповзав у зачинене купе, забарвлюючи тьмяним золотом звичайнісіньку картину: двоє чоловіків. Світло від проїжджаючих станцій мерехтіло на склі, а поїзд монотонно відраховував кілометри. Все тут дихало приватністю і тишею, необхідною для відвертості. Супутник, чоловік середніх літ на ім’я Вадим, уважно оглядав свого несподіваного сусіда. В його рисах було щось знайоме, але Вадим ніяк не міг пригадати, де міг бачити це втомлене обличчя. Чоловік, який назвався Арсеном, був одягнений просто, але мав вигляд людини, що давно відмовилася від будь-яких спроб вразити світ. У його погляді була прихована, майже трагічна глибина. Арсен мовчки відкоркував пляшку червоного, майже чорного вина, поставив її на столик між ними. — У поїзді без цього важко, — сказав він, посміхнувшись куточком губ. — Вино. Це для розмови, а не для забуття. Пригощайтесь. Вадим вагався. Його звичний розпорядок життя протестував проти імпровізованої випивки з незнайомцем у зачиненому просторі. — Дякую, але я не п’ю в дорозі. І взагалі... Арсен тільки знизав плечима, наливаючи собі трохи. — Вибачте. А я ризикну. Ця дорога довга, а душа... вона не любить їхати на самоті, навіть якщо ти сидиш удвох. Або ви боїтеся, що я розбалакаюся і почну співати гімни слави? У його словах пролунала легка, але відчутна іронія. Вадим відчув, що має погодитися. Здавалося, що саме це вино має стати ключем до таємниці, що ховалася в очах супутника. — Ні, звичайно, не боюся, — Вадим здався. — Добре. Трохи, якщо ви наполягаєте. Вадим простягнув склянку. Арсен налив йому, а потім зробив перший, глибокий ковток сам, смакуючи. Хвилину панувала тиша, перервана лише стукотом коліс. — Ви знаєте, ви мені когось нагадуєте, — обережно промовив Вадим, тепер уже з посиленою увагою розглядаючи його. — Щось дуже знайоме у вашій манері, у вашому голосі. Арсен засміявся, і цей сміх прокотився купе, наче акорд фальшивої гітари. — Оце так... Ви, мабуть, останній, хто пам'ятає. Я думав, мене вже забули. Що ж, приємно познайомитися. Знову. Так, це був я. "Срібний Дим". Рок-гурт з дев’яностих. Вадим відчув, як по шкірі пробігли мурашки. Його спогади про юність, про гучні концерти, про обкладинки журналів в один момент ожили. — Я... не можу повірити. Ви так... змінилися. — Слава — це грим, Вадиме, — Герой зробив ковток. — Коли ти витираєш його, під ним завжди сидить звичайна людина. А тепер... грим змито назавжди. — Але ж ви були на вершині! Стадіони, гастролі, платинові альбоми. Що сталося? Чому все зникло? Арсен похитав головою, його погляд став скляним. Він допив келих і налив собі ще, жестом пропонуючи Вадиму. — Воно не зникло, Вадиме. Воно мене вбило. Усе, що ви перерахували, — це була не мета. Спочатку я писав музику, щоб дихати. Це був кисень. Я хотів говорити з людьми, ламати шаблони, створювати щось чесне. Наше перше демо — це була правда, чиста, як сльоза. Він поставив келих із такою силою, що той забряжчав. — А потім з’явилися Вони. Продюсери, менеджери, маркетологи. Вони подивилися на мене і сказали: "Чудово. Але ця пісня занадто складна. Цей текст занадто філософський. Зробимо простіше. Більше драйву. Менше сенсу. Нам потрібен продукт, а не мистецтво". Арсен стиснув кулак. — Я пручався. Але їхній тиск був немов вода, що точить камінь. Вони пропонували мільйони. І ти думаєш: "Я трохи поступлюся, а потім знову буду писати для душі". Брехня! Ти ніколи не повертаєшся. Кожен новий хіт, який злітав у чартах, був цвяхом у мою музичну труну. Я писав уже не для себе, а для гаманця компанії. Мої мелодії ставали шаблонними, мої тексти — примітивними, про любов-зітхання-розлучення. Я став роботом, який генерує золото. І ця золота клітка була задушливою. — Але ж ви мали все... — Слава? — Арсен гірко посміхнувся. — Це гучний вакуум. Вона висмоктує твою сутність і залишає натомість блискучу, але порожню оболонку. Мене оточували сотні людей, але коли я повертався до свого розкішного пентхаусу, я був один. Повністю, крижано один. Він провів рукою по сивому, скуйовдженому волоссю. — Усі мої стосунки руйнувалися, бо я став егоїстичним чудовиськом. Дружина пішла. Діти виросли без мене. Слава вимагала повної приналежності: я мав бути завжди п’яний, завжди "на драйві", завжди доступний. Якщо ти стаєш "нормальним" — ти більше не рок-зірка. Ти не маєш права на тишу. — І ви просто... зникли? — А що мені залишалося? Я подивився на себе в дзеркало одного ранку. Під гримом, під алкогольним дурманом, я побачив мерця. Я більше не знав, хто я. Я був просто Арсеном-ідолом. І тоді я вирішив: або я продовжую цю гру, або я втікаю, щоб знайти хоч якісь залишки справжнього себе. Він допив вино. — Я вибрав втечу. Я розірвав контракти, виплатив божевільні штрафи, продав усе. І поїхав. Далеко. Я оселився у маленькому містечку. Зараз я викладаю музику у місцевій школі. Не рок, ні. Класичне фортепіано. Вадим приголомшено дивився на нього. — І вам... не шкода? — Шкода? — Арсен знову посміхнувся, і цього разу посмішка була щирою, хоч і сумною. — Мені шкода того хлопця, який продав свій талант за право жити в розкоші. Мені не шкода того, що я знайшов тишу. Тепер, коли я граю дітям "Місячну сонату" замість того, щоб кричати у мікрофон про "вільну душу", я відчуваю себе справді вільним. Це справжня свобода, Вадиме. Не та, яку ми оспівували. Вадим допив своє вино. Воно було густим і терпким, як ця розповідь. — Дякую вам за цю сповідь, Арсене. Це... дуже сильно. — Це просто правда. А правда, як бачите, не така вже й гламурна. До речі, я скоро виходжу, — Герой почав збирати свою невелику дорожню сумку. — Я їду вчителювати до сусіднього села. Звичайний вчитель. Він простягнув Вадиму руку. Його потиск був міцним, але спокійним. — Гарної вам дороги. І пам’ятайте: гучність не дорівнює щастю. Арсен вийшов із купе, забравши порожню пляшку. За кілька хвилин поїзд зупинився. Вадим провів поглядом постать, що зникала у темряві на пероні. Цей колишній ідол, цей король стадіонів, тепер був просто людиною, що несла стару гітарну сумку і йшла до тихого життя. Вадим зрозумів, що іноді найбільша перемога — це вміння вчасно вийти з гри.

