#поезія Жовтень прийшов поплакати, як старець до образів. Промені ранні непрошені ріжуть повітря, немов ножі. Той, хто забуде зовсім усе найбільшу кількість разів – спатиме найміцніше. Так собі і скажи. Будуть тепер тумани важкі здійматися з-над заплав. Будуть падати яблука, листя згребуть старе. Той хто нікому ніколи нічого не обіцяв - буде жити найдовше. Взагалі не помре. Скнітимуть надвечір’я порожні, відкриті усім вітрам. Дні будуть сірі і круглі, як лісові голуби. Вічність розчахне пастки в глибинах осінніх брам. Той лише, хто любитиме чесно, ніколи не буде сам. Той хто любитиме зовсім, навіть на зло собі. Катерина Бабкіна

🇺🇦🔥 Ілля Забарний — герой матчу з "Барселоною"! Український захисник вийшов у старті ПСЖ та вже на 14-й хвилині врятував команду, вибивши м’яч із порожніх воріт. ▪️ SofaScore оцінив його гру у 7,8 — це найвищий бал серед усіх футболістів. ▪️ Саме тому Забарний став найкращим гравцем матчу "Барселона" – ПСЖ. 👏 Українець знову на висоті! #Український_футбол #ukraine #Brovarysport #Броварський_спорт @brovarysport #футбол_football @футбол_football ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#оповідання #ШІ "Там, де б’ється моє серце" Глава 24. Ім’я, що звучить Марія прокинулась рано, але не від будильника. Від тиші. Від тієї особливої тиші, яка несе щось нове. Вона взяла телефон, як завжди — без надії, радше з інерції. Але цього разу — спалахнуло повідомлення: > «Обмін. 50 повернулись. Є відео. Канал “Суспільне”.» Вона натиснула. На екрані — чоловіки в формі, виснажені, але живі. Хтось усміхався, хтось мовчав. Один із них — високий, з глибокими очима, говорив повільно, але чітко. — «Я — Ігор. 36-та бригада. Нас тримали в Брянці. Там був один хлопець. Максим. Він тримався. Не ламався. Я не знаю, чи він ще там, але якщо хтось його шукає — він вартий того.» Марія завмерла. Вона перемотала. Слухала знову. І знову. Ім’я прозвучало. Вголос. Публічно. Вперше. * Через дві години вона вже стояла біля шпиталю. Волонтерка, з якою вона переписувалась, написала коротко: > «Ігор — у 7-й палаті. Говорити можна, але не довго. Він слабкий.» Марія зайшла. Палата була тиха. Ігор лежав, перев’язаний, з крапельницею. Поруч — мама, сивоволоса, з очима, які вже бачили більше, ніж хотіли. — «Вибачте, я… Я Марія. Я шукаю Максима. Ви сказали, що він був з вами.» Ігор повернув голову. Дивився довго. Потім кивнув. — «Так. Він був. Ми сиділи в одному секторі. Він не говорив багато. Але коли треба було — говорив. Він тримав інших. Як опора.» — «Ви впевнені, що це він? Максим. З Києва. З 36-ї.» — «Так. Він говорив про дівчинку. Не свою. Про доньку жінки, яку чекає. Про вас. Про те, як ви переїхали. Це ви?» Марія стиснула пальці. Її голос був рівний, але всередині — все тремтіло. — «Так. Це я.» Ігор заплющив очі. Потім відкрив і додав: — «Він писав листа. На клапті паперу. Не знаю, чи дійшов. Але він писав. І в кожному слові — було життя. Він не здавався. Навіть коли нас били. Навіть коли не давали води. Він тримався. І тримав нас.» Марія сіла на край стільця. Вона не знала, що сказати. Її думки були як сніг — тихі, але щільні. Вона подивилась на Ігоря: — «Ви можете описати, як він виглядав?» — «Худий. Але очі — живі. Він дивився не в стіну, а крізь неї. Як ніби знав, що там — хтось чекає.» * Вона вийшла зі шпиталю, не відчуваючи ні снігу, ні вітру. Київ був сірий, але не порожній. Вона йшла, як крізь воду. Але щось у ній вже не тремтіло. Ім’я прозвучало. Хтось його бачив. Хтось його пам’ятає. Вона зайшла до кав’ярні, де колись працювала над проєктом. Сіла за той самий столик. Дістала блокнот. Написала: > «8 січня. Ігор. Брянка. Максим — живий. Неофіційно, але точно. Говорив про мене. Про Аліну. Про лист. Про опору. Про те, що не здається.» Вона писала не для когось. Для себе. Щоб не забути. Щоб зафіксувати. Щоб не розмити це в потоці тривог. Увечері Марія повернулась додому. Аліна малювала. На столі — новий малюнок: тато в бронежилеті, з усмішкою. Поруч — мама. Вони тримаються за руки. — «Мамо, я зробила новий. Той старий був занадто дитячий.» Марія усміхнулась. Вперше за довгий час — щиро. — «Цей — дуже влучний.» Аліна нахилилась: — «А ти щось дізналась?» Марія кивнула. — «Так. Ім’я прозвучало. І це — початок.» Далі буде...

