Колись давно, ще коли небо було ближче до землі, а зорі жили серед людей, народилася дівчинка на ім’я Зоряна. Вона була світла, як ранкова роса, і очі її світилися, ніби ввібрали проміння самого Сонця.
Кажуть, що її справжнім батьком було Сонце — могутній Володар Дня, який щодня сходив на небо, щоб дарувати тепло і світло всьому живому. Але Сонце не могло довго залишатися з людьми — в нього було багато обов’язків: підійматися щоранку, освітлювати поля, ліси, моря… Тож він залишив Зоряну на Землі, довіривши її нічному небесному охоронцю — Місяцю.
Місяць був інший. Його світло було прохолодним і м’яким, як долоня, що заколисує вночі. Він не палав пристрастю, як Сонце, але був уважний, спостережливий і терплячий. Місяць не був справжнім батьком Зоряни, та все ж доглядав за нею, коли небо темніло і Сонце зникало за горизонтом. Його називали вітчимом — не кровним батьком, але тим, хто оберігає вночі.
Зоряна росла між двома світами: вдень вона танцювала в променях Сонця, а вночі слухала казки Місяця. І хоч вона сумувала за теплом батька, вона з часом зрозуміла, що без обох — і Сонця, і Місяця — її життя не було б таким повним.
Одного разу вона спитала у Місяця:
— Чому ти не такий, як мій тато? Чому не світло і не тепло твоє серце?
А Місяць усміхнувся й відповів:
— Бо я не прагну палити — я прагну берегти. Я — тиша, що не заважає думати. Я — тінь, що ховає тебе, коли ти втомлена. Я — вітчим, але я теж люблю тебе, по-своєму.
І тоді Зоряна зрозуміла: світло буває різним. Сонце — це сила і початок, це батько, що веде вперед. А Місяць — це затишок і спокій, це вітчим, що підтримує в тиші. Обидва — потрібні. Обидва — її родина.
Колись давно, ще коли небо було ближче до землі, а зорі жили серед людей, народилася дівчинка на ім’я Зоряна. Вона була світла, як ранкова роса, і очі її світилися, ніби ввібрали проміння самого Сонця.
Кажуть, що її справжнім батьком було Сонце — могутній Володар Дня, який щодня сходив на небо, щоб дарувати тепло і світло всьому живому. Але Сонце не могло довго залишатися з людьми — в нього було багато обов’язків: підійматися щоранку, освітлювати поля, ліси, моря… Тож він залишив Зоряну на Землі, довіривши її нічному небесному охоронцю — Місяцю.
Місяць був інший. Його світло було прохолодним і м’яким, як долоня, що заколисує вночі. Він не палав пристрастю, як Сонце, але був уважний, спостережливий і терплячий. Місяць не був справжнім батьком Зоряни, та все ж доглядав за нею, коли небо темніло і Сонце зникало за горизонтом. Його називали вітчимом — не кровним батьком, але тим, хто оберігає вночі.
Зоряна росла між двома світами: вдень вона танцювала в променях Сонця, а вночі слухала казки Місяця. І хоч вона сумувала за теплом батька, вона з часом зрозуміла, що без обох — і Сонця, і Місяця — її життя не було б таким повним.
Одного разу вона спитала у Місяця:
— Чому ти не такий, як мій тато? Чому не світло і не тепло твоє серце?
А Місяць усміхнувся й відповів:
— Бо я не прагну палити — я прагну берегти. Я — тиша, що не заважає думати. Я — тінь, що ховає тебе, коли ти втомлена. Я — вітчим, але я теж люблю тебе, по-своєму.
І тоді Зоряна зрозуміла: світло буває різним. Сонце — це сила і початок, це батько, що веде вперед. А Місяць — це затишок і спокій, це вітчим, що підтримує в тиші. Обидва — потрібні. Обидва — її родина.
Українська
English