💥 Підрозділи Сил спеціальних операцій уразили місце розвантаження пально-мастильних матеріалів ворога біля Довжанська. 🔥 Окрім цього, біля села Розкішне на тимчасово окупованій частині Луганщини поцілuлu склад матеріально-технічного забезпечення загарбників. 💪 «Успішні дії ССО створили дефіцит пального та порушили логістику ворога в межах угруповання військ рф “Центр”», — йдеться в повідомленні ССО.

Дрони ССО підірвали логістику ворога на окупованій Луганщині Валентина Романенко — 3 листопада, 14:41  ілюстративне фото ССО 734 Сил спеціальних операцій показали, як в ніч на 3 листопада завдали успішного ураження по об'єктах логістики російської армії на тимчасово окупованій території Луганської області України. Джерело: пресслужба ССО Деталі: Так поблизу міста Довжанська дрони спецпризначенців уразили місце розвантаження паливно-мастильних матеріалів. Поблизу села Розкішне один із підрозділів ССО знищив склад матеріально-технічного забезпечення окупаційних військ. Зазначається, що успішні дії ССО створили дефіцит пального та порушили логістику ворога у межах угруповання військ РФ "Центр".Дослівно: "Найкраще виграна битва та, на яку ворог не зміг приїхати. Сили спеціальних операцій: Завжди за межею!". Що передувало: У Генеральному штабі ЗСУ підтвердили, що ніч на 3 листопада підрозділи Сил оборони уразили Саратовський нафтопереробний завод у Саратовській області РФ та логістичні об'єкти загарбників на території тимчасово окупованої Луганщини.