#поезія Найогидніші очі порожні, Найгрізніше мовчить гроза, Найнікчемніші дурні вельможні, Найпідліша брехлива сльоза. Найпрекрасніша мати щаслива, Найсолодші кохані вуста. Найчистіша душа незрадлива, Найскладніша людина проста. Але правди в брехні не розмішуй, Не ганьби все підряд без пуття, Бо на світі той наймудріший, Хто найдужче любить життя. Василь Симоненко

#ШІ #оповідання "Там, де б’ється моє серце" Глава 22. Ім’я серед тиші Січень 2023 року. Київ. Марія прокинулась рано. За вікном — сніг, але не той, що радує. Сірий, важкий, мовчазний. У квартирі — тиша, яку не порушувала навіть Аліна. Вона ще спала, притиснувши до себе подушку, як оберіг. Марія зробила каву, сіла за стіл, відкрила ноутбук. Робота йшла — фірма трималась. Вона трималась. Але всередині — порожнеча. Максим досі вважався зниклим безвісти. Вже понад місяць. Жодного дзвінка, жодного підтвердження. Лише тиша. І страх, який вона навчилась ховати під шарфом, усмішкою, звітами. 14 січня — вибух у Дніпрі. Ракета влучила у багатоповерхівку. 48 загиблих. Марія дивилась новини,і не могла до кінця усвідомити, що це все відбувається насправді. Їй здавалося, що кожна трагедія — це дзеркало її власної. Вона не знала, чи Максим живий. Але знала, що біль — живий. 18 січня — аварія гелікоптера в Броварах. Загинуло керівництво МВС. І дитина. Аліна запитала: — «Мамо, а тато теж літає на гелікоптері?» Марія стиснула зуби. — «Ні, сонечко. Він — на землі. І він дуже сильний.» 20 січня. Дзвінок. Невідомий номер. Вона взяла слухавку, не думаючи. — «Маріє, доброго дня. Це старший лейтенант Ковальчук, військова частина А-... Ми маємо нову інформацію щодо Максима.» Тиша. Серце зупинилось. — «Його обличчя зафіксували на відео, яке виклали російські канали. Це кадри з одного з таборів для військовополонених. Ми провели ідентифікацію — це точно він.» Марія не могла говорити. Лише слухала. — «Офіційно — він у полоні. Ми вже передали його дані до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Його включили до списку на обмін. Це не гарантія, але шанс.» Вона поклала слухавку. Сиділа. Довго. Потім встала. Підійшла до вікна. І заплакала. Не від болю. Від того, що нарешті — є слово. Є статус. Є ім’я серед тиші. * Максим сидів у кутку камери. Сивий мовчав. Новий охоронець — молодий, з порожніми очима — приніс воду. Максим не пив. Він думав. Про Київ. Про Марію. Про Аліну. Про те, що його обличчя — тепер не просто тінь. Його бачили. Його впізнали. Він не знав, як. Можливо, камера. Можливо, випадковість. Але це означало одне: він існує. Для них — він живий. * Марія відкрила ноутбук. Написала листа. Не в штаб. Не в частину. А в себе. > «Максиме. Я знаю, що ти живий. Я знаю, що ти там. І я з тобою. Ми тримаємось. Фірма працює. Аліна малює нову листівку. Цього разу — ти з мечем. Вона каже, що ти — наш лицар. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я чекатиму. Скільки треба. Навіть якщо не буде зв’язку, навіть якщо не буде слів — я буду. Бо ти — є. І цього достатньо.» Вона зберегла лист. Не надіслала. Але він був. Як доказ. Як обіцянка. Далі буде...

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 21. Тиша між ударами Київ. Грудень 2022 року. Офіс був теплий, але порожній. Люди роз’їхались — хто на свята, хто на фронт, хто в евакуацію. Марія сиділа за столом, дивилась на монітор, де миготіли цифри, графіки, звіти. Вона мала підписати контракт. Не архітектурний — гуманітарний. Один із партнерів запропонував використати офісні приміщення фірми як логістичний хаб для збору допомоги. Від цього контракту залежала поставка генераторів і будівельних матеріалів для мобільного госпіталю в Черкасах. Це не було частиною її професії. Але стало частиною її життя. Максим довірив їй не просто фірму — довірив потрібну і важливу справу. І вона не мала права зупинитись. Вона закрила очі. Глибоко вдихнула. І підписала. Не тому, що була готова. А тому, що мусила. — «Маріє, у вас все добре?» — запитала Олена, бухгалтерка, яка залишилась працювати попри все. — «Так. Просто... важко. Але ми тримаємось. Бо мусимо.» Олена кивнула. Всі знали, що Максим — на фронті. Але ніхто не питав. Бо знали: Марія не має відповіді. Зв’язку не було вже два тижні. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Вона перевіряла телефон щогодини. І щогодини — тиша. Вдома — Аліна. Малює нову листівку. Цього разу — ялинка, і тато поруч. З крилами. Знову з крилами. — «Мамо, а тато буде на Новий рік?» — запитала вона, не відриваючи погляду від малюнка. Марія стиснула губи. — «Він буде з нами. Просто не тут. Але він — з нами.» Аліна кивнула. Вона завжди називала Максима татом. Не тому, що він був її біологічним батьком — а тому, що з перших днів став для неї справжньою опорою. Захистом. Людиною, яка тримала її за руку, коли світ валився. Діти вміють вірити в те, що дорослі вже не можуть собі дозволити. 31 грудня. Київ готується до Нового року. Але не так, як раніше. Немає феєрверків. Немає натовпів. Є — повітряна тривога. О 23:45 — перші вибухи. Над містом — дрони. Іранські «Шахеди». Один із них — з написом «З Новим роком» на корпусі. Цинічно. Болісно. ППО працює. Уламки падають на дитячий майданчик у Шевченківському районі. На автомобіль. На дах будинку. У метро «Гідропарк» — уламок ракети на колії. Рух зупинено. Люди — в укриттях. Але не всі. Марія — вдома. Свічки. Тиша. Аліна — спить. Вона не розбудила її. Хай дитина вірить, що Новий рік — це казка. О 23:59 — вона виходить на балкон. Холодно. Тихо. Лише десь далеко — гул генератора. І сирена, яка щойно стихла. Вона дістає телефон. Пише повідомлення. Не надсилає. Просто пише. > «Максиме. Я не знаю, де ти. І чи ти читаєш це. Але я хочу, щоб ти знав: я тримаюся. Фірма працює. Люди — на місці. Ми допомагаємо. Я не зламалась. Бо ти мені довірив. І я не маю права тебе підвести. Я люблю тебе. І я з тобою. Завжди.» Вона дивиться на небо. Там — ніч. Там — війна. Там — він. — «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» І вона стоїть. Одна. Але не самотня. ********************* Максим лежав на бетонній підлозі, притиснутий до холодної стіни. Камера була темна, як ніч без зірок. Сивий спав, згорнувшись у кутку, дихаючи важко, з хрипом. Грім — десь у сусідній камері, давно не було звуку. Максим не знав, котра година. Але відчував — щось змінюється. Повітря стало іншим. Тихішим. Глибшим. Він заплющив очі. Уявив Київ. Балкон. Свічки. Марію. Її руки, які завжди пахли м’ятою. Її голос, який міг зупинити бурю. Її очі, які дивились на нього так, ніби він був не солдатом, а людиною. Він уявив, як вона стоїть там. Саме зараз. І говорить. Не вголос — у серці. > «З Новим роком, Максиме. Я з тобою. Бо я там, де б’ється моє серце.» Максим усміхнувся. Ледь-ледь. Так, щоб не побачили камери. Так, щоб не розбудити біль. Він не мав телефону. Не мав зв’язку. Не мав права на слова. Але мав думку. І вона була сильнішою за бетон. > «Маріє. Я не знаю, чи ти чуєш мене. Але я з тобою. Завжди. Бо я там, де б’ється моє серце. А моє серце — це ти.» І він лежав. У темряві. У тиші. У війні. Але не був сам. Далі буде...

🤺 Одразу п'ять нагород вибороли українські фехтувальники на чемпіонаті світу серед військовослужбовців! 💙💛 В Іспанії під егідою CISM відбувалася світова першість, де брала участь і Україна, яка повернулася додому не з порожніми руками. 🥇 На найвищу сходинку п'єдесталу піднялася чемпіонка світу-2025 в особистій шпазі Влада Харькова, непереможна серія якої тепер триває 11 поєдинків (без урахування боїв на групових раундах). 🥉 Бронзовим призером в особистій першості у цьому ж виді зброї став Євген Макієнко. 🥇🥈🥉 Ще три нагороди здобули наші команди: золото дісталося шпажистам (Євгену Макієнку, а також Роману Свічкарю, Володимиру Станкевичу та Яну Сичу), срібло - шпажисткам (Владі Харьковій, Олені Кривицькій, Дар'ї Варфоломеєвій та Інні Бровко), а бронза - шаблісткам (Аліні Комащук, Юлії Бакастовій, Дар'ї Гонцовій та Марії Цимботі). Джерело - https://t.me/ukrsportbase #спорт @sports #Український_спорт #Ukrainian_sport #спорт_sports #brovarysport @brovarysport ВСІ НОВИНИ СПОРТУ НА: https://t.me/brovarysport

#оповідання #ШІ "Там, де б'ється моє серце" Глава 20. Яма Максим не пам’ятав, скільки часу минуло з моменту бою. Його тіло боліло, як після аварії — кожен м’яз, кожен нерв, кожна думка. Очі були зав’язані шматком брудної тканини, що пахла потом і страхом. Руки — зв’язані пластиковими стяжками, які врізались у шкіру. Він сидів у кузові вантажівки, притиснутий до металевої стінки, і слухав, як поруч хтось стогне. Грім дихав важко, сипло, з хрипом. Сивий мовчав, як завжди — його мовчання було щитом, за яким ховалась втома і досвід. Коли машина зупинилась, хтось грубо смикнув Максима за плече. — Виходимо. Голови вниз. Руки за спину. Не дивитись, — пролунало російською, з акцентом, що нагадував південний. Максим спробував встати, але ноги не слухались. Його штовхнули, і він впав на коліна. Земля була мерзла, але не сніжна — волога, липка, як сама атмосфера навколо. Його підняли, поставили в шеренгу. Перед ним — люди в чорному, з кийками, з електрошокерами, з порожніми очима. — Бігом! — крикнув один. Максим побіг. І одразу — удар. По спині. По ногах. По ребрах. Електрошокер — у шию. Він впав. Його підняли. Знову — удар. І ще. І ще. Він не кричав. Не тому, що не боліло. А тому, що не хотів давати їм це — звук болю. Грім кричав. Сивий мовчав. Максим рахував удари. Один. Два. П’ять. Десять. Потім — нічого. Тіло перестало бути його. Стало просто оболонкою. Їх кинули в камеру. Бетонна підлога, волога, без світла. Два на три метри. Без ліжок. Без ковдр. Без води. Лише тиша, яка глушила більше, ніж крики. — Це тимчасово. Потім — СІЗО. Якщо доживете, — кинув охоронець, і двері зачинились. Перші дні були схожі на нескінченну ніч. Їм не давали їжі. Лише воду — раз на добу, у пластиковому стакані, який передавали через щілину. Допити — щодня. Питали про підрозділ, про командирів, про позиції. Били. Електрошокери, кулаки, дерев’яні палиці. І завжди — одна й та сама фраза: — Ти ж не герой, а? Просто м’ясо. Скажи, де сидять ваші — і поїдеш додому. Максим мовчав. Грім плював у обличчя. Сивий одного разу прошепотів: — Я вже був у полоні. У 2014-му. Тоді били менше. Тепер — хочуть зламати. Не просто дізнатись. А зламати. На третій день з’явився Іван. Місцевий. Літній чоловік, років шістдесят, з глибокими зморшками і очима, які бачили більше, ніж хотіли. Він прибирав територію біля ізолятора. Носив відра, мив коридори. Іноді — приносив воду. — Тримайтесь, хлопці. Я знаю, що ви наші. Я сам з Мелітополя. Мій син — у ЗСУ. Я не можу багато, але я тут, — шепотів він, коли охоронці не бачили. Він приносив шматки хліба, залишав їх під відром. Одного разу — передав записку. В ній було: > «Марія. Він живий. Максим. Я бачив його. Він тримається. Не здається. Молись.» Іван передав її через водія гуманітарного конвою, який мав зв’язки з партизанами. Записка дійшла. Марія отримала її через два тижні. Вона плакала. Але знала — він живий. Максим не знав, що записка дійшла. Але знав, що Іван — світло. Маленьке, але справжнє. На сьомий день Івана не стало. Його знайшли в підвалі. Зламані ребра. Сліди тортур. Офіційно — «серцевий напад». Неофіційно — «зрадник». Максим дізнався про це від іншого полоненого — «Малого», який сидів у сусідній камері. — Іван хотів передати ще одну записку. Його зловили. Били всю ніч. Потім — кинули. Він не дожив до ранку. Максим сидів у кутку. У кишені — листівка Аліни. З крилами. Він дивився на неї, коли не міг більше терпіти. Коли тіло кричало, а душа мовчала. Одного вечора — зв’язок. Несподівано. Телефон, який охоронець забув заблокувати. Максим написав: > «Маріє. Я в ямі. Нас троє. Іван — загинув. Він був світлом. Я тримаюсь. Ти — моя сила. Аліна — моє небо. Я не здамся. Навіть тут.» Він не знав, чи повідомлення дійде. Але написав. І видалив. Бо знав — якщо знайдуть, буде ще одна ніч болю. Сивий сидів поруч, спиною до стіни. Його голос був тихим, як шепіт вітру: — Ти пишеш, бо віриш. А я — просто доживаю. Максим відповів: — Я пишу, бо маю за кого жити. І він жив. У темряві. У болі. У тиші. Але з серцем, яке все ще билося. Далі буде...

Китайську журналістку, яка першою розповіла про COVID-19 в Ухані, знову посадили на 4 роки. Вперше Чжан Чжань отримала чотирирічний вирок у 2020 році після того, як опублікувала репортажі про перші випадки поширення коронавірусу та порожні вулиці Уханя. У травні 2024 року журналістку звільнили, проте вже за 3 місяці знову затримали. Це сталося після того, як вона повідомила про порушення прав людини у Китаї.

#мудрість ✔️Посидь спокійно, і ти зрозумієш, наскільки суєтні повсякденні турботи. ✔️ Помовчи трохи і ти зрозумієш, наскільки порожні повсякденні промови. ✔️ Відмовся від звичайних клопотів, і ти зрозумієш, як багато сил люди витрачають даремно. ✔️ Зачини свої ворота, і ти зрозумієш, як обтяжливі пути знайомств. ✔️ Май мало бажань, і ти зрозумієш, чому такі поширені хвороби роду людського. ✔️ Будь людянішим, і ти зрозумієш, наскільки бездушні звичайні люди. Чень Цзіжу