#ШІ #притча ​Міра Світла і Тіні ​Життя Ореста завжди нагадувало ідеально налагоджений механізм, змащений золотом і оточений блиском. Він був успішним торговцем, чий статок і репутація сягали найвищих сфер. Його манери, його одяг, навіть спосіб, у який він пив ранкову каву, свідчили про бездоганність. Але найбільшою окрасою його життя, як він вважав, було його оточення — так зване «Коло Світла». ​Ці люди були відображенням його власного успіху, тому Орест у них не сумнівався. ​Маркіян був його надійним стовпом у світі політики та впливу. Його голос вирішував справи, а його посмішка відкривала будь-які двері. Орест цінував Маркіяна як символ свого високого Соціального Статусу. ​Всеволод відповідав за Матеріальну Надійність. Він керував банками, інвестиціями і завжди говорив про стабільність. Його поради були безцінні, а його слово — гарантією. ​І, нарешті, Лариса — особа, що уособлювала Інтелектуальну Близькість. Вони годинами могли обговорювати філософію, мистецтво, і Орест вірив, що саме вона розділяє його найглибші душевні пориви. ​У цьому блискучому колі було місце лише для світла. ​Існувала лише одна людина, яка не належала до цього кола, але з якою Ореста пов’язували давні, майже забуті родинні обіцянки, — старий майстер-швець Яків. Його майстерня знаходилася на околиці міста, у тіні розкішних кварталів. Яків був людиною простою, мовчазною, яка не прагнула ні слави, ні багатства. Орест час від часу відвідував його, швидше, за звичкою, ніж з потреби, вважаючи його приємним, але несерйозним елементом свого життя. Він шанував Якова, але не вважав «другом свого кола». ​Життя має особливість: воно не питає дозволу, перш ніж перевірити твої ілюзії на міцність. ​Катастрофа прийшла несподівано і була нищівною. Велика пожежа на головному складі Ореста перетворила на попіл його основний капітал і, що гірше, його бездоганну репутацію. Його справи були заблоковані через тривалі розслідування та судові позови. Орест не збанкрутував, але він став «токсичним». Його Світло згасло, і він опинився в Тіні. ​Єдине, що він мав терміново врятувати, була Скринька Предків. Це була не просто річ, а символ його родинної честі: у ній зберігалися стародавні пергаменти, заповіти і письмові докази його благородного походження. Вона не мала матеріальної ціни, але її втрата була б рівнозначна втраті імені. Оресту потрібно було негайно, протягом трьох днів, перевезти її у безпечне місце, що вимагало не грошей, а лише абсолютної довіри та готовності до ризику. ​Зі Скринькою під пахвою, у забрудненому пожежею одязі, Орест пішов до свого «Кола Світла». ​Спочатку він звернувся до Маркіяна. ​«Маркіяне, мені потрібен твій захист. Тимчасовий притулок і можливість вивезти Скриньку. Я повертаюся, ти ж знаєш. Це питання лише часу», — мовив Орест. ​Маркіян, який щойно закінчив важливу телефонну розмову, зітхнув: «Оресте, ти маєш розуміти, як це складно. Мій статус... він вимагає стабільності. Твоя ситуація... вона занадто галаслива. Я не можу ризикувати своєю високою посадою. Ми давно не спілкувались. Знайди інший вихід». ​Дружба закінчилася, коли з’явився ризик для Соціального Статусу. ​Далі Орест пішов до Всеволода. Він просив лише про невелику позику, щоб підкупити охорону і забезпечити безпечне перевезення Скриньки. ​«Всеволоде, мені потрібна твоя практичність. Я повертаю все сторицею, ти знаєш моє слово». ​Всеволод повільно похитав головою: «Оресте, мій капітал – це стабільність. Те, що ти пропонуєш, — це ризикована інвестиція. Я не можу вкладати гроші в справу, яка може підірвати мій фінансовий авторитет. Почекай, поки все вляжеться. Тоді й поговоримо». ​Дружба не варта була навіть невеликої матеріальної втрати. ​Нарешті, Орест звернувся до Лариси, сподіваючись на її знамениту «духовну близькість». Він просив лише про одне: заховати Скриньку на день-два, поки він знайде постійне рішення. ​«Ларисо, ти моя надійна опора, моє дзеркало душі. Це лише на кілька днів». ​Лариса відвела погляд: «Оресте, я завжди говорила про духовні вібрації. Твоя Скринька, твоя біда — вони мають таку важку енергетику. Це... це не гармонійно. Мені шкода, але я не хочу втручатися в такі драми. Бережи себе». ​Душевна близькість виявилася лише красивими словами, не здатними витримати вагу чужої біди. ​Орест сидів на лавці у парку, тримаючи в руках Скриньку Предків, наче тягар. Його світ, побудований на ілюзіях та блиску, розсипався. Друзі, яких він так цінував, виявилися лише Тінями, що зникають, коли зникає Світло. ​У повній зневірі він згадав про Якова. Він не очікував допомоги, але відчував обов'язок: можливо, Яків знав старі шляхи. ​Орест прийшов до скромної, затишної майстерні, де завжди пахло шкірою і смолою. ​«Якове, — сказав Орест тихо, ставлячи Скриньку на дерев’яну підлогу, — мені ніхто не допоміг. Мені потрібно врятувати це. Це вся моя родинна честь». ​Яків подивився на нього. Не було ні співчуття, ні осуду, ні страху, ні жадібності. Була лише спокійна готовність. ​«Добре, Оресте», — сказав майстер. Він узяв Скриньку, розібрав її, обережно вийняв пергаменти та, не пояснюючи своїх дій, почав працювати. Він дістав дві пари нового, міцного, шкіряного взуття, яке щойно закінчив шити для Ореста за давнім замовленням. ​На очах у Ореста Яків обережно вбудував згорнуті пергаменти в подвійну підошву цього взуття, зашивши їх так, що знайти їх було неможливо. ​«Скринька, — сказав Яків, подаючи Оресту нове взуття, — завжди була тягарем. Її шукали, нею хизувалися. А взуття — це шлях. Тепер те, що найважливіше, завжди буде з тобою, і ніхто не знайде. Бо воно не потребує замків і не приваблює зайвої уваги». ​Орест зрозумів. Його «друзі» з «Кола Світла» цінували його лише тоді, коли він сяяв, коли він був Скринькою — символом багатства та успіху. А Яків прийняв його у Тіні, коли він став людиною у біді. ​Справжню підтримку, яка не вимагала ні хвальби, ні вигоди, він отримав від того, кого навіть не сприймав серйозно у своєму світі, від того, хто мав лише скромну майстерню. Яків не злякався «важкої енергетики» і не боявся ризику для свого «статусу». Він просто виконав обіцянку людяності. ​Орест покинув майстерню Якова, залишивши Скриньку порожньою на підлозі. Тепер його родинна честь була не в крихкій позолоченій скрині, а в міцних підошвах, які несли його вперед. Він ішов по землі, готовий почати новий, скромніший, але чесніший шлях. ​Міра Світла показала, що вона приваблює лише вигоду. Міра Тіні показала, що лише там, де немає вигоди, народжується Справжня Дружба.

#музика 💤 Blooms Corda презентували новий альбом. Somnambula складається з дев’яти композицій, записаних на домашній студії Batuliren Spazieren у 2024–2025 роках. Альбом поділений на два акти: перший — акустичний і щирий, другий — насичений, енергійний, багатошаровий. За словами лідера гурту Данила Галика, Somnambula — це «ода нормальному сну», який став розкішшю у час війни. Альбом досліджує контраст між спокоєм і тривогою, реальністю і сновидінням. https://youtube.com/playlist?list=OLAK5uy_lQWd_GgRXSfflbWQoEXKj_Obeq037UGAE&si=Zg3j0l7LFJ3KgV-2

#поезія Щоранку збираєш себе докупи, Неначе ложку цукру до чаю чи кави, А потім згадуєш, що кави не буде: З води – лиш роси на гіллі октавами. З тепла – лиш осердя гарячих згадок, Чи про любов, чи про спокій у тиші вулиць. Й тумани садом, не вибухи – опади градом, І дихаєш осінню, джаз крізь осоння цмулиш. Вечірні закутки відтіняються полинами, Нема загрози заснути і не прокинутись. Калюжі брудом, не ламаним брухтом, лякають, І місто сопе уночі ліниво-дрімотними ритмами. І от тепер у тривогах доступна розкіш: Горнятко гаряче плюс цукор, який ти і не вживаєш. Сьогодні виявилось, що усе максимально просто: Дожити до ранку і випити свою каву. 26.10.2025 Олеся Репа На вірш автора надихнула картина Т.Гущиної "Моя ранкова кава"

#поезія Я бачила її очі... В зіницях — холодна тýга. Вона намагалась всміхатись, та ýсмішка — недолуга... Ця жінка з очима лані не може собі втлумачить, що більше ніде і ніколи ЙОГО за життя не побачить... Що клята війна забрала теплò... розрослася пустка... А, може, живий? А, може... А, може, не чорна хустка... І як, скажи, пережити оте переплакане горе?.. І як перейти цю прірву, не впавши в криваве море?.. ... Довкруж панувала осінь і пес гарцювався завзято. У неї в очах вмирало щось світле... Я винувато топталась, ховаючи погляд, не знаючи що робити... Вона намагалась всміхатись... Мені ж закортіло вити... Од болю за тії очі, за холод ночей і за осінь, що раптом отак посріблила розкішне чорняве волосся... Я бачила її очі... Людмила Галінська

#поезія Ви кажете, мій пане, ця краля з-поміж інших — особлива? Постава, розкіш кіс та флер навкруг замріяного взору? О, то дурня! Направду вам скажу — вона, як всі... Ба, ні, — щаслива! Я теж, колись, була така. Літ сто назад. У трохи іншу по́ру. Літала між людей, мов ластівка прудка. Носила в серці свято. Тримала між долонь, закутану в туман, погідну осінь. Любила шелест трав , ховаючи дощі до серця винувато. Збирала маків цвіт і ружі малино́ві тулила до волосся... Я теж, колись, була... Замріяна і юна. І майже бездоганна... Бо в жінки є пора, бодай хоч раз на вік, коли щаслива. Вона тоді і квіточка в медах, і найфайніша панна... І, знаєте, мій пане, не руште сеї кралі. Най буде особлива... Людмила Галінська

Вілли в розкішному місці на острові Ко Тао, Таїланд